У зимовому лісі
Заходжу в ліс. У ньому так тихо, що навіть чути, як земля дихає снігом, лише де-не-де шелестить мідно-жовте листя на дубі. Темно-сірі дерева стоять, оповиті гірляндами, сріблясто-золотий дощик блищить на них зірочками, люстерками, сонечками. Мені їх показала білочка, що в цей час запасалася смерековими шишками. А до лісової яблуньки-дички прибіг сіренький зайчик. Передньою лапкою обтрусив зі стовбура сніг, щипнув раз-другий яблуневої кори, глипнув у бік граба. Він, як і білочка, хотів сказати мені: “Подивись ще й сюди: кружальцями, веселками обгорнутий взимку ліс”. А з берізки, закутаної білим покривалом, пропищала сойка: “Приходь до нас і ти під Новий Рік. Побачиш Діда Мороза.” Поглянув в інший бік – а там зачарований гордий олень завмер на фоні білого лісу, вслухається в тишу… Потім величаво повертає голову і ховається в смерічнику. Блискавично майнула стрілою дика кізка. Тільки сліди на снігу підтвердили, що це було не видиво в лісі.
Королева красуня
Прийшла до нас у гори білосніжна зима.
Голубі очі в неї – іскряться зірки. Як струсить пишною косою – сніги й заметілі, як зиркне очима – холод навіва, тріщать морози, льодом укриє річки і ставки. Звеселить землю, снігом зігріє, засяє блиском краси, цілющим повітрям наповнить простори, в білі шапки одягне хати в селі, заховає звірів у нори, людям вкладе у руки лопати – хай прокидає стежину сусід до сусіда, від хати до хати…
Дітям дасть лижі, ковзани і санки – веселіться й радійте: снігова королева в гори прибула, не завжди із снігами буває вона в нас.
Зимовий етюд
Сніги цього року випали великі-великі.
Сільські хати позбігали з гір і туляться одна біля одної в товстих білих конусоподібних шапках, а з димарів струмениться дим до зірок, що мерехтять у темному небі.
Все біле: поля, ліси, річка, гори. Ніщо не сіріє, не цвіте й не зеленіє, як навесні або влітку. Все наче застигло у казково білому царстві.
У снігопад
Узимку наймиліший мені снігопад, бо люблю, як у дитинстві, йти, човгати снігами й пити п’янку тишу, що заповнює синювато-білі простори…
Не видно ні небокраю, ні поля, ні дороги, а я все йду з простягнутою долонею – наче у мряці або в парі свіжонагрітого молока. З небесної вологої вати сніжинки падають мені на обличчя, голову й руки, а я хочу назбирати їх якомога більше, зібрати з піднебесся усіх, аж поки вони не обліплять мене з ніг до голови, і тоді я перетворюсь у їхнього сніговика. А сніжинки-зірочки наче й радіють з цього, і я уже ловлю їх ледь чутний шепіт:
— Дивіться, дивіться: він з нами. Він — наш!
Білі пушинки присипляють і заколисують душу, і мені здається, що я іду-бреду з ними в новий казковий світ — світ інших планет, світ любові, добра й злагоди.
