Кажуть, все і скрізь давно вже куплено,
І нема різниці, куди йти.
Кажуть, справедливість вкрита трупами,
І живої правди не знайти.
Кажуть, все і скрізь давно заплачено,
Й тільки гроші пишуть скрижалі.
Та я вірю: ще не все утрачено,
Є ще й добрі люди на землі!
Є такі, і знаю їх немало я,
Що простягнуть руку в час тривог.
У добра також існує армія, –
З нею завжди вчасно зводить Бог.
Є ще ті, що з лихом не обвінчані
Й не забули Божий заповіт.
Є ще чисті, чорним не помічені,
І на них тримається цей світ!…
Настав момент зібрати «за» і «проти», –
У нас, народе, місія свята!
Нам не потрібні псевдопатріоти,
В яких своя таємна є мета.
Які кричать, що треба об’єднатись,
Самі ж у час, коли іде війна,
Летять в чужі країни вигріватись
З мільйонами державного майна…
В ту ж саму мить під кулями на сході
Несуть холодне тіло вояка.
Не спить ані хвилини той добродій,
Що захищає свого язика!
А в той момент в своїй тяжкій палаті
Помре дитина в мами на руках.
Їй на життя не було звідки взяти…
Сльоза остання стигне у очах.
А Ваші діти? Де вони? Здорові?
Хай Бог допомагає їм в житті…
Як завжди, сняться сни їм кольорові,
І не шукають їжу у смітті…
І поки ви в багатстві безтурботні,
Помре на самоті старенький дід.
Йому на ліки не ставало сотні,
І він лишив навіки білий світ.
Усе собі, усе на власну користь,
А совість заховати під мандат…
Хіба так робить справжній полководець?
Він має бути там, де і солдат.
Він має там, з військовими своїми,
Іти до перемоги, аж до тла!
І, як вони, переступати міни,
І їсти з ними з одного котла!
Бо він – вожак, його обрали люди,
Йому народ довірив булаву!…
А як насправді?… Хай вас Бог розсудить,
Із тими, що існують, не живуть!…
Усе минає, і мине терпіння,
Повстане спрагла спокою земля!
І вірю я – усе ж прийде прозріння,
Що треба починати все з нуля!
Ольга Сапріянчук