Ковальство на Гуцульщині було поширеним промислом, як і на всій території України. Ковальські центри були в містечках Косові, Путилі, Верховині, Ворохті та всіх великих селах – Річка, Космач Косівського р-ну, Красноїлів Верховинського та ін.
Сировиною для виробів слугував метал місцевого виробництва, а також привезений. Часто вживався метал вторинного використання.
Художні форми і їх побутування, ціла система символів, поряд з культово-магічними функціями, елементи і мотиви гуцульського орнаменту вказують на давню традицію, яка своїм корінням сягає часів не лише Київської Русі, але і ще праслов’янських.
У народному мистецтві Гуцульщини орнамент є цілісною системою, яка поєднує в собі територіальні, загальноетнічні ознаки. Орнамент творився з безлічі простих елементів, які в минулому виступали як певні символи, знаки оберегу. Він завжди був змістовним, поєднуючи в собі логічне розміщення окремих його структур на предметній площині і завжди підпорядковувався формі виробу, підкреслював функціональну роль окремих частин предмета.
В основному переважали геометричні орнаменти, створені ламаною лінією, трикутниками, колами, півкругами тощо. Такі орнаментальні мотиви в художній обробці металу – «пшеничка», «кучері», «ружки», «зірнички», перегукувались з ідентичними в оздобленні виробів зі шкіри.
У виробах металірства зустрічаються орнаментальні мотиви запозичені з інших видів народного мистецтва – різьблення, вишивки, ткацтва, випалювання по дереву («зубці, зубчики», «ільчате письмо», «кривульки», «мережка – скісна і ромбовидна», «драбинка», «бані (кептарі)», «дашки», «лилики», «смерічки, сосонки». Традиційні особливості виробів з кольорових металів формувались протягом досить тривалого часу і передавалися через покоління.
Народне мистецтво гуцулів ХІХ – ХХ століття, як і пізній слов’янський фольклор, – пісні, казки, легенди і повір’я, вміщають багато язичницьких символів, повних глибокого значення. Серед багатьох стилізованих анімалістичних зображень, використаних у художньому оздобленні металевих виробів горян, яскраво виділяються прості за формою фігурки тварин, але, не зважаючи на це, вони надзвичайно життєві, виразні, граціозні і за своєю основною ідеєю наближені до давньоруського мистецтва.
Мотив «колачики» – пара дрібних концентричних кілець, інколи з крапкою посередині, характерний гуцульській «майоліці», художній обробці металу, різьбленні тощо. Аналогом цього мотиву є орнамент на керамічних виробах, які виготовляли майстри села Дибинці, Богуславського р-ну Київської області. Краї керамічних мисок з великою витонченістю покривались рисочками – смугами, півкругами, з «кругом і крапкою посередині», які нагадували древні «очка».
Такі ж візерунки прикрашали в Подніпров’ї вироби русів в І – VII століття нашої ери. Ці ж очка можна зустріти на кістяних гребенях черняхівських племен і на бронзових (пальчасто-променевих) фібулах VI століття. Орнаментальний мотив «круг із крапкою» зустрічаємо у гуцульських місцевих виробах з кольорових металів – жіночих та чоловічих палицях, лускоріха, пряжках, оздобленні упряжі коней та ін..
Орнамент виконувався в техніках литва, гравірування, насікання, інкрустації, а також «швайсування». Звідси походить назва елементу – «швайсик», від місцевої назви інструменту (рід коловорота), чим висвердлюють і «калачики» і «кочільця».
Дуже цікаве орнаментальними прийомами кресало у вигляді коника Никора Дутчака. Народний майстер не вдавався до деталізації зображення, а вишукував характерну виражену форму. Фігурка тварини вирізняється цілісним узагальненим силуетом. Вся її площина прикрашена розсипними кругами з крапкою посередині – «калачиками», солярними знаками, які визначають її сонячну природу.
Наші предки вважали, що червоний кінь уособлює вогонь, вороний – зоряне небо, білий – світ предків. В гуцульській міфології тотемний символ коня отожнюється з іменем градівника мольфара Юрія (Юра – з грецької Георгій). Також зображення коня, як символу сонця, бачимо в наскальному малюнку Писаного Каменя – скельного святилища в Карпатах.
Крапковий мотив в колі за своєю структурою є складною комбінацією. Ігор Юрченко, досліджуючи орнаментальні мотиви гуцульського різьблення, вказує, що крапковий елемент або орнаментальний мотив у системі формування виступає першоосновою будь-якої форми, може бути і другорядним, і допоміжним, таким, що відповідає за нюансні відношення в орнаментальній композиції.
Цікавою є гуцульська сокира (барда), з приватної колекції Є.В. Мельничука. На лезі та обуху сокири невідомий майстер насік орнаментальну композицію в основі якої кружки (вічка) з’єднані подільними рисками, що перетинаються між собою. Зображення подібно до орнаментального мотиву «сухе дерево», в дослідженні Михайла Курилича. Мотив «сухого дерева» переважно застосовувався в інкрустації металом і є відмінним від зображення на сокирі півкругами, а також подільними рисками, які утворюють зображення сухої гілки.
Володимир Шухевич у своєму дослідженні «Гуцульщина» відзначив, в гуцульській обрядовості зимового циклу з новорічним святом пов’язані давні вірування гуцулів в чародійну силу води і металу. У передноворічний вечір господар із хлібом і коновкою йшов до річки чи джерельця по воду. При набиранні води здійснював обряд, тричі змочував хліб із промовляннями.
Принесену опівночі воду наливав в миску, клав хліб і кілька монет. Вранці, встаючи з ліжка, кожен член сім’ї ставав на сокиру босими ногами, яку господар поклав зазделегідь, щоб ноги були здорові і міцні як залізо. Опісля всі вмивалися в тій воді по черзі, починаючи від старшого. З огляду на сказане можна твердити, що віддавна сокира, а також топірець, були дуже важливими компонентами духовної і матеріальної культури карпатських горян, набували символічного значення і виконували роль оберегів.
Топірець був найдоцільнішою формою оборонного знаряддя в умовах повсякденного життя у горах. У гуцулів він був знаний як «бартка», у польських гуралів – «чупага», у чехах – «чакан», у сербів Північної Славонії – «наджак», у лемків – «бренкач», у румунів та молдаван Південної Буковини – «топараш» і «балта», чехів і словаків як «валашка», «секира».
За свідченнями Геродота, давнім праслов’янам боги спустили на землю золоті плуг, ярмо, і сокиру. В Україні символ золотої сокири трансформувався і зберігся до наших днів у вигляді гуцульських топірців, литих з кольорових металів. Золота сокира у свідомості українців була пов’язана з культом Сонця. Найбільш виразно культ сонця простежується в гуцульській обрядовості у другому танці колядників так званого «кругляк», який відбувається на пасіці.
Колядники разом стають в коло, уклякаючи на коліно, роблять перед собою хрест топірцями, укладаючи їх бартками до середини, а топориськами до себе – утворюючи в такий спосіб лискучий центр з промінням жовтих, до полиску відполірованих, орнаментально прикрашених металевих бляшок палиць, в такий спосіб, щоб утворився знак Сонця з променями. В центр цієї композиції ставили свої шапки, які господиня наповнювала пшеницею – і, взявшись за руки, крутили священний танок в один бік «за сонцем». В загальній світовій міфології вважається символом сонця зірчасте проміння у вигляді «коруни». Аналогом кругу гуцульських колядників є Вавилонська хрестоподібна зірка, яка виступає символом сонця, з чотирма променями блискавок від осередка, обведених кругом.
На гуцульських топірцях (бартках) громовий знак присутній у вигляді шестипелюсткової розетки, рідко чотирьохпроменевої. Таке розміщення даного мотиву не є випадковим. Перебування високо в горах з металевим топірцем під час грози неминуче може викликати притягання блискавки до металевого предмету. Керуючись вірою в силу «громового знаку», народний умілець зображав його на виробі з метою захистити себе від стихійних лих природи, грому та блискавки.
Представлення про зв’язок шестипроменевого знаку з громом і блискавкою своєрідно позначились на орнаментиці таких предметів XІХ століття, як гуцульські мисливські порохівниці. Майже обов’язковим для них є чітке, велике, розміщене в самому центрі променеве зображення розетки «колеса Юпітера». Семантично це прямо пов’язане з «громом» і «блискавкою», яке продукується порохом з рушниці в момент пострілу. Також даний мотив в окремих випадках вирізьблювався на прикладах рушниць.
Прикрашання виробів орнаментом найшло своє яскраве відображення в сільському побуті. Багаточисленні сільські речі були створені народними майстрами в залежності від господарських і побутових потреб. Це були різноманітні знаряддя праці та побуту – сокири, ножі, кінська збруя, окуття возів, дрібні речі особистого користування – ножі, кресала, приладдя для куріння, клямки та завіси в техніці вільного ручного кування.
Із свідчень народного майстра Миколи Ковальчука, після того, коли коваль відкував сокиру, наносив за бажанням замовника орнамент, викладав її на поріг кузні вістрям в протилежний бік від дверей. Причин було дві: по-перше, щоб лезо поволі остигало на повітрі «відпускалось», адже повільне охолодження металу призводить до певної зміни структури металу і водночас, ця технологічна операція присвячувалась обряду відганяти злих духів.
Саме гострота направленого леза сокири при вході служила певним оберегом від нечистої сили та «поганих» людей і у випадку, коли хтось із односельчан приходив до майстерні, міг переступити поріг кузні тільки після того, коли майстер, забравши сокиру, давав згоду увійти.
Цікавими є орнаментовані майстром оздоби до воза. Аналогом слугували орнаменти з вишивки. Переважно це був мотив ромба, подібний до мотиву «вірменського хреста», який розміщувався саме на тих деталях воза, які були найважливіші і при їх виході з ладу рух воза був би неможливий. Майстер вірив, що саме це зображення служитиме оберегом в далекій дорозі
Орнаментальні мотиви, різні як за складністю виконання, так і за тематикою, мали переважно символічне значення і виконували роль оберегів від «нечистої сили».
Гуцули ще дотепер підтримують старі вірування. Всі зміни і надзвичайні пригоди, які стаються з ними в повсякденному житті, часто приписують впливам злих духів.
Тому певні символи, орнаментальні мотиви, які слугували оберегами, завжди були присутні на гуцульських металевих предметах, виробах з дерева, шкіри, вишивки тощо.
Віталій ГОРОДЕЦЬКИЙ
Викладач кафедри методики викладання образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва та дизайну навчально-наукового інституту мистецтв ПНУ ім. В. Стефаника
