Лука Матіос: «Страшно стає, як згадаю, що пережив, і розумію, що ще живу»

На одному з хуторів Путильщини, у Білому Потоці, ми познайомилися з досить колоритним дідусем. Лука Іванович Матіос у свої 88 років — справжній гуцул і за статурою, і за мисленням, і за манерою спілкування. Пережиті роки зморшками лягли на обличчя, а жилаві руки видають тяж кі т рудові будні. Але іскриться в очах любов до життя і відчувається молодечий дух, загартований державними переворотами та особистими життєвими драмами.

Немовби вгадавши моє ще не озвучене запитання, Лука Іванович сказав:

—    Що, хочете про мою молодість знати? Чи про дитинство? Та що там знати: то голодний, то холодний, то в страху. Страшно стає, як згадаю, що пережив, і розумію, що ще живу.

Як нас окупували румуни, то одинадцять тижнів майже дитиною провів у «дикунках», носив міни та копав мінні поля. Потім те саме робив за німецької окупації.

Працював, як дорослий, а їсти давали 20 грам хліба і черпачок чайку на день.

Ще малим упав на металевий таз і розкроїв собі брову та губу. А потім через ті шрами, що лиш мені не приписували: комуністи — зв’язок з бандерівцями, бандерівці — вислужування перед окупантами. І ніхто не вірив, що оті «бойові шрами» я заробив, як ще й ходити добре не вмів.

Було нас у батьків п’ятеро —    я, Матрона, Дмитро, Василь, Анна. Не у всіх добре склалося сімейне життя, бо люди всякі трапляються. Ото, аби Бог боронив від чужої воші у вашій хаті. Й таке є…

—    А у вас як сімейне життя склалося?

— У мене — добре. Чемну жінку мав Паюту. Бідована була дівчина змалечку, але роботяща. Мама її померла у 24 роки, залишивши напризволяще троє діток. Тато також помер. Паюті було два роки, меншому хлопчикові рік, а найменшому — два тижні. Так і розібрали дітей родичі на виховання. То, коли ми з Паютою побралися, жили з її родичами.

— Чим Ви найбільше задоволені з прожитого життя?

— Я ніколи не був ні в якій партії! Як мене комуністи гнули-вигинали, нічого не вдалося. Я так їм і казав: «Я такий корінь, щоби ви стріляли, рубали, а я з свого місця нікуди не посунуся». Працював і лісником, і санітаром (ветеринаром), і депутатом був . І завжди партійні очільники намагалися контролювати, щоб я до церкви не йшов, у колядники не ходив. А я їм на зло навіть Березою був. Після Різдва — крики такі, мовляв, з роботи тебе виженемо. А я сміюся: «Ну, то й що? Руки ж мені не відрубаєте. А з руками я завжди роботу знайду».

Тоді вирішили мене роботою так завантажити, щоб часу на релігію не лишалося. Так, як я був десятником, то придумали мені на Святвечір роботу: перепис серед населення зробити. Люди вечерю готують, а я хлопців та худобу переписую. Та нічого, зробив, і після вечері таки пішов у колядники.

А головний лісничий та голова сільради були рідними братами. Тож вони добре знали, що мене не переконати поїхньому. Але свята як-не-як, кличуть й мене до себе святкувати, випити, закусити. А я їм кажу: «Їжте коліна свої!» Тут гноблять, а там припрошують.

— А якими були роки Вашого сімейного життя?

— Жили ми з Паютою у її дядька. Той і так до роботи був не дуже, а як я прийшов, то геть усе на мене звалив. А сам на флоєвири бігав до молодиць. А його жінка Марія хворіла, а згодом і геть злягла. І так усе сталося одночасно. Моя Паюта народила хлопчика. Я був дуже радий, бо до того були лиш дівчата. Але вона лежить ще недужа, на печі старий стогне, застудився, здибанкуючи, а на ліжку Марія помирає. Я бігаю від одного до другого: старому грію муки на груди та гарбати, дивлюся, що Паюті треба, бабі свічку свічу. А дід з печі ще кричить: «Що ти, вороже, моїй жінці вже свічку світиш?» А що мені було робити, як вона помирає? Прийшлося ховати. Я до старого, бо знаю, що в нього всі гроші і мої, і його. А в нього нічого нема — усі гроші по чужих жінках розніс, що й свою нема за що поховати. Іду я до свого тата, який лиш повернувся з Сибіру, прошу грошей на похорон. Так і поховали Марію. Все зробив по-людськи, лиш трембіту, яку вона так любила, не зміг дістати.

— А Вашого батька чому відправили до Сибіру?

— Не лиш його, і маму, і жінчиних родичів. А перед тим розкуркулювали. Тато встиг на мене переписати десять гектарів землі, а десять лишити собі. То його землю забрали, а моя лишилася. З тим потім і ґаздували, коли тато повернувся.

Не забарилися й старости до моєї сестри. Якраз після того, як померла Марія, пішов на ті старости. Дивлюся, сидять у хаті поважні ґазди, жартують собі, мама коло печі порається. А тата ніде не видно. Виходжу надвір, а він стоїть біля стовпа та так плаче, що аж данцує. Питаю, що сталося, а він розказує, що старости захотіли викупу за дівку 35 тисяч рублів і весілля зробити за кошт батьків молодої. Подивився я, як тато журиться, та так стало його шкода. Заходжу в хату, дивлюся на старостів та й кажу: «Добрі ви люди, але нічо з того не буде. Дівка у нас молода, нерозвезена, ще віддасться. А з тата останню шкуру знімати не дам». Ще мама їх не садила за стіл, як я уже словесно нагодував. Пообтирався старший староста та й каже: «Ми таки цю дівку не лишимо, як смерть нас не лишить. Не треба нам сплатку, дамо молодим грунту та най газдують».

— А у Вас багато дітей було?

— У мене ні одного, — віджартовується Лука Іванович,

—    а в жінки — дванадцятеро. Старший хлопчик помер, а виховали чотирьох синів і сім доньок. Усіх одружили, дали по бичку-корові, а де біда була, то й по двоє. Все життя вчили, що добре, а що погано, що гарно, а що встидно. Казали, що треба любити Господа Бога понад усе, батьків шанувати і мови своєї ніколи не зрікатися. Тяжко дивитися, як дитина десь звертає на хибний шлях, але що вдієш? Усі батьки стараються навчити дитину найкращого, а далі — як побудує собі життя, так і матиме.

Лука Матіос

Слухала я ще довго розповідь-сповідь Луки Івановича. А в ній простежувалася і сімейна мудрість, і виваженість рішень, і чітка життєва позиція. І нині, Лука Іванович, спостерігаючи, як човен часу невмолимо несе у даль дев’ятий десяток літ, може з гордістю сказати: за прожите життя — не соромно.

Людмила Федюк,
смт. Путила

Share

Залишити відповідь