До 115-річчя з дня народження Онуфрія Манчука
Господь наділив його світлом українського духу, щедротами ґречного ґазди і неабияким літературним талантом. Його думки скупані у досвітніх карпатських росах, смерековою живицею зцілені й овіяні теплими вітрами зелених верховин. Наймення цього поважного гуцульського чоловіка Онуфрій, на прізвище Манчук. А наймиліша його серцю земля — Гуцульщина.
15 червня 2014-го, виповнюється 115 літ від дня народження цього славного патріота України, непересічної, жертовної особистості, самобутнього гуцульського новеліста Онуфрія Манчука. До красного письменства тягнулася його гуцульська душа, до борні з ворогом кликав голос предків — опришківський, відважного Олекси, вільний дух. До національного просвітництва зазивала висока свідомість великого патріота-українця.
Важко сказати, чи доля формує життєпис, а чи життєпис освячується долею. Напевно, у таких неординарних, без перебільшення, постатей вони взаємопов’язані. Проте давайте заглянемо у ті давні гуцульські часи, більш як на ціле століття від нас віддалені. Батьки, Василь та Параска Манчуки, привели сина Онуфрія на світ Божий 15 червня 1899 року в селі Жаб’є-Ільці, на присілку Підкринта. Зростав хлопець у робітній, добропорядній селянській сім’ї, в якій Господь Бог, християнська наука та гуцульська ґаздівка були Декалогом родинного буття.
Сурми Першої Світової покликали свідомого українця захищати рідний край: служив у армії Головного отамана військ УНР Симона Петлюри, воював у батальйоні Українських Січових Стрільців, вступив у кривавий бій з москалями на Маківці… Повернувся в гори, оженився і став ґаздувати — «батьки жалували синові на 10 оплотів кішні», то було на чому кутати маржинку — корови, коні, вівці. Біля хати розквітнув пишний сад, саджанці привіз аж із Львівщини. Пристарав велику пасіку на півсотні бджолородин. Працював у кооперативній молочарні «Маслосоюзу», яку пізніше очолив, застановлював на Верховинщині кооперативні спілки. Манчукова ґаздівка славилася на всі гори, а журнал «Сільський господар» поширював мудрість його господарки на всю Галичину.
Ґаздівка процвітала пишним цвітом у парі з просвітницькою діяльністю. Гуцули за Польщі були на 95 відсотків неписьменними. Поляки ніц не дбали, аби українці були грамотними, так легше неволити селян: накинули на шию ярмо, та й тягни, чоловіче, панського воза, не розгинаючись. Онуфрій поляків ненавидів і не терпів. Він їхній панський крій у верховинських горах перекроював по-своєму, засвічував світло науки, де лиш удавалося це робити. Так у 1934 році Манчук збудував власним коштом на своєму ґруні, в урочищі Плаїк, семирічну школу. «Рідною Школою» її називали гуцули, бо там їхні діти вивчали українську мову, а також письмо, історію, географію, арифметику. Поляки хотіли її замкнути, але, мудра голова, Онуфрій категорично заперечив зайдам-чужинцям це робити, сміливо виступив супроти їхніх підлих намірів, бо школа поставлена на його землі, а отже, є його власністю. «Бусурмани» неквапом, та все ж відступили. З часом школа відчиняє двері для маленьких гуцуликів і гуцулочок на присілку Жаб’євський, для чого орендовано у тамтешніх сільських господарів хату.
Разом з поляками у потилицю гуцулам дихали поборами і лихварством жиди. Перед самою війною вони навіть хотіли увесь присілок Маґура прибрати до рук, а гуцулів виселити геть-чисто з їхньої землі — за борги по жидівських корчмах. Слобожанин Гнат Хоткевич, який полюбив Гуцульщину, наче рідну, і створив у Красноїллі Гуцульський театр, в оповіді «Два гетьмани» писав: «Жид був пришелець, тіло чужорідне народному організмові, він не був заінтересований в життю і добробуті хлопа… Жидівській спекуляції не було ні границь, ні міри…» Тому Манчук просив-застерігав своїх земляків: «…Щоб ви не йшли в кабалу до жидів. Не набирайте нічого надовг у жидів, бо вони вас обдурюють».
Дотепер гуцули переповідають, що Онуфрій Манчук був найрозумнішою, найосвіченішою людиною на всю Гуцульщину. У нього в хаті знаходилася у гідному пошанівку велика бібліотека — гори книжок. Перечитав їх усіх, і вже письменним гуцулам став позичати, аби читали більше, тягнулися до світу, мудрості усякі вичитували з тих книжок. До товариства «Просвіта» вступив, як тільки повернувся з фронту. Гуцульська ґаздівка і «Просвіта» були одним цілим, неподільним. Давши лад у господарських клопотах, Онуфрій приходив у хату і сідав за письмовий стіл. Так-так, у нього вдома був письмовий стіл, який змайстрував своїми руками, — і на тому столі каліграфічним почерком виводив на папері спочатку вірші, потому невеликі оповідання, далі — новели з життя горян милозвучною гуцульською мовою мудрих предків.
У вересні 1939-го взяв у руки рідне синьо-жовте знамено й разом зі своїми односельцями пішов стрічати «червоних визволителів».
Думалося-гадалося, що з добром прийшли радянські воїни у гори, до селянина-гуцула горнутимуться, як брати, душею — а вони вила встромили у гуцульські груди. У кінці травня 1941 року криваві «визволителі» послали своїх гончих псів — енкавеесівців — заарештувати того сміливця з синьо-жовтою фаною, що хотів Вільної України у горах. У кадебістських ляґрах, в Жаб’ю, бранець Онуфрій усвідомив: поляки, жиди і червоні совіти — однакової масті окупанти, що чорною хмарою впали на рідну землю неволити його народ, його милу і любу Гуцульщину. Коли ті «визволителі» під натиском німців і мадярів утікали з гір, а було це 24 червня 1941 року, Онуфрія Манчука разом з вісьмома ґаздами-гуцулами цілу ніч у Жаб’євській пивниці НКВС по-звірячому катували, а над ранок, у кому ще теплилося життя, — добивали й розстріляли. Один смертник чудом схоронився за пічкою.
Син Іван, як уздрів вимордоване тіло батька, що на ньому місця живого не зосталося, мало з розуму не зійшов. Поховали Онуфрія Манчука на церковному подвір’ї, в селі Ільці, — так ховають людей, котрі великими ділами своїми — доброчинними та жертовними — і Богу Святому, і народу прислужились. А син Іван стиснув у грудях біль утрати за дєдем, взяв у руки кріс і пішов у ліс, до наших хлопців. Його повстанці назвали «Білогрудом». Упав «Білогруд» на гуцульську землю, як збанований осінній жовтий лист. Два молодші брати Онуфрієві — Олекса та Андрій — також похилили буйні голови у заго нах не підкореної жодним зайдою-чужином славної УПА. Наймолодший, Федьо, скуштував мерзлоти Сибіру, у 1963 році приїхав до Жаб’я, але «компетентні органи» наказали забиратися геть з рідної землі. На Одещині, біля доньки, так і помер у 1990 році.
Смерть не забрала із собою пам’ять, як не забрала з собою у домовину і літературну працю Онуфрія Манчука. Рукописи новел зберігав у надійному схроні десятки літ, доки стогнала під совітами Гуцульщина, просвітянин по духу, багаторічний самобутній актор Гуцульського народного театру імені Гната Хоткевича з Красноїлля Дмитро Дідушко. Разом з Манчуковим сусідом Дмитром Семчуком вони цю безцінну гуцульську реліквію від радянської влади переховували — і таки вберегли. Далі була розмова про видання творів із відомим колекціонером покутських та гуцульських ікон на склі Іваном Гречком зі Львова. Рукописи 13 новел він перебрав у свої руки, вручив їх голові Українського Світового Об’єднання Гуцулів Івану Андрусяку, який мешкав у Канаді, в місті Торонто. Передав велике прохання від земляків-гуцулів, аби праця талановитого гуцула побачила український світ.
«Жьиб’ївські новелі» таки побачили світ — у 1992 році, в місті Баффало, Сполучених Штатів Америки, у видавництві «Гуцульщина». Досить майстерно і колоритно проілюстрував збірку художник Тарас Кузеля, що родом із Буковинського краю.
Літературні перлини гуцульської ріки життя повернулися з-за океану на уже Вільну і Соборну Україну, на рідну Гуцульщину. Забили срібними ключами головиці красного письма гуцульських предків. Хтось із літературознавців тоді ж висловив неординарну думку, що гуцульські новели Онуфрія Манчука можна поставити врівень із новелами класика української новелістики Василя Стефаника. Гадаємо, що уже присувається ближче той час, коли літературні критики нарешті дадуть цьому геніальному гуцульському письму справедливу оцінку, неодмінно скажуть своє професійне слово.
Коли ви візьмете у руки збірку, розгорнете її, перед вами відкриється колоритний гуцульський світ на світанку двадцятого віку. «Далеко-далеко передо днинов, так шо шє перші кури ни пієли, шо шє зорі ни погасли, єк люди рушєют до церькви. Плиєт тото громадами, гуторєчі та сміючисі — и старе, и мале. Ус е йдет, шо жиєт, бо то на Великдень ни прийти до церькви, то Бог ни даст гаразду почєрез увес рік…» Усі гуцульські святочні барви найбільшого християнського свята — Великодня, Господні ласки і чесноти, освячення паски на вишиваному барвами веселки гуцульському рушнику, подання бідникам «за простибіг» — «з Богом, прото, нима жерту». Ось кілька штрихів до новели «Великдень».
Новела «Заробок» — це сумна оповідь молодого гуцула, який іде в бутин на заробітки. «Хто бирше віробит дерева, мет бирше мати грошей. Коцкают великі бутинцкі сокири, играют кланцаті довгі пили, стогнут стружені груди, мигают прудко бужені колиб’єнов ватров жилаві руки, бо пид боком Різдво Христове, Свєтвечір — грошей коби багато д’хаті принести, коби лишень найбирше…» Мрії-думки — про гроші, які ще треба заробити. Про те, що би доброго і жінці купити, і дітям принести, і «на Свєтвечір шош купити». «Білий колачь… Діти шє ’го навіть зроду ни виділи… Стоєв на ризах й сіпав ногу, шо залізла у шпари мижи ковбки… Джжж… бутів з гори пушшєний ковбок. Боже, ратуй! Помилуй… жінко… діти… Свєтвечір…» «Лісова дівка» несе у собі дух романтизму. Лісна (або мавка чи нявка) прийшла до колиби в лісі й покликала д’собі молодого хлопця Василя. Полетів за нею без пам’яті. «А уна ’го водила, куда сама знала: і скалами, і бердами, і темними поточинами, де люде не ходєт, де кутюги не добріхуют, де звірі не ночюют і де Бог не зазираєт… Присилила ’го д’собі єкимос невидимим ланцом, присилила ’му серце і душу… А нявка си радувала, шо хлопец пішов блудом, шо остатну цятку криви уже з него вісисаєт…».
Думаю, що оцих кількох рядків тексту, літературних відступів із трьох новел абсолютно досить, аби читач зрозумів, яка дивовижна, барвиста, яскрава і колоритна гуцульська мова. І як нею вправно володів Онуфрій Манчук: передав нам живі витоки джерел-головиць душі гуцула, довкола якого у лісах, на високогірних полонинах, у віддалених від світу гірських селах і присілках, на Чорногірському скелястому узвишші живе у віках і дихає на повні груди цес утаємничений, справдешній гуцульський світ. Що не речення у новелі — то крилатий вислів, філософське забарвлення гуцульської бесіди — то таке глибинне коріння пращурів – ціла наука для нас, українців двадцять першого століття. У тих гірських глибинах захована таємниця нашого буття, мудрість, розум, культура, святість і нетлінність душі. Ось таку людську глибину пращурів-гуцулів і повертає нам у сьогодення самобутній гуцульський письменник Онуфрій Манчук.
А ви знаєте, таки мав рацію той літератор, що поставив на терези рівності новели з життя покутського села письменника Василя Стефаника та гуцульські новели пера жьиб’ївського майстра красного слова Онуфрія Манчука, що так удатно, мудровано і філігранно малює дивовижний гуцульський світ. Прочитайте оці короткі оповідання — справжні літературні перлини невгамовної карпатської ріки життя — і ви пересвідчитесь у чистій правді моїх слів.
Залишається сказати, що літературною збіркою «Жьиб’ївські новелі» Верховинське районне товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка започатковує Бібліотеку Верховинської «Просвіти», яка буде складати на книжкову полицю літературні твори наших достойних попередників і талановитих майстрів пера світу теперішнього.
Я запрошую вас зазирнути у чарівний гуцульський світ надранку двадцятого століття очима, душею і красним предківським словом верховинського (жьиб’ївського) письменника-новеліста Онуфрія Манчука.
Василь НАГІРНЯК,
голова Верховинського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка.
Заслужений журналіст України