«Гуцульщина — барвистий край вівчарів і полонин». Саме цей образ став ментальною основою сприйняття та особливістю нашого краю.
Дивовижна країна Гуцулів – так називали наш край перші етнографи двісті років тому. До сьогодні ніхто не може ствердно відповісти, звідки взялися гуцули і яка етимологія слова «Гуцульщина», науковці і літератори б’ються в здогадках про волоський шлях гуцулів, відносять їх до нащадків степових українців, монголів та навіть вікінгів з далекої півночі.
Так чи інакше, якою б не була істина, немає сумніву, що наша Гуцульщина найдивовижніший край не лише України, а й усієї Європи. Особлива вона не тільки багатством флори чи фауни, помірним кліматом чи корисними копалинами, але, перш за все, чарівна Гуцульщина своїми людьми, їх побутом та культурою, самим гуцулом, його любов’ю до гір і, що найголовніше, до марджини (худоби).
Споконвіків гнали гуцули свої отари безкраїми полонинами, проводячи більшість свого життя в єдності з Богом та своїми вівцями. Вівця давала гуцулу все — їжу, одяг, золото. Як писав батько етнографії Оскар Кольберг, — «Тільки однієї вівці вистачить гуцулу для життя…»
Полонинське відгінне господарство формувало образ мислення гуцула, стало основою міфологічних уявлень, побуту та багатогранної культури, якою століттями захоплювався світ.
Чи може Гуцульщина і далі вабити до себе світ? Без полонин, овець та вівчарів, супутніх промислів та виробів: ліжників, сардаків та кожухів і т. д. Найвірогідніше, що ні.
За роки незалежності поголів’я овець зменшилось ледь не в сотню разів. Через високі орендні плати полонини з альпійською рослинністю заростають чагарником, або переходять до рук «інвесторів», перетворюючись у туристичні комплекси для чужинців, що заливають в бетон тисячолітню історію і майбутнє Гуцульщини. Сьогодні вівчарство вже не традиційне господарство, що дає можливість розвиватись гуцулам у власному ментальному середовищі, а радше виняткове заняття ентузіастів, які не дають вмерти традиційній справі предків і Гуцульщині загалом.
Цей рік видався найважчим за добрих півстоліття і причиною тут не лише війна та геноцид, що чинить московська орда в Україні. Цьогоріч небачена посуха випалила траву. Щоб утримати господарство треба або купувати траву, або продавати худобу. Кілограм небитої ваги вівці зараз коштує 40 гр, а тюк сіна 70 гр. Здавалось би через ці суспільні та природні катаклізми вибір очевидний, та не для гуцулів.
Незважаючи ні на що, вони продовжують тримати овець і шукати сіна та ґрису, щоб пережити зиму зі своїми вівцями.
Щоб і надалі Гуцульщина дивувала світ своїми полонинами, отарами та виробами, потрібна підтримка держави. Увесь Західний світ і близька нам Польща отримують великі дотації, що зберігають як традиційні господарські системи регіонів, так і культурну, а в результаті і природну спадщину, не даючи зникнути альпійським лукам.
І, хоча, різні українські уряди багато разів декларували таку підтримку Карпатського вівчарства, на практиці її досі важко побачити.
Не кожному дано пізнати майстерність виготовлення ані будзу, ані бриндзі, ані вурди чи масла, але спробувавши, розумієш, що куштуєш те, що ніби готувалось самому Богу до столу, зрештою, і таємницю появи цего божественного харчу не розгадати, як і самого творіння Всевишнього.
Тарас Лаврук,
Фоторепортаж Уляни Кошелюк
