Петро Стефанів попрацював управителем (директором) Топорівської сільської школи, що на Городенківщині, біля тридцяти років. Його дружина — Марія Мартович була найстаршою сестрою відомого українського письменника Леся Мартовича. У подружжя Стефанівих було десятеро дітей. Майже всі вони стали громадсько-політичними діячами: в тій, чи іншій мірі своїми діями намагалися приблизити самостійність і соборність нашої неньки-України. З десяти дітей тільки двоє похоронені у рідній землі, решту розкидала доля по всьому світові.
Найстарша сестра Володимира — Євгенія, вчителька у заміжжі за о. Володимиром Федівим, який довгий час служив парохом у селах Глушків і Ясенів-Пільний Городенського деканату. З 1925 року – один із керівників євангельської церкви у Коломиї, редактор журналу “Українська реформація”, пізніше був одним із редакторів журналу “Віра і наука”.
Брат Гнат — воєначальник, сотник Австро-Угорського війська, полковник і Головнокомандувач УГА, полковник, а потім генерал-хорунжий УНР. Його син, теж Гнат, — підполковник армії США, учасник В’єтнамської війни.
Брат Юліан — господар в Устечку над Дністром. Стрілець УГА.
Брат Клим — учитель, управитель (директор) школи у Дзвинячу, Устечку на Тернопіллі, четар Австро-Угорського війська, поручник УГА, командир кулеметної (скорострільної) сотні 9-ої Белзської бригади УГА, посол до Варшавського сейму від радикальної партії (обирався разом із Петром Шекериком-Доником), член УВО і в’язень польської тюрми, голова збірної громади, делегат до Народних Зборів у Львові, довголітній директор школи у селі Яблунька Долинського району.
Брат Тит — доктор права, поручник УГА, в’язень тюрми у Березі Картузькій, сотник дивізії СС “Галичина” і сотник І-ої дивізії УНА.
Брат Роман — помер у молодому віці, будучи студентом Чернівецького університету.
Сестра Ольга — вчителька, у заміжжі Савицька. Громадський діяч в українській діаспорі у Західній Німеччині. Член ОУЖ, довголітній голова Українського християнського об’єднання молоді та редактор його бюлетеня (1957-1971). Чоловік, Петро Савицький, – довголітній ректор Мюнхенського українського університету.
Сестра Наталія — народилася зразу по переїзді сім’ї Петра Стефаніва у село Турка Коломийського повіту, куди перевели його управителем школи; журналіст. У заміжжі – Осінська і Чапленко, псевда “Ната” і “О. Оса”. Автор книжки “Бібліографія жіночої творчості поза межами України” і “Куховарського словника”. Громадський діяч у США на терені роботи в організації Союзу Українок. Її одна із чотирьох дочок — Анна, у заміжжі Кравчук, — довголітній голова Союзу Українок США.
Брат Зенон — народився у Коломиї. Підхорунжий, чотовий зв’язку 9-ої Белзської бригади УГА, доктор права, довголітній редактор коломийських часописів “Життя Покуття” і “Нове життя”, член УВО, в’язень тюрми у Березі-Картузькій, сотник дивізії СС “Галичина”, і сотник УНА. Військовий історик, директор Військового історичного інституту при НТШ у Нью-Йорку, США.
Стефанів Володимир Петрович народився 11 червня 1882 року в селі Топорівці Городенського повіту. У 1889 році малий Володя пішов у перший клас Топорівської сільської школи, а після закінчення поступив у Коломийську гімназію.
У селі в той час проживав хлопчина Василько Попович, син Олексія, який був на два роки старший від Володимира Стефаніва. Василь, закінчивши школу з відмінними оцінками, працював у господарстві своїх батьків, переважно в літній період пас у полі худобу і вівці. Але обидва, Василь і Володимир, з дитинства дружили.
Закінчивши школу, Володимир почав вмовляти Василя йти вчитися далі. В цьому Володимирові допоміг його батько Петро Стефанів, який переговорив і переконав батька Василя Поповича — Олексія, що, мовляв, шкода такий талант, яким володіє його син, закопувати у землю.
Так обидва товариші Володимир і Василь поступили вчитися у Коломийську гімназію. Після закінчення, обидва поступили вчитися до Львівської духовної семінарії, яку закінчили у 1907 році. Обидва перед висвяченням одружилися у Городенського декана, пароха села Поточище — отця Степана і Олександри Макогонських — на їхніх дочках-сестрах Стефанії і Олені.
За час своєї душпастирської праці отець Володимир побував на різних парохіях: 1908-1909рр. приват-сотрудник у отця Юрія Жолкевича на парохії у Серафинцях, що побіля Городенки.
- 1910 — 1914рр. — катехит вчительської семінарії у Заліщиках над Дністром.
- 1915р. — завідатель парохії у Слобідці Лісній Коломийського деканату.
- 1915 — 1920рр. — завідатель парохії в Устечку над Дністром.
- 1920 — 1922рр. — завідатель парохії у Поточищі Городенського деканату.
- 1923 — 1925рр. — завідатель парохій у Дубках і Репужинцях.
- 1925 — 1942рр. — завідатель а опісля парох села Баня-Березів Косівського деканату.
- 1943 — 1944рр. — парох села Вікно Городенського деканату.
- 1945 — 1946рр. — катехит української школи у Манґаймі, Німеччина.
- 1947 — 1950рр. — катехит української школи у м.Ельваґен, Німеччина.
- 1950 — 1963рр. — емерит-помічник, Едмонтон, Канада.
Найдовше отець Володимир Стефанів служив на парохії у селі Баня-Березів. Завдяки наполегливій праці отця Володимира і його дружини Стефанії, село, котре в той час було вкрай занедбане, стало одним із кращих сіл в околиці: мало дві читальні “Просвіти”, дві кооперативи, церковне братство і сестринство, товариство Апостольської Молитви (92 члени), релігійну читальню “Скала” при церкві.
У своїй вичерпній праці “Березови в історії Гуцульщини” (Коломия, 1997 р.) Михайло Томащук дав таку характеристику отцю Володимирові та Стефанії Стефанівим: “У 1925 році на парохію Баня Березова прибув український патріот, діяч шкільництва та “Просвіти” парох отець Володимир Стефанів, народжений у 1882 році, рукоположений в сан священика в 1908 році.
Вже при ньому Микола Григорчук (війт села), надалі залишаючись твердим москвофілом, у 1927 році організував провокацію. У день свята Верховних Апостолів Петра і Павла у церкві зібралось багато прихожан. З обуренням і здивуванням побачили вони, що за церковною огорожею, на полі війта відбувається ще одна відправа і проводить її православний священик, як виявилось потім, привезений з Коломиї. Москвофілам вдалося тоді зібрати невеликий гурт людей Але якраз вони стали, мабуть, зачинателями безглуздої довголітньої ворожнечі між православними та греко-католиками в Березовах, і яка з новою силою розгорілась з подачі КДБ у новітні часи. Чи думав про це сільський війт, коли далекого 1927 року частував у корчмі своїх прихильників?
У 1929 році горішня половина села, де мешкало багато шляхти, побудувала народний дім імені Богдана Хмельницького. Коли народний дім освячували і всі присутні в залі стоячи співали “Червону калину”, пані Стефаніва заставила польського жандарма встати і зняти шапку.
Десь тоді вона організувала в селі гурток “Союз Українок”, вела там з ними курси вишивання, передового господарювання, куховарства. Не одну жінку навчила пекти смачні тістечка…
Перша вистава (“Наталка Полтавка”) відбулась у невикінченій хаті Михайла Томащука (Петрового) ще у 1927 році. Потім проби і вистави відбувались на плебанії, а також у хаті колишнього четаря УГА Миколи Лютого.
Село Баня-Березів було тим місцем, де виростала та виховувалась велика родина отця Володимира і Стефанії Стефанівих. Під час вакацій на приходство у Баню приїжджало багато гостей, найбільше молоді — приятелів їхніх дітей. Прекрасні баньські люди, чудова гірська природа та гостинна атмосфера цього дому залишила у багатьох чудові спомини із тих часів.
Після виїзду родини Стефанівих в еміграцію у 1944 році, отець Володимир служив катехитом українських шкіл у таборах для біженців. До Канади прибув на 68-му році життя. Проживаючи тут із своєю дружиною у домі отця Мирона і своєї доньки Марти Мартинкових, помагав в міру своїх сил у душпастирській праці в українських католицьких церквах Едмонтону.
26 жовтня 1958 року отець Володимир відсвяткував 50-ліття свого священства. Це свято відбулось у вщерть заповненій вірними церкві святого Юрія. На цю урочистість прибув Едмонтонський владика кир Ніл Саварин та численне духовенство. Святу Літургію з отцем Володимиром служили отець-канцлер М. Сопуляк, отець-протопресвітер Я. Федуник і отець П. Іванець. Дияконував отець В. Тарнавський. За свою ревну та жертвенну душпастирську працю, як на рідних землях, так і на поселенні, 11 червня 1962 року отець Володимир Стефанів був іменований владикою Нілом Саварином “Почесним Консисторським Совітником” із правом вживати набедреник при відправі Святої Літургії.
Помер отець-совітник Володимир Стефанів 7 лютого 1963 року у Едмонтоні на 81-му році життя і на 55-му році священства. Тлінні останки його поховано на цвинтарі св. Михаїла в Едмонтоні з великою участю вірних, священиків та владики Ніла.
У часописі “Свобода” за 2 березня 1963 року так написали про покійного отця Володимира Стефаніва: “Вихований у культурній і патріотичній атмосфері родинного дому, — прикладний священик з покликання і популярний проповідник, з особливим даром тактовної поведінки з людьми, — покійний був типовим представником тієї генерації галицького духовенства, що, поєднуючи службу Богові із службою своєму народові, мали вирішальний вплив на формування національної і політичної свідомості кількох поколінь”. Дуже файна згадка була написана і в часописі “Українські вісті”.
13 березня 1983 року відійшла у вічність на 96-му році життя дружина отця Володимира — Стефанія-Марія. Похоронена на місцевому українському цвинтарі св. Михаїла біля свого чоловіка.
У подружжя Стефанії і Володимира Стефанівих було семеро дітей: Неоніла, Маркіян, Меляся, Ірена, Борис, Марта і Мирон, яких напевно ще багато баньчан пам’ятають і по сьогодні. Отож, хотілося би для інтересу дати короткі оповідки про них, як склалася їхня подальша доля. Тим паче, що їх пам’ятають ще багато старших людей із Баня-Березова:
Найстарша, Неоніла, народилася 14 червня 1909 року в Серафинцях, біля Городенки. До сільської школи ходила в селі Поточище. Потім вчилася приватно і здала екзамени екстерном. Пізніше поступила до вчительської семінарії Українського педагогічного товариства у Коломиї, де закінчила у 1929 році, здавши іспит зрілості. У 1930 році почала працювати вчителем у гімназії “Рідна школа” у містечку Печеніжин. У 1938 році одержала державну посаду контрактової вчительки в Сяноцькому окрузі. В часи радянської влади, у 1939 році, Неонілу Стефанів призначили директором школи у селі Гуцулівка, біля Коломиї. З приходом німецької окупації почала працювати вчителькою у селі Рунгури коло Печеніжина. Тут працювала аж до виїзду в еміграцію у 1944 році. Потім працювала вчителькою у переселенському таборі у м. Ельваґен, Німеччина. В еміграції довгі роки була членкинею Ліги Українських Католицьких Жінок в Едмонтоні, Канада. У 1955 році одружилася із Осипом Гуральом (помер у 1984 році).
Неоніла Гураль-Стефанів померла 29 серпня 2003 року. Похоронена в Едмонтоні на українському цвинтарі св. Михаїла рядом із своїм чоловіком.
Маркіян Стефанів народився 7 грудня 1911 року в Заліщиках. До школи ходив у Городенці, там же у 1932 році закінчив гімназію. У 1933-1935рр. працював учителем-виховником у спеціальній школі у Варшаві. У 1937 році поступив на теологічні студії у Львівську Богословську Академію. Під час приходу радянської влади на західноукраїнські землі навчання перервалось, і він учителював в селі Космач Косівського району. Під час німецької окупації Богословська Академія у Львові відновила свою роботу — і Маркіян Стефанів поновив своє навчання. У 1944 році одружився із Іреною Давосир, але при наближенні фронту до Львова, разом із дружиною виїхали в еміграцію, пізніше опинилися у Канаді. Там у 1951 році народився в них син-одинак Мирон, який одружився із Лесею Базилевич.
За згодою Патріарха Йосипа Сліпого Маркіян Стефанів висвятився владикою Ізидором Борецьким на диякона, а після 6 грудня 1964 року був рукоположений на священика, і його призначили сотрудником до церкви св. Покрови в м. Торонто, де займав різні адміністративні посади: з 1966 року – адміністратор, а з 1970 року – парох. За свою віддану працю для парохії та церкви у 1973 році Блаженнійший Патріарх Йосип нагородив отця Маркіяна “Почесним Крилошанином”, а в 1984 році владика Ізидор надав йому звання “Митрофорного протоієрея”.
Під час своєї праці був опікуном Ліги Українських Католицьких Жінок, економом Торонтонської єпархії та директором єпархіяльної крамниці. У 1987 році став “Лицаром Божого гробу”. Написав та видав книжку проповідей (Торонто, 1966 р.). Писав вірші, котрі були поміщені в українській пресі (“Мета”, “Світло” та інші). Дружина отця Маркіяна Ірена померла 13 вересня 1989 року. Похоронена біля своєї мами на цвинтарі “Проспект” у м. Торонто.
Помер отець Маркіян Стефанів 27 липня 2000 року. Похований у м.Торонто біля своєї дружини. У часописі “Свобода” за 2 лютого 2001 року про нього написали дуже гарну статтю.
Меланія Стефанів (Меляся) народилася у 1913 році. До початкової школи ходила у селі Поточище, а до гімназії — Українського Педагогічного Товариства в Коломиї. Закінчила Варшавську спеціальну школу моделювання. У 1937 році вийшла заміж за Миколу Хому, студента Львівської експортівки. Перед Другою світовою війною Меланія відкрила своє власне підприємство виробу жіночих капелюхів у Городенці. Ще й сьогодні старожили розповідають, як користувалися послугами пані Меланії.
Микола Хома працював у Союзі “Кооператив” та книгарні у Городенці, а після був головним книговодом у цукроварні. Обидвоє брали активну участь у громадському житті міста. У 1944 році емігрували на Захід. Спочатку перебували у Німеччині, а після переїхали на постійне проживання до США (м. Детройт).
У 1951 році Микола Хома помер. Похований на цвинтарі “Мавнт Олив вуд”. У подружжя Меланії і Миколи Хомів народилося двоє дітей – Іриней і Марта. Іриней Хома народився у Городенці в 1940 році. Зараз є власником подорожнього агенства. Вся родина далі проживає у м. Детройт, штат Мічіган.
Ірена Стефанів народилася 28 грудня 1914 року в Устечку над Дністром. Закінчила сільську школу в Поточищі. Ходила до гімназії Українського Педагогічного Товариства в Коломиї. Під час радянської влади (1939-1941рр.) закінчила педагогічні курси в Коломиї. Учителювала в селі Баня-Березів, а після – в селі Текуча. Під час німецької окупації працювала на пошті у Городенці. В 1943 році вийшла заміж за інженера Івана Хому.
У 1944 році молоде подружжя покинуло рідні землі. Спочатку проживали в Штрасґофі, після – в Ерфурті (Німеччина). Перебували у різних переселенчих таборах Німеччини. В 1950 році емігрували до м. Едмонтон, штат Альберта (Канада). Мали двох дітей – Юрія і Таїсу.
Іван Хома був рідним братом Миколи, одруженого з сестрою Ірени – Меланією. Іван помер 17 лютого 1991 року, а Ірена – 11 жовтня 1994 року. Обидвоє поховані в Едмонтоні на українському цвинтарі Св.Михаїла.
Борис-Стефан народився 26 квітня 1917 року теж в Устечку над Дністром. До початкової школи ходив у Баня-Березові, до гімназії – в Городенці, пізніше – у Коломиї, де й закінчив навчання у 1938 році. Потім поступив вчитися до технічної школи “Дерев”яні вироби” у Коломиї. Заснував підприємство з виробництва цукерків. З приходом німецької окупаційної влади заснував підприємство “Фотографічні вироби”. Одружився із Стефанією Кукурбою. У 1943 році зголосився до служби в дивізію СС “Галичина”. По війні перебував у різних таборах для біженців (Манґайм,Ельваґен). У Вайблінґені організував підприємство виробу килимів, різьби та інкрустованих виробів із дерева.
У 1950-х роках емігрував з родиною до Едмонтону (Канада). Згодом заснував підприємство м”ясних виробів “Вікторія”, а після – фірму “Магна Вуд”, яку після виходу на пенсію передав своєму синові Євгенові.
17 грудня 1999 року померла дружина Бориса – Стефанія. Похована на українському цвинтарі Св.Михаїла. Подружжя Стефанії і Бориса Стефанівих мали двох дітей – Романію і Євгена.
Марта Стефанів народилася 4 листопада 1919 року у містечку Устечко Заліщицького повіту, що на Тернопіллі. До початкової школи ходила у Баня-Березові та Печеніжині. Продовжила навчання у Станіславівській середній технічній школі, яку закінчила у 1939 році. Під час німецької окупації працювала на пошті у Городенці.
У 1944 році у місті Ліську вийшла заміж за студента Української Богословської Академії у Львові – Мирона Мартинкова, який походив із старої священичої родини на Стрийщині. В тому ж році, через воєнні події, виїхали через Мадярщину, Австрію до Німеччини. Там перебували у різних переселенчих таборах. В 1949 році сім”я Мартинкових емігрувала до Канади і осіла в Едмонтоні, штат Альберта.
У 1966 році за дозволом Патріарха Йосипа Сліпого єпископ Ніл Саварин рукоположив диякона Мирона Мартинкова на священика Української Католицької Церкви. Отець Мирон аж до свого виходу на пенсію служив на різних парохіях Едмонтонської єпархії. У подружжя Марти і Мирона Мартинкових було три сини – Володимир, Богдан і Зенон.
Мирон Стефанів, наймолодший син отця Володимира Стефаніва, народився 22 серпня 1927 року в селі Баня-Березів Косівського повіту, що на Станіславівщині. Початкову школу закінчив у Баня-Березові. До гімназії ходив у Коломиї, Криниці і Манґаймі, котру закінчив у 1946 році. Рідні землі покинув разом з батьками у 1944 році. Перебував у різних таборах для біженців у Німеччині. Студіював у Німеччині, а потім у Канаді. Аж у 1970 році одержав ступінь бакалавра хімії. Член Канадійського хімічного товариства, член Пласту.
У 1950 році одружився з Тамарою Онуферко, яка походить з Тернополя. Тамара і Мирон Стефаніви осіли у Едмонтоні. Мають троє дітей – Христину, Романа і Ліду. Христина – бакалавр медсестринства, Роман – бакалавр цивільної інженерії, Лідія – бакалавр соціології.
Дмитро МОХОРУК,
член Національних спілок
журналістів і краєзнавців України, м. Снятин