Народився 31 липня 1990 року у селі Смодній. Закінчив Косівську гімназію-інтернат. Студент 4 курсу Національного університету “Києво-Могилянська академія”. Автор поетичної збірки “Самому стати світом”. Твори друкувалися у журналах і альманахах “Київ”, “Буковинський журнал”, “Хортиця”, “Перевал”, “Ватерлінія” та інших. Лауреат фестивалів і конкурсів “Молода республіка поетів” (Львів, 2011), “Ватерлінія” (Миколаїв, 2011), “Cambala” (Донецьк, 2011), “Турнір поетів. Лови момент” (Київ, 2011) та інших. Твори перекладали російською і вірменською мовами. Лауреат премії ім. Олеся Гончара (2012).
ТРЕНОС ДІДОВОЇ ХАТИ
ось мить: порожнє все зі стін зняли ікони
прапредки зі світлин устали і пішли
болить – і б’є душа у мідносердні дзвони
в дзвіниці на горі де хмари як воли
ось мить: сховався Бог за комином із кахель
і плаче як малий і кахлі світло тчуть
і плаче крізь дощів туберкульозний кашель
і кахлі кожен нерв немов тавро печуть
аж хата наче бомж хтось вікнам вибив зуби
ніхто сюди не йде тут більше не живуть
і душі вийшли геть немов дерева з зрубу
і впав останній дуб назад закривши путь
півзливи на даху – щоб вогко стало венам
а інші півдощу розмотують бинти
і тільки щось щемить хрипким вселиким треном
сидить на лаві Бог сидить не хоче йти
МОЖЛИВОСТІ
дякую страхові за можливість бігти
точніше за можливість втікати
така можливість останнім часом дається рідко
впевнений у його жіночому первні
чоловік не здатен на такий виклик
чоловік не здатен на заклик до самобичування і холодного як лезо спостерігання за цим чоловік не здатен
іноді я стою і не можу поворухнутися
коропи теж стоять на глибинах
як кам’яні статуї
але їхня скульптурність динамічна
дерева теж стоять але вони насправді ростуть від страху померти
каміння воно теж боїться але дуже повільно
хіба пісковик трохи швидше
але мій спокій то щось інше
то як авраамова впевненість
але мій спокій – то мовчання і крик водночас то наче так має бути
і сьогодні
коли врешті знаємо правду
дякую страхові за можливість переслідувати
МІФ ПРО ЧОРНУ СМЕРЕКУ
чорна смерека виростає із зіниці озера
з ока яке постало з гірської долини залитої водою
від сорокаденного дощу
чорна смерека тягнеться угору десять тисяч років –
рівно стільки треба
щоб вискочити з дна якого не було і немає
хто хоче побачити її кістковий мозок –
пірнає
і ніколи не виринає і не виринає ніколи
хто залишається на ніч на березі
того вбиває блискавка
бо то дерево заборонене
тут не купаються янголи тут не миють
зелені груди мавки
тут мій дід із сокирою колись пірнув
і було рівно дев’ятсот п’ятдесят бризок
тут мій дід виринув
але зовсім
іншим
чорна смерека щоночі зазирає в очі кожній зірці
але одну з них обминає
і червоніє від місячного видива
наче дівчина яка купалася у потоці
а її запримітив голою
чорновусий парубок
СТАРА ЛЕМКІВСЬКА ЦЕРКВО
стара лемківська церкво
чорна як позаторічна солома
поросла мохом і поїдена осами
якщо навіть колись тебе і спалять
навіть якщо тебе розберуть на частини
навіть якщо тебе і забере смерч
на твоєму місці ніколи не зможе нічого бути
твій привид стоятиме тут непорушно
як форель у тиховодді
бо у тобі хрестили антонича
П’ЯНИЙ ДІД
п’яний дід іде з чайної він не хитається
але підспівує
несе бабі шоколаду з крамниці –
аби задобрити
але вона не піддасться і довго буде ображатися
і їсти на стіл сьогодні не подасть але насправді дід у чайній наївся
п’яний дід розкаже мені багато про свою молодість
і про те як вполювати ведмедя без рушниці
і про бабиних залицяльників
а також про те що літа вже не ті
потім він вляжеться на канапі й захропе
і посеред ночі часто ходитиме пити води
і зачепить бабине начиння
що розсиплеться з гуркотом на підлозі
а баба нервово стискатиме зуби:
шляґ би ки трафив анкологіку
нехаре ти собачя аби кі очі вілізли
аби кі гад на довбню скочів та аби кі пожєріста впекла
а він думатиме
ика ж уна мене файна – єк красна ружя
і добря єк бануш
з таков і вмерти в один день не гріх
ЗҐАРДИ
мертві аж живі
живі аж мертві
вибожені на портретах у вишиванках чорно-білих
майже безсмертні
і майже затерті
сходять зі світлин весільних
зґардами видзвонюють
пісні заспівують аж сльози самі течуть
цілують у вуста
бартками у ворота гупають
витинаючи знаки
звіра вогню і хреста
колачі жовтками домальовують
рахви різьблять щоб аж йой!
писанками бавляться наче діти
на хрестинах над колискою ширяють
на весіллі навколо деревця ходять
на похоронах підтримують трембіти
вони крок у крок
за кожним сином своїм
ідуть
живуть
і не умирають
і ніколи хіба лиш забудуть про них і не вмруть
ТРЕМБІТИ СВЯТОГО ІЛЛІ
1.
ти не забудеш бо ніколи не помреш
нехай високо над землею і закладає вуха але ти не забудеш
бо колись давно
ще у минулому тисячолітті
на початку його останніх десяти жмень піску
запалила блискавка –
а із дерева нею удареного роблять трембіти
трембіта –
то така пташка
що всі горби
лиш її слухають
а якщо забудеш то ти не той
якщо забудеш то могила твоя вкриється мохами і осотом
2.
ти тривожиш мене ти мене випиваєш
ти душопроникний струм ти скручена чорна
діра
яка на космічних перехрестях повертає у минуле
і коли у темряві спалахує сірник бачу лики предків –
ту прозору воду що не проводить
часу
а як притулить вусатий гуцул тебе до губ –
то здається що кресаня
піднімається ледь вище
і
з-за найвищої смереки з-за старої ґражди де виросло сім поколінь
визирає чорна чорногора –
та страшна гора у яку закопані глеки ті глеки що гудять пізно вночі
коли вітер набуває тіла
3.
і засохла пташка на грабові а крики ще тривали
і вилітала пташка із серця
а крики шматками вистрибували
кудись далі
ніж межа порожевілої лінії гір
на ґалєрію
де сушилися горіхи грушки яблука і сливи
сидів біловусий бог
і курив люльку
він щось знав
але нікому не казав
4.
пам’ятаю
як із найчерленішої ружі у рай злетів мотиль бабиної душі
не мож забути того лету –
та наздогнати було зась
кілька разів запалювали і кілька разів ховали
свічку
але врешті загусла у пшениці –
як іржавий вухналь у розжареному
серці
на стіні відбувалась тайна вечеря –
у іншій кімнаті кровоточило серце ісуса
а над ліжком – молода баба катерина
перев’язана чорною стрічкою
вона
почала
застигати
тоді грали трембіти і я пообіцяв собі що ніколи не забуду
отого роздертого ялицями і скалами повітря
5.
вона не зотліла – вона просто погасла –
як згасає свічка у різьбленому свічнику (коли майстерна різьба перестає грати із зупинкою світла)
або
як погасає поминальна свіча
забита у коричневе тіло цвинтарної землі коло могили діда на місці поруч
коли із полонини збіжить сивоусий вітер і приборкає її –
він принесе назад разом із димом
звук трембіт
і скаже чабан:
– шкода катерини: най би ші жила …
і якщо вже так сталося
то маю надію що дідо не буде її там сварити за те що не дізріла корови
яка заблудилася у семеневім і упала у прирву …
трембіта –
то така пташка
що всі горби
лиш її слухають
6.
на тому верху завжди був такий протяг що навіть тіні прадідів
ховалися трохи нижче –
під розчахлою грушкою
двадцять вісім дідів сиділи під тим старим
деревом і
вони позирали на плай
курили і кашляли як куниці які залазять у сіно
пили горілку відрами
троїсті музики їм грали а вони співали
сороміцькі коломийки
відчинені наскрізь ворота у повітряній ґражді
захлиналися кров’ю
і пили перший сніг чи першу росу
називаючи їх червоним кольором легені вихаркували
7.
… на горбі сушилися ліжники – ледве притаскали їх із валила –
такі
кішкезні що аж очі вилазять…
мертвий дід солодко спав під яблунькою –
він і досі опісля того як перекосить всі трави карпат спить під яблунею у саду
посадженому його прадідом ім’я якого пам’ятає хіба що цей сад…
…з неба падали перші паперівки – такі жовті такі соковиті такі медові такі жадані
але я не смів шарудіти в присохлій траві аби не розбудити діда…
трембіта –
то така пташка
що всі горби
лиш її слухають
8.
якось
ішли ми з дідом по афини
налізла на мене ціла купа ґудзуль
він сказав: – не пищи – зібрав їх із мене – не пищи ти ж не баба –
я мовчав і думав чого би це баба мала пищати
до речі вона страшенно ображалася коли їй казали на «ви»…
трембіта –
то така пташка
що всі горби
лиш її слухають
9.
коли дід пішов – трембіти грали коли пішла баба – трембіти теж
горланили
викурюючи залишки такої негаданої тут тиші
тремчу як рука перед убивством
коли чую
щоб колись для мене трубили
вони
розриваючи повітря на кавалки
аж тоді буду певен
що я – той!
а це найголовніше що могло б статися
10.
чи
зітліють ті
котрі горять як смерека ударена
іллею
що був колись перуном
із тої смереки зроблять колись трембіту
Мирослав ЛАЮК,
Косів – Київ