Бувають в житті моменти, коли хочеться заплакати, провалитися під землю, або просто забути про свої негаразди в обіймах близької розуміючої людини. Так хочеться жити, любити своїх рідних батьків у рідному домі і просто — ні про що не думати…
Ось біжить маленьке чорняве дівчатко, її волоссям грається пустотливий вітер, з великими синіми очима, тоненькими ніжками і двома косичками. В очах в неї сміються сонячні зайчики. Маленьке дівчатко біжить до своєї матусі з простягнутими вперед рученятами.
Цю дівчинку звати Анничкою. Тішиться матуся, що донечка така красуня ще й кучерявкою народилася. А така веселунка, все наспівує дитячі пісеньки, які бабуся її навчила. Мати леліяла св о ю до ню, оберігала її.
У Аннички повинні бути завжди найкращі платтячка, черевички. І все, що є найкраще в дитячих магазинах, має бути в неї. Навіть, ота дорога лялька з синіми очима в оксамитовому платтячку, а ще й сережки, намистечка і безліч всякої всячини…
Ось і перший клас. Матуся стоїть біля своєї принцеси: таких бантиків немає ні в кого, а платтячко привезено подругою аж із Америки. Здавалось їй, що її дівчинка найкраща. Вона небо прихилила б для своєї донечки, тільки б вона добре вчилась у школі і була в житті щасливою.
Пройшло декілька років. В Аннички є все, чого тільки душа забажає. Проте нема в неї найголовнішого — материнської любові і поради від любої матусі.
Мати працює за кордоном. Має добрих друзів, добре оплачувану роботу, але немає рідної дитини, яка так потребує її доброго слова, слушної поради, материнського тепла. Не помітила матуся, як підросла її дівчинка.
— Я забуваю її голос, її рідні риси стираються з пам’яті — як же я можу жити без цих спогадів? Мамо, я забуваю тепло Ваших рук, я забуваю Вашу усмішку й очі, я вже не надіюся на зустріч, тільки насніться мені, благаю. Все, що в мене є — Ваша колискова і ті казочки, що Ви мені розповідали, — подумки шепотіла собі Анничка. Я вже виплакала всі сльози світу, щоб мама вернулась додому.
Незамітно минули роки за роками… Анничка вчиться в 10 класі.
Невпізнанною раптово для бабусі стала Анничка. В школі перестала вчитися. Вчителям та бабусі постійно грубіянила. Завела собі друзів, які любили випивати, а вечорами зовсім не приходила додому. Так минуло два тижні. Бабуся змушена була звернутися до органів міліції. Почалися пошуки Аннички.
Мати приїхала додому і кинулась також в пошуки дочки. Та намагання знайти її були марними.
Органи міліції напружено працювали. Мати обійшла всіх її друзів та однокласників, але результатів не було.
Допомогти службі пошуку Аннички погодилась подруга Надія, яка все знала про неї.
— Важко мені, дуже важко. Ми такими були подругами, ділилися своїми думками, секретами, а деколи і шматком хліба. Було по-різному…
— Анничка була щирою, доброю, розумною дівчиною до тих пір, поки в школу не прибув новий учень. От і вподобав він собі її. Таємні зустрічі не привели до добра. Вона присвятила себе новому другу і його слово було для неї головним. Поїхали вони вдвох до далеких родичів Михайла. Разом п’ють, разом гуляють, а після випивок і гулянок він її б’є. Анничка дуже хвора. От вчора зателефонувала вона мені, щоб допомогти їй втекти від цього названого друга Михайла, бо сил більше немає, вичерпані… Служба пошуку Аннички добре спрацювала. Знайшли дівчину і привезли додому. Анничка дуже зраділа зустрічі з бабусею і матір’ю .
— Мамочко! Рідненька! Допоможіть мені. Я хочу жити! Вилікуйте мене.
Біла стеля лікарні…Безкінечні крапельниці… Довге лікування. Мама міцно стискала долоню дочки і тихенько промовляла:
— Донечко рідненька! Я вірю все буде добре… Пробач мені…Не доглянула я тебе…
— Я винна перед Вами, матусю. Мені не треба нічого, тільки будьте вдома зі мною і ніякі негаразди нам не будуть страшними. Я не слухала Вас, не вчилася, а зараз спокутую свої гріхи. Я буду молитися Богу, щоб він допоміг мені бути здоровою.
Пройшли роки. Анничка вчиться на лікаря. .Живуть з бабусею і матусею і в цьому допомогла їм незрівняна сила Божої любові, що проросла в їх серцях.
Оксана СТУСЯК,
с. Кобаки Косівського району