Невідома гуцульська діаспора: Пригоди з ведмедями

Михайло Ломацький — автор 13-х книг про Гуцульщину, етнограф, етнолог, письменник, і досі маловідомий в Україні, оскільки творив в еміграції.

10 років вчителював на Гуцульщині й записував фольклор та легенди. Зібрав неоціненні скарби гуцульської старовіччини, а коли в період воєнного лихоліття вони були втрачені, згодом відтворив їх з пам’яті. Літературні критики слушно вважають, що твори М. Ломацького «написані кров’ю і серцем».

Вперше вибрані твори М. Ломацького під назвою «Гуцульський світ» видало у світ у 2005 році косівське видавництво «Писаний Камінь» під орудою великого книголюба і книговидавця Михайла Павлюка. Збірник підготував до друку Заслужений педагог України Ігор Пелипейко. 2008 рік у видавництві «Писаний Камінь» ознаменувався виходом нової книги «Національна свідомість», виданої у 1952 році в Лондоні. Книга витримала у Косові декілька видань. Її безплатно видавництво поширювало у школах району, а також по всій Україні. У 2014 році львівське видавництво «Тиса» подарувало читачам України повне перевидання книги «Заворожений світ. По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори».

У нинішньому номері журналу ми друкуємо оповідання «Пригоди з ведмедями» Михайла Ломацького з книги «У горах Карпатах» (Мюнхен, 1962). Ілюстрації до оповідань взяті теж з даної книги.

Пригоди з ведмедями

Було це на «розлучіння» на полонині Скуповій, високо за багатим гуцульським селом Головами вище темного ліса, Кривим, званого. Повиходили ґазди на полонину вилучувати свої овечки з гурту й забирати в село. Осінь уже, ведмідь щораз частіше зазирає на полонину і б’є маржину, вовки добуваються ночами до кошар із вівцями.

Рано заберуть ґазди свою худібку, а сьогоднішнього вечора засіли в стаї при ватрі, та й ведуть милі балачки.

Поговорили про це й про те й зійшли на ведмедів. Не може ж бути, щоб на полонині бувши, не згадати «вуйка».

***
Дмитро Шкіндюк, поважний, годний ґазда з Голов, оповів, що чув від своєго покійного діда. За часів діда ходив по наших горах «бунтівник», що то обставав за гуцулами й бунтував їх проти зайдів, що непрошені лізли в гори й хотіли «старшувати» над гуцулами та пити з них кров. Називали його Жєбунькою.
Не мав Жєбунька постійного місця життя, ходив від села до села, відвідував людей на полонинах і в зимарках — усі його любили й радо гостили в себе.
В своїх мандрівках по горах мав усякі пригоди.
Ото захотів раз вийти на полонину Чівчин. На неї, як усі знають, веде крутий тяжкий, стрімкий і довгий плай з-над Чорної Ріки — Чорного Черемошу. Іде той плай темним лісом, у якому аж кишіло від ведмедів.
Іде Жєбунька тим плаєм, спинається вище й вище — піт заливає йому очі, віддих у нього щораз тяжчий, то йде, то стає і відпочиває. Здається ще трохи підойти й буде на Чівчині, зайде в стаю до знайомого ватага з Гриневої.
Ага, зайде! А он там на плаю перед ним медведиця з медведятем, тулуком. Пропав Жєбунька! Звичайно, ведмідь не кидається на людей, якщо його не зачіпати, але ведмедиця зі страху за своє мале не знає «жарту» — кидається на чоловіка й убиває його.
Уб’є тут і Жєбуньку.
Він пристанув. Ні йти дальше, ні завертати. Стоїть і ведмедиця, ніби думає: йти на Жєбуньку, чи ждати, щоб він підійшов до неї. Але Жєбунька не йде, стоїть — дожидає медведицю зі страшними лапами. Що ж, відай Бог призначив йому таку смерть — у ведмежих лапах…
А ведмедиця — видно надумалась — бачила, Жєбунька не підходить до неї, так іде вона до нього. Йде ведмедиця, а її ведмедя лежить на плаю, не йде за нею!
Зробить ведмедиця ще кілька кроків і візьме Жєбуньку в своїстрашні обняття. Жєбунька хреститься. Ведмедиця пристанула. Що це він махає руками? Хіба не думає виймати пістолі з-за пазухи? Та, ні, вона занюхала би стрільний порох, у ведмедів дуже добрий нюх. Ні, в нього, певне, нема зброї.
Йде, підійшла зовсім близько до Жєбуньки
— в нього перестає вже битись серце. Ось зараз стане ведмедиця на задні лапи, а передними притисне його до себе, затріщать кости й буде по нім.
Але, чудо, диво… Ведмедиця не підіймається на задні ноги… Станула перед ним і глядить йому в очі. А в тих очах ані крихітки злости, ні лютости — в них, якби якась просьба.
Жєбунька, якби остовпів, чи завмер, не рухається, не поступається. Бере ведмедиця Жєбуньку лапою за «гачі» (штани) і тягне туди, де її ведмедя.
Що має робити Жєбунька? Йде, куди його тягне ведмедиця — до ведмедяти. Привела. Ведмедя лежить і постогнує, якби плакало з болю. Три ніжки підтягло під себе, а одну, передню, праву, простягло перед себе.
Приглянувся Жєбунька до тої ніжки й зрозумів усе. Ніжка сильно напухла, посиніла, аж почорніла. Постогнує, плаче мале, а ведмедиця глядить на Жєбуньку благаючими очима. Зрозумів її Жєбунька. Присідає коло ведмедяти й бере його лапку в свою руку, оглядає її — в ній велике, гостре терня. Виймає з череса гострий ніж і пробує ним поволеньки й обережно протяти пухлину, витиснути з неї «матерію» і витягнути терня. Ведмедиця не відриває очей від його рук. Розуміється, ведмедя пручалось, намагалось вирватися з рук Жєбуньки. Та Жєбунька держав його міцно — випустив з рук, коли скінчив «операцію». Зразу не ставало, ведмедя на всі чотири лапки, стануло тоді, коли не чуло вже в четвертій дошкульного болю. А потім «штрикло» Жєбунці на коліна й почало гладити його лапкою по лиці, а там і лизати.
Ведмедиця муркотіла задоволено, а в її очах видно було вдячність. Та наближався вечів, Жєбунька пустився в дальшу дорогу.
Ведмедиця і її мале відпровадили його на край ліса, під полонину. Мав Жєбунька що оповідати ватагові в стаї…
Другої днини вийшов із стаї на полонину, забажав вийти на верх Чівчина, звідки, як казали, видно пів гуцульського світу.
Йде полониною… бачить, величезний ведмедисько гониться за кіньми, ще паслись на полонині, намагається досягнути одного з них своїми лапами й убити — він дуже любить солодкувате м’ясо кінське.
Але коні швидшівід тяжкотілого ведмедя.
Загнав їх ведмідь на верх полонини. А вони станули в коло, головами до купи — ногами, копитами, б’ють ведмедя в голову, не дають йому вирвати одного з них.
Але ведмідь упертий і завзятий — бігав довкола коней, забігав так довго, аж таки вдалось йому зловити одного коня за ноги й витягнути з гурту.
Вдарив його лапою раз і другий і кінь уже мертвий на землі. Другі коні за той час розбіглись по полонині.
Тепер мав Жєбунька з чого сміятися: ведмідь загадав стягнути вбитого коня з верху в діл, де міг заховати його між камінням іповолітам з’їдати м’ясо з нього.
Брати коня на плечі, видно, було йому незручно. Починає скочувати його з гори в діл. Переверне його хорбакою на землю, ногами вгору, а нога його по голові й так за кожним разом. Це дуже лютить ведмедя — він за удари віддає коневі лапами по ногах і голові.
Але таки скотив коня на діл, попоїв трохи м’яса з нього, а решту прикрив камінням, заховав на пізніше.
Та не довелось йому з’їсти те м’ясо…
Ватаг із одним бовгарем чатували на нього там, за камінням. Коли ж прийшов поласувати кінським м’ясом, дістав під лопатку кілька гострих, олов’яних куль і перестав не лише їсти, але й жити…
Коли Жєбунька оповів ватагові на Чівчині про свою пригоду з ведмедицею на плаю, той покивав головою і сказав:
А в нас називають поганого чоловіка «хрещеним медведем», а воно, ади, нехрещена ведмедиця показалась ліпшою від не одного хрещеного чоловіка! Так, так, аякже. За«операцію» була Жебунці вдячна.
***
Відозвалась Фединчукова Анниця.
Як була я ще малим дівчинищем, забрала мене моя стариня (батьки) з собою над потік, під Круглою, там, де нині наша велика царинка — кишниця. Давно ріс там великий, густий ліс. Дєдя спалив його, а на спалениську поміж обгорілими пняками засіяв ячмінь. В осені пішли ми туди жати той ячменець. Пішли туди всіми: дєдя, неня і я, та й ще забрали з собою мого братчика, Андрійка, було йому тоді два роки.
Взяли з собою і кітлик, щоб було в чому зготовити кулешу — до кулеші взяли у ракві масло й бриндзю, тай коновочку гуслянки.
Жнемо ячмінь. От уже полудне. Неня розложила над річкою під лісом ватруй зварила над нею в кітлику на триніжку кулешу. Сіли, харчуємо, а Андрійко спить. «Най спить, — каже неня,
—    я збіжу д’нему пізніше й погодую його».
Пішли дальшежати. За якийсь час, каже неня:
«Збіжу до Андрійка, він, певно, збудився вже
—    голодний, біданка, треба погодувати його».
Пішла.
А через хвилину-двібіжить назад із криком:
«Ой, нещєстєчко, та й ще яке! Медвідь коло Андрійка!»
Біжить дєдя, біжу і я туди, під ліс…
Бачимо вже здалеку: при кітлику з кулешою
«вуйко», а коло вуйка Андрійко. Вуйко вигортає з кітла кулешу й мече в рот, а Андрійко відганяє його ложкою від кулеші — знає біданка, вуйко з’їсть кулешу, а він буде голодний. Раз-у-раз б’є ложкою вуйка по косматій голові.
Неня перелякалась. Медвідь готов задусити Андрійка. Не схоче терпіти ударів по голові. Хотіла неня скрикнути, та дєдя дав знак щоби мовчала. Стоїмо й ждемо, що буде дальше. Вуйко заїдає кулешу, а Андрійко товче його ложкою по голові, другою рукою хоче відсунути його від кітла. А вуйко нічого на це. З’їв усю кулешу, облизався, помуркотів і пішов у ліс. О, наїлись тоді страху неня і я з нею за Андрійка. А дєдя — нічого — видно знав, що ведмідь не вдіє дитині зла, але не треба на нього кричати, ні його зачіпати, ані дражнити.
***
Відзивається багач із Голов, Костюк, званий Тилько.
Як усі знаєте у нас великий храм у красноїльській церкві на св. Петра й Павла. Ну й знаєте, що моє імено (ім’я) Петро. Того храмового дня в мене завжди повно гостей з сусідніх сіл. А гостей треба вгостити так, щоб довго пам’ятали храм у Петра Костюка над Чорною Річкою в Головах!
Ще далеко до храму, а вже треба думати про нього й приготовляти гостину. Кілька тижнів перед Петром-Павлом післав я своїх Ксеню і Васюту на Скупову, щоб зігнали в село чотири барани. Треба їх підпасти коло хати, щоб були ситі, а потім порізати, а м’ясо завудити. Вуджене м’ясо смачніше від сирого.
Одної днини рано-раненько пішли мої доні на Скупову. Зігнали баранів і ось що розповіла старша Ксеня:
«Не йшли ми на Скупову через Кременицю, а пішли стежкою понад потік, а потім лісом Кривим, хоч і знали, що в Кривім є багато ведмедів, але ж і чули нераз, що ведмідь не кидається на людей, якщо не зачіпати його.
Йдемо собі з Васютою крутою стежкою, а вона завалена місцями колодами поваленого
дерева й каменюками, треба перескакувати їх, або обходити.
Недавно перейшла ж бо понад наші гори буря зі зливою. Тяжко йти, але ми йдемо, підспівуємо й жартуємо. Пташки співають нам, зозуля кує, сонечко гріє, аж жарить, пахнуть квіточки й зілля, пахне й смерекова живиця, а холодний вітерець з лісу потягає, жар сонця розганяє. Бсже літечко несе нас на своїх руках стежкою на Скупову. Йдемо вперед буковим лісом — буки грубезні, високі, потім буде смерековий ліс, а за ним будуть вікові, як свічки прості— ялиці, а там уже й полонина Скупова.
Ще не перейшли ми букового лісу, а тут на стежці перед нами ведмідь, вуйко… Божечку, що ж нам тепер діяти? Виминути вуйка не можна
— направо гущівник, не пролізти крізь нього, наліво потік, а в ньому й на його берегу величезне каміння.
А вуйко стоїть упоперек стежки, не думає вступитись з неї. Ба, він іде д’нам. Підійшов зовсім близько. Пропали ми, я і Васютка, вуйко подушить нас своїми страшними лапами — думаю.
А вуйко? О, він бере мене за запаску й тягне стежкою під гору. В одному місці пристає. Станув! Глядить на потік. У часі зливи потік змінив тут своє корито, а зміняючи його, залишив по цій стороні глибоку, але вузьку яму.
Вуйко підвів мене над ту яму. Глянула я в неї, а там, на її дні мале ведмедя. Видає з себе голос, як би плакало.
Зрозуміла я ведмедицю, бо це ж, напевно, не був він, вуйко, а мама того ведмедяти в ямі — яма завузька й затісна, щоб могла влізти до неї й витягти свою дитину. Вона привела мене, щоби я це зробила. Що ж, лізу в яму, лівою рукою беру під паху медведя, а правою видряпуюсь з ями.
Видряпалась, поклала ведмедя перед ведмедицею.
Боже, що за радість, що за втіха! Ведмедиця пригортає мале до себе й лиже й лиже його, мале пищить, видає голоси радости.
А потім? Оце стає ведмедиця на задні лапи, а передними бере мене за плечі, обіймає і лиже моє лице.
Думаю: тепер уже пустить нас стежкою на Скупову. Так, пускає, але й сама з ведмедиком іде попереду нас.
Дійшла до ялиць, тоді бере мене знову за
кінець запаски й веде направо зі стежки. Підвела до грубезної, старої, дуплавої ялиці. Дупло в ялиці не дуже високо від землі. Долізла ведмедиця до дупла, пхає в нього лапу, витягає з нього кусні вощини з медом і мече їх на землю. Смішно було дивитись, як бджоли обсіли були голову ведмедиці, а вона їх лапою, та й дальше кидає вощину з медом нам перед ноги. Потім злізла й заохочує нас киванням косматої голови, щоб їли мід. Але, як його брати, коли на вощині бджоли — пожалять і покусають? Тоді ведмедиця, видно зрозуміла це, позганяла лапою бджоли з вощини й заохочує нас, щоб їли мід. Що ж, треба було їсти. Їли й ще взяли по кусневі для нашого ватага на полонині. Найпотішніше було дивитись, як смачно заїдало мід мале ведмедя.
Ведмедиця підпровадила нас під саму полонину, а відтак завернулась в ліс.
«Отаку то пригоду з ведмедицею мали мої, Ксеня і Васюта в дорозі на Скулову, — закінчив своє повістування Петро Костюк-Тилько».
V
Скінчив Костюк свою розповідь, заговорив Микулка Плитенюк із Жаб’я.
Як знаєте, я керманич, не однударабу зігнав
—    сплавив Черемошем у Кути й Вижницю, не раз то й аж у Чернівці. Кажуть люди, що нема понад мене другого керманича.
Сплавляючи дараби, мав я не одну пригоду, але одної, то не забуду й до смерти.
Задумав оце Мошко, той за рікою, що його Зателепаним називають, щось там будувати, купив дерево на будову аж під Лустуном. Заходить до мене й просить піти під Лустун, збити там дарабу й пригнати в Жаб’є, обіцяє добре заплатити.
Що ж, для мене зігнати дарабу, як на весіллю, чи на храму побути. «Стокмився» — погодився з Мошком, узяв від нього завдаток і одної днини, взявши, що потрібно й харчів на кілька днів, пішов верхами під Лустун. Дерево до сплаву там умиглі над рікою.
Збити дарабу помогли мені добрі люди — не була довга, самі грубі клецки на дошки то ж не потребував помічника при задній кермі— сам думав сплавити її до Жаб’я.
Одного ранку пустили воду з гати і я поплив зі своєю дарабкою долі рікою.
Гарна, погідна, соняшна днинка Божа, любо глянути направо, чи наліво, всюди красота, що
лиш дивись і слави Господа, що дав людям такий чудовий світ.
Несе Черемош мою дарабу — для нього, це не тягар а лише пірячко. Його филі, то підносять, то опускають дарабу, гойдають її і колишуть, а разом із нею гойдають і мене.
Ось я вже недалеко потоку Мокрина. Бачу, що це? Біжить до ріки ланя, а за нею — «вуйко». Смішно стало мені. Та де ж тобі вуйку наздогонити й зловити ланю? Ти, тяжкотілий, ланя легка й бистронога. Знаю, що ти великий ласун. О, з яким смаком попоїв би ти солодкавого, ще й тепленького м’ясця з лані. Але, вуєчку «не для пса ковбаса» — не для тебе ланя
Ланя побігла до ріки й попереду моєї дараби у воду й уже на другому березі ріки. А вуйко, не роздумуючи, за нею в ріку. А тут же моя дараба. Хвилинка — й вуйко на дарабі. Я думаю, що зіскочить з дараби й побіжить за ланею. А він, ні, стоїть на дарабі й не думає «штрикати» з неї. Видно, сподобалась йому «їзда» на дарабі. Це, певно, він перший раз у своєму житті на дарабі. Присів на ній, муркоче й покивує головою до мене. Задоволений, що дараба несе його по филях ріки. А я думаю, що ж, вуйку, на моїй дарабі мені не затяжиш, та й не буде мені самому скучно, як то кажуть, у товаристві й смерть легша —
«що два, то не один».
Повідають таке: заскочила ніч у лісі жидка. Жидок дуже боязливий. У лісі темно, а він сам. Зняв із голови шапку, поклав її на палицю, підняв палицю вгору й усміхаючись, сказав: тепер я вже не один, а нас двох у лісі! І без страху перейшов темний ліс.
Таке й моє з вуйком на дарабі — вдвох не скучно.
Несе нас Черемош.
Аж тут нараз над Чорногорами потемніло, аж почорніло небо й щось там страшно загриміло й загуділо, морозним холодом повіяло. І вдарив на гори дощ, заревіла буря, пронесла тучу з громовицею, певно десь там над верхами обірвалась хмара.
Прийде «бизивно» — певно, повінь, подумав я. А я з дарабою на Черемоші! Не дай Боже, щоб та повінь зловила мене! Розірвала б дарабу й поторощила б мене, що ніхто й костей моїх не найшов би й не позбирав би. Не дай Боже, в мене ж жінка й дрібні діти. Минув я вже Зелене.
Аж чую, а там за мною вже щось шумить, гуде й гуркоче …
Повінь надходить, ось-ось наздожене мене. А тут ніде причалити до берега й зіскочити з дараби! Пропаде дараба, а з нею я і вуйко. А повінь бистра, шалена, — мутна вода, вже доганяє мою дарабу. Хвилина-дві й уже дараба на збурених филях ошалілого, ревучого Черемошу.
Моя дараба — не дараба, а трісочка маленька і як перце легенька, а я на ній — муха, вуйко — хрущик.
Із усієї сили налягаю на керму, щоб не занесло її на прибережну скалу, або не скрутило нею і не поставило впоперек ріки.
Глянув одним оком на вуйка — бачу, він теж неспокійний, роззирається на всі сторони — видно, прочуває щось недобре…
Як можу, так держу дарабу на середині ріки. Так, тут удержу її, але, що буде з дарабою на гострому закруті Черемошу в Їльці? Там, напевно, занесе її Черемош на скалу й розірве на кусні, її і мене. Що сили в руках не даю дарабі наближуватись до берега. Та не мені рівнятись з силою розбурханих, несамовитих филь Черемошу.
Говорю «Отче наш» — це буде моя остання молитва — думаю. Бачу вже закрут Черемошу й скалу над ним. Ще кілька хвилин і — кінець. А дараба ось-ось доплине до смертельного місця! Чую, не вдержу її на середині ріки. Ось, хоч ще до закруту кілька хвилин плавби, а дараба вже при березі… Потемніло в моїх очах. Хрещусь. Аж чую, щось мене ухопило попід пахи, піднесло з дараби й вергло мною на берег кілька кроків перед закрутом із скалою.
Як довго лежав я на березі, не знаю, я був без пам’яті. Коли ж очуняв і відчинив очі, побачив над собою вуйка. Не знав «біданка» чи я вже мертвий, чи ще живий. Якже ж побачив, що я відчинив очі і порухався, видно було в його очах радість, а по муркотінню задоволення.
Постояв ще якийсь час наді мною і пішов геть.
Це він верг мене з дараби на берег, а потім і сам зіштрик із неї. Я чув біль у всьому тілі і костях, не міг тої днини йти до свого дому. Перебув до другої днини в знайомих на Їльці.
А дараба з клецками Мошка пропала. Черемош поніс жидівські клецки в далекий світ.