Гуцули Румунії

Гуцулія – це не просто етнічний край, це ціла культура, яка передається від покоління до покоління та примножується сучасними традиціями. Відрадно, що й нині є довгожителі, які не лише пам’ятають, а й передають своїм внукам та правнукам перли гуцульської культури, незалежно, від того, де вони проживають сьогодні.

Так, вісімдесятидворічний гуцул Костантин МОЙСА, який приживає в комуні Чумирна Сучавського повіту, що в Румунії, – власник унікальної музичної спадщини та знаний майстер із виготовлення музичних інструментів. Співанкам, які сьогодні він наспівує для молодого покоління, майже двісті років, і в його родині передавалися як найбільше багатство, без якого неможливо відчути свою етнічну приналежність до гуцулів.

Костантин – один із дев’ятьох дітей, народжених у сім`ї Ілії та Катерини Мойси. – «Згодувалиси нас семеро – дві дівчини та п’єть хлопців, – згадує музикант. – У той чєс було кєжко за науку і я виходив лиш штири класи. Мама вміла файно играти в телєнку, сопілку і я навчівси играти. А витак брат купив скрипку і я навчівси играти коло него. Теперки сам роблю телєнки й флоєрки».

Із теплом згадує Костантин маминого тата, діда Василя Пашканюка, який знав робити всьо, шо траба було до хати, коло хати тай у хаті. Робив сарсаму (інструмент), вироб`єв телєнки, флоєрки. Навчів внука робити постоли. Вже у штирнадціть років Костантин пишов татови помогати в ліс. Там робив до войська, усе ходив в постолах. А єк сповнив 21 рік, узєли в армію. Служив два роки коло поїздів на штрисі. І командир дєкував мамі з татом за добре виховання.

– Єк кончив войсько, пишов робити на «шантиєру», був п’єть років. помочніком ескаваторника, – продовжує розмову Костантин. – Прійшов д`хаті, вивидів Ревеку. Уна жила недалеко вид нас, уже виросла, стала гет файна, мені си вдала. Заговорив з нев, казав, шо люб`ю, озму її за жинку. Уна пристала на це і у 1966 році в місяці октомбрі ми звінчєлиси, зробили весілє. І я перейшов жити вид свої хати на ґруник Думбравник. Мали з нев дві дівчині, одного хлопця. Від них маємо 21 внука, шість правнуків. Май приходє шє три правнуки в цим році.

Ой, кувала зозулечка
Та на садовині,
Нема кращих співаночок,
Єк на Буковині.
Буковина моя мила,
Буковина й нашя.
В Буковині файні люди
І гуцульска ношя.
Гуцулочка молоденька
Так файно співає,
Але гуцул в порошницях
Так файно гуляє.
Гуляй, доню, не бороню
Поки в цего світа,
Лиш по цим меш
памнєтати
Молоденькі літа.

Мали свою господарку. Коло хати тримали повер 30 овец, семеро маржини, мали коня, каруцу (фіру), господарку. Ходив у комуну Качіка Радівецького повіту, брали відтив солі до маржини тай собі. Коли тримав маржину тай вівці, робили сіно. А до цего треба було вироб`єти кісєта до коси, граблі, кушки, бабку клепати косу. Шє робив гребінки до афинив, ґоґодзив, маленькі коритця до хліба, до купелі малих дітей, круги до кулеші, черпаки, кирстки до писанок.

А далі господар купив коня і зачєв возити дерево. Так і робив у Бутині до 1986 року. У тим році жінка заслабла на чорний потрух (нирки). Тогди робив май мало, дивився за жонов, бо була дуже слаба. Перейшов в окол (лісництво). Там робив тички до фасуль, зав`єзував до купи по 25 у гуру і носив до дороги. Машина приїхала тай забирала.

Прийшли три роки, Чаушеску не стало. У тим році Костантин вийшов на пенсію і зачєв робити коло хати ремонт. Бо не вмів сидіти без роботи. Вийшов упид, найшов давні постоли. Розмочив їх у воді, бих видів, єк їх складати, бо багато років не робив від войска, тай забув.

– Видтогди роблю постоли собі тай другим, – каже дідусь. – Дивився, шо маємо багато внуків тай уни не знают, єк колис жили давні люди. Узєвси робити музей, би виділи, єк жили наші прадіди з лямпов, з желізком, робили собі лудинє. Усьо мали зробити своїми руками.

ай горівка п’єтси, п’єтси,
Тай горівка минетси,
Йик за любку нагадаю,
Серце ми кінетси.
Серце ми си розпукає
Надвоє, натроє.
Любі наші бесідочки,
Де ми самі двоє.

Йик не мете вівці пасти,
Лиш дівки любити,
То не буде чім на осінь
Вівчарам платити.

Перший раз Костантин прийшов на фестиваль в 1997 році у Лучину на кінний завод. Це був фестиваль, котрий організувало керівництво заводу, який працював ще за цариці Марії-Терези (Австрія). Сімнадцять разів був в Україні на Буковині, в Кам`янець-Подільському та інших містах. Брав участь у святкових дійствах у Румунії: були в Сібіу, військовій академій, Орадії, Бухаресті (виступали в румунському парламенті, коли приймали делегацію з других країн). Шє був у Франції на фестивалі Європи. На фестивалі їздив з різними ансамблями Сучавського повіту, само бирше – з ансамблем з комуни Ватра Молдовиця.

– У цьому ансамблі маємо різне покоління. Само малі мають шість років, а я найстарший, бо сповнилося 82 роки, – посміхається Костантин. – Показуємо різні звичаї, традиції гуцулів Буковини.

А ще чоловік працює паламарем у церкві, яка має повер 200 років, і її перевезли з Кімполунга. Знає співанки, котрі переймив від свої бабки, окремі з них заспівав під час розмови.

Та я гуцул, та ти гуцул,
Та й обас ми гуцули.
Убуймоси в постолєта
Таєк давно було.
Тай убуймоси в постолєта,
Та вберімси в гачі,
Та підім ми погуляти
Гуцулки сарачі.
Бо гуцулка й файний данец
Хто вміє гуляти,
А гуцулка молоденька
Вміє заспівати.
Заспіваймо гуцулочки
Пид горов вдолині
Шоби вчюли цису пісню
У нашій Буковині.
Буковино моя мила,
Ти наш рідний краю,
Тут гуцули си вродили,
Тут най умарают.
Та я тутки народивси
Тай ці всі гуцули,
Та вни свою давну мову
Не йик не забули.
Шоби ці си гуцулочки
Не позабували,
Йик вівчарі з овечками
У телєнки играли.
Вівчарики у телєнки играли,
Ватаги в трембіти,
Завертайте, хлопці, вівці
Вже траба доїти.

Ай пиду я в полонинку
З п’єтсот овечками,
Та й там собі заспіваю
Двома голосами.
Та єк собі заспіваю
Двома голосами,
Та один голос піде гаєм,
А другий – лісами.
Та ни тиму я співаю,
Шо співати знаю,
Але тиму я співаю –
Журу забуваю.
Журо ж моя великая,

Вид кого ті маю?
Ци вид Бога, ци вид людий,
Я самий не знаю…
Йик би знав я, шо вид Бога,
Я би Бога просив,
А йик би знав, шо вид людей,
То бих си не журив.
Та я свої співаночки
На папері спишу,
Та йик буду умирати,
Добрим людим лишу.
Добрі люди мут читати,
Будут співати.
Будут мене шонеділі
В церквах споминати

Віталій Дмитрюк
(збережено авторський стиль)

Share

Залишити відповідь