З рубрики ГуцулВуду #гуцулинафронті — «Історія від моєї подруги Марії»

— Бабо, дам вам сьогодні цибулі, але солі мало, нам не стає, — відказую я старій бабі Петрівні, яка знов прийшла просити щось. Баба просить солі на повний місяць.

Сьогодні я в тиловому пункті. У цім селі поруч з нашою польовою кухнею живе баба – відьма. Місцеві жінки мене застерігають, аби я «на повню» бабі ніц не давала, бо вона живиться енергією молодих і може на тій солі наврочити.

Солі я їй не дам, але те, чого не шкода, то залюбки. І сама йду до баби в грядку по корінь петрушки, який обчищу і додам у бульйон, щоб був ароматним. Відьми собі розуміються.

Я — Марічка, кухар військової частини. Тепер ми перебуваємо в Донецькій області, хоча коріння моє з гір. До повномасштабної війни з росією я працювала кухарем в одній із найвищих точок під Чорногірським хребтом, гірській хатині «Білий слон». Звістка про війну застала мене там же. Довелося спустися вдолину. Часу на обмірковування було обмаль, тому подалася допомагати на кухню в нашу місцеву військову частину. Згодом ми відправилися на схід.

Найбільшим відкриттям на війні стало осмислення того, що страх смерті і небажання смерті – то є різні речі за природою. І за себе геть не страшно, але переживання за близьких серцю людей може роздерти твою власну душу на шматки.

Хочу скорої перемоги з мінімальними можливими втратами для нас і повернутися до своїх мрій, які так тепло плекати, особливо в бліндажі. Мрію про народження чорнявої дівчинки чи хлопчика і про повноцінну власну свічкову майстерню в своїх власних горах.

Share

Залишити відповідь