Омелян Лупул

Із книги “1000 байок”

* * *

У житейськім суцвітті
Ходить Байка по світі,
Споконвіку мандрує
І розраду дарує.
А бува, дасть і перцю,
Хоч не всім те по серцю.
В кому правди немає,
Байку той проклинає.

* * *

До суду пхнув хтось анонімку,
Що ходить Вовк із Псом вобнімку.
І, зваживши на ту обмовку,
Призначив суд імпічмент Вовку.
А з часом Вовк пішов з посади.
В моралі, знай, свої засади:
Як ти в солідне крісло сів,
Не обнімай ніяких псів.

* * *

Обідрана, худюща вся, бліда
У прийми попросилася Біда.
Господар, чуйний, взяв її без слів.
Пригрів і годувати повелів.
А через рік на дармових харчах
Біда розквітла, Чоловік – зачах.
Отак Біда нещастям обсипа
Усіх, у кого доброта сліпа.

* * *

Хвалився Півень: – Люди, я –
Павич супроти Солов’я!
Підкралася Лисичка – хап –
Лиш пір’я полетіло з лап.
Отак-то, дорогі мої.
В житті є Півні й Солов’ї.
А хто хвалитись має звичку,
На тих судьба дає Лисичку.

* * *

Друга щоб позбавити всіх благ,
Вовк його спровадив у ГУЛАГ.
Трішки часу проминуло й ось
Вовку теж туди йти довелось.
Та комусь він горло перегриз –
З лісу геть, мов і не жив, зіслиз.
Отаке буває між Вовками,
Коли враз запахне Соловками.

* * *

Перефарбовані вже Свині –
Всі офіційно жовто-сині,
Мов перероджені, і раді:
Тепер на кожній же нараді
Вони найголосніші й модні,
І завжди ситі, не голодні, –
Свої потреби всі покрили…
І так же риють, як і рили.

* * *

Лисиці кинув Лис: – Ти приготуй
Вечерю добру. Буде сабантуй.
– А це з якого дива? – та йому.
– Сусіда посадили у тюрму.
Отак собі живем, їмо, п’ємо,
У черзі всі за щастям стоїмо,
А спробуйте попасти в сіті бід –
Найпершим посміхається сусід.

* * *

Понад селом проносився Літак.
І якось воно трапилося так,
Що Курці з-під кропивного листка
На мить не стало видно літака.
І Курка прокричала: – Куд-кудак!
То ти оце малий такий чудак?
Тому й боїшся на гною десь сісти,
Що всяка Курка може тебе з’їсти.

* * *

Свиня рила. І Кирило
Устромив за це
У самісіньке їй рило
З дротика кільце.

І тепер Свиня повсюди
Хвастає, небога:
– Я за працю маю, люди,
Орден Носорога!

* * *

До ставка, де плодились Лини,
Позбирались Щучині Сини.
Кожен розважався, як умів, –
І не стало у ставку Линів.
Стрепенулась Дика Качка: – Ках!
Це ж мораль яка в нас на ставках?
А така: не виживуть Лини,
Доки бродять Щучині Сини.

* * *

Вночі сільські гуляки та бешкетники
В сільраді поламали геть штахетники.
Пес хап за ногу одного – зловив,
Та так, що той від болю аж завив.
Впізнав Собака: не чужий інок,
А крупного Начальника Синок.
А вранці і Начальство те прийшло…
Списали шкоду всю на НЛО.

* * *

Не на якійсь чужій планеті,
А таки в себе в кабінеті
Бульдог собі здавався богом.
Тому усяк перед порогом
Йому поклони ревно бив.
Спочатку він це не любив,
Тепер і сам не до небес —
До себе б’є поклони Пес.

* * *

Когось Гадюка знехотя вкусила.
Той скорчився, мов жити вже несила.
Вона йому: – Отрутою лікують.
Про це давно й журнали публікують.
Тепер і ти ту знатимеш науку,
Та мусиш потерпіти оцю муку…
На все життя то істинна наука,
Коли тебе хоч раз кусне Гадюка.

* * *

На телестудії, в прямім ефірі,
Давали інтерв’ю усякі звірі.
Балакали про різне. І про те,
Як розділити грішне і святе.
Та мовив хтось: – Розкаже хай Баран,
На які кошти в нього така дача.
Тут світло блик. Замиготів екран.
Трагічно обірвалась передача.

* * *

Царем обрали Цапа. Отаке.
Бо в нього борода, як в аксакала.
На радощах Коза аж заскакала:
– Віднині Ми – цариця! Ме-ке-ке!
І вже в тім лісі хто напів,
А хто й до решти оцапів –
Завжди всі голосують “за”.
Отак заправила Коза.

* * *

Забаг Зайчисько подражнить Рябка,
Припхався близько, вдарив гопака.
Гадав, що Пес на прив’язі міцній,
А той урвав ланцюг і – Боже мій!..
Не пам’ятає Заєць, як і втік.
Зате затямив Сірий на весь вік:
Прив’язаний – усяк невільний звір,
Та прив’язі тій, братіку, не вір.

* * *

Завжди в кишені Вовк мав записник.
І раптом – пробі! – десь кудись він зник,
А там же всі секрети-таємниці,
За них би можна Вовка й до темниці…
І щоб приспать ворожі інтереси,
Вовк виступив з заявою для преси.
Тепер усякий твердить аналітик:
Вовк не злочинець, він – політик!

* * *

Свиню у космос запустили.
Вона відразу, з усієї сили,
Шоломофон зірвала із чола
І хрюкати на Всесвіт почала.

Нітрохи не змінили ту Свиню
Ні вишукані страви у меню,
Ні почесті, ні крісло, ні звання.
Свиня і в космосі – Свиня.

* * *

Прийшов на став Кіт, на рибалку
І витягнув з води Русалку.
– Що ж, будемо знайомитись, Красуне, –
Крутнув Кіт вуса і до неї суне.
Вона й собі до нього: – Кицю… Киць…
Тоді хвостом по морді – хвиць!
Оклигав Кіт – регочуть Галки, –
Ні вудки, ні Русалки.

* * *

Поклявся Тхір за чаркою горілки,
Що забереться у гніздо до Білки.
Поліз. Та сп’яну помиливсь дуплом –
До диких Бджіл ввірвався напролом.
Знялося по тривозі все кубло,
А далі – Тхір лиш знає, як було.
Та більше не бравує із тих пір
Ні при горілці, ні тверезий Тхір.

* * *

В лісному Вічі фракція Вовків
Оголосила про збереження ставків,
Куди збігались молоді Козиці
Погратися й напитися водиці.
Лиш день минув, а вже козячі арії
Співають на ставках парламентарії.
Яка мораль? – Та ж бачите самі:
Два пишем, як то кажуть, три – в умі.

* * *

З інституту вигнали Сову
(Двійка за роботу курсову).
Та не розгубилася Сова
І Декану крикнула: – Ов-ва!
Знаю добре, з чого ти – затям! –
Авта купував своїм зятям! –
Й Сову у вузі поновили вмить.
І всі забули. Але ж ліс шумить…

* * *

Коза купила кімоно.
І стали всі ворогувати,
Бо хоч не личить їй воно,
Але ж таки дорогувате.
У тім-то й заздрості причина
Всього звірячого кубла:
Звідкіль ти, бісова личина,
Грошей тих стільки нашкребла?

* * *

Облетіла ліс весь вістка,
Що старій Вороні кістка
В горлі стала. От діла.
Кажуть, крадена була
Кістка та. А може, й ні,
Хто те знає. Та мені
Так здається: не кради,
То й не матимеш біди.

* * *

Я – патріот! Я – патріот! –
Кричав до хрипоти Єнот.
І раптом на півслові гик
Та й прикусив язик:
До патріотів підповзав Удав.
Крикун шморгнув, мов підхопивши нежить,
Тихцем питання Страусу задав:
– Він до якої партії належить?

* * *

Брехав мені Іскаріот:
– Ти знаєш, я вже патріот!
Як почалася заворуха:
(В ім’я Отця і Сина, й Духа –
Ніколи щоб не повторилась!)
Моя душа перетворилась…
І довго Юда вів так мову,
Радіючи, що зрадив знову.

* * *

Скаржились на долю Ліхтарі;
– І чому нас гасять на зорі?
Ми б могли весь день отак сіяти,
Хоч і в королівському дворі.

Обізвалось Ластів’я мале:
– Непогано кажете. Але:
Сонце подолаєте ви вдень?
Ліхтарі замовкли, нітелень.

* * *

Страшенним злочином Іржі
Здавались успіхи чужі.
І щоб удачників провчити,
Взялася все і всіх точити.
До Золота дійшла, та як не б’ється,
А Золото Іржі не піддається.
З тих пір і галасує скрізь Іржа,
Що Золото всім жити заважа.

* * *

– Люблю народ! – кричала скрізь Лисиця, –
І мудру енергетику його.
За нього битись – ось моя десниця –
Довічно буду, аж до “хто – кого!”
Ви ж знаєте усі мою натуру:
Не відступлю від принципу свого!
За це будь з кого здерти можу шкуру,
Хоча би і з народу самого…

* * *

Бродить Гарбуз по городу –
Чіпляється до народу:
– Пошліть мене засідати
Там, де плем’я все мордате.
Хоч і в мене, діло звісне,
Пика теж ледь-ледь не трісне,
Та, крім статків, для параду
Дуже хочу мати владу.

* * *

Теля забігло до Кремля, дурне.
А там його хтось як турне –
Лише копитами змахнуло.
Заплакало і так зітхнуло:
– Могли б солімку підстеляти…
Мале – малим. Йому ж не знати,
Що як з таких дворів турляють,
Солімки вже не підстеляють.

* * *

Недавно, чув я, в Києві Богдан
Ожив, було. Софіївський майдан
Завмер увесь від подиву в ту ж мить.
А гетьман зі стремен як загримить:
– Прокиньтеся – пора! – хохли й хохлята!
Брехня про мене ваша вся проклята,
Що у раби до «брата» мовби кличу –
У ворога я булавою тичу!..

* * *

До фінішу лишався один миг.
Та Кінь упав, мов камінь. – Ані дриґ! –
Не витримало серце перегонів.
А ще, казали, заздрісних інтриг.
Хто народився, кожен помира…
Десь і моя свіча вже догора.
Тому-то кваплюсь із копальні Слова
Я видати побільше на-гора.

* * *

Ягнятко голосило дико: – Бе-е!..
Рятуйте!.. Загубило я себе-е…
Тепер хоч скач, як мовиться, хоч плач,
Мене отак і Курка загребе…
Є і в людей такі-от блудні діти:
Не знаючи куди себе подіти,
Життя все проблукає і ніде –
Не те б когось – себе не віднайде.

* * *

Подарували орден Кабанові
(Бо, справді, не було за що вручати),
І він собі при тій обнові
Коло корита вперто став на чати.
І не один такий Кабан уверх проліз
Тепер народ веде до сліз.
Та є надія: щойно нажеруться,
Тоді вже можна би і на заріз…

Омелян ЛУПУЛ,
м. Чернівці

Share

Залишити відповідь