(уривок з роману)
Народився 1 квітня 1952 року в селі Рожнові у присілку Забрід (означає: той, що знаходиться за бродом). Миколі ще й рочок не виповнився, коли тодішня комуно-більшовицька влада виселила всіх, хто жив у цьому мальовничому присілку. Одних – на схід України (з майном). Інших – у Сибір (без майна, – влада забрала до колгоспу…). Його з матір’ю вивезти у далекий край комуністи не встигли, – Бог змилосердився і прибрав Сталіна з цього світу… Довелося пожити з матір’ю на Миколаївщині та Херсонщині.
Після закінчення Рожнівської середньої школи навчався у Київському театральному інституті імені Карпенка – Карого на факультеті режисури кіно. На ниві красного письменства і журналістики активно працює з 1983 року, регулярно публікуючись у місцевих і республіканських виданнях.
… Сидів на рипкому табуреті побіля ліжечка дитини й під вовче завивання хурделиці мізкував, що його вдіяти: цілющим, до східсонця назбираним зелом, на воді з-під чорного каменя перекипілим, поїв дитину, годував калиною, натирав йому лиш знаними мазями, примовляв ворожковим словом, на колінах благав од потемнілих ікон помочі.
— О, вітри-сніговії! — несамохіть вихопилось з болісних надр грудей.
Пішов би до сусідів порадитись і помочі попросити, — немає у нього сусідів!..
— О, вітри-сніговії, благаю вас, молю: один єдиний раз — лиш один-єдиний, — згорніть свої крила студені та не замітайте стежечки-доріжки, бо тоді з цією дитиною не виберуся ізвідси, і тоді проклену вас, бо кому і що ся дитинонька винна?
Хурделиця скреготить у вікні колючим снігом, і як вийшов надвір, вона гострими кігтями вп’ялася у нього, насочуючи світ білою каламуттю,— два кроки ступиш — не скоро намацаєш двері, двадцять кроків ступиш — не повернешся до хати.
Підкинув у ватру кілька полінець, знову присів на табурет і до болю в скронях обхопив голову руками й у непам’яті хрипке вистогнування — “мамо, матусю…” — пригинало старого до ліжечка з яворини, що тепер відгонила чомусь воском і ладаном, і вперше пожалів, що зуважив на сльози правнука і не віддав дитину Петрові, — ”… від них до шпиталю так близько…” — й слово до словечка пригадав листи Яринки, спершу безтурботно хмільні: “він мене любить… перетерпіть трохи і скоро ми заберемо Василика…” — ”… заберемо…” — ”чом не відписуєте, дідусю?.. як поживає мій Василик, моя дитина?.. мені так сумно одній!..” — і вкотрий уже раз ватра пожирала її радості й печалі, віру і зневіру, боязку надію усе міцніючого чуття материнства. Старий зненавидів тоті листи. Він їх перетворював на чорні рурочки спопелілого паперу.
Дві школярки, дві близниці, дві чорнобривки перед навідуванням до бузька приносили Василикові маленький гостинець і само собою так вийшло, що охрестили птаха Василиком Другим. Що тепер їм скаже, тотим близницям? — і від згадки, як лагідно пірнали пальчики в його кучерики, старий уперше голосно заплакав і, соромливо одвернувся від правнука, стрінувся поглядом із образами і, не втираючи сліз, благально звернувся до крайнього зліва, найпочорнілішого образу:
— Святий Миколаю-угоднику, зглянься наді мною та відверни смерть од сеї дитиноньки, бо ти — старий, і я — старий, а воно — маленьке, йому ще жити і жити, про що вам бесідувати в небі? — не зводячи погляду з умиротвореного і, як здалося йому, аж занадто спокійного, начебто байдужого Миколая, помовчав і спитав докірливо-тихо: — Чому ти не чуєш мене?
Святий Миколай-угодник співчутливо-сумно дивився на старого і — мовчав. За вікном ревіла хурделиця й у грубці боязко підскиглювала ватра. Він знав, що це означає. Коли в грубці скиглить ватра.
… Старий ревно молився, аж доки не дійшло до нього, що в хатчині так тихо тому, що хурделиця, нарешті, вляглася. Не вірячи очам своїм, пильно вдивлявся у вікно і шепотів: “Простибі тобі, святий Миколаю-угоднику — і прости мені, нетямущому… Простибі тобі, Ісусе Христе — і також прости мені, нетямущому… І ти прости мені, пресвята-пречиста Діво-Богородице — і простибі Тобі… І вам, вітри-сніговії, простибі… Я — борзо … борзо виберуся в дорогу…”
Ніч рясно окроплює зеленкувате небо крупними зірками і вовче зголодніле виття нахлюпувалося з-під химерно обрисистих переметів, — “ми дійдемо, Василику, доберемося, хоч би там що…” — вихрипував старий і, пригораючи до грудей тепло закутану дитину і стискаючи шийку приклада своєї надійної одноцівкової, рішуче ступив у ніч на рипкий, мов питльована мука, сніг.
Різко, мов ляскіт батога, тріщали невидимі смереки й з кожним подихом усе міцніше злипалося у ніздрях. Не вибирав стежечку-доріжку, йшов навпрошки, бо стежечки-доріжки просто не було. Огля нувся, коли на виднопрузі швидко зчорнілася тьмяно багриста пасмуга: хатчина підбадьорливо зморгнула старому тепложовтими очима — й він ступив уперед, не озираючись, пройнятий
одним лише прагненням — дійти, вчасно дійти, перетворився у зір і слух і навдивовижу вигостреним чуттям крізь товщу ліжника вчував судорожне калатання дитячого серця: “ми дійдемо, Василику, доберемося…” — виштовхувалося крізь одубілі губи, і наддав ходи, подеколи провалюючись у сніг по коліна, по пояс. Іній, розмерзаючись од гарячого в клубках пари подиху, змерзався на бороді крижаною облямівкою, — від несподіванки здригнувся, наштовхнувшись на пронизливий фосфоричний блиск багатьох пар очей.
Старий зупинився, мов укопаний. Добре знав, що означає цей ненажерливий блиск ув очах. Не тямлячи себе од зненависті до цих підступно жорстоких тварюк, звів рушницю й не цілячись, маючи на гадці лиш одігнати зграю, спустив курок і сухе клацання громом обізвалося у серці. Ще раз і ще спустив курок, але намарне — пострілу не було.
Зграя підступилася ближче. Відкинув непотрібну вже рушницю. Підстьобнутий кволим вистогоном дитини, ступив крок уперед, хоч і шанс дійти, порятувати себе і Василика був не більшим, аніж у риби з розпеченої сковорідки шубовснути назад у воду. Він ішов на вожака і звертався до нього, благав його:
— Тобі нема чого жаліти мене з дитиною, адже ти голодний і зграя лиш чекає на твій стрибок. Тобі нема чого боятися мене, беззбройного, і ти вільний зробити все, що тобі заманеться, і я нітрохи не сумніваюся, що ти перший стрибнеш на мене — і не буде в цьому ні жорстокості, ні, бодай найменшої несправедливості. Просто необхідно тобі вижити, у виживанні твоя перемога, а перемагає той, хто роздирає, а не кого роздирають. Але пригадай собі: чи стріляв у беззахисних твоїх вовченят, коли ніхто і ніщо не було на заваді? Пригадай-но: чи стріляв у тебе, коли зацькували тебе мисливці і ти втрапив у капкан? Я вивільнив тебе з тієї пастки, розірвав шнур із червоними прапорцями і дав можливість тобі втекти. Кажу тобі: ти зробиш велику дурницю, коли не стрибнеш на мене, бо зграя, коли перший цього не зробиш, не простить тобі і ти перестанеш бути вожаком, і, мабуть, вони роздеруть тебе. Та все ж я прошу: один тільки раз — один-єдиний! — не стрибай на мене, зроби цю велику дурницю, бо не за себе прошу, за Василика. Він — маленький, а я старий і костистий, і який тобі з нас наїдок? — розважливо говорив старий, підступившись впритул до вожака. — Тобі кривдно, що хотів я стрельнути в тебе? — в ніс ударив різкий нудотний сморід з ошкіреної пащеки. — А що би чинив ти, якби вліз у мою шкіру? Кожен, як може, боронить життя, і твоє щастя, що моя одноцівкова не стрельнула… Ну, пропусти ж мене! — владно докінчив, коли вловив крайцем ока, що зграя закрадається на нього з-за спини.
Вожак трохи відступився і старий рішуче пішов на нього, все наддаючи ходи, бо тепер отся демонстративна рішучість була єдиним порятунком. Він ішов на бліді виблиски світла, на тихий, дзвінкий у морозкому повітрі гул. Зграя невідступно супроводжувала старого, кожної миті готова накинутися, збити з ніг, пошматувати, але вожак усе ще не накидався, підібгавши хвіст, одстрибував — і вже віддалік чорною невиразною тінню очікував на старого. Опозад нетерпляче повискували ярчуки. Ці були менш небезпечні, та все ж од їхньої присутності так близько за спиною в старого раз у раз розворушувався колючий клубок під серцем, спираючи подих, проступаючи на чолі липким випотом.
Побіля гостинця вожак стрибнув убік і протяжно, з надривом завив. Йому різноголосо вторила зграя і ще довго з пітьми нахлюпувалося на старого даленіюче виття. Старий довго не йняв віри, що небезпека таки минулась, і поодинокі машини безупинно мчали повз нього, обдаючи лице сніговою курявою, а він усе ще вдивлявся у пітьму, доки не вмовкло моторошне виття, й аж тоді, коли п’яте чи шосте авто промчало повз нього, старий з усе наростаючою тривогою подумав, що так стоятиме до рання і краще, доки не пізно, добиратися пішки.
Прошурхотів легковичок і хмара куряви заіскрилася червоно. Сплюнув йому вслід, опустив руку, збираючись уже йти, коли за поворотом зачувся деренчливий гул. Не маючи більше надії, усе ж проголосував і, на превеликий подив старого, вантажівка зупинилась. Водій усе порозумів з першого погляду. Мовчки розігнав машину і припалив цигарку, і тремтке жовтаве світло вималювало в сутені вилицювате, напружено похмуре лице. Випроставши натрудоватілі ноги, старий відкинувся на спинку сидіння і, видивляючись на розчищений гостинець, подумки підганяв машину. Від затишного тепла злипались очі, і паморозь на кущуватих бровах лоскітливими крапелинами скочувалася на підборіддя.
— Ви не журіться, діду, скоро приїдемо, — наслухав крізь дрімоту. — Знаєте, дуже люблю, аби хтось біля мене сидів…
Водій дивувався: скільки не живе, а такої хуртовини щось не пригадує.
— Борше, братчику, борше… — не витримав старий.
Машину занесло на слизьке. Водій заледве втримав вантажівку на закруті. Відказав, коли вже під’їздили до шпитальних воріт:
— У сорочці народилися, діду… — і замахав руками, відмовляючись від грошей, сам заніс Василика у приймальню.
Чергова сестра, висока ставна жінка, зміряла температуру і заходилася енергійно надзвонювати в район, а старий, щоб якось заспокоїтись, розглядав ліки на скляних поличках, дивуючись, що їх так багато, почуваючи тиху вдячність до чергової, — сказала ж, відклавши набік реєстраційний журнал: “Він житиме, дідусю, житиме”.
Микола ЧОРНОКНИШ
