Сьогоднішній час розбудови незалежної Української держави, відродження й розвиток національної свідомості, формування новітнього українського мистецтва зумовлює потребу в новій ґенерації національно свідомих, висококваліфікованих, щирих українських патріотів-державобудівників, творців духовних скарбів народу. Це непростий і тривалий процес, в успішному становленні якого важливу роль відіграє школа та освіта. За справедливим висновком Михайла Галущинського, освіта “має впливати на подальший розвиток державно-політичних і суспільних форм, в котрих має проявлятися цілісність життя народу” [1, 10].
У розв’язанні сучасних проблем освітнього життя колосальне значення має кардинально нове педагогічне мислення. Ця проблема повністю екстраполюється у формат нових дидактичних вирішень, оскільки при її розв’язання цілком очевидним є функціонування науково-теоретичної думки й практичної навчально-виховної діяльності в руслі педагогіки автентичної, тобто дійсної, вірної, тієї, що ґрунтується на першоджерелі. І тут перш за все треба сміливо й назавжди відкинути застарілі, зашкарублі, фальшиві, підступні догми та постулати або й просто банальне небажання вчити і навчати. Атрофована ініціативність, педагогічна безпорадність або — навпаки — придумування новацій, ігнорування національним, насадження чужих систем — такі явища, на жаль, не поодинокі в нашій повсякденній мистецькій освіті. Як справедливо зауважує Остап Ханко, “маємо потребу цілковитого переорієнтування художньої освіти. Враховуючи творчий крах інтернаціональної течії у світовому мистецтві, спрямування й опертя має бути саме на національні корені, витоки і традиції” [2, 78].
Змістова компонента фахової освіти в галузі декоративно-прикладного мистецтва має під собою міцний фундамент мистецтва народного, виплекано го віками, міцно закоріненого в український національний ґрунт. У нашому випадку це несказанно багатий скарб Гуцульського краю, репрезентований численними ремеслами й оприявлений у творчому доробку відомих майстрів і династичних мистецьких родів. Здавалося би, нічого нам і турбуватися, художнє середовище Косівщини й Гуцульщини загалом природно інтегрується у фахову освіту, органічно проявляється в навчальному процесі, лише уважно слухай, дивись і переймай. Насправді все зовсім інакше. На наш погляд, найпершою проблемою в щоденній практиці є буквальне наслідування взірців народної творчості, неухильне їх копіювання, що міцно бере в полон ще недосвідченого й невправного студента і породжує в ньому боязнь працювати самостійно, бо результат очевидно що буде гіршим, аніж взорований твір. Такі міметичні вправи в інших студентів породжують категоричне неприйняття, небажання копіювати традиційні зразки. Найчастіше вони скаржаться, що хочуть “зробити щось нове, своє, а викладач не дозволяє”.
І спільною проблемою як тих, так і інших є компілювання орнаментальних мотивів у довільних композиціях, де розбалансовується мова знаків і символів, порушується споконвіків усталена семантика образних висловів, профанується орнаментальна партія виконаного твору.
Тут логічно поставити запитання ЧОМУ? На наше переконання, причиною таких явищ аж ніяк не можна вважати несумлінність студента чи відсутність бажання вчитися. Річ у тому, що офіційна школа орієнтована на раціонально-прагматичне світовідчуття, що є чужим для української ментальності, для якої іманентно властивим є художньо-образне світобачення. Саме такий ментальний тип дає розвиток українській індивідуальності з яскраво вираженими креативними можливостями. Однак якщо навчальний процес у мистецьких навчальних закладах базується на суто логічних інтелектуальних засадах, тоді в найкращому випадку студентами буде опанована зовнішня форма — ритм, лінія, рух, пластика, композиція, узагальненість тощо. Що ж стосується “внутрішньої думки” твору, індивідуально потрактованої, пропущеної через особистісне переживання й бажання самовисловитись, то на це годі й сподіватися, як рівно ж й на ознаки національного в таких роботах. Зазвичай, як уже було сказано вище, “національним” може бути перенесення в роботу елементів багатьох робіт сучасного чи давнішого мистецтва, що інакше, як плагіатом, не називається. Глибинне засвоєння відсутнє, що робить неможливим продовження і розвиток мистецької традиції. Що ж стосується фаховості, то можна говорити про певний, часто достатньо високий, рівень ремісничої вправності, але не більше. Тому й випускаємо виконавців, а не мистців.
Чи можна цьому зарадити?
Так. Як цілком слушно писав, відповідаючи на це болюче запитання, Юрій Лащук, “треба повернути народові, передовсім молоді, відчуття духовності, свідомість ДЕРЖАВИ ДУХА, якої українці ніколи не втрачали, перестати мавпувати чужі моделі, явні спекуляції чи то в економіці, чи в політиці, чи в культурі та над усе — в мистецтві, яке вимагає докорінної перебудови з позицій культурології, збагачення даними української етнопсихології та етноестетики. І починати такий виклад не з деспотій Єгипту, Месопотамії чи навіть Київської Русі, а від Мізина, культури Трипілля, майстерності скифів” [3, 69]. Для фахової підготовки художників декоративно-прикладного мистецтва в Косові актуальною є і Програма з гуцульщинознавства, автор якої — заслужений працівник освіти України І. А. Пелипейко. Знайдеться немало опонентів, які вважають непотрібним такий курс для вивчення студентами училища й інституту, адже питання народного мистецтва Гуцульщини вивчаються в програмі історії мистецтва за фахом, і — що найголовніше — такі предмети, як композиція, робота в матеріалі, частково технологія, оперті на традиційне мистецтво краю.
Все це так. Проте навіть за такої освітньої моделі, забезпеченої великою кількістю навчальних годин, методологія залишається старою, прямо протилежною до нового педагогічного мислення та природної ідеологічної концепції. Дозволю собі розкрити повніше висловлену думку. За навчальною програмою вивчаються і виконуються різноманітні вироби — неоднакові за формою, техніками виконання, технологічними операціями, призначенням, вживанням, — однак всі вони є об’єктом матеріального світу, вжитковими предметами, здатними виконувати певні функції. І це повністю відповідає традиційній радянській ідеології про первинність буття і вторинність свідомості, бо саме такі традиційні підходи передбачають першочергове розкриття явищ матеріального світу як засадничих і лише після цього — сприйняття явищ духовної сфери. Цей шаблон настільки міцно утвердився, що залишається непорушним і по сьогодні. Натомість логічно спочатку засвоїти усі аспекти духовної культури Гуцульщини, організації співжиття мешканців цього незвичайного краю, які виникли в процесі історії. Це не що інше, як єдність духовного світу людини зі сферою її виробничо-господарської діяльності. Такий методологічний принцип давав би можливість простежити походження мешканців Гуцульщини, їх етнічний зв’язок з іншими реґіональними групами українців, виявити спільні національні риси, що об’єднують український народ, визначити яскраву своєрідність гуцулів як субетносу, архетипальність їх художнього мислення.
Така дидактика цікава і сучасна і, будучи сформатованою в системі суб’єкт-суб’єктної моделі навчання, не викликала б спротиву зі сторони студентів: мовляв, що ви все про гуцульське та гуцульське; ми хочемо чогось іншого, модерновішого.
Але систематизований курс “Гуцульщинознавство” у нас не викладається, зник із навчального плану й короткий курс “Міфологія”, в процесі вивчення якого студенти мали змогу хоча б частково ознайомитися з міфотворенням гуцулів, їх віруваннями, обрядами, звичаєвою культурою, релігійним світовідчуттям, мовним етикетом, уснопоетичною творчістю, вокальним, музичним і танцювальним фольклором.
Звичайно, працюючи над завданням із композиції, курсовими роботами, студенти вишукують етнографічні, культурологічні матеріали, які дають їм змогу пізнавати самобутність і неповторність гірського населення Карпат. Однак такі знання неповні, вутлі, розрізнені. Та й не кожен викладач може дати студентові консультацію з тих чи інших питань краєзнавства, оскільки для цього потрібна все-таки попередня підготовка. Тому курс “Гуцульщинознавство” був би дуже корисним в системі знань і фахової підготовки, дозволив би студентській молоді глибоко пізнати гуцульський етнокультурний феномен, а водночас і примножувати рівень етнографічної самосвідомості, що має прямий і безпосередній вплив на збереження і розвиток кращих традицій гуцульської самобутньої культури в майбутньому. Кандидат географічних наук Марія Лаврук із Львівського національного університету ім. І.Франка вважає, що така крайова самосвідомість є дуже важливим чинником збереження природної і етнокультурної цілісності Гуцульщини [4,125].
Способи вивчення гуцульщинознавства можуть бути такими:
- викладання як окремого курсу за рахунок варіативної частини навчального плану (спецкурс);
- викладання як факультативу;
- введення тем з гуцульщинознавства до відповідних розділів інших пред метів (історії, літератури, географії, екології тощо — в училищі; історії, культурології, педагогіки і т. ін. — в інституті) як додаткового краєзнавчого матеріалу;
- введення тем з гуцульщинознавства в систему виховної роботи із студентами через загальноінститутський план роботи та плани роботи кураторів академічних груп.
За такої системи роботи нам вдалося б увести студента в поетичний і образний світ населення Українських Карпат, дати можливість пізнати космологічність світосприйняття українця з подальшим його осмисленням і розшифруванням. Це в свою чергу якісно змінило б творчі пошуки студента, орієнтувало б його на знаходження образу, символу, знаку як продукту власної думки, власного мислення, а не еклектичних поєднань (тоді не з’являтимуться в композиціях студентських робіт зображення зірки Давида, хрестографеми тамплієрів і т. ін.). У такий спосіб мистецькій освіті вдалося б зробити найголовніше — виховати мистця, здатного сказати своє слово в українській культурі XXI століття.
Переорієнтування на творчу індивідуальність, плекання креативних здібностей, формування яскравої мистецької особистості — перспективні завдання викладацького колективу на освітньому просторі третього тисячоліття. Цим продовжується тяглість української педагогічної традиції. Ще наш славетний філософ і педагог Григорій Сковорода сказав: “Клубок сам собою поточиться із гори: відніми тільки йому заважаючий камінь. Не вчи його котитися, а тільки помагай. Яблуні не вчи родити яблука: вже сама натура її навчила. Огороди її тільки від свиней, відріж вовчці, очисти гусінь” [5, 173].
Викладач не повинен нав’язувати студентові свою думку, керувати його творчим пошуком, а тільки спрямовувати, тактовно підказувати, даючи право остаточ ного вирішення. Такий педагогічний підхід є важливим стимулом у навчальному процесі, він не формує комплексу меншовартості, узалежненості студента від викладача, а є важливою передумовою мистецького мислення, формування національно ідентифікованого художника.
Це важливо ще й тому, що наша присутність в європейському освітньому просторі вимагає свідомого оприявлення в художній освіті визначальних українських рис, а не наслідування чужого, бездумного запозичення західної мистецької моди. Це неминуче завело б нас у глухий кут. Тому бережливе ставлення до здобутків українського мистецтва, як народного, так і професійного, розширення уявлень студента про культурні традиції українського народу, зацікавлення духовними надбаннями свого краю, реґіону, усієї України, формування національних рис характеру через освоєння мистецької спадщини свого народу, реалізація себе у сфері професійного мистецтва дають можливість сподіватися на те, що наші вихованці гідно продовжать традиції вітчизняного мистецтва, яке без ознак вторинності та провінційності рівноправно і повно буде репрезентоване в контексті світової культури.
1. Галущинський М., Наторп П. Суспільна педагогіка. Наторп П. Народна культура й культура особистості: Шість викладів. — Львів, 1921. 2. Ханко Остап. Мистецька освіта в Україні: потреба переорієнтування. // Артанія. — 1993. — № 2. 3. Лащук Юрій. Пізнання і засвоєння чи імітація і загибель? // Артанія. — 1993 . — № 2. 4. Лаврук Марія. Етнографічний аспект формування крайової самосвідомості гуцульської молоді. // Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції “Проблеми відродження та розвитку матеріальної і духовної культури гуцулів”. — Верховина, 2001. — 250 с. 5. Сковорода Г. Вибрані твори в двох томах. Т.1. — К.: Дніпро, 1972. — 280 с.
Антон ГРИГОРУК,
викладач відділу художнього розпису училища Косівського інституту прикладного та декоративного мистецтва Львівської національної академії мистецтв.
Статтю проілюстровано фотографіями з робіт студентів Косівського інституту ПДМ ЛНАМ