Бунькова гора і Барткова криниця

Про Бунькову гору (350 м) у селі Молодятині Коломийського району поміж місцевого люду ходить багато різних переказів і легенд. Гора має два верхи — Більша Бунькова гора і Нижча Бунькова гора. У даному випадку слово Більша вживається з підтекстом Вища. Серед гуцулів та покутян таке поєднання чи протиставлення термінів не є чимсь дивним чи рідкісним.

Наприклад, вони воду не наливають чи ллють, а сиплять (сипати можна пісок і т.д.), про дітей кажуть більша донька і менша узначенні старша і молодша, хоча за ростом дуже часто є якраз навпаки.

Але повернемось до Молодятина. Вершина гори підноситься високо над селом і є панівною в окрузі. З неї видно дуже далеко. Навколо відкриваються мальовничі краєвиди гір, видолинків з гарно впорядкованими садибами, що тонуть у садах. Видно усі кутки і урочища села з оригінальними і рідкісними старовинними назвами — Перехрестя, Варатик, Чемшора, Кирмин, Забаня, Царина, Дем’янівка (з неї починалося колись село), Лази, Щиблінки, Лисаня, Вакулець, Погарі, Побойщина, а далі — древні містечко Печеніжин і славний літописний Княждвір. Трохи нижче по схилу хребта є джерело, звідки б’є чиста лікувальна вода, і зветься те джерело — Барткова Криниця. Ніколи вона не пересихає, навіть у найжаркіші літа.

Уродженець села, колишній лісничий Нижньоберезівського лісництва Коломийського лісокомбінату, теперішній мешканець Коломиї Петро Дем’янюк розповідає, що Бунькова гора — це досить веселе і гостинне місце.

— Скільки пам’ятаю, збиралися завжди тут люди, особливо у свята та неділю. Було їх тут багато, деколи до декількох сот приходило. Жінки спілкувалися і радились про свою господарку, дівчата гучно і весело щебетали і зачіпали хлопців, а хлопці в свою чергу витинали такі галембізи, що годі було втриматись, щоб не пристати до них. Статечні ґазди, в білих сорочках, з тобівками через плечі, з палицями чи топірцями, курили люльки і гомоніли про все, що діялося в світі, де були, де воювали… А головне — казали, що ніде немає такої краси, як тут, на Буньковій горі, а води такої ні у Франції, ні в Італії нема і не може бути, як у Бартковій Криниці на її схилі.

Багатші ґазди-картярі сідали на вигорілу від сонця траву, грали в карти «фербля» чи «очко» і було чути їх радість, чи розчарування. Залежно від того як таланило в карти. Давали і нам, малюкам, попробувати. Азарт був великий! Ґаздині приносили ґаздам щось перекусити, а останні віддавали нам свої пампушки, бо ніколи було самим їсти, коли йшла така азартна гра.
Напередодні свята Петра і Павла хлопці завжди викопували в землі своєрідний стіл, дівчата його заквітчували, а потім у день святих в обід разом усі сусідські діти «петрували», тобто приносили домашні наїдки і різні компоти, спільно їх споживали, а потім весело аж до вечера гралися і забавлялися. Але й в інші свята сюди сходились хлопці, а до них підходили дівчата і співали так голосно пісень, що чути було на все село. У своєму творі «В долині смутку» згадує про це місце письменник, поет, громадсько-політичний діяч, що народився в Молодятині, Ярослав Весоловський (1881–1917 рр.), який яскраво те все описав.

Здається, що тут, на горі, якось особливо чути подих і поклик предків, які жили тут давним давно, про що свідчить знайдена в околицях села сокира-кельта доби пізньої бронзи. Дехто виводить саме від неї назву Барткової Криниці на горі. Зрозуміло, що володарі отієї сокири-бартки були язичниками, тому їх теперішні нащадки гадають, що на найвищій сільській вершині вони мали своє капище із якимсь святим дерев’яним ідолом Бунем, від якого і пішла назва гори. Як мовиться, гарна приказка, але віриться з трудом.

Правда, й самих молодятинців це аж надто не турбує, томувони ще мають цілуторбу й інших легенд іпереказів старовини. Серед них гуляють, за влучним висловом Михайла Грушевського, згадки й про таку відому по всій Україні «півміфічну фігуру, як «Шолудивий Буняка» — половецького хана епохи Мономаха, що став паралельним образом Змія, Кощія іподібних фантастичних істот… В одних варіантах — се велетень космічних розмірів: могили і вали толкуються як сліди «Бунякового воїнства», що пройшло весь світ і на місцях свого спочинку насипало землю з своїх ходаків. В інших — се кістяк-людоїд з смердячими тельбухами, що живе в старих валах і городищах та пожирає людей. Або се гном-вій, з такими довгими віями, що їхдва хлопи мусять підіймати вилами: він добивається руки царівни і гонить за нею по цілій Україні».

Оцього Буняку і поселила народна уява на Бунякову (Бунькову) гору. Його нерідко ототожнюють з відомим татарським ханом Батиєм, але найчастіше із половецьким ханом Боняком, який 1097 року здійснив набіг на Волинь та Галичину. Іпатіївський літопис зве його безбожним, шолудивим. Він вважався чарівником, розмовляв із вовками. Збереглася також легенда про людожера Буняку, який жив на Волині. Відома і оповідь про перемогу Романа Мстиславича над половцями і Бунякою у селі Завалів біля містечка Галича у Тернопільській області на ріці Золотій Липі, що впадає у Дністер

— На останньому переказі зупинюся трохи докладніше, тому що у ньому події відбуваються порівняно близько від Бунькової гори. У 1887 році відомий галицький дослідник др. Теофіл Окуневський записав упригороді містечка Тисмениці селі Погоні на Івано-Франківщині усні оповідання та скопіював письмові джерела про ті давноминулі часи.
— Я був у Погоні, — пише Т. Окуневський, —    говорив там із двома старими людьми та з тамошнім ігуменом Василіянського монастиря Коржинським про Сододіївого (Шолудивого) Буняка й дізнав ся від селян ось що:
—    Цему уже дуже давно, як прийшов з Татарвою якийсь їх паша, недовірок, Буньо. Прийшов він у наші краї з великими ордами, та під Заваловом стяв му князь Роман Галицький голову. Голова упала у один бік, а тулуб у другий. Тогди стала голова котити ся. Брови у тої голови були такі довгі, що очи скрізь них дивитися не могли. Тай якраз підняли зелізними вилами ті брови на стятій голові, голова подивила ся із Могилок на Городище, то ціле те місто запало ся. Тогди ще Тисьмениці (міста) не було, єї аж вибудували, як Городище запало ся. Голова котила ся усе далі та далі. Козаки (укняжі часи були дружинники, воїни) гнали за нев. В Товмачи товмачили єї 70-ма язиками, — звідти місто Товмач (тепер село Товмачик Коломийського району, сусіднє з Молодятином), — та не могли єї розтовмачити. Голова докотила ся аж не далеко до нашого села теперішнього; тут пасла баба товар та пряла куделю. Голова каже до баби: «Сховай мене!» Баба сіла на голову, а тим часом козаки перелетіли. Лишив ся лишень один, якийсь п’яничка, за полком позаду, та зігнав бабуз місця, голова покотила ся з під баби.

Догонив козак голову аж у лісі, та тут єї на мак розсік. Поховав потім козак єї у могилу, де стояв давніше монастир, бо инакше була би лиха богато по сьвіту творила. Тай тому то і назвали наше село Погонев, бо тут голову дігнали.

—    Ми-ж, — сказав нарешті селянин, — тому такі бідні, що така сатана до нас залетіла!

Відтоді народ з наддністрянських і надпрутських околиць іноді ще співає ось яку пісеньку:

Що-ж то за диви. Може Буняк салодиви? Кажуть єго череда, Прийшла нас вигнати.
Лише дадуть єму знати, Куда буде утікати,
Гей, на, на, Буняка! Ей, беруть ся до него Князь Роман, бояри.
А що-ж буде з него? Где піде в прегони? От втікає голова,
За ним біжить череда. Голова Буняка…

Учений Михайло Драгоманів у праці «Шолудивий Буняка в українських народніх оповіданнях» дійшов висновку, що оповідання про Буняку і Романа, не мають у собі нічого історичного: по-перше, Шолудивий Буняк і Роман Мстиславич зовсім не сучасники; по-друге, Шолудивого Буняка зовсім ані вбито, ані побіджено в Галичині, а по-третє, Роман Мстиславич сам нападав на половців у іхнїй землі, а не видержував їх облоги в Галичині.

Історичний Боняк, — половецький хан, який здійснив ряд грабіжницьких нападів на Русь протягом 1094—1107 років. Відомий своєю активною допомогою Візантії в битві під Лебурне 1091 р., де врятував цю державу від печенігів.

Вперше згадується в Іпатіївському списку «Повісті минулих літ» під 1096 роком, коли його війська напали на Київ і спалили князівський двір на Берестові, Красний двір на Видубичах і приміські Печерський та Кловський монастирі. Можливо, напад був помстою за вбивство 24 лютого 1095 року Володимиром Мономахом у Переяславі половецьких князів Кітана та Ітлара. У 1097 і 1105 роках знову нападав на руські землі. В 1099 році допомагав князю Давиду Ігоровичу заволодіти Володимиром і Луцьком. У тому ж році допоміг русичам розгромити угорців у битві над Вягром. В 1107 році біля Лубен розгромив військові дружини давньоруських князів.

До княжих часів прив’язує походження назви гори й інший переказ. Його почув від старих односельчан і переповів водій автобуса Василь Венц. У ньому стверджується, що у княжі часи по сусідствуз Молодятином уселі Княждворібув княжий двір, а в Печеніжині — монастир, замок, що історично підтверджується документами. В одного із княжих воєвод був син на ім’я Буній (можливо, Бунь, Бунько, Буняк), якого вороги дуже покалічили у битвах, а придворні лікарі і родичі ніяк не могли поставити на ноги. Молоде життя поволі, але невпинно згасало. Ніхто не міг нічим зарадити. Простий люд у той час нерідко рятувався від різних недуг на запрутській горі, де довкола росли праліси, а з надр землі щедро розливало цілющі води джерело.

Неподалік від нього була хатина, в якій жила самотня старенька знахарка. Ось їй і довірили поборотися за життя молодого воїна-русича. Доглядала його вона сумлінно, поїла наваром цілющих трав, промовляла молитви-заклинання, виганяла злих духів. Буневе здоров’я повільно покращувалося, він почав підніматися, сам без сторонньої допомоги прогулювався лісом і полянами, вкритими буйним різнотрав’ям. Любив посидіти біля мальовничого джерела, своїм мечем і бойовою сокирою-балтою окреслювати його водам шлях до сонця і людей.

Але хвороба була невиліковною, давалися взнаки рани, набуті у важких битвах.

Помираючи, попросив син воєводи стару жінку, щоб поховали його на горі, на поляні, серед пралісів, щоб видно було з того місця далеко. Джерело заповів впорядкувати і доглядати, а на його сторожі поставити бойову балту-бартку. Оскільки він був християнином, то звелів на його могилі поставити дубовий хрест.

З тих пір люди називають гору з хрестом на верху Буньковою, а джерело — Бартковою Криницею.

Чи справді з тих княжих часів, чи пізніших, коли, хто і з якої нагоди встановив отого дерев’яного хреста на Меншій Буньковій горі, ніхто з жителів ні Молодятина, ні навколишніх сіл достеменно не знає. Допитувався про це колись у свого батька й матері Петро Дем’янюк, на що чув відповідь, що хрест був ще за пам’яті їхніх дідів і бабусь. Якось хотів він довідатися з якого часу там хрест у дев’яносторічної Анни Бойчук, яка народилась, виросла і жила на Буньковій горі, на що почув відповідь: «З давніх-давен. Дубовий хрест з роками загнивав, падав, але люди відновлювали його, навіть і в ті часи, коли войовничі атеїсти валили поголовно всі каплиці, хрести як в селі, так і в лісі. Не один червоний активіст зазіхав на хрест, але люди не давали йому можливості здійснити свої чорні наміри. Вистояв він у лихоліття Першої і Другої світових воєн, хоча навколо усе було перекопано шанцями та йшли важкі затяжні бої».

Далі Петро Дем’янюк згадує оповідь, почуту ще в дитинстві:

— Була на горі стара хата ще до шістдесятих років. Жила в ній літня жінка, якуя добре пам’ятаю, — Сенька Півторакова. Не вміла вона ні писати, нічитати. Але душа, людяність цієї жінки були безмірні. Жила бідно, мала клаптик землиці під горою і оту стару хатину, що зігнулася постарівши, а потім і впала. Не стало і Сеньки… Але що цікаво, вона вічно доглядала за Хрестом на горі, чистила від листя і намулу криницю, постійно ставила на святі місця вінки з квітів, а до криниці маленький хрестик з вінком. І не було ні Різдвяних, ні Великодніх свят, нісвят Петра і Павла, Миколая, щоб не стояли там ці наші рідні народні обереги. Ніхто не змушував її це робити, ніхто навіть не нагадував про це, але йшла до людей, позичала взимку квітів і ставила. А чому? Хто може сказати? Ця жінка навіть за колядку не могла щось дати дітям, але намагалася протягом всього свого важкого життя приносити людям добро і радість. Правда, й ми, діти, були вдячніїй, щиро й доброзичливо колядували для неї за так… без яких би то не було винагород.

Не обминають своєю увагою, звичайно, і опришків, котрі не раз у цих краях гарували під проводом самого Олекси Довбуша, який народився у сусідньому Печеніжині, там наймитували його батьки і рідня, котрих він часто навідував. Люди ще й досі переказують, що біля джерела лісові чорні хлопці відпочивали, радилися про свої дальші походи, чистили і набивали порохом зброю.

Якось опришки біля криниці забавлялися, хто з них найдалі метне свою бартку. Рівних, звичайно, не було Олексі Довбушу. Він як друлив своєю грізною Громовою барткою, то та обіч джерела так глибоко врізалася уземлю, що й якби хто хотів був її дістати, то, мабуть, півгори мав би розкопати. Так і залишилася опришківська зброя вікувати і чекати нового Довбуша, який матиме таку ж силу і звідти її витягне на білий світ і звільнить український народ від духовного і національного рабства. Пам’ять про це пильно береже саме Барткова Криниця.
Бартка (балта, барда, топірець, топорець, сокирка) — це передусім візитна картка гуцулів, які використовували бартку в якості подорожнього ціпка, як знаряддя для розчистки проходу в лісових хащах і для захисту своїх отар від хижаків тощо.

Ну і, звісно, бартка відігравала грізнуроль у всіляких сутичках поміж людьми. Ще донедавна юнак, який не володів топірцем, не міг вважатися парубком, а відтак і не мав права носити при собі цю зброю, та тому не користувався повагою серед односельців і деколи не міг навіть одружитися.

В часи опришківського руху рідко хто з гуцульських ґазд не бував (принаймні тимчасово) лісовим хлопцем. Тільки після цієї школи можна було розраховувати на загальну повагу і на особисте щастя. Недаремно ж дівчата запитували у батьків своїх наречених: «А чи вміє ваш син володіти топірцем і чи був в опришках?» Саме вже відчування бартки в руках додавало горянам такої впевненості у своїх силах, що вони були ладні здолати будь-якого ворога, «навіть, як ним би був сам чорт».

Гуцули в таких випадках з погордою виспівують:

Єсть у мене топір, топір, кованая бляшка, Не боюся я нікого — ні німця, ні ляшка!
В іншій коломийці горяни грізно попереджають:
Ой не можу панську муку терпіти ні трішки,
Візьму бартку, ще й пістоля, та гайда в опришки.
Ой не можу вже терпіти, не можу чекати,
Не дам більше себе кривдить, людей катувати.

Або:

Ой низенько сонце сходить, ще нижче лягає.
Сидить Довбуш під смереков та й думку гадає.
«Ой Довбуше молоденький, яка в тебе гадка?»
«Що не пила давно крові опришківська бартка».
Коли вже була така потреба і хіть, то, звичайно, опришківську бартку уже ніщо не могло зупинити:
Ой на горі дві смереки, на Рибниці кладка,
Скупалася в панській крові опришківська бартка.

— Поневолений, битий, кривджений, підданий, не можучи знайти ніде полегші ані справедливості, — писав Іван Франко, — тікав у ліси, в гори, приставав до купи таких самих одчайдухів, і хоч чув над собою в кожній хвилі загрозу смерті, все-таки рад був хоч під тою загрозою прожити свобідно, а надто ще мститися на своїх кривдниках.

Бунькова гора з її життєдайною Бартковою Криницею, звичайно, для отих «самих відчайдухів» не раз і не два ставали надійним прихистком і сховком. Тепер навколишні місця користуються великою шаною у місцевих людей, тут вони масово проводять свій вільний час увихідні і святковідні. Особливо людно тут буває на Івана Купала і на Петра і Павла. Народ забавляється, влаштовує різні ігри, танці, хороводи.

Михайло ГОРОДЕНКО

Share

1 Comment

  1. podzvonit do mene v kolomyju
    096-555-8024
    v dvox spravax
    Vaszoho czasopysu. HUTS MOVY
    i world current archeology z 2011
    roku

    Ivan myroslavovycz
    ps.
    ta scz dvox druhyx jak pro
    molytvu ‘Oczi Nasz’
    ce ne pomylka je taka molytva

Залишити відповідь до ivan kamolaСкасувати відповідь