І вся моя вина, що я священник…

до 85-річчя Патріарха Володимира

(1925-1995)

Народився Василь Романюк у с. Хімчині Косівського району ІваноФранківської області, у бідній селянській сім’ї. В юні роки про духовний сан і не мріяв. Шлях до церкви розпочався 1944 р. , коли 19-літнього Василя заарештовано за зв’язки з Українською Повстанською Армією. Він отримав 10 років ув’язнення у сталінських таборах на Колимі, хоча участі у збройних операціях не брав. Коли відбув строк, додали ще 5 років, виславши до Магадана. Там Василь одружився з українкою з Волині, також репресованою. Незабаром у подружжя народився син Тарас — їхня єдина дитина.

На Колимі трапилася дуже важлива річ: Василь Романюк усвідомив своє покликання й вирішив присвятити життя служінню Богові та Українській церкві. Почав студіювати Біблію, релігійну літературу; повернувшись в Україну (1959), закінчив богословські курси, пізніше — духовну семінарію. Прийняти священницький сан, однак, йому довго забороняла влада, яка потребувала саме “благонадійного” духівництва. Тільки 1964 р. Василь Романюк був висвячений та отримав парафію.

Через 8 років отця Василія заарештували вдруге. Під час слідства від священика вимагали зректися своїх переконань, за що обіцяли негайно випустити на волю. Отець Василій відмовився, хоча добре усвідомлював, що його очікує. Йому присудили сім років ув’язнення у мордовських таборах та ще три роки заслання в Якутії. Звідти отець Василій вийшов безнадійно хворою на серце людиною. На знак протесту, Василь Романюк часто й тривало голодував, вимагаючи, аби йому надали можливість читати Біблію і приймати причастя, що в більшості тюрем світу є невід’ємним правом ув’язнених. Згодом його вразило кілька інфарктів. Після третього лікарі радили відійти від справ, бо можна було чекати найгіршого.

Після довгих років знущань у таборах отець Василій зважився на рішучий крок: оголосив про свою відмову від радянського громадянства та про розрив із Російською православною церквою (РПЦ). Він першим з-поміж українських священиків перейшов під юрисдикцію Української Автокефальної православної церкви в діаспорі. Тоді ж звернувся до Конгресу США із заявою-клопотанням про отримання американського громадянства. У 1979 році, вже будучи відомим правозахисником, отець Василій стає членом Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод.

У цей час з-під пера політв’язнів Василя Романюка та Олекси Тихого вийшла ґрунтовна розвідка “Історична доля України.

Спроба узагальнення”. В ній автори не тільки аналізують стан сучасного їм протирежимного руху, а й роблять сміливі політичні прогнози щодо найближчого майбутнього України.

У 1987 році, отримавши запрошення Предстоятеля Української православної церкви в Канаді митрополита Василія, В. Романюк виїхав за кордон.

Він продовжував пастирські богослужіння в українських християнських громадах, виступав з лекціями про стан справ з правами віруючих в СРСР перед спільнотами США, Канади, Великої Британії та інших країн. Святого отця у Білому домі приймав Президент Сполучених Штатів Америки, а виступ слухали в Парламенті Канади. У Торонто англійською видано збір ник його проповідей та звернень “Голос у пустелі” (1989).

Перебудовчі процеси в Україні покликали В. Романюка на батьківщи ну. Відроджувана УАПЦ потребувала його мудрості й досвіду.

1990 року отець Василій прийняв чернецтво, взявши ім’я Володимира, і через короткий час був висвячений на єпископа. А після смерті Патріарха Мстислава обраний Патріархом незалежної Української православної церкви (Київського Патріархату). Інтронізація відбулася 24 жовтня 1993 року в Софійському кафедральному соборі м. Києва. Високий сан аж ніяк не змінив Василя Романюка. Людей, з якими він спілкувався, дивувала простота, повна відсутність честолюбства Патріарха.

Його святість очолював церкву неповних два роки (1993— 1995), прийнявши її у вельми непростий час. Але встиг зробити дуже багато. Насамперед, відродив духовність й моральність.

Він не шкодував свого часу й здоров’я заради численних місійних поїздок не лише за кордон, а й по Україні.

Раптова смерть Патріарха (за доволі загадкових обставин) була великою трагедією для всіх, хто його знав і любив. Проте ніхто не міг передбачити того потрясіння для всієї України (й не тільки України), яким став похорон Патріарха. Своєю страдницькою могилою посеред асфальту, що для багатьох православних стала втіленням вічного докору сумління, патріарх Володимир завше нагадуватиме нам про межу, якої ні за яких обставин не маємо переступити.

Він лишатиметься світлом, до якого ітимуть добрі душі, шукаючи спасенної дороги.

Світлини, якими проілюстрований цей матеріал, зроблені на конференції “Життєвий і духовний шлях патріарха Володимира (Романюка)”, яка відбулася 9 грудня 2010 р. на батьківщині Святійшого — в с. Хімчині Косівського району.

Вл. інф.

Share