Жили собі чоловік і жінка. Був у них син Миколка, а їм дуже хотілось мати ще й дівчинку. Ото через деякий час і народилася дівчинка і назвали її Ганнуською. Змалку Ганнуся все любила бігати в поле, де росло багато квітів, а вона їх любила, з ними розмовляла як з живими істотами.
Одного разу вона гралася в полі і там побачила таку гарну квіточку, що не могла очей від неї відвести. Простягла Ганнуська руку, щоб хоч доторкнутись до квіточки, та враз квіточка піднялась вище і Ганнуся побачила під нею гадюку. І раптом гадюка заговорила до дівчини людським голосом: “Іди за мною, я тобі подарую одну квіточку”, — і поповзла, а дівчинка пішла вслід за нею.
Ішла вона з гадюкою і прийшла до широкого дуба. Під тим дубом була нора. Гадюка сказала, аби Анничка лізла за нею в нору. Полізла Ганнуся вслід за гадюкою, як зачарована, не може погляду відвести від корони, що була в гадюки на голові. І в темній норі корона так блистіла, що освітлювала все навколо, як сонечко і переливалась різними кольорами. Вони прийшли до палацу, що сіяв різними каміннями так, корона гадюки. Зайшли вони в палац і тут гадюка враз перетворилася на красиву жінку з короною на голові. І каже вона Ганнусі: “Я твоя добра фея, хочу зробити тобі подарунок, — і простягнула їй малесеньку коробочку. — Цю коробочку не відкривай до того часу, поки не будеш мати нареченого, тут твоє плаття і дорогоцінності на весілля”.
Ганнуся їй гарно подякувала і попросила дозволу піти додому. Чарівна фея перетворилася знову на гадюку і поповзла, Ганнуська пішла вслід за нею, так і вийшла з нори на поляну. На поляні розпрощалися і Ганнуся побігла додому, тримаючи в руках чарівну коробочку. Дуже їй хотілось відкрити коробочку, але вона пам’ятала слова, що сказала їй добра фея. Так не розлучалася зі своєю коробочкою ні вдень, ні вночі, завжди її тримала за пазухою. Лиш зрідка витягне її — не може намилуватися та натішитися нею.
Так пройшло десять років з того часу, як Ганнуся одержала від гадюки подарунок. Виросла Ганна, та така файна як квіточка. Хата в них хоч і стара, але всюди чистенько, доріжки пісочком посипані, а навколо цвітуть квіти, що Ганна понасаджувала. Та вже вона коло них так ходить, як коло живих, розмовляє з ними. Коли тяжко на душі стане — біжить до квіточок, виговорить свій біль — і знову на серці легше стане.
А квіточки так ісхиляють свої красиві голівки до дівчини, ніби розмовляють з нею. Одного разу, поливаючи квіти, приспівуючи веселі пісеньки, вона не помітила, що за нею стежить царевич, який якраз у цей час їхав на коні біля її хатини. Як глянув на Ганнусю, то відразу полюбив її.
Зіскочив з коня,підійшов до дівчини:
– Здорова була, дівчино, — привітався, — де ти така гарна виросла, що я ще такої ніколи не видів?
– Виросла я в цій хатині, між цими квітами, — відповіла Ганна.
– Будь мені за дружину, — сказав царевич і взяв дівчину за руку.
– Як я можу бути вашою дружиною, коли я бідна нічого не маю, лиш цю хатину і ці квіти.
– Мені нічого не треба, лиш будь мені за любу дружину, — сказав царевич.
– Добре, відповіла дівчина, — буду тобі за дружину, лиш приходи мене свататися, як годиться: зі своїми батьком, матір’ю і сватами.
Скочив царевич на коня і поскакав, ніби вихор. Подивилася Ганна йому вслід і тяжко їй стало на душі, бо знала — не прийде цей красень — царевич, не дозволять йому батьки взяти за дружину бідну дівчину. А царевич, під’їжджаючи до палацу, все більше журився, як він має сказати батькові — цареві, що полюбив бідну дівчину і хоче з нею одружитися.
Приїхав царевич додому, скочив з коня і відразу направився до батька. Цар якраз сидів на троні і побачивши сина, встав і йому на думку спало, який у нього дорослий, красивий син виріс. Пораби і женити, та треба підшукати йому розумну, красиву дівчину з царського роду. Пора, пора це йому сказати, бо він уже старий і важко йому правти великою країною, думав цар.
А царевич тим часом підійшов до батька — царя і впав перед ним на коліна:
– Тату мій любий, вислухай мою просьбу і не відмов мені.
– Слухаю тебе, сину — відповів цар.
– Я хочу женитися і прошу піти зі мною свататися, — сказав царевич.
– Я вже про це думав, синку, що пора тобі женитися і хочу знати, хто тобі до вподоби і кого хочеш мати собі за дружину, а мені за невістку?
– Беру я бідну дівчину Ганну, що живе на краю села в маленькій хатині.
– Не бути цьому, — розгнівався цар, — ти хочеш царський рід поганити? Завтра буде бал і понаїжджають заморські царівни та королівни. І ти поміж ними вибереш собі дружину.
Зігнув голову царевич і вже не знає, що має робити. Скочив на коня і поїхав до Ганни, аби ще хоч разочок її побачити. Розповів все дівчині, а сам аж сльозами вмився.
– Нічого, — каже Ганнуся, — якось воно буде. Іди додому і не журися, я щось придумаю.
Другого дня до царя почали з’їжджатися царівни та королівни, одна пишніша за другу. А царевич ходить сам не свій, не хоче і дивитися на них. В палаці музика, веселощі, лиш молодому царевичу не весело. А Ганнуся тим часом вийняла свою коробочку і подумала. що настав час її відкрити. Коли відкрила, то ахнула, яке там було красиве вбрання, лиш не на неї, бо все було малюсіньке, як на ляльку, що завбільшки з мізинець. Та коли взяла у руки платтячко, воно стало як раз на неї.
Одягнувшись стала, як царівна, така гарна, що очей не відвести. Плаття було вишите золотими нитками і дорогоцінним камінням оздоблене. Подивилася ще в коробочку, а там золоті черевички, та корона, що так сяяла, як тоді коли, ще малою Ганнуська ішла за гадюкою і на її голові була така сама корона. З коробочки враз вискочили два коні з золотими гривами, а з самої коробочки зробилась карета вся із золота і прикрашена діамантами. Сіла в карету Анничка, та поїхала до царя на бал.
Вартові здалека побачили, що їде карета, та така, що зроду віку такого не бачили, вона сяяла, аж очам було боляче дивитись. Коли карета під’їхала, всі повиходили з палацу дивитись на чудо: коні з золотими гривами і карета засліплює очі, а з неї виходить царівна невиданої краси. І одежа на ній, усе світилось як сонечко, з ніг до голови. Всі так і завмерли від подиву, звідкись, з якої країни подумали всі, вона своєю красою перевершила всіх царівн та королівн. А царевич глянув і впізнав Ганнусю, та так і побіг до неї. Взяв її за руку і привів перед троном батька — царя та матері — цариці.
Оце моя наречена, — сказав царевич і вони обоє поклонились батькам, та впали на коліна, щоб вони дали згоду на їх шлюб і поблагословили їх. Цареві та цариці Анничка дуже сподобалась і вони благословили молодят. Скоро і весілля відгуляли, цар коронував молодого царевича і молода сім’я зажила в мирі і любові.
Василина Янушевська-Шкрібляк
