Єк перший мосєжницкий майстер став опришком

Розповідь про мистецтво, зокрема про мосяжництво й опришківство, веде ветеран педагогічної праці, палкий шанувальник, пропагандист і дослідник історії народного гуцульського мистецтва, історик, етнограф, член НСМНМУ, відкривач відділу художньої обробки металу в Косівському інституті прикладного та декоративного мистецтва Михайло Юрійович Прощук.

Головними центрами традиційного гуцульського металірства були села Брустури, Річка, смт. Путила.

Єдиний відомий давньої славної традиції народного мистецтва, перший мосяжник з с. Брустури був Лукин Дутчак (друга половина XVIII ст. — перша половина XIX ст.), творчість якого стала основою розвитку гуцульського мосяжницького промислу не тільки в с. Брустури і навколишніх сіл, а в народному гуцульському мистецтві України.

Норберт ОКОЛОВИЧ

Никорин — то був майстер, икому на цілій Гуцулщіні ни було пари. Про него знали ни лиш усі йиго сусіди, але навіть и подальші Гуцули. Навіть знали йиго и за Горов — на Венґрах, куда він ходив на єрмарки продавати свої пишні вироби.

Изза гори — изношував він терьхами на конех мідь ику купував у венгерскій Боршо Бани и приносив її у свої рідні Брустури.

Про майстра Никорина розказували люди, шо він бізувавси навіть и дітька из рогами зробити. Говорили, шо він був такий головний майстер, шо навіть и опришки давали до него робити свої роботи. Для опришків, він жирував кріси и пістолета. Сипав їм бгачькї ножі з видельцями, та гонорові чєпраги. Робив бартки та плів модні ретєзі.

Усім людям дуже удаваласи йиго робота. Приказуют шє и до тепер, шо ні перед ним — ні по ним ни було другого такого довідного майстра, єк він був у наших горах. То був гирічьний майстер; такий, шо тепер ґляба такого другого найти.

Никорин — то ни лиш був перший майстер у горах, але так само був він и перший ґазда на усі Брустури. Богатирь. Мав великі забудованя из вишнов ґраждов опередь хати. Було у него багато ґрунтів и без тєми маржини.

Він одиноко жив. Тихо в йиго хатах було. Він уже віддавна тих дітий из роду ни мав. Донька йиго була віддана аж на Гриневій, а оба сини моцні и файні леґіні воювали за Австрию дес у Ниталії, а, може, шє и далі, лиш оден Бог то знає — де. Ураз банував старий Никорин за ними. Ніколи їх ни міг забути, хіба лиш тогди, єк уснув.

А єк уже йиму тєжко на души ставало, так шо ни міг видержєти, тогди бравси за роботу: ни спав, ни їв — лиш мосєж сипав, дув на ватру, ковав, пилив, різав, жирував без перестанку — аж руки в’єли. Очі пекли від спузи, а голова — від лускоту й смроду боліла. Його хата тогди, ніби, єк би весілє у ній було — теремкотіла, вівкала, а люди тогди казали: «Лукинови відев удаєтци робота, бо так лускотит, шо аж бійно до хати доступити».
Боєлиси икос люди того Лукина Никорино го, хоть він добрий був и зрода нікому нічьо злого ни зробив.

Ні до кого він у гості ни ходив, тай нікого у себе ни приймав — лиш колєдників: тогди у него пили, плєсали тай данцували, шо аж шкабрі из помосту штрикали д’горі.

Він лиш мав икогос годованця из собов, шо обходив маржину. Готовив страву, золив шматє тай лагодив до кузні вуглє на грань. Того годованця ніхьто ни знав, відків він був тай шо то за оден, бо він ни приступний був на бесіду.

Тото икас біда ни хлопчішє був. Охаблений. На ним уводно була вимащєна сорочька, єк мазанка. Волосє на голові стрєпаве, повне сіна набите. Тай говорити ни умів, а, може, за тєжко йиму було говорити. Єк хотів шош сказати, то всамперед доста си начіхав тай нашмарькав, а однако ни усі розуміли, шо він хотів изказати.

Так єк люде боєлиси Никорина, так и тот хлопчішє боєвси людий. Єк си бувало шош йиго питали люди, а він ни бізував відповісти, тогди ставало йиму бійно. Підштрикав єк заїц, біг ит хаті тай ховавси на під.

За того годованця говорили люди, шо то йиго колис опришки мали набити за тото, шо він на них изводив пушкарів тай давав мандаторови знати, де си опришки повертали. А єк си він видужів, то опришки пожєлували йиго тай привели Никориному на годованця.

Ближиласи весна. Студена нічь. Від Ґреготу ишли хмари — низилиси. Чюхалися у смеречє. Виглєдало, шо хотіли цілий світ укрити. Из заходу вієвповівав вітер, ніс із собов тверду дзингру, що лускотіла по дахах, єк би хтос метав шротом по драницях.

У хаті сидів Лукин. Курив велику люльку и дививси на ватру, шо горіла під великим коменом та й думав, єк маєт писати тоти чєпраги из ретізями, шо замовили у него опришки.

У нижній хаті годованец Иванко клав ватру, ломив бортові драниці на ватру, тай, аж вівкав, стогнучі, єк котрас груба драниця ни даваласи йиму переломити на коліні.

Никорин сидів сам у хаті, ждав, бо у таким чєсі, у такій мрєчі любили д’нему зазирати опришки тай відберати собі у него замовлену марфу и давати нову роботу. Опришки добре йиму платили, бо їм си завжде удавала йиго робота.

Шош задуботіло в хоромах, и зараз отворилиси двері у хату: «Добрий день ґаздо, — загриміло нараз д’нему богато грімких голосів.

«Добре здоров’є! Єк си гостило у світі?».

«Миром, побратиме. Набували ми си доста — усілєко».

«Прошу покорно, бутьте ласкави Панове, з добрим миром — у хату, — говорив футко ґазда и просив опришків увійти у долішну хату.

Иванко крутивси, шош припрєтував, руки сіпалиси йиму на усі боки — и сам ни знав шо робити.

«Ни бій си, Сараку, ни иззімо тебе, — говорив старий опришок. — Прикрий лиш веретами вікна, тай світи каганчік».

Долішна хата відразу стала повна опришків. Було шош їх зо двайціть, а, може, и бірше.

«Ми дуже трудні, тай пудно ми поголодніли, шош бих иззіли, коби було шо добре тай богато їсти», — смієвси оден опришок.

Опришки усі були сильно оружені, усі мали креси, пістолєта, порошниці, ножі й барткисталєнки. На крисанях у них були золоті борти. А за ними позакитичювані ґотури, татарваки и пави. У декотрих на голові були шєпки золотом закитичєні. У старших опришків рекезі и чєпраги, а у молодших — череси, повні люльок, титиню, протичьок и сугаків. На плечьох у них були повні бисаги и бордюги.

«Так, майстре наш любий та солодкий. Уже приходит наше опришківске стрічєнє. Доста нам уже спаня — идемо веснувати, — говорили Лукинови опришки, сідаючи у хаті на лавицьох и постели. — Переночюємо у вас, а досвіта уже будемо на Ґреготі».

Иванко уніс из кліти буженицу, тай из вишної хати голубці из солонинов, а опришки повитєгали из бордюгів свою горівку. Їли, пили й смієлиси та жертували и ураз кликали ид собі Иванка, шо футко штрикав то на пид, то у кліть, то у дриворуб дров на ватру, уводно шош гутурічі собі під носом.

Лукин сидів тихо коло полиц у кочєргах, дививси на опришків и їх богату ношу тай шош думав, але шо — то ніхьто ни знав, шо.

Нарешті опришки причєпилиси до Никори на: «Мой, старий! Ми дуже красно у тебе попоїли. Харчь був добрий и здоровий тай ситний, а тепер бих просили тебе, аби ти шош нам поповістував, бо ти бував у світі — царами, тай ни одно єс видів, тай чюв. А нам приказували люди, шо ти и примов’єти умієш»,

«Дєкую вам, шо ви були ласкаві у мене похарьчювати, най вам Біг даст на пожиток, лиш вибачєйте ми, єк си шош вам ни удало, або ни так смакувало, єк треба, бо у мене ґаздині нима тай дітий нима, лиш оцес охаблений хлопчішє», — відповів чемно и з повагов домашний ґазда.

«Добре усе, дідочьку, нам си удало и смакувало, а тепер просимо тебе розказуй нам за своє модне мольфарство. Нас це дуже зацікавило. Говори, лиш футко».

«Ни умів я ні примов’єти, ні бамбірити, — відказувавси Лукин. — Навчів лиш мене один розумненький мольфарь примов’єти собі до свої сарсами, шоби єк найліпше хотіла робити и ни спераласи моїм думкам. То був великий мольфарь, пари му ніґде у світі ни було. Ни найшов уже я другого такого, єк був тот, шо мене учів до різбярства примов’єти. Ни находив я бірше такого чьоловіка, хоть из замолоду крутивси я царами цілі літа, мої молоденькі, тай ни одно я у світі видів, тай ни з одної бербениці їв бриндзи. Ходив я світами. Обійшов цілі наші гори. Був на Венґрах, у Боснії, у Сербії, Румунії, Греції, тай обзирав туда я їх дуже файні и модні вироби. Я обзирав тото усе на тот спосіб, шо навчів був мене тот розумний мольфарь — мудрий то був чьоловік — хоть був він п’єнюга великий.

«Слухай, Лукине, — розказував бувало він, — єк уздриш икі вироби, шо си тобі дуже удают, а схотів бес зрозуміти єк уни зроблені, тогди бери у жменю цу букурійку, шо тобі даю и дуже сильно прибагай це, шо хотів бес знати. Памнєтай уводно цу букурійку у чересі носити, а єк бес її загубив обо хоть дес забув, то усе би пропало».

«А ци та букурійка ни сказалаби, вере, у кого є найбірше золота», — крикнув оден опришок.

«Ціхо, — крикнув ваташко опришків, — тобі, Миколо, уводно лиш золото у голові»

«Ні, — говорив далі спокійно Лукин. — Я золота ни вмію шукати, бо вно мині ни потрібне. Золото шєстя ни приносит».

«Дурний ти, діду, ти ни знаєш, шо у світі є найліпше, — крикнув котрийс опришок з кута.
— Єк си вам моя бесіда ни удаєт, то я собі можу з нев мовчєти», — влютивси Лукин.
«Ни цибенькайте там нічьо, леґіникисолоденькі, бо єк ужу буком у калюхи, то си відразу у дребезки розлетите, — крикнув ваташко опришків, Чьорноголовий, на своє товариство, — а ти, ґаздо наш любий, розказуй нам далі».

Стало тихо у хаті, ніхьто и ни писнув, бо усі си боєли Чьорноголового, бо він хоть добрий був завше, але єк си осердив, то тогди бив на смерть. Ни дай Боже було шош против него поставитиси — убив би.

Колис, єк ше ни був опришком и ґаздував у Бережници, то убив жінку на смерть лиш за це, шо була трудна, тай ни хотіла из ним піти данцувати у данец.

По тим головництві мусів він утікати у вопришки почерез свою натуру — такий був биговатий. А у добрій злагоді то був би и цілий свій маєток роздав другим за пусто — у дарунку.

«Обзирав я, панове гості, такі файні вироби на світі, шо и віритиси ни хочєт, шо то би могла люцка рука зробити», — зачєв изнов говорити Лукин. — «Тоти хрестики, чєпраги, боклаги мосєжем обвивані и цєточьками набивані, та люльки и перстені на шляхоцку форму. Брошки из золота сипані. Ґудзики до сардаків та чєпраги и ретізі плетені. Ой, люди добрі. Побратими рідні, горєне жєхлі, ото були вироби. Було шо видіти», — говорив борзо Лукин.

«Я брав тото у водну руку, а другов руков сєгав собі у черес, тай тиснув у жмени мольфареву букурійку. Я тогди видів ике це все було модне. Тай видів смих, єк то майстер сипав. Єк дув. Єк ковав и єк писав. И то так акуратно усе так видів, єк си уно діски робило, так шо ни мож було до того и одного слова доверечі. Відразу я усе зрозумів. Вітак ураз кортіло мене вертатиси ит хаті, тай такі самі вироби робити. З гірьков бідов стримував смих си ишє у світі, так мнє перло домів робити и собі такі вироби, єк я їх видів у світі».

Никорин Лукин далі розказував, а опришки чімраз бірше цікавилиси йиго говірков, и ближилиси д’Лукинови, шоби мочі ліпше чюти, шо він говорит. У хаті ставало горєчьо. Опришки упрівали від ватри, шо на них припікала з печі. Ставало чімраз бірше душно у хаті, аж тєжко було дихати через дим из люльок.

И Лукин си розохотив. Отворив старий буджьолів. Тай показав опришкам фірмаки, писаки, клевчики — цілу свою мосєжницку сарсаму. А вітак показав їм декотрі найфайнішші вироби, шо приніс їх из собов, аж дес из делекої Туречіни.

«Ади, — розказував гонорічіси Лукин, — оці чєпраги то дістав смих у дарунку від одної дуже файної дівчіни у Туречіні, шо була си дуже пудно залюбила у мині. А отці рекізі, то я купив у водного старенького дідика аж під Кірлибабов за пєть банок. А отцес келеф, то замінєв у водного цигана за титінь».

«Скажико ти мині, майстрику любий, — раптом заговорив Чьорноголовий, — чьому ти ни вироб’єєш такі самі доснагу річі, єк отце шо ти нам показуєш, бо твоя робота то икос инак виходит, єк ця, ніби тота, але ни тота — ни подібна до неї».

«Бо мене лиш думка цих виробів цікавит, а форма и писанє їх, то уже виходит из мої душі. Ади, я тут маю шош цікаве для вас, пане ваташку, сегодне єк раз виходит речінец, на тоти рекізі, шо ви шє тогідь у мене були собі замовили зробити їх. Думку тай спосіб я узєв з отцеї самої турецкої чєпраги, а форму тай писанє дав я їй своє, рідне своє жєхло гуцулске. А тепер скажіт ми поправді без фальби — котрі си чєпраги и рекізі вам ліпше удаютци ці правдиві турецкі, ци мої — наші рідні гуцулскі?»

«Та то нима шо й говорити, — відповів здивований ваташко опришків Чьорноголовий, — понад твою роботу и писанє нима крашшої у світі. Уна си мині найліпше удала, и то без фальби».

Довго до пізна у ночі сидів Никорин з опришками у хаті, показував їм свої вироби, тай розказував їм за них и про майстрів та їх штучьки, шо тоти вироби вироб’єют, так довго уни сиділи, шо декотрі труднішші опришки подрімали, тай порозходилиси спати: у комору, на стайню тай у вобориг. Хата зрідла від людий. У хаті лишилиси лиш три старші опришки з Чьорноголовим, тай домашний ґазда Лукин.

«Ни пішов би ти з нами у вопришки, — запитавси нараз, Чьорноголовий у Лукина, говорічі далі, — ми би мали свого майстра, шо кожду річь сам бізуєт зробити — иди з нами. Шкода тобі самому сидіти у хаті, тай вічьно банувати за своїми синами. Тобі з нами буде ліпше, тай веселішше».

«Иди з нами, иди», — юдили йиго и другі два опришки.

Лукин підпер голов руками и мовчьки задививси на ватру у печі, а вітак заговорив сумовитим голосом: «Ни раз уже я думав про це, ой ни раз. — Він тєжко зітхнув. — Шкода лиш мині того добра, шо йиго маю, бо єк бих пішов у опришки, то прийдут смолєки з мандатором, заберут усе добро моє, а решту понишшют — и мені, и фамілії моїй ни лишєт нічьо из цего. Найте мене, ни підмов’єйте у вопришки. Я уже тут умру на отцим місци, а до мої смерти буду вам робити, шо зхочєте».

«А єк би ти умер тут на місци, то ніби твоєго добра ніхто ни кивнет?».

«Ой ні — права нима до него нікому, то усе моїх синів. А єк би ни вернулиси з войни, то цес усий мій маєток належитци моїй донці».

«Но, а єк би ти умер лиш так про люцке око, для мандатора, а для нас лишивси живий, тай пішов из нами у світ».

«Це ни может так бути, бо так би ни потрафив зробити и найліпший мольфар», — аж закричєв Лукин.

«Та бо жди, Лукине, ни кричи таке, я тобі про це шош зараз скажу. Ану лиш ти сідай отут изнов на своє місце, тай послухай мене, шо я тобі буду говорити, бо я уже ни раз над цим застанов’євси тай думав, єк то может бути», — казав Чьорноголовий. Наближивси д’Лукинови, тай зачєв йиму шош потихоньки шепотіти у вухо. Лукин, из першу, шош крутив головов.

Видко, ни приставав на Чьорноголового бесіду и раду, а вітак лиш слухав тай слухав, аж нараз голосно засмієвси на всу хату: «Добре. Дуже файно ви усе видумали, — сказав сміючіси Лукин, — лиш ни знаю, ци я зможу видержєти и удати умерлого, єк чєлідь будет приказувати у хаті надо мнов, а легіні мут играшки зводити у хоромах на посіжіню, шо аж си будут хати розносити?».

«Ні — ни бійси. Грушки ни будет. Тай посіжінє ни метци робити, лиш комашня, — відповіли йиму опришки. — Ми потрафимо шє и так зробити, шо ледви и ксьондз будет тебе видіти. Ни бійтеси — лиш ждіт спокійно, шо будет за штука. За місєць, єк потеплієт на дворі, прийдут до тебе два наші опришкитовариші Федір тай Михайло. Уни оба уже мут добре знати, шо мают дієти тай робити».

Шє трошки усі штири поговорили потихоньки у хаті, тай полєгали спати. А на зорях ишє темно було у горах, єк уже ні одного опришка ни було у Лукиновій хаті.

Ни за довгий чєс післідь того, закликав почерез годованця Никорин усі свої перві братя и сестри, а єк си уни позходили, привитали, попоїли й поговорили про ґаздівство, про маржинку, про здоровє, тай про усєкі цікаві речі у Брустурах, тогди узєв Лукин склєнний погарь від горівки тай верг ним у тафльову піч, шо аж скло дрібними крішечьками посипалоси на гостий.

«Ади, отак моє житє пукло уже тай розсипалоси у порох, єк цес погарь, — говорив Лукин, — вибачєйте на мене, мої любі гості, але мій чєс уже прийшов — до трьох день уже мет чєрвак моє тіло гризти. Простіт ми братя тай сестри. Випрошєймоси, бо мині си снило, шо мушу умерти. Хоть на око я здоровий тай дужий шє виглєдаю, то однако мушу умерати тай уже, бо так ми душя уже вішює».

Ни хотілиси гості прошєти, бо виділи по ним, шо де йиму ишє до смерти, але шо си усі боєли Лукина, то мусіли мовчєти тай слухати йиго.

Лукин роздав поману, сам за свою душу помижи гості, а ґрунт, ліс тай хати признав на синов и свою доньку. А вітак на кінци сказав:

«Єк умру, то посіжінє мині ни смієте робити. Памнєтайте, шоби ніхто мені на грушку ни приходив, бо я лискоту й по смерти ни хочю уже чюти. Прошу вас усіх прийти на комашню мині, але уже аж тогди, єк мого тіла ни буде у хаті. Ни бійтеси, мете мати шо їсти тай пити, бо хочю, шоби ви мене довго тємували тай нагадували коли вам від їди калюхє плитов стали, а у роті від горівки — єзик задеревів. А тепер, Ива, дай мині того лікузіля, бо мині шош гірше стало у тілі. Ослаб смих. Напивбихси горівки, але п’єному гляба би було ити до свєтого Петра. Горівка шє би могла мнє дес по дорозі вивернути у грузь, вітак ше у самій комашни мігби я си прошумати, тай сперавбих вам на ній забаву», — говорив Лукин легонько, усміхаючіси під вусом.

И єк Лукин напивси чьогос из чітури, шо подав йиму її Иванко, тай єк хікнув три рази на гостий у хаті, то гості усі відразу повставали, випрошєлиси з ним, тай розійшлиси гет.

«Гагааа, — засмієвси Лукин за гостями навздовгін так борзо, шо шє ледви й добре заперли двері за собов, — уни самі не знают шо мают тепер робити. Дітьтьо вас бери, панове фамілійо. Ни мав я ніколи з вас нічьо — жадної вигоди. Футче їх кортіло у водно, шош з мене скористати тай мати. Але прудче воринє з’їсте, лекше гребінков воду зберете, єк шош дістанете ви з мого маєтку, тфі! Доста я зробив для вас, але ни для себе. Напасть. Їм си хочєт може шє їднанки від мене? Ни діждете — довго шє клєв свою родію Лукин, тай латрав за нев, аж доків йиго сон ни зломив так пудно, шо ледви він злагодив трійцу тай свічьки собі до смерти, закім ліг на лавицу під вікном.

Від Брусного повівав теплий вітер. Сонце бралоси сієти світлом помижи смеречє на городи, де люди ни задовго уже мали веснувати. Хлопчішя тай дівки заходилиси уже палити вогні на Юрія. Ближивси и полонинцкий хід. Депутати обраховували на равашях худобу собі до полонини кілько мают напрєтати. Мішєнники знаминали и стригли вівці, вирубуючі на вухах у овец свої модні знаки, шоби по них на розлучєню мочі пізнавати свої вівці. Царинками и толоками скрізь весело поцоркочювали дзвиночьки на маржині.

На підсіню опередь Никориної хати сиділи икіс два ґазди тай курили люльки. Никорин годованец Иванко, крутивси попередь хати тай шош гикав сам из собов. У долішній хаті на лавици лежєв Лукин блідий, спокійний. У зголовах єму джерга. У руках дерев’єний хрестик. На ним червоні гачі. Сорочка біленька, чіста. На ногах файні капці тай нові постоли з білими волоками. На столі нова скатерть, а на ній колачь тай світачі; а верх голови Лукинови — світучя убрана трійця.

Тоти оба ґазди, що сиділи опередь хати, то були старі Лукинові знакомці — Федір тай Михайло. Уни були убрані напів по гуцулски, а напів у икимос міским шарапатю. Казали усім людем по дорозі, шо то уни є камратями Лукинових синів, тай їх періш випустили из войска, и уни були повернули до Лукина дати йииу знати, шо ни задовго вернутци из войни и Лукинови сини, але Лукина уже ни застали живого, тай тепер си тривожили, єк би то дати знати на войну Лукиновим синам, шо їх дєдя уже нибошшік. От жура.

А Лукин мучівси у хаті, лежічі мертвим на лавици. Слухав, шо опришки говорили прихожим людем на комашню. Из тої бесіди ставало йиму то смішно, то злісно. Йиму зле було живому лежєти так, єк має то лежєти мертвий. Шо чєс хотілоси чіхати від смроду из свічьок, але чіхати боєвси. Мусів терпіти. Иго и ксьондз би був ни пизнав, шо він ни мертвий, такого то зіля дали йиму опришки напитиси. Був голубий, єк афина, а опришки натерли йиму лице ишє пшенишнов муков — цілком виглєдав так, єк мертвец. Але оба опришки однако ни пускали людий у хату, бо казали, шо то Лукин помер на икус заразливу турецку слабість, шо может си перенести на ціле село и на усу маржину. Люди хоть и ни вірили тим зайдеям, але однако у хату ни ишли, бо боєлиси и самого Лукина, навіть и по йиго смерти, тай тих обох зайдеїв, шо так пудножєсно дивилиси на людий — тимунь кождий, хто був прийшов видознати покойника, то лиш перехрестивси опередь вікнами, а ни зазираючі навіть у хату, завертавси.

Тої днини, шо мала бути комашня, то тоти оба зайдеї аж понад вечєр попоїли, а оден з них зайшов у хату до Лукина. Тот схопивси та лиш запитавси, ци ни ма де близко коло хати чюжих людий, а вітак закричєв на Иванка: «Їсти давай сметани тай буришіника, але футко, бо зараз тє буком, — а до опришка сказав — а ви тепер добре сокотіт, доків я си ни наїм, тай накажіт Иванкови, шоби уважєв на коти, аби кіт у коморі молоко ни спорснив, а Михайло най ни забудет у деревишєти великим сверликом дирок навертіти, шоби я ише сегодне на комашни ни удушивси у деревишети, єк ви мнє там покладете».

«Ни бійси — сегодне уже ніхьто суда ни прийдет. Ти харчуй здоров спокійно. Ми усе залагодили єк слід. Ксьондз та атаман аж завтра прийдут на твій опровід, а шкапєта у руках наших добрих товаришів, уже ждут на тебе сегодне під Ґреготом.

На комашню прийшли ксьондз из дєком, атаман тай фамілія и килька сусідів. Ни дуже хотілоси усім цулувати Лукина — на послідним цулуваню, тай добре, шо опришки прикрили цілого Лукина полотном почерез тоту ніби заразливу слабість, бо моглиби були пізнати усі, шо він теплий, а ни студений.

На цвинтари, єк спустили деревишєтє у єму, то опришки наметали наперед на деревишє богато фої и аж вітак засипали глинов гріб, бо боєлиси шобиси Лукин до опівночі ни удушив у деревишєти, єк би глина просипала дирки у деревишєти.

По погрібі опришки запросили усіх людий назад до Лукина на комашню, бо аж тепер її йиму зробили, єк узєли тіло з хати, тай йиго загребли. Повні хати зійшлоси людий на комашню так, шо у хатах ни було си де вернути. Позношували на комашню, шо вариласи по сусіцких хатах. Опришки зарізали на комашню вола, тай два барани. Перві сестри понаробювали голубців из солонинов. Величязні миски були понасипувані студенців, тай повні гуслінки бербениці прилагоджені були на цу комашню, бо Лукин був маючий ґазда — тай було з чього зробити гойну комашню и на цілі Брустури.

На комашни усі пили тай їли, споминали Лукина сіре, а Лукин у гробі каравси тай ждав товаришів опришків — боєвси, шоби ни прийшли запізно йиго відкопати, бо він тут душивси си уже у гробі.

Саме була темна опівнічь, єк прийшли опришки на цвинтарь, відкопали деревишє и ледво живого Лукина з него витєгли, а вітак завергли деревишє глинов назад, а на гробі поукладали усе у порєдку так, єк було. Лукин сів на своє шкапє, тай разом из опришками потихоньки на конех пігнали почерез Шіпот на Ґрегіт. Уни цікаво йшли, бо довечєра хотіли бути аж на Ґаджіні, де на них ждало решта опришків у дебрях, а дорога була далека и ни легка, бо уни си мусіли промикати бічьними плаїчьками, шоби по дорозі ни подибатиси из людьми, або смоляками, шо гонили горами, шукаючі за опришками.

Хоть єк це штудерно усе опришки зробили, шо Лукин умер и йиго поховали, то однако були такі люди у Брустурах, шо знали, шо Лукин ни умер лиш пішов він у вопришки. Але за це ніхьто не хотів голосно говорити, бо си усі боєли. Иванко — Лукинів годованец діждавси из войни Лукинових синів, шо здорові повернулиси из войни и перебрали собі від Иванка дєдьови маєток. Єк розказували люди, то Лукин лишє цілих шість років ходив из опришками и робив їм шораз то кращу марфу. Инчі мосяжники училися робити на йиго роботі, бо він був перший и найліпший мосяжник. И до тепер таких чепраг и ретізів, єк він умів робити, ніхто другий ни годин їх таких зробити, єк він.

Лукин Дутчак ще цілих шість років ходив по горах із опришками, виготовляв їм гуцульську марфу.

Повернулись із війни його сини і продовжили мистецьку справу свого дєді. Це син Никора Дутчак (середина ХІХ ст.), внук Дмитро Дутчак (18561939 рр.) та внук Дмитра — Іван Лук’янович Дутчак розвивали і збагачували гуцульський промисел.

Згодом у майстерні Дутчаків у Никори та сина Дмитра навчалися мосяжництва Марко Мегединюк (18421912 рр.) з с. Річка та Василь Девдюк (18731951 рр.) з с. Старий Косів, які згодом працювали у Вижницькому училищі різьбярства та меблевої орнаментики викладачами. Справу давньої традиції Дутчаків підхопили і продовжили видатні майстри з с. Річка, члени Спілки художників М.М. Медвідчук, І.Ю. Тинкалюк та М. Прощук — автор кометарів публікації.

Досліджуючи і вивчаючи історичні сторінки про гуцульське мистецтво і, зокрема, мосяжництво та опришківство неможливо не згадати етнографадослідника Норберта Околовича, який не був уродженцем Гуцульщини, але проживав у с. Річка, досліджував і записував факти на гуцульському діалекті. Він черпав діалект від односельчан, а найбільше від Петра ШекерикаДоникового із Жаб’єго.

«Ни раз справив мене Петро ШекерикДоників, жаб’євский війт, на гуцульський говір! — Ни раз заговорювали ми оба на гуцульську старовітчину!». Норберт Околович записав подію про майстра мосяжника Лукина Дутчака на гуцульському діалекті в 1936 р., яка збереглася і дійшла до сьогоднішніх днів.

Михайло ПРОЩУК

Пояснення слів гуцульського діалекту:

  • терхи – мішки, бесаги,
  • Никорин – прізвисько, але звати його було Лукин Дутчак,
  • жарування – оздоблення металом,
  • чєпраги – зачіпки до сардаків,
  • ретєзі – ланцюжки, удавалоси – сподобалось,
  • довідний – досвідчений,
  • гирічьний – надзвичайний,
  • ґражда – будовазагорода.
  • маржина – худоба.
  • мосєт – латунь,
  • спуза – попіл,
  • порох годованець – приймак,
  • охаблений – незграбний, негарний,
  • зварига – сніг з дощем,
  • вівкав – пищав, кричав,
  • марфа – товар,
  • футко – швидко,
  • сараку – бідолахо,
  • каганчік – мала лампа,
  • оружені – озброєні,
  • пудно – дивно, страшно,
  • лавиці – лавки в хаті,
  • бордюги – шкіряні мішки,
  • кліть – комора,
  • Футко – швидко,
  • гутурічі – говорячи,
  • повістував – розповідав,
  • охабний – незграбний, неакуратний,
  • хлопчіші – хлопець,
  • обзирав – оглядав,
  • букурійка – пасок,
  • черес – широкий шкіряний пояс.
  • Котрийс – якийсь,
  • не цебенькай – не говори,
  • не ляпай язиком ужу – ударю,
  • калюхи – кишки (живіт),
  • данець – танець,
  • обзирав – оглядав,
  • жехлі – гарні, добрі.
  • борзо – швидко,
  • берло – тягнуло.
  • ватра – вогонь.
  • сарсима – інструменти,
  • гонорічіси – гоноритися, гордитися,
  • мольфар – примівник,
  • комашня – поминки на похороні.
Share

Залишити відповідь