СИЛА МАТЕРИНСЬКОЇ МОЛИТВИ

…Цієї ночі Уляні снився страшний сон. Снилася гроза, яку колись довелось їй пережити. Це було у далекому дитинстві, коли Улянка була малою дівчинкою і разом із сусідськими дітьми пасла корівок далеко від хати. Ранок був таким ясним і сонячним, що про грозу нічого не нагадувало. Вже і сніданок був готовий: кусень хліба, пляшечка молока. Одному хлопчикові мати вділила трохи сала. Улянка пов’язала хусточку, закинула за плечі торбинку і миттю вибігла надвір. На лугу було так гарно, так затишно!

Поки корівки ласували соковитою травою, діти бігали один за одним. Потім потомилися, посідали в коло і почали розповідати один одному страшні історії. Першим помітив величезну хмару, яка сунула на село, найменший хлопчик. Він і забив тривогу. Діти почали заганяти корів, але ті безтурботно жували траву. Раптом зірвався страшний вітер, небо миттєво почорніло, ховаючи у важких хмарах сонечко. Здавалося, що серед липневої днини раптом повалить сніг. Улянка чимдуж бігла за своєю корівкою Мартою, відчайдушно била її лозиною, примовляючи: «Геть! Пішла геть! Додому!». Здавалося, що небо розверзлося, і злива накрила з головою і малих дітей, і їхніх корівок, які відчайдушно мугикали. Невідомо, чи вдалося б Улянці відігнати свою непокірну Марту, якби не рішучість білявого Іванка. Той не розгубився: схопив корову за мотузку і потягнув її на сухе місце. Корова, зрозумівши, що її витягають з багнюки, вже не пручалася, а підкорилася своєму рятівнику. Улянка вимокла до ниточки.

Вона тремтіла від холоду і страху. Найбільше вона боялася блискавок, які перерізали чорне небо жовто-червоними стрічками. Здавалося, що небом ширяють комети, які прибули із далеких світів. Улянка боялася дивитися на небо і тому йшла за Іванком, низько нахиливши голову. А коли побачила маму, яка вибігла за село її зустрічати, не витримала і розплакалася. Вона хотіла подякувати Іванкові за допомогу, та від холоду її зуби дрібно вистукували, а сама вона мала такий жалюгідний вигляд, що Іванко посміхнувся. Улянку це чомусь образило: їй здалося, що хлопець насміхається над нею. І тому вона змовчала, і тільки ближче притиснулася до Марти, ніби шукаючи в неї захисту.

…Треба ж такому трапитися, що через багато років її наздогнав далекий спомин дитинства. Хоча в Уляни вже був дорослий син, студент медичного інституту. Згадавши Назара, Уляна посміхнулася. Син з дитинства хотів бути лікарем. Скільки себе пам’ятав, завжди приносив додому усіляку живність. То пташку із підбитим крилом принесе, то безпритульного пса притягне. І для кожної тваринки у Назара знаходилися гарні слова. Та й з людьми вмів ладити. Умів заспокоїти і підтримати як молодшого від себе, так і старшу людину. І рука в нього була легка. Якось Уляна поралася по господарству і боляче поранила собі руку. Від несподіванки скрикнула і закусила собі губу. «Не буду Назарові говорити, — промайнула думка, — сама перев’яжу руку». Та де там! Кров била фонтаном і Уляна не на жарт злякалася. Але Назара кликати не довелося. Наче відчувши біду, сам увійшов до кухні. Не вимовивши ані слова, мовчки взяв маму за руку, зупинив кров, обробив рану. Його рухи були вивіреними, точними. Уляна, спостерігаючи за роботою сина, не відчувала болю. Раділа, що син вже дорослий, може дати собі раду. Здавалося, матері тільки жити і радіти, але на серце лягає смуток. Стискається воно у тривозі і тузі, б’ється, наче зранена пташка. Та ще й цей сон…

Гроза не вщухала всю ніч, і Уляні здалося, що вона досі чує далекий гуркіт грому. Цілісінький день провела у тривозі. Коли Назар повернувся додому, не витримала, — кинулася назустріч. Помітила, що в очах сина причаїлася тривога. «Щось сталося? — Уляна дивилася на нього з острахом. — Погана новина?»

Назар обійняв матір, погладив по голові, як маленьку дівчинку, і сказав: «З навчанням доведеться почекати. В армію мене забирають». Уляна як почула цю новину, так і знепритомніла. Коли прийшла до тями, нікого не впізнавала довкола себе. Отже, сон був у руку. Назара забирають в солдати, але навіть не це було найстрашнішим. Уляна відчувала своїм серцем, що його забирають на афганську війну! «Нічого, — Назар намагався заспокоїти матір. — Там вже багато наших хлопців. Усі такі засмаглі, наче африканці! Там же спека і завжди сяє сонце».

Він ще й жартує! Уляні здавалося, що вона марить, і перед її очима постають страшні картини. І вона, і Назар добре знали про те, що з тієї спекотної країни, де завжди світить сонце, вже повертаються наші хлопці. Якби ж то вони поверталися живими, та на жаль… зовсім молоденькі солдатики, які ще нічого не бачили у житті, поклали свої голови на чужій війні… Навіщо? Заради чого? Уляна уявляла, що така сама доля може спіткати її Назара, і не могла стримати сліз. А раптом і він?! Від самої думки в Уляни терпли руки і віднімалися ноги… тоді вона — вирішила відразу — піде за ним слідом. Якщо заберуть Назара, їй вже нічого не треба. Життя скінчиться відразу, як він піде за поріг рідної хати… Назар стояв біля вікна, розкуйовджуючи свої неслухняні кучері, і про щось думав.

— Про що ти думаєш, синку?

Уляна хотіла підійти до нього, розпитати про те, що його непокоїть… Але вона боялася, що не стримає емоцій, розплачеться, і тим самим зіпсує синові настрій. Раптом Уляна відчула, як до неї повертаються сили. Ще мить тому їй здавалося, що усі життєдайні сили полишили її назавжди, і вона почувалася геть розчавленою і спустошеною. Та наче хтось вдихнув життя в її душу, і Уляна відчувала це фізично. Вона зрозуміла, що, якщо зараз опустить руки, зламається, то це вже назавжди. І якщо вона буде переможеною і знесиленою, то хто підтримає Назара? Вона вже не плакала і не зітхала. Назар пішов, а все життя матері перетворилося на суцільне чекання.

Іноді Уляні здавалося, що то вона ковтає розпечене повітря, і то її саму бере під приціл душман. Дивно, але вона зовсім не відчувала ненависті до того афганського солдата. Розуміла, що під розпеченим і гарячим сонцем той боронить свою землю, яка нагадувала суцільну пустелю, всипану камінням. І от на цю чужу землю доля закинула Назара та тисячі українських хлопців. Навіщо їм ця війна? Уляна подумки зверталася до афганських солдатів, ніби пояснюючи їм: «Наші хлопці прийшли на вашу землю не з власної волі. Вони — лише заручники на чужій війні. Змилуйся, Боже, над нашими хлопцями, які ні в чому не винні, і дозволь їм повернутися на рідну землю, до їхніх матерів». Уляна молилася так щиро і віддано, благаючи сили небесні і Божу Матір, що забувала про все на світі. Вона щодня розмовляла з Назаром, ніби він нікуди і не від’їжджав. Одного ранку, коли Уляна поставила на плиту чайник, до вікна залетіла ластівка. Хтось поранив бідолашну пташку, бо вона знеможено впала на підлогу. Уляна кинулася до пташки, обережно взяла її в руки і почала роздивлятися. У ластівки було зламано крило, а на ніжному пір’ячку запеклася кров. Жінка так хвилювалася, що не звертала навіть уваги на чайник, який загрозливо шкварчав, нагадуючи забудькуватій господині про небезпеку.

— Зараз, зараз, потерпи, моя ластівко, — Уляна дмухнула з усіх сил на крильце, — я тобі допоможу.

Тримаючи пташку в руці, вона зняла чайник з плити. Пташка стихла в її руках, і ця довіра так вразила Уляну, що вона поцілувала ластівку в голівку. Було тихо, лише стукало сердечко малої пташини. «Що робити, синку?» — запитала Уляна, ніби Назар був поряд. Вона подумки питала поради у свого сина-лікаря. «Певно, у мене вже галюцинації, — жінка втомлено провела рукою по чолу, — бо з якого дива мені відомо, яку допомогу надати пораненій пташині? Ніби сам Назар розповів, що робити і чим допомогти ластівці». Уляна дивувалася своїм рухам — чітким і вивіреним. Колись так само їй було незрозуміло, як це її син не втрачає свідомість, побачивши кров. Вона ж сама страшенно боялася навіть краплини крові. Чомусь завжди згадувала слова, почуті від дідуся у дитинстві: «Кров людська — не водиця, проливати не годиться. Бережи себе й інших».

Ні, вона не була аж такою вже й боягузкою, а от крові боялася. Дивно, але Назар завжди був спокійним і мужнім. Навіть того дня, коли бачив перед собою заюшену кров’ю людину. Чи то його мужність передалася матері, але вона нікого і нічого не боялася. Лише сама собі дивувалася, коли обережно поклала ластівку на ковдру, очистила і обробила її ранку. Щоправда, довго дмухала на її крильце, примовляючи, наче малій дитині: «Все буде добре, ти житимеш. А коли я тебе вилікую, ти випурхнеш у вікно і полетиш у синє небо».

Потім вона загорнула пташину у вовняну тканину і носила на руках, притиснувши до серця. Цієї миті вона загадала бажання, якого навіть сама злякалася: «Якщо рана швидко загоїться і ластівка стане на крило, зовсім скоро повернеться Назар». Від хвилювання Уляна зойкнула: «Що це я таке вигадала? А якщо із ластівкою щось станеться і вона більше не зможе літати? То що тоді — Назар не?..» Що буде далі, Уляна боялася навіть думати. Вона лише притиснула руки до грудей і шепотіла: «Ні-ні, цього не може бути! Все буде добре! Ластівка полетить і Назар повернеться! Він так потрібний своїй рідній землі, своїй Україні!».

…Назарові снився дивний сон. Він бачив, як бігає під дощем, торкаючись босими ногами вогкої землі. Це було так приємно — хлюпатися під дощем і ковтати дощові краплі. Назар навіть у сні дивувався, чому ті краплі такі солодкі? Ніби хтось підсолодив їх, і Назарові вони видавалися найсмачнішими від усіх цукерок. Тут, в Афганістані, він вже давно не бачив дощу. Так само, як не ходив босими ногами по цій розпеченій кам’янистій землі. Якби його воля, він стягнув би з ніг ті остогидлі чоботи і пожбурив їх якомога далі. Назар розплющив очі і роздивився довкола. Шкода, що то був лише сон, тільки сон…

От вже прокинувся його товариш Павло Верещак, волинянин, з яким вони здружилися на чужині. У хлопця були такі сині очі, що Назарові здалося, ніби він дивиться в озера. «Дивлюсь в твої очі, ніби в сині озера Волині, — прошепотів йому на вухо Назар.

— Мабуть, не одну дівчину причарували твої очі?» Він по-змовницькому підморгнув Павлусеві. Хотілося якось підтримати товариша, та й себе заодно. Бо на війні — як на війні. Кожен новий день може бути останнім. Тож треба радіти кожній прожитій хвилині. І ніколи ні про що не шкодувати. Назар привчав себе жити за цими правилами з перших днів перебування в Афганістані. Із перших своїх кроків на цій чужій, обпеченій гарячим сонцем і политій кров’ю ні в чому не винних хлопців, яких уважали тут завойовниками.

…А потім був один із найзапекліших боїв, в якому довелося брати участь Назарові. Два тижні провели вони у горах, на пакистанському кордоні. Було наказано будь-що знищити душманів, які засіли в горах намертво. Так, вони були у своїх горах, на своїй землі. Вони знали тут кожну стежинку і кожен камінець. А що ж прийшлі хлопці? Наче сліпі кошенята, яким часто-густо доводилося відстрілюватись навмання. Козацька кров закипіла — хлопці були мужніми і безстрашними. Мусили хоча б зберегти себе, бо гірський народ непереможний. Вони готові усі загинути, та не віддати своєї землі! І тоді командування кинуло на підмогу нашим воякам ще один батальйон. Довелося йти півночі, щоб дістатися до позицій «духів» лише на світанку. Та хтось із місцевих вже подав своїм сигнал, аби ті були напоготові. «Духи» відкрили вогонь на ураження. Що тут почалося! Якщо на землі існує пекло, то Назар опинився в самісінькому осерді цього земного пекла! Не розібрати було анічогісінько: хто і в кого поцілив, — убив, а чи тільки поранив… Назар задихався від пилу, ковтаючи повітря, намагався не випустити з поля зору Павла Верещака. Якоїсь миті йому здалося, що все це відбувається не насправді, а наче у кіно. Назар лише бачив, як «дух» поцілив в його командира, і вже брав під приціл Павла… Не тямлячи нічого, Назар навмання метнув гранату… Бачив лише, що командир упав, прикривши голову руками. Назар повз до нього, обдираючи до крові руки, — дряпався так відчайдушно, ніби це була остання мить життя… Ще трохи, ще… Чому ж так повільно перетікає час? Здавалося, що він повз до командира цілу вічність… То був зовсім молоденький хлопець, добродушний і веселий… Росіянин Альоша зі Смоленщини… Назар тягнув його по землі, прикриваючи собою від куль. Навіть хотів послухати пульс, та у цій колотнечі нічого не бачив і не чув. Назар лише повторював весь час: «Зараз, зараз, тримайся… А я — миттю… От тільки за Павлом ще змотаюся — і повернуся… Там же залишився лежати мій товариш Павло…» Ні, Назаре, ти вже не встигнеш за Павлом… Ти мариш, але Альошу тобі все-таки вдалося врятувати. Про це він дізнався пізніше, коли лежав горілиць на землі, а все тіло так немилосердно пекло, ніби він побував у пеклі… Павла відвідав уже в госпіталі. Тримав його за руку. Сльоза витекла із синіх очей Павла і застигла на неголеній щоці: «Все, Назаре… Відвоювався я… Душман знав, куди поцілити — у самісіньку спину… А це означає, що попереду на мене чекає повна нерухомість»… Назар міцніше стиснув руку товариша: «Ще не все втрачено, брате… Операція може бути вдалою, і тоді ти танцюватимеш на весіллі! Ну, усміхнися мені! Погляну в твої очі, наче в сині озера Волині…» Павло відвернувся від друга. Сині озера плакали, і була в них така туга і безвихідь, що Назар не знайшов потрібних слів. «Ти ж лікар, друже, — нарешті глухо заговорив Павло, — тож мусиш знати, що з такою раною на весіллях не танцюють… Тож відтанцюєш за мене… І живи за мене, будь ласка!». Над Афганом палало розпечене чужинське сонце, і було воно схоже на гігантський млинець, яким чомусь не хотілося ласувати…

…Ластівка сиділа на Уляниній долоні. Вони дивилися в небо разом і кожен думав про щось своє. Мить — і пташина відірвалася від Уляниної долоні, несміливо змахнула крильцятами і раптом сіла на землю. Серце Уляни несамовито забилося. Вона, не відриваючи погляду, слідкувала за тим, що робитиме ластівка далі. Пташка, зробивши коло, раптом прощально змахнула крильцятами і полинула в синє небо. Уляна постояла ще трохи і повільно пішла додому. Раптом хтось доторкнувся до її плеча. Від несподіванки Уляна не сміла навіть поворухнутися. Та, побачивши солдатську форму, все зрозуміла. Назар простягнув до неї руки, а вона лише повторювала: «Ластівка, ластівка моя»…

А десь високо у небі літала безстрашна маленька пташка, радіючи вітру і волі. І хто знає, може, летіла вона в край озер, щоб поглянути в їхні сині очі?

Я ПІДУ В ДАЛЕКІ ГОРИ…

…Чи то сон, чи телефонний дзвінок? Настя підвелася з ліжка, протираючи очі. На вулиці починало сіріти, а телефон не вмовкав, наче навіжений. Що можуть віщувати ранні чи пізні дзвінки? Звісно, що нічого доброго. Настя, як сліпа, шарпала скрізь руками, шукаючи мобільний. Він лежав у верхній шухляді і розривався, ніби благаючи про допомогу. «Алло, хто це?» — говорила пошепки, щоб нікого не розбудити такої ранньої години. «Це я, Павло, — почувся стишений голос. — Впізнала мене?».

Настя ледь не пожбурила телефон туди, куди Макар телят не ганяє. Теж мені знайомий, який телефонує вночі і не дає спати. Звісно, що впізнала, хоча зовсім не зобов’язана була це робити. Павло — випадковий знайомий, з яким познайомилася у горах.

— Слухаю, — голос Насті був хрипким спросоння. — Щось трапилося?.

— Я на вокзалі, — озвався голос Павла. — Маю лише годину часу. Якщо зможеш, підійди…

Від такого нахабства у Насті відібрало мову. Телефонувати ранньої години, коли прокинулися тільки пташки і вийшли на роботу перші двірники — хіба це нормально? Хіба це не знущання над людиною? Та хто він такий, цей Павло, щоб так себе поводити? Як він собі це уявляє? Підняти людину в іншому кінці міста та ще й наказувати їй підійти на вокзал! Це ж йому не у своєму маленькому містечку в горах, де все поряд — і магазин, і базар, і школа, і автовокзал. А їй до вокзалу далеченько, бо живе в іншому кінці міста. Але щось пояснювати такої ранньої години не було ані бажання, ані змоги.

Настя позіхнула і сказала: «Вибачте, але я не зможу… У мене багато роботи…»

Павло не відповідав, наче розмірковував над її словами. «Але… Для мене це дуже важливо, — нарешті знайшов, що сказати. — Я передам книжку, свою поетичну збірку. І мені так хочеться подарувати її саме тобі…» Він замовк і Насті здалося, що від її рішення залежить його подальша доля.

У пам’яті зринув осінній прозорий день, коли вона, поетеса, разом з колегами приїхала до маленького гірського містечка. Причому, вона не відразу погодилася на ту поїздку, хоча організатори обіцяли, що все буде чудово і місцеві поети чекають на них з нетерпінням. Але Настя слухала прогноз погоди і лише дивувалася, як можуть безперестанно періщити дощі. Одне й те саме, кожного дня, аж голова йде обертом… Дощі, тумани, до того ж підійматися в гори небезпечно. Але поети — не лише молоді, а й старші — усі в один голос переконували її, що їхати необхідно. І все буде добре, і випогодиться, і визирне сонечко. Зрештою, вона капітулювала, тільки напхала в рюкзак светрів, дощовиків, навіть гумові чоботи прихопила. Але доля була милосердною, чи може мольфари почаклували, — погода тішила з першого дня. Як їхали гірською дорогою, Настя насолоджувалася довколишніми краєвидами. Якщо і треба їхати в гори, то тільки золотої осені… Це було просто дивовижно! Прозоре чисте повітря, синє небо і уздовж дороги величаві гори, одягнуті у золотаво-багряні строї. Настя навіть на місці не могла всидіти, так кортіло роздивитися ту красу. Нарешті автобус зупинився біля адміністративної будівлі. Місцеві поети — представники творчої інтелігенції з радістю зустрічали своїх столичних побратимів. Кожному хотілося прочитати свого вірша, не чекаючи зустрічі у клубі. Але все-таки гості були утомлені з дороги, тому потрібен був час для відпочинку і підготовки до виступів. Біля Насті крутився високий чорнявий чоловік.

— Доброго дня, — підійшов ближче, взяв рюкзак. — Мене звати Павлом. Дозвольте, допоможу.

Настя хотіла заперечити і навіть потягнула свого рюкзака. Чому вона так зробила, і сама не могла пояснити. Може, не хотіла обтяжувати поета зайвими клопотами, але, зустрівши його погляд, випустила речі. Він дивився пильно, ніби зазираючи в душу.

— Ви не хвилюйтеся, все буде добре, — відповів тихо, але рішуче. — Ходімо, я вас проведу.

З цієї миті, куди б не йшла Настя, де б не опинялася, поряд був цей Павло. Ні, він не заважав, не був набридливим. Розповів, що віршує зі школи, але довго не наважувався показати свої твори.

— Це найбільш поширена помилка, — зауважила Настя, — люди соромляться винести на люди свої твори і даремно втрачають дорогоцінний час. А могли б стати відомими поетами і письменниками. — Може, й так, — погодився Павло, — та, знаєте, якби ж то була підтримка… Ніхто ніколи не сприймав всерйоз мого захоплення, і мене в тому переконали… Чомусь здається, що вірші писати — не чоловіча справа, що чоловікам треба займатися серйозними справами… Отак і я — пішов в міліцію, потім закінчив юридичний інститут… Але поезія… Вона нікуди не зникла… Завжди була зі мною… Я дихав нею, жив кожним рядочком, кожним словом…

Справді, Павло нічого не вигадував, коли розповідав про себе. Коли ввечері зібралися на поетичну зустріч, він почав читати вірші… Голос його звучав неголосно, але кожне слово запам’ятовувалося і відлунювало у серці. Насті чомусь запам’яталися такі його рядки: «Найбільш важкий у світі путь — іти до себе»… Вони так пасували до самої постаті Павла — такого стрімкого, рвучкого, непокірного… Потім організатори оголосили про запланований похід у гори.

— Я втомилася, і нікуди не піду, — підштовхнула Настю поетеса з екзотичним іменем Лаура.

Настя ж, навпаки, почувалася піднесеною і схвильованою. Ще не відійшла від свого виступу і була втішена, що її поезію сприйняли, вона почула схвальні слова. І в гори теж їй страшенно хотілося піти — помилуватися осіннім золотом дерев, подихати прозорим кришталевим повітрям. Вона вже не дивувалася, що поряд опинився Павло. Йшов поряд, мовчав, і лише його очі випромінювали тепло.

— У вас гарні вірші, — Настя першою порушила мовчання. — Ви… Ви обов’язково продовжуйте писати, не втрачайте зв’язок з рідним словом…

Настя замовкла, пильно придивляючись до Павла. Не хотілося говорити банальні речі, бо відчувала, що для Павла поезія — не просто данина моді, не просто втеча від буденності, а щось значно більше. Павло провів рукою по чолу, ніби намагаючись відігнати сумні думки. Хоча він рухався енергійно (навіть неголосно наспівував: «Я піду в далекі гори, на високі полонини»…), та Насті здавалося, що він лише на людях кріпиться, намагається здаватися сильним. В очах було стільки невимовного смутку, що навіть дивно було, як він ще живе — з тим невимовним болем. Ніби щось відчувши, Павло зупинився, прихилившись до кремезного бука. Настя провела долонею по зашерхлому стовбуру, не стрималася: «Скільки він бачив усього, скільки пережив… А люди рубають-пилять дерева, знищують живих свідків нашої історії».

— Серце іноді не витримує, — Павло і собі торкнувся рукою дерева, вдихнув гірського повітря. — Особливо боляче, коли ліс рубають… Я тоді сам не свій роблюся, мені навіть страшно… Фізично відчуваю той біль, у мене болять руки, викручує ноги…

А коли побачу дерево з відламаним гілляччям, не стримую ридання… Збоку це може видатись дивним: дорослий, сильний чоловік, а плаче, наче скривджена дитина… А я і справді почуваюся скривдженим дитям — скаліченим, покинутим напризволяще… Ото як розповідають про фантомний біль, не приведи, Господи, того знати»…

Павло замовк, заглибившись у свої думки… Навколо височіли величні гори, причаївшись, наче живі істоти… Здавалося, що вони не сплять, а зацікавлено слухають людські розповіді… Та й чому, зрештою, вони можуть дивуватися, якщо на своєму віку побачили стільки, що людське життя стільки всього не вмістить? Перемоги і поразки, радість і біль, — скільки подій прошуміло над їхніми гордими і нескореними головами! Настя хотіла сказати, що розуміє Павла, бо їй теж близькі його думки, переживання… Але Павло так і стояв, обхопивши бук руками, заплющивши очі… Може, думав про щось своє? А може, згадував відомі лише йому події?

— Павле, Павле, — Настя легенько потягнула за рукав курточки, — треба вже йти, бо наші поети побігли вперед… А ми все з горами гомонимо, а година вже пізня… Не знаю, як вас, а мене точно будуть шукати… Може навіть так статися, що від старшого групи влетить мені за самоуправство… Павло посміхнувся і його очі засвітилися радістю:

— А навіщо тобі провідник, Настю? Сама знаєш, що у горах найголовніше — мати надійного провідника, щоб провів крізь тернисті стежки, щоб не зірватись у провалля… Та й не тільки у горах…
Павло відкинувся на дерево, шарпнув кишеню, витягнув пачку цигарок. Затягнувся, але, помітивши, що Настя відвертається, перестав курити.

— Не любиш цієї гидоти? — засміявся. — Та я сам, якщо чесно, терпіти не можу тих курців… Знаєш, я ж курець зі стажем, тому знаю все про небезпеку цієї кепської справи… Ми малими пастушками були, мені тільки сім рочків виповнилося, як я вперше спробував закурити… Причому, починав з недопалків (засміявся), якими щедро частували старші хлопці… Ото сидимо на галявині, вже віє прохолодою… Гріємося кип’ятком, старші хлопці покурюють… Ну, і нас, малоліток, навчають… Я тоді як затягнувся, сльози з очей полилися… Не встигаю утиратися, а ще кашель душить! Ото на тому мої тодішні університети і закінчилися. Дав собі слово, що більше бавитися у дорослі ігри не буду, краще частуватимуся м’ятними цукерками… Тоді до нашого сільмагу почали завозити м’ятні цукерки, і вони мені страшенно подобалися… Так що ти вибачай, що знову почав диміти… Не хотілося псувати тобі настрою: все-таки ти в гості приїхала з поетами місцевими поспілкуватися, себе показати… Ти молодець, Настю, пишеш гарно, відчувається, що не вимучуєш кожен рядочок, як ото часто буває, коли людина просто похизуватися собою хоче… Дивись, мовляв, який я герой, все мені під силу… Фальш, вона відразу ж відчувається в усьому, а що вже говорити про творчість… Неправильно у мене все склалося, це я тільки тепер зрозумів, коли дорослою людиною став, коли набив стільки гуль… Але не було іншого виходу, ми тоді всі так жили, бо вийшли з простих родин, кому ми були потрібні? Як тільки на ноги зіп’явся, маєш батькам допомагати, бо ті тяжко працюють зранку до вечора… Тут же в горах інакше не виживеш, не прогодуєшся… Малеча гасає по лісу з кошиками, бо треба і грибів зібрати, і ягід, і заготувати лікарські трави… Так що ніхто нам тепленьке містечко не готував. Самі змушені були пробиватися… Отож і я не виняток: після армії пішов у міліцію, бо куди ще мав йти? Так багато хлопців робило — або військо, або міліція… Тільки відчував все життя, що не моє це, не моє… Знаєш, я за натурою — людина м’яка, не жорстока, мені болить кожна травинка, кожна зламана гілочка… Розповідав же ж тобі, просто не хочу повторюватися… Там не потрібні такі люди, бо служба ламає людину, робить її не просто жорстокою, а жорстокою… Мені здається, я все життя не жив, а існував, якось балансуючи на межі — між добром і злом. Намагався жити по правді, врятувати душу від отієї скверни, та хіба уникнеш всього? Так що я теж неабиякий грішник і маю покаятися перед тобою…

Настя слухала його монолог і бентежилася, і тішилася водночас. Звісно, то не від доброго життя чужий чоловік раптом починає сповідуватися перед тобою, оголюючи душу, розкриваючи такі таємниці, про які, можливо, ніколи б не розповів сторонній людині… Але бентежило те, що от вона поїде і більше ніколи не буде у її житті цього тихого надвечір’я у горах, і цих золотисто багряних дерев, що схилили у задумі голови… А буде гамірне незатишне місто, в якому вона почуватиметься зайвою людиною, бо нікому там не потрібна твоя поезія… Нікому, бо переважна більшість людей воліють думати про матеріальні речі, і про те, як примножити своє добро… А якщо навіть не примножити, то не розтринькати бодай те, що маєш, бо не буде хліба — не буде й пісні… І Настя змушена була прийняти ті правила гри, хоча їй писалося навіть тоді, коли забувала поснідати, але вона не може бути прикладом для всіх… Кожен, зрештою, обирає свою життєву дорогу, і Настя це добре розуміла… А Павло, забувши про все на світі, виливав й надалі свою душу, і Настя тільки чудувалася, слухаючи життєві перипетії ще вчора чужої для неї людини… А сьогодні, заколисана тихим вечором, все слухала і слухала його тиху розповідь… І про те, як познайомився він з чорнокосою Орисею, і про те, як вони побралися… Як будували, мріючи, що у затишному і світлому будинку житимуть не лише їхні діти, а навіть онуки… І коли вони були молодими, сама думка про те, що в них колись будуть онуки, здавалася божевільною… Орися марніла на очах і він усе шукав для неї травників, навідувався у горах до незнайомих і стриманих чоловіків, які знали лише їм відомі трави, що мали повернути Орисі здоров’я…  Хвороба на деякий час відступала, а потім поверталася і з несамовитою люттю починала терзати кволе Орисине тіло, і вона шепотіла, що то вже кінець, і благала потурбуватися про сина і доньку… Але Павло знову і знову кидав виклик долі — і, накинувши дощовик і взувши високі гумові чоботи, знову йшов у далекі гори, і повертався тоді, коли на трави падала роса… Він знову приносив Орисі цілющі трави, робив настоянку — і вона пила… Їм обом здавалося, що цього разу вони точно перемогли хворобу, але то була лише омана, і за кілька днів усе починалося спочатку… І коли він втратив її, не пам’ятає, як їхав вузькою гірською дорогою, як назустріч йому мчала автівка… Назустріч загибелі, бо після того, як він вивернув кермо, більше не пам’ятав нічого… Прийшов до тями у лікарні, і перше, що почув, були такі слова: «Це просто дивовижно, як після такої аварії ти залишився живим»… Потім, коли трохи підлікувався і міг самостійно пересуватися, був суд, і Павло, наче увісні, почув вирок… Покарання було неминучим, але давали відстрочку до настання повноліття донечки… Відтоді не жив, а існував, чекаючи судного дня… Боявся не за себе, а за дітей. Радів, що хоча б син одружився і начебто непогано у нього склалося з молодою дружиною… А от доля доньки непокоїла більше за все. Як вона залишиться, коли його не буде поряд? Хто піклуватиметься про сироту?

…І от дзвінок, який нагадав Насті той вечір у горах, і Павлову сповідь про свою долю-недолю… Просив приїхати хоча б на мить… Попереду на нього чекали нові випробування у виправній колонії, а перед дальньою дорогою йому так хотілося поглянути в очі Насті… А раптом прочитає в них щось таке заповітне, про що не мав навіть права мріяти? «Я піду в далекі гори, на високі полонини», — прочитає він їй рядки, бо судома стискатиме горло і проспівати він точно не зможе… Дарма, нехай навіть прошепоче, але хоча б це було комусь потрібним у цьому жорстокому світі, який міг зігріти тільки теплий відблиск очей тієї, яка слухала його сповідь. І він вкотре, як молитву, повторював її ім’я…

Наталія ОСИПЧУК

Закінчила Київський національний університет ім. Т.Г. Шевченка, філолог. Член Національної спілки письменників, Національної спілки журналістів, Лауреат Міжнародного літературного конкурсу «Гранослов», Міжнародної літературної премії ім. Богдана-Нестора Лепкого, Всеукраїнського літературного творчого конкурсів «Українська Мадонна»; Другого та Четвертого конкурсу сучасної радіоп’єси «Відродимо забутий жанр» (радіодрами «Пластиліновий хлопчик», «Стрімкий, як вітер»).

Книги: роман «Білий карлик, чорний карлик» (Київ, 2006), повість «І надінеш вінець терновий замість корони царської» (Львів, 2006), збірка п’єс «Гувернер» (2011).

Share

Залишити відповідь