Щоб побачити на власні очі, як колись жили гуцули, ознайомитися з їхньою архітектурою, побутом, госпо дарством, не обов’язково їхати дале ко в гори. Варто побувати у Коломиї, на околиці якої виростає справжнє архітектурне диво — гуцульське міні-село зразка XVII століття. Зводять його працівники місцевого кооперативу “Зодчий”, яким керує лауреат Державної премії України в галузі архітектури та будівництва Іван Озарук. Причому зводять не на чиєсь замовлення, а з власного бажання, на власній терито рії і за власні гроші! “Робимо це для душі, — пояснив Іван Озарук. — Не маємо з того ані копійки. Може, колись цим скористаються наші діти”.
У ґраждах нема жодного цвяха
Про цей унікальний мистецький проект поки що мало знають. Та й дорога до музею — вибоїна на вибоїні — не надто вабить туристів.
Але ініціато рів проекту, що з легкої руки львівських студентів-керамістів дістав назву “Артґражда”, це не розчаровує. Голова кооперативу та його заступник Олена Наговіцина, про фаховий рівень якої свідчить висока від знака — орден “За заслуги” 3-го ступеня, одержимі бажанням довести проект, над яким “Зодчий” працює уже ві сім років, до закінчення. На території цього умовного села площею три гектари вже є дерев’яна капличка, три кри ниці, простора гуцульська ґражда, де розміщено музей гуцульських старожитностей, ставок із рибою, пасіка. А довершити комплекс має гуцульська церква. Для “зодчих” збудувати її – справа честі, бо, як каже пан Іван, “майстром на Гуцульщині вважають того, хто звів церкву”.
Музеї архітектури і побуту просто неба — не рідкість. Унікальність коломийського проекту в тому, що майстри XXI століт тя звели споруди за всіма правилами гуцульської дерев’яної архітектури XVII ст. Можна сказати, що маємо автентичну гуцульську ґражду, яку збудували наші сучасники.
Чи важко було осягнути мистецтво предків і в чому його особливості?
— Гуцульські оселі раніше будували тільки з деревини, адже підручним мате ріалом горян був ліс. Але щоб знайти потрібне — треба було добре находитися, бо не всяке дерево годиться для хати, — розповідає Іван Орестович. — Характерною особливістю ґражд є те, що у них не використовується жодного цвяха, лише дерев’яні кілки — тиблі. Дах покривають гонтою — маленькими фігурними дощеч ками, які мають бути тільки смерекові. Будь-яка смерека для цього непридатна, лише “колота” — яку можна колоти сокирою.
Щоб визначити, чи годиться дерево, з нього вирізують сучок. Якщо він колеться за волокнами, то з нього можна робити гонту.
Знаряддя праці — лише сокира
Усю роботу виконують вручну. Знаряддя праці — лише сокира, адже деревину не можна розпилювати, щоб не пошкоди ти її структуру, бо це зменшить її термін вжитку.
У дощечках роблять пази, щоб вони заходили одна в одну, а кінці зазуб рюють, щоб легше стікала вода. Укла даючи дах, гонту настелюють у три шари, щоб досягти максимальної герметичності. Тож дощечок треба наробити тисячі. Як літо простоять, їх просочують сирою нафтою, яку збирають у джерелі поблизу Кос мача. Після цього гонті уже не страшні ні черва, ні дощ, ні сонце.
Майстрів, які вкривають дах гонтою, називають ґонтарями. Знайти таких нині непросто. Але кооператив, який уже по над 20 років спеціалізується на реставрації і спорудженні церков, монастирів і капличок, чудово оволодів цим ремеслом. Та й уся ґражда — витвір високого мистецтва. Півкругляки зрубу зовні з’єднані так, що нема ані шпарини. А стіни зсередини такі гладенькі й рівні, ніби зроблені з однієї дошки.
З такою старанністю і точністю виготовлена кожна деталь цього обійстя. Навіть сволоки оздоблені, як у давнину — різними знаками.
“Сволок символізує у гуцульській оселі міцність, а щоб мав силу — його ось так розписували”, — показує пан Іван на орнамент.
Ґражда складається з двох кімнат, а між ними — сіни. “Це — хата багатого гуцула, — зауважує пан Іван, — бо далеко не в кожного були дві кімнати. У обох стоять кахляні печі з Косова. Вони діючі — мож на топити дровами і варити страву. У му зеї Гуцульщини і Покуття, що в Коломиї, бачили фрагменти такої печі. І вирішили відтворити її повністю”.
На столі — давні образи, на стінах — розмальовані гуцульські тарелі, під своло ками висить святкове вбрання горян. Ще тут є бамбетлі, на яких гуцули спали, лавки, підсвічники, бесаги, верети, кераміч ний посуд, шафа, різний господарський реманент. Усі речі, запевняє пані Олена, автентичні. їх збирали на фестивалях, яр марках, виставках, купували у людей, ви прошували у знайомих. “Ці тарелі я купив за гроші, які мені подарували на ювілей”, — показує пан Іван на стіни. А пані Оле на не натішиться недавньою знахідкою — старовинною дубовою шафою, якій бозна скільки літ. “То нічого, що її хтось полакував, — заспокоює себе жінка. — Ми цей лак знімемо — і стане така, як раніше”.
Гуцульське обійстя за просторовим вирішенням нагадує дім-фортецю. Дерев’яний паркан ніби замикає всі будівлі — житлову і господарські — в єдине ціле. Перед хатою — ви мощене каменем подвір’я, а до дверей веде стежка з мореного дуба. У центрі ого рожі — велика брама, що зсередини замикається на великий засув. З боків — багато воріт: для худоби, для воза з сіном тощо.
— Оце галерейка-ґанок, — проводить екскурсію пані Олена. — Вона знаходиться під дахом хати і захищає стіни від опадів. Тут гуцули сушили кукурудзу, цибулю, часник.
Галерейка з’єднує хату з допоміжними приміщеннями. А з сіней двері ведуть до хлів ців, які примикають до запічної стіни кімнат. Так і людям, і худобі було тепліше, адже зими в горах суворі. Та й у горян особливе ставлення до маржини, бо від неї залежав їхній добробут. Недарма ж серед поба жань, які гуцули кажуть один одному, є й таке: “Щоб ваша маржина була здоровою”.
Музей чи не музей?
Ґражду наразі використовують суто як музей. Щоправда, тут уже поселилася жива істота — під сволоком звила собі гніздо лас тівка. А ось дерев’яна капличка з експонату давно перетворилася на чинну споруду. Тут щонеділі і у свята проводять служби Божі. Капличка дуже гарна. Образи на дереві вико нав відомий коломийський художник Василь Андрушко, а чудовий світильник вирізьбили працівники кооперативу.
Дерев’яна церква, що зводиться поряд за всіма канонами давньої гуцульської архітектури, теж скоро функціонуватиме. Тож фахівці розводять руками і не знають, до якої категорії віднести це штучне село, що починає набувати обрисів живого, оскільки тут ще є і велике господарство. На території пасуться кози, коро ви, походжають індики, кури, качки, гуси і навіть фазани, набирають ваги свині. “Кожної тварі по парі”, — сміється пан Іван.
Для чого вони? “Щоб дитина, яка прийде сюди, побачила, звідки береться молоко, яйця чи м’ясо, а не вважала, що воно “росте” у супермаркетах”.
Взагалі, припускає пан Іван, якби сюди завезти кілограмів із 300 бо рошна, то працівники могли б рік жити, не виходячи за межі обійстя.
Щоб спорудити таке село, “зодчим” довелося не лише багато працювати, а й багато читати і вчитися. Основним підручником для них стала книга професора Івана Могитича про давню дерев’яну гуцульську архітектуру.
Незабаром на базі ґражди планують відкрити Школу народного мистецтва.
Тут проводитимуть майстер-класи з тради ційних гуцульських ремесел: кераміки, килимарства, ковальства, різьбярства. Тож попереду ще — планів і планів. Але ні Іван Озарук, ні Олена Наговіцина не люблять тихе життя.
“Тихо буде, як заб’ють четвертий цвях”, — сміється пан Іван. І показує символічний керамічний годинник, час на якому йде у зворотному напрямку.
“Це подарунок від молодих керамістів, які проводили у нас пленер. Час на ньому крутиться назад. Це для того, щоб ми встигли все зробити”.
Дарина НАЗАРЧУК, газета “Голос України” від 2 листопада 2010 року