*Такої назви у автора немає, але за змістом сюжету вона потрібна
(Закінчення. Початок у №1 за 2014 рік, №1 за 2015 рік)
УЖЕ САМА ДУМКА напасти на Болехів — повітове місто, де є прецінь військова залога, всякі власті, була смілою, але Швед відважився:
— Зібрав сорок легінів тай на саме полудне упав на ринок межи пани. А то був саме ярмарок, народу моц, днина файна. А Шведюк лиш ускочив на ринок та як залог із пістолет, то такий рейвах си зчинив, шо й ни вповісти. Люди почали си розбігати, жиди собі. Єкий спостиг свою крамницу у замок, а йкий ні, то тікав куда видів. Лишилися опришки самі серед міста. Це був кульмінаційний пункт оповідання.
Лишилися самі серед міста, де самих крамниць, може, яких пєтдесєть — ей би… ширше! Кожний уявляв собі, що би він почував, опинившись нараз перед таким багатством у ролі безконтрольного набувача.
Зачєли опришки ломити двері у склепах. І очі оповідача при тім горіли. Чому? Чому сих людей так вабить можливість «за пусто-дурно» брати гет усе, шо си вдало? Чи, може, тому, що все інше мусіло діставатися великим трудом.
Але геройство Шведа показувалося не лише в тім, що він обдумав і виконав такий безумно сміливий план. Він і сам любив розповідати, а з його слів розповідали вже й інші, як він розправився з одним болехівським багачем.
— Берут опришки шо кому мило, час від часу стрілєют аби жах був. А була там одна камениця із зелізнов брамов, на пльонтрах. То жив там жид оден найпушший богач болехівський. Та лише Швед си учінив проти тоїкамениці, а жид кричіт:
«Чькай, ватажьку, я тобі вержу бурдюх червоних».
Швед сі подивив д’горі, а жид із дубелтівки бур…р у Шведа!
Але поганий стрілец був із того жида — ни вбив Шведа насмерть, лиш кулев видорвав му вухо. Ех, єк влютив си Швед!
А жид шє си смієт — на своїх пльонтрах, дуфаєт на залізну браму. А там було покладено дуб’є перед тов каменицев.
Швед гукнув на своїх легінів й сказав зробити з того дуб’я рештовані.
Узєлися хлопці і зробили тоте риштовані і повисаджували на него дубові ковбки. Та йк повисаджували вни тоти ковбки, та йк зачєли буркати ковбками, так доти буркали, аж тоти двері си розсипали.
Та лиш двері си розсадили, а Швед туда. Та чим убіх, тим таки борше побіг ид горі східцями д’тому жидови, шо в него стрілєв. То єк имив того жида, то на дрибні кавалки посік єго. А витак окроме метав на місто криз то вікно, шо жид стрілєв у Шведа, руку жидівську, ногу, голу, ребра трупа, так шо кожний кавалок верг окроме з жида на місто. Це вже кому подобалось, кому й ні:
— То вже лють велика…
— Взлостивси чоловік, — шо ти хочеш?
Коли сам замалим смерти не пожив.
Шо там він робив зи злости, а шо — показував жидам страх, аби си другі жиди варували стрілєти у опришки.
Отакий був Швед Уласій.
ІІ
А Шведови було не по собі, ой не по собі. Гадав, що все вже закінчилося, погреблося й зашпигалося. Шо було, то було, але прошуміло, гайгай…
А було усяке. І веселого було, і страшного… Було й таке, що навіть тепер як згадує часом Уласій серед ночі, то серце може битися й брови зморщуються — напружується воля, щоб не піддатися страху, а він показується другий і влазить як злодій у серце старого опришка…
Бив людей оцією рукою, бризкала кров, людський мозок в усі боки розлітався, але все чомусь не було страшно. Бо то в бою, або під час нападу. То таке діло, то або ти мене, або я тебе.
А от, шо дійсно було страшно, так це… Присіли опришків власти. Кидався Швед із
своїми легінями і туди і сюди — нема ходу. Занадто давси у знаки сміливий опришок, а особливо не могли простити нападу на Болехів. Ну корчми там та панські двори.
А то ж місто — подумайте тільки! На місто напав і пограбував. Правда, цісарської каси не кивав, бо де би хлоп си зважив цісарську касу рабувати, але хоч і так престиж власти був підірваний.
Треба було його схопити — і влада мобілізувала всю силу, давши суворий наказ піймати Шведа за велику ціну. І Швед відчував це. Ставка йшла на власну голову. Не впіймають сьогодні
— піймають завтра. Треба на деякий час пірнути в гори, зникнути без сліду.
Порадився з братвою, а вона згодна, бо всякому видно, що як зловлять, то не пожаліють. Але що робити із спільним набутком? Бо окрім індивідуальноїпайки, з кожної добичівелів Швед відкладати дещо і в загальну касу про всяке: ану ж комувидокрадут гроші чи вб’ють, а жінки зостануться так — та мало хіба чого може бути?
І за стільки років напряталося того добра таки чимало. Була така печера у хлопців на Скуповій — там вони то й ховали. І гроші, і фантя, одежу — та усяке!
Так от розійтися, а що робити з тим добром? Врадили перевести то все на золоті гроші в найскоршім часі, а те золото закопати в певнім місці. Потім зникнути на деякий час. Як усе заспокоїться, вернутися назад, збити знову ватагу і от тоді гроші ці стануть у пригоді для організації нового побратимства.
На тому й порішили. Розділили по руках майно, реалізувавши його і в призначену ніч зійшлися всі дванадцять на Скуповій, коло тої самої печери. Посходилися. Ніч, не сказати, темна, але ж бо й не світла: місяць був четвертій кварти, та ще й прихмарилоси троха. Не першина хлопцям зходитися по ночах — то ж робота уся йдет опришківська по ночах. Але от тепер усім було страшно — і кожний знав чому, і кожний мовчав, ховав свій страх про себе.
Коли стали всі, як один, Шведюк каже:
— Йдім на Бельмегівку. Там на Чоралику примітивсми місце, де би тото все сховати.
Пішли мовчки. Прийшли. Штуб здоровезний, шо му й віку не вгадаєш.
— Отут, — каже Шведюк.
Вирубали дупло топірцями, зсипали туди всі гроші. Чимала купа вийшла. Тепер вже прикривати — і всі стали… завмерли в усіх серця…
Що буде? Когось треба покласти вартувати гроші, аби не пропали. Чи то жеребок кинути, чи так товариство покаже на кого… Так от на кого власне? Кому припаде жереб?
У всіх серця знову забилися у тривозі. Були там смілі люди. Мігалюк, сказати, або Клям-Бойчук… Та що говорити — хлопці всі були один в одного: і Софіюк, і Цілинюк…
Помимо того всі однаково були неспокійні: а ну ж бо перст Божий на тебе вкаже.
І був у тій ватазі Шведовій циган один. Він недавно й пристав до гурту, дехто не хотів його навіть приймати, підозрюючи у ньому провокатора, але що ватага надщербилася й бракувало одного легіня (Шведюк Довбушівською традицією вважав, що кадрових опришків має бути 12, як апостолів). В надзвичайних випадках добиралося й більше: от як на Болехів ходив Уласій, то мав ватагу в 44 люда. Так з огляду на те, що ватага надщербилася, узєли того циганчука на пробу. Лиш він якось не підходив під масть. Братва вся своя: Бойчук з Голов, і Василюків Дмитро з Голов же, Цілинчук теж, Софіюк з Полєнок був, то ж недалеко, Мігаюк із Зеленого в Ріці— та всі свої — волоських хлопців Швед не брав. І цес циганчук якось не притулявся до тої кумпанії — все відчувалося, що він чужий.
І от коли гроші зсипалися уштуба, тепер би їх закрити — стали всі опришки, а вірніше завмерли… Зараз рішиться чи житимеш чи ні.
— Що ж браття… — починає Швед. А голос йому тремтить. Бо буде жеребто, він нікого не знає — ні ватаманів, нікого.
— Шо-ж, браття… Гроші великі, без варти їх лишєти годі… Траба варту поставити. Лиш кого?
А той циганчук візьми тай вихопися:
— Давайте я буду вартувати!
Він же не знав опришківських звичаїв і забобонів. Думав, залишуть його як вартового, він поволі заволодіє цим добром, а воно вийшло не те.
Лиш він вимовив ті слова — якийсь стогін полегші пройшов по опришках:
— То ти си зголошуєш вартувати нашігроші? якось процідив крізь зуби Швед. — І добре вартуватимеш?
Він поволі вимовляв слова, а в них звучала якась дикість. Циганчук того не помічав і клявся, що він вартуватиме добре, а в цей час БойчукКлям уже заходив із заду. Саме коли циганчук клявся, що буде стерегти вірно, бахнув Клям обухом бартки цигана в потилицю.
— Вартуй, єк так голоден гроший!
Циган і не ойкнув, упав. Опришки ще добили бартками, а витак закопали циганчука під корінням того штуба. Ніхто не сказав і слова. Навіть радість кожного, що от, бач, зостався живий, притупилася. Нікому не було добре. Він, як не як, був товаришем.
Коли б ще жеребок упав — ну воля Божа. А так — ні… Чомусь скребло на кождому опришківському серці. Тому, коли розходилися, не клали закляття на гроші.
— Єк Бог даст, знайдемоси наново, будемо брати. А єк ні — бо хто знає, шо має бути. Хто знає докив кому жити та й нас шє шо спостигне. Тогди най цігроші озме хто першим буде, того й будут
— А коли? Завтра? — спитав котрийсь похмуро.
— Ні, так ни йдет. Поклали найменше на п’єть літ. Єк по п’ятьох літах ни зберетси громада, то най тоти гроші будут того, хто їх перший озме.
З тим і розійшлися. Зосталися купи золота глибоко в дуплі й циган — вічний вартовий. О, цес ме сокотити! Вже жадна чужа рука не торкнеться кривавого багатства…
Довго пам’ятав кожен з учасників ту страшну ніч, як вертали всіхлопці, а сови фуркали лісами, стогнали пугачі й десь далеко чулося виття вовків.
Пам’ятав і Швед. Пам’ятав довше всіх. Бо то ж він дав знак Бойчукові зайти ззаду. Багато вже літ із того часу минуло. Побував Шведюк у Молдові, служив уякогось хазяїна. Пережидав.
Коли ім’я його підзабулося в горах, почав лаштувати собі перехід назад: розпитав хто там начальник, який він, чи лакомий на гроші. Хто ще має силу, кому дати й скільки. Словом зробив усе по-розумному, явився, дав кому слід моцно за мовчанку й осівся в Перехресному. Бо то село таке, що до нього й заїхати мож лиш верхи. Власти там не бувають, живи спокійно. І спокійно зажив собі Шведюк. Викликав до себе свою сестру Софрону, вона у нього господарювала, доків не оженився. Потім оженився — молода вдова була тут же у Перехресному, бездітна. Вже двоє дітей має Шведюк, грунтуна двадцятеро сін стає, маржина пасласи, бринза, бужениця… Єк кептар, єк постів, єк крисаня — усе
пишне, усе дороге, бо любив носитися гордо.
Із своїм опришківством і не крився, навпаки, любив оповідати у коршмі події із свого буйного життя, причім якось непомітно правда мішалася з вимислом, дійсна подія — прикрасою, але все заразом виходило складно, цікаво і аудиторія слухала залюбки. До свого дійсного й реального нападу на Болехів додавав фантазійних байок, вроді того, що по виході з міста зупинив своїх і велів їм перекувати коні.
— Поприбивали сми підкови, тай поїхали потому вперед, а коні сліди лишєют у зад. Вийшла ровта болехівська, шукаєт слідив. Найшли, а підкови показуют узад.
Корчма реготала — єка то дурна була ровта. Коли хто пробував сумніватися, йому вказували на безсумнівний доказ — живого Шведа.
— Єк би варта була розумна, — наш Уласій не розмов’єв би з нами, правда?
Газда Уласій гоноритси, щедро фундує людям.
— Не такий був сми футкий, аби мене ймили.
Відив мали біду, шо вас берегла. Швед реготав:
— Я про біду був такий. Не мав сми біди.
Пробував раз — лиш си не вдало.
— А таки сте пробували?
— Ає! Купував сми біду у Сиготі.
— То в Сиготі тото мож купити?
— Ого! Аби гроші.
Сигот делеко, мало хто там бував, тому охотно вірили, що там можна купити навіть чорта. А Шведюк, розпарений горілкою і теплом корчемним та увагою селян, плів уже, що слина на язик принесе.
— Ає! Купив сми. Тай заткали ми тоту біду у коновку накривчисту вид молока.
— А хто вам продавав? — глибоко цікавився якийсь многодітний молодець, що міг марити в будучім і про власну можливість та потребу в купівлі біса.
— В кого купував? А в пана їдного. Тай той пан казав мені аби я ніс тай ни припочивав нигде, тай аби ни розтикав тої коновки аж доків ни прийду на місце. Забрав я тоту коновку з тов бідов, тай несуна лівім плечю. Але шош чую ніби та коновка єла ставати чім раз тєшшя. Шо такє, я ни мала дитина, сказати, а вже чую, шо ни сила далі нести. Вийшов сми на полонину, вже делеко границі — тай таки ни можу нести хучьте єк. Мусів сми припочивати.
— Та єк зверг з плеча ту коновку, то трохі ни вполовину в зземю вгрузла. Посидів я, припочів, зачєв уставати тай брати ту коновку із тим чортом. Пидоймаю, коли фе, годі взєти, така стала тєшка. Та лиш сми розиткав тоту коновку, а то з коновки зачєла лізти біда.
Швед поводив по авдиторії очима й був дуже задоволений, коли на чіїм обличчі бачив страх.
— Та єк стало, браччіки, сажєти з тої коновки, то таке си начіс зробило, єк хмара. Грубе та високе! А я тогди му кау: «Ліз у коновку».
А вно мені навідворит: «Ліз у коновку».
Ов, погостив я собі. Це вже може бути ціле нишшєстє. Ади ані пропадає, ані в коновку ни лізе, тай мені ни дає никуда йти. Але гадаю собі ни на такого ти, бідо, натрапила. Та лиш витих сми ниж та ним бадьнув навідлю чорта, а то лиш нараз пропало, от їк дим. Тай я собі пишов без біди д’хаті.
Все це підіймало Шведів авторитет межи гуцулами. Людина, яка стільки бачила, стільки пережила, вже тим самим виділялася з загалу, а фантастичний елемент критики не збуджував — лише додавав більшої ареолі.
Так і жив собі Швед, так думав і віку доживав. Жінка попалася добра, запопадлива, господарство все йшло на ній, наймити робили, а Швед лише походжав та посвистував.
І от нараз усьому тому кінець, бо звела доля Шведюка з Фішером.
Що ж, діло видно зразу: або тікай з опришками й ганяй знову лісами, ночуй у печерах та дебрях, зимуй як медвідь у гаврі, або бери за горло своїх давних побратимів. Лізти знову у вопришки неохота. Звик уже Шведюк і до м’якого ліжника під боком і до теплої страви. Тай сім’я, що не кажи, дітва така втішна. Як був опришком, то не знав, шо таке діти. А тепер, як залізе на коліна мала Анничка та почне молоти своїм язичком, то таке вно пусте…
Тай те сказати, хіба вже старий Швед такий дурний, що не змудрує якогось там Фішера? Хіба не може буде так зробити аби й кози були ситі, й сіно ціле?
—Ой га! Не в таких банєках варили та виїдали.
І вступила у Шведа отуха. Подякував панові Фішерові за честь, ще дав і грошей — не всі, що приніс, а половину. Сказав, що буде дожидати розказу і все зробить, як належне.
—Цісар мні дарував житєм, то й я мушу панові цісареви віддєчуватиси. А вопришків траба половити, бо то направду лихо діют: добрих людий напастуют, грабуют…
Розсталися пан Фішер із Шведюком ще більшими приятелями, ніж були. Пан Фішер сказав, що пришле з вісткою свого урядовця, а Швед має на той час уже приготувати ровту. Щоб, як лиш той післанець явиться, все було готово. На тім і стали.
Та хоч і джунджурився Швед ніби змудрує Фішера, але як вийшов геть із міста та роздумався як то воно буде, то таки знову жура лягла на серце. Бо Фішер же так не пустить. Певно, буде стежити за кожним Шведовим кроком через своїх людей.
А з другого боку — видати своїх… Ой… Нигонорно вно йкос… видавати своїх. Ох!
І Кляма зрадити, і Василюкового, і Цілинюка, Софіюка, з якими ходив на смерть, не раз один другого спасали від гибелі.
Взяти хоч би Бойчука — насіли на Шведа гайдуки. Ось-ось пропадати Шведові! Решта товаришів — хто відбивається, хто тікає. А Клям не думає про себе. Він бачить отамана в небезпеці і з ревом кидається в гущу гайдуків.
Якраз вчасно — Шведа вже збили з ніг. Скочив Швед на ноги — і вдвох з Бойчуком вони вже були сила. А тут і товариші підоспіли — і вдалося відбитись.
— Так цього Кляма має ловити тепер Швед і віддавати на шибеницю? А Бойчук не лише сміливий, відважний, але і такий, що на все здатний. Ото цигана… А хіба лише цигана? А Мігаюка?
І жива стала перед очима Шведюка страшна подія… Давно це було… За горов удавси тяжкий рік — недорід великий. То загирскі купці, волохи б то, свобідно хожували суда на наш бик за кукурузов почерез полонини. Шведюк тоді ще молодий удачливий ватажок перечув про один такий караван і пішов навпоперек аби підсісти волоських купців на полонині Судії, бо туди була дорога. Так і вийшло! Коли Швед із товаришами наблизилися до полонини, то здалеку вздріли табір купців.
— Стій братання! — закомандував Швед.
— Ми їх повиділи, але аби вни нас ни повиділи. Виліз на смереку— якась смерічіна там одна виросла — обдивився як зайти. Захід не був добрий. Трохи мож було підлізти жерепом, а далі —
відкрите місце.
Будеш бігти відкритим місцем, а вони почнуть стріляти, то поки добіжиш, половини легінів можеш не дорахуватися. Але нема що робити. Треба волохів на переляк брати.
Пішли опришки в жереп. А він густий, на дідьчу маму вдався. Ще зачепит ике пістолє та бахнет — пропав тогди увесь захід.
Підійшли скільки було можна, а тоді давай бігти і одразу стріляти. Крик зчинили — це вже така мода опришківська. Волохи й не думали боронитися — єли утікати. У них так було умовлено відразу, що як буде напад, то одразу тікати. А гроші всі вони заклали в один бордюг і доручили наймолодшомуі найсильнішому.
Як кинулися волохи врозтіч, то нашімолодці за ними й бігли. Лише Мігаюк одразу покмітив у котрого волоха грошій займив сам за ним. А хлоп був здоровий, дужий, сильний. Любили його всі, бо був товариський. Жінку мав молоду, теж привітна така була. Як, бувало, зійдуться хлопці у неї, то так уже гостить, шо є в хаті, все на стів викладе.
Так от усе Мігаюк за тим волохом за молодим погнавси. А мав на плечю кріс, троє пістолет і ножі за ременем, а в руках мав іще залізні вила. Єк футко біг волошин молодий із бордюгом, а ще футкіш Мігаючок.
— Чкай, панку-баранку, не втечеш!
І таки подогонив! Та чім того волоха Мігаюк подогонив, тим имив єго ззаду за прошивку та єк смикнув, то змаху верг на землю. Привалив одним коліном руку волохові, тай хотів другу руку привалювати коліном. Бо Мигаюк жалував того хлопця вбити, хтів лиш гроші взяти й пустити живого. Але того не помітив Мігаюк, що волошин у тій, у неприваленій руці має ніж. Тай шарнув тим ножем волошин Мігаюка у черево, то видразу випустив калюхи єму. Скричав Мігаюк, скотивси з волоха. А волох тоді скочив на ноги та за вила Мігаюкові. А тут Цілинчук підбігає, то він біг на поміч. Але як побачив, що волох хапнув вили, то Цілинчук мусів утікати, бо би й його волох пробив.
Так і повтікали усі волохи. Мігаюк зостався у кровівесь, а опришки там, коло добра волоського. Ще й не знають, що си стало з їх товаришем.
А Мігаюк, прото сила була — устав поволе,
забрав кишки свої перед себе у руки й пішов идгорі, ид товаришам. Глянули вони на него, а то вже не людина, а щось страшне перед ними. Весь закривавлений, кров дзюрчить з усіх боків, пара йде з калюхів тотих, сині вони, й черлені, й зелені. А Мігаюк стоїть тримає то все в руках і виє. Страх пішов по опришках, а що зробиш? Тут нема тої підойми, щоби допомогти. А Мігаюк зачєв просити. Та жалібно так:
— Браччіки!.. Добийте-ко мене, браччіки… най я си ни караю так…
Але опришки лише зглядаються — як його, свого ж побратима, бити? Рука не здоймитси. І відвертаютси. Не у одного сльози на очах мигнули.
Швед стоїть, потупився. Це ж йому, як отаманові, треба щось рішати — або так, або так, а у нього не стає духу. А Мігаюк стогне, ноги у нього дрижать і повалився на землю… Якось боком упав. А калюхи не випускає з рук.
— Ой, добийте ж мене, любі товариші!.. та же видите мою муку.
І тут виступив наперед Бойчук-Клям.
— Найко я тебе діб’ю, браччіку…
Вихопив пістолє, приклав до скроні Мігаюкові й бахнув. Чашка розсипалася, двічі здригнувся Мігаюк і по всьому. От такий був Клям.
Сильна душа була. Правда, не дешево йому цес Мігаюк дістався. Довго ходив Михайло так, як не в собі: хмурий, мовчазний. Апістолє тото сам віддав приятелеві Дмитрови Шкинді з Голов. Та проте кожде знає, що як іще щось подібне си стане, то в Кляма рука не здригнеться.
ІІІ
Лише троє відпросилися на деякий час — то Баган, Грицько Козман і Клям-Бойчук.
Баган хотів побачитися із жінкою, дати їй останні накази, Козман просто хотів забрати свою жінкуіз собою. А Клям Михайло казав, що він має подержати Шведа в руках. Його відраджували — казали кинь, не варто наражатися на велику небезпеку ради того.
— Ще вернемо. Ми єму шє тото гуртом нагадаємо.
Але Кляма трудно було збити з того, що він раз узяв собів голову. Зрештою, як побачимо далі,
у Кляма було дві душі: одна таки та, щоби помститися на Шведові, а друга така, що він про неї мовчав.
Баган пішов у Голови. Але не йшов д’хаті, до себе просто, а пішов спочаткуу Граньчин. Там у нього був приятель Мішко Федюків, на якого він надіявся. Прийшов до нього вночі, викликав із хати й просив дати знати жінці.
Мішка Федюків пішов до Баганки. Заплакала вона, зрозумівши, що лишається без газди з трьома дітьми малими на руках, але що поробиш. Тихо зібралася, щоб ніхто й не знав. Узяла чоловікові сорочок пару, щось їди, пішла в Граньчин. Там Мішко Федюків повів її уліс, де ховався Грицьо.
Побачення було жалісне. Грицьо був по суті своїй мирний чоловік, любив свою жінку, дітей, своє господарство. Знав опришків, приятелював із ними, але сам ніколи і в думціне мав іти з ними. І от доля штовхнула.
Молодиці здалося, що вона мусить оплакати чоловіка за всіма правилами, як мерця. Й вона завила:
— Та де, тебе мій газдику, вижидати? А ци в городі на васильку? Ци на гробі на барвінку? Ци у лісі на березі? Бо скрізь буду проливати за тобов дрібненькі слизи.
Вона давно вивчилася такого голосіння, воно їй дуже подобалося своєю поетичністю, але використати його ще ніде не могла. Показалося, що й тут воно було не до місця, бо Грицьо сердито перебив:
— Шо ти мнє ховаєш, шє я ни вмер. Наказав жінці, що і як має робити, обіцяв,
що буде приходити час від часу сюди, в Гриньчин і тоді даватиме їй знати, попрощався і розійшлися.
Вона в оден бік, плачучи, а він у другий, сумуючи.
А Клям, хоч говорив офіційно, ніби йде з виключною метою помститися на Шведові, але в дійсності мав іще одну мету. Гроші на Чоралику! Та же їх, як се Клям точно знав, досі ще ніхто ни кивав. Швед мав своїх доста, інші братчики весь час були, так би мовити при роботі, отже не потрібували грошей. А до того, сказати правду, і боялися того цигана, що його колись Клямова рука поклала вартувати гроші. Але нужда закон зміняє. Де Софіюк дівси? З того, що його не захопив Швед разом з усіма виносити можна було, що він або вбитий, або втік. Як би був убитий, ровтарі конче би про то говорили, а то ні: весь час балакали про своїх убитих, називали на ім’я, пушкарі навіть казали, що за одного такого вбитого варта би двох опришків убити, а воно вийшло так, що не поліг ні один. Виходить, що Софіюк утік. Питався Клям Чупрея з Лизуном. Кажуть, що нічого не бачили.
— Він лежав назадь хати, то ми ни могли го видіти.
З усього видно, що таки втік. А раз він втік, діватися йому нікуди, грошей зароблених, знає Клям, у Софіюка мало — ясна річ, що передужіє свій страх перед циганом і піде на Чоралик запомогтися трохи в гріш. Отже, треба поспішати, щоб не прийти занадто пізно. І Клям поспішав. Спішив і Софіюк. Його становище було також губернаторське. Залишився один і зовсім не знав, що із собою робити. Грошей немає, добути їх нізвідки. Мимоволі згадаєш про багатства, мирно спочиваючі на Чоралику. Можна взяти не все… Можна взяти лише свою пайку… Можна і ще трохи… Адже деякі товариші померли, а гроші їх лежать так даремно… Взяти гроші, піти в Молдавію, купити там землі шматок і господарювати собі спокійно… Досить уже цього розбійництва… Все життя пройшло, а ось на старість немає нічого.
І Софіюк спішив.
Ба, спішив і третій — Швед. Він також був на межі. Швед, коли прийшов додому, побачив, що йому не буде життя в селі. Насамперед, одразу почув себе, як у пустці. Коли йшов вулицею, ні душі не бачив. Бо хто лише завидів Шведа, тікав куди очі видє. Штрикав через воринє, прилєгав у канаві, заходив у чужу хату — се аби не стрінутися з паном вітом і не сказати привіту.
У церкві, коли входив Швед, розступалось перед ним таке широке коло, що він стояв, наче сам оден в усім храмі. Молиси кілько хоч! А що найбільше боліло, се що то все переносилося й на жінку. Коли вона забігала до сусідки та кидала все, як стоїть, малу дитину кидала в колисці
— і тікала. Просто геть тікала з хати. Олена сама
зоставалася в чужій хаті й плакала.
Виходили в неділю на вулицю, баби сичє за кіллям. Підійде Олена, привітається так несміло, винувато… Ні одна не скаже слово відповіди — мовчки встануть, розійдуться — і знов Олена сама серед вулиці, як опльована.
Прийде додому, нічого чоловікови не говорить, тільки жалібно, по-сирітському плаче. Вона виросла в громаді, серед собі подібних, вона не може так жити, щоб громада ото відривала її від себе викидала як негідну людину. Може є такі сильні духом люди, що можуть наплювати на увагу чи неувагу громади, може й є вони, але вона певно не з них. Тому їй так боляче, так гірко від того громадського нехтування і презирства.
Нічого не каже чоловікові, тільки плаче, а Шведові то серце крає. Просто роки пройшли шалено, без сердечних захоплень у виру. Тепер на старість відчулася потреба когось любити, когось огрівати жаром серця. В жінці, любій, веселій, привітній знайшов собі її до тої любові — і прив’язався до неї. Тепер бачив, що вона мучиться — і цього міг найменше перенести. А що робити не знав. Оце дістав похвалу з виловлених опришків — і знав, що от-от прийде йому наказ ліквідувати так само й товариство Туманюка. Як тоді бути? Що діяти? І коли раз ішов вулицею, чорний від гірких думок, старий Олекса Соколюк стояв коло воріт. Привітався Швед, низенько так уклонився. А старий хоч на привіт не відповів, але й не стрів згірдним словом.
— А що, синку, важко? Не понесеш?
— Не понесу, дідоньку… важко дуже…
— Я говорив людем, шо ти не так уже й винен, бо не своєв охотов пишов, лиш люде ни хочут того слухати. І не буде тобі ту, Шведюку, життя. Бери гроші свої, тікай знов у Молдову.
— Був сми, дідочку, у Молдові. Коби не кортіло домів – там би міг жити. Про то хтів-сми у свої земні вмерти.
— Але тобі ту не жикє буде, ой ні. А витак знайдеси йкий ретенний — спрохнит із світу, тай вже. Бурне з-за смереки, питай хто вбив. Ціле село покриє, ніхто не скаже. Адже так?
— Так, дідоньку, любий… Сам то-то вижу, лиш ни охота знов чужу цару жати. Нехай убивают, лише на своїй рідній земли.
— Роби, як знаєш…
А проте, коли задумався Швед ліпше, то побачив, що, може, дід таки справді радив йому найліпше: чи не живуть люди і в Молдові? Ой га! Коби гроші.
А шо тужив за рідним краєм, сидячи у Молдові, то тимунь, що був самий. А тепер жінка є. на діття мені си здала ціла перехристєнска громада?..
І от, коли так подумав, згадав про ті гроші, що на Бельмегівціу Чоралику. Він їх вважав іздавна так, як би й своїми. Бо хто був атаман над опришками? Я! Коби не я, то… Поки жив там у Молдові, все гадалося, що верне домів і тоді відкопає. Вернувши, мав би із чого жити, отже, не потрібував. Але тепер, коли важився йти з рідного краю вже навіки, чому ті гроші мали достатися біг зна кому? З тих, хто знає про того штуба у Чоралику, зосталися лише двоє — Софіюк та Клям. Василюкового тот чєс ни було у ватазі, тож хучь і є його пайка там, але він не знає де. Отже, лише двох — Софіюк і Клям. Софіюк утік. Швед бачив як ровтар хреснув колом по за ворітницях і як угоріли три товстелезних заворітници пид тим ударом. Якщо прийшлося й Софіюкові в бік, то далеко не побіжить. З горєчу, може, й побіг, але скоро ляже. А Клям… І перед Шведом ставало суворе страшне лице Клямове, коли він збитий на макуху, весь покривавлений теліпався на колу і лаявся, і грозив… Така вже неукротима душя. Щастя справді, що він попався на добре, а то би не спав спокійно Швед. То такий, шо слово свого не звернет. Значить, Кляма можна рахувати, як й немає зовсім. Остав самий Софіюк. Ну цес не страшний.
Цес не прийде на Чоралик, бо буде цигана си боєти. А втім, хто його зна. Може насмілитись. Отже, треба квапитися, бо оце Софіюк утік, діватись йому нікуди — відав захоче узяти гроші та кудас із ними…
Нетерплячка заволоділа Шведом. Йому здавалося, що Софіюк уже там, що він рубає того штуба, бере гроші, несе…
Бігти би зараз, та крикнути старим звичаєм, отим криком, що кінь на задні ноги сідає!
Але з ким іти? Найближчий друг жінка. Але як її тягнути у таке? Ночами, бердами. Вна си
збоїт. А самому знов — якось не з руки! І на варті комусь стати і нести помогти, бо тож там тобі не бурдюк оден. Та зрештою… йкос… веселіше… окрім сестри більше хіба нікого брати, та сказав сестрі. На диво, Сохрона, завжди мовчазна й скупчена в собі, нараз заговорила:
— Шо тебе йкас біда попаніла шє й на ці гроші. Ни маєш хіба з чого жити? Дай-но покій тим грошям!
Швед здивувався. Не чекав від своєї завжди покірної сестри отакої сміливості.
— А тобі шо? — казав із відтінком гніву. — Ци твоя в тім голу? Я знаю, шо роб’ю. А ти хочеш — иди, поможеш ми, а хочеш — Олену возму.
— Олена ші дитина.
Чомусь Сохрона невісткувсе вважала за дитину. Правда, вона й була молода, але в усякім разі не така вже.
— Страшно.
— Чого страшно?
— А біда там…
— Спередь біди бійно, — Швед засміявся. Він не дуже вірив у всяку надприродну силу. В усякому разіхотів. Щоби так про нього думали. І тут він почав висміювати сестру і її віру в чорта. Але на сім пункті Сохрону трудно було переконати, тим більше, що й сам Швед тільки вдавав, що не вірить. Втім, через день Сохрона дала свою згоду. А причиною зміни було от що: жила собі в Перехресному баба стара Гафія Дєчучка. Колись давно вивчила вона Сохрону, як вона називала, оружної молитви, тобто такої, якою, мов зброєю можна оборонитися від чорта. Молитва була трудна, в практичному уживанні Сохрона її не мала, отже, підзабула трохи.
Тепер, бачучи, що так чи так, а доведеться йти з братом на Чоралик, згадала про оружну молитву й рішила понести бабі пригісного, аби вна поновила в пам’яті Сохрони ту високої вартости молитву.
Так і зробила. Баба Гафійка була бідна, пригісномузраділа й із задоволенням узялася повторити навчання. Але, що вже була стара, багато позабувала, то, як здавалося Сохроні в новій інтерпретації молитва виглядала не так, як давніше. Та все ж учити було треба і наука почалась.
«Оружня на диявола хістія дали єс Бог, трепещать єкому назорять на силу єго!» Вже самі ці слова вселяли віру, що диявол зістане побежденний. Бо там і «оружин на силу єго», після якого диявол, очевидно, буде «трепещать». Чим далі, слова були все грізніші й усе мали налягати на диявольську силу.
«Яко мертвівоскрешають смерть уклонише», о роди! Кланяємо си Христу твоєму сикресениє Господи, Христу твоєму владико, животому духупенія, небреженія, дуже тіло мудре.
О, терпізная! О, любезная! Даруймо достойность, владико царю. Возмогіте не осуждати брата мого». Останні слова найбільше подобалися Сохроні.
Вона згадала про брата, як йому гостро відповіла, а вно, бач, треба «не осуждати брата мого».
Сохрона глибоко зітхнула й повторяла далі
«боже наш благословенниймоліте нас! Моліте за нас, іксії опоздали, пророки, мученики, ангелюхранителю храни душі — кіло грішне, покаяниє поробити. Без числа м согрішила, буди ні, Господи, прости мні грішній». Аж упріла Сохрона заким вивчила. Але тепер безпечно могла йти на Чоралик. Тому сказала братови, що згодна.
— Так би й давно.
Витак почав навчати, як той намір справити в дійсність.
— Траба виходити ни в один чєс. Тай ити ніби ти туда, а я суда, лиш витак си зійти, аби не посокотив хто. Бо то рахувати гроші. Сума! Шкода би було, аби все багатство перехопив хто-небудь другий.
З трьох різних долів на Бельмегівку стреміли люди.
Але Бойчук — старий опришок. Він знає, як треба робити. І не пішов відразу на місце, а вибрав стежний пункт і засів, тримаючи готового пістоля в руці. Бо то все, рахувати, може бути. Серце унього билося спокійно. Та поки біг, сумнівався — ану-ж хто випередить. Тепер бачив, що все на місці, все так як і було перед літами і заспокоївся. Кого справді йому тут боятися?
Он горбик, де лежить убитий циган — вартує гроші. Ой-га! Мертвий є мертвий — і тільки. Багато разів мав нагоду переконатися Клям
за своє життя, що мертві не встають ні при яких умовах і хоч проси їх, хоч вели їм — однаково не встануть! І Клям відкидав повагу до мерців. А містичні почуття якось були йому загалом чужі, отут він зовсім не був подібний на всіх своїх товаришів, що вірили і в чисту і нечисту силу, в усіх тих домових, Білобогів, Чорнобогів і т.д. З усього того сміявся Бойчук, викликаючи тим здивування товаришів.
— То, каеш, нема пламети? Ой-га! То ти ни видів! — обурювався який-небудь із віруючих.
— А ти видів?
— А видів сми, отік тебе вижу. Раз єм пишов уночі, шє єк дома жив, а траба міні через бер було перейти. Див’юси, а то шос сидит… Я став, а вно дмині. Я так и скіпси зи страху, такий лєк ми дало…
Але пепепристивси, иду… А тото гоп… з моста. Та лиш бульбани пишли. То ті ни пламета?
Бойчук регоче.
— То пес сидів, а ти си перепудив єго.
— Пес! Ци я ни видів пса николи? — А я ті кау, шо то пламета!
Отже, і тепер: ніщо містичне не турбувало душі Клямової, і він засів у засідку напровсяке, але воно могло уздріти живого.
І не помилився. Пересидів які півгодини тихо, почув тріскіт гілячок. Хтос си близит. І обережний хтос — не гонить стопою, як неук, а йде досвідчено, бо ліс може зрадити. Так іде лиш опришок — Клям це знає. А раз так — то це Софіюк. Комуинчому бути? Ніч не дуже темна. Клямові видно, як виткнулась якась фігура і знову сховалася. Знав — це опришківська манера: не виходити одразутуди, куди тобі треба. Тепер голову міг прозакладати Клям, що то Софіюк. Що ж із ним робити? Повестися, як із ворогом і вбити зненападу? Заволодіти скарбом самому? Але нашо меністільки? Ні… Треба розпитатися що і як і якщо це Софіюк, то що він хотів зробити? Чи теж узяти свою пайку й піти, чи хотів заволодіти усім скарбом? Якщо своїм добром, то його право. Але, якщо посягав на все, ну тоді… бережися Софіюку…
Фігура ще раз виткнулася з гущавини, довше розглянулася. То направду був Софіюк. Клям
не голосно, але твердо вимовив:
— Софіюку! Вийди з гущави й стань ривно. Софіюк, почувши не знати відки своє ймення отут, серед лісу, де він міг гадати на десятки миль нема живої душі, вмер, просто вмер від ляку. Він коли й хотів би вийти, то би не міг, бо прикипів до місця і не в силі був здвигнутися. Клям помовчав і знов:
— Софіюку! Вийди з гущави, стань ривно й мені пістолета й бартку. За третим разом — не вийдеш, стрілєю.
Софіюк отямився. Раз стрілєї, значить не дух нечистий. Вийшов, весь тремтячи, кинув бартку, ніж, пістолєта і став, мов його зараз будуть вішати.
Клям вийшов із засідки.
— Здоров!
Софіюк затрясся. Тепер уже він був певен, що се дух, бо дійсного, живого Кляма, напевно, вже повісили в Кутах.
— Чьо си тепеш? Ни пизнав? А добре ти нас вартував у Палєнюкового, нима шо казати.— Дєкуємо тобі від усего товариства за тоту варту. Софіюк не міг нічого сказати. Губи у нього тремтіли, і він безумними очима дивився на Кляма. Згодом лише зумів, цоркаючи зубами,
вимовити:
— А ти живий?
— Богу дєкувати, а ни тобі! А ти радий був, що я вмер та пишов на Чоралик! Хотів єс громадськігроші забрати?
— И, бигме ні!.. Я хотів лише свою пайку… Я бигме…
Клям змньик.
— Ну ничо, ничо. Добре шо ми вба тут си изийшлиси — йкос поділимося.
— Йой, Боже… Але ци ти живий?
Клям засміявся своїм отим знайомим Софіюкові скрипучим сміхом.
— А ти гадаєш, шо я мертвий из тобов говорю? Єк я вижу, ти дурний був, дурний и зостався.
А єк же ти?..
— Єк я з шибениці урвавси? Я ті искажу, — і в коротких словах розказав йому цілу історію з Баганом.
— А тепер, давай рубати. Половина твоя,
половина моя.
Софіюк аж руками зтріпав.
— Ні… ні… ні. Я ни хочу. Ти бери кіко ти можеш, а я лише свою пайку. То грошіни мої, ни я їх му й брати. Я лиш то, шо міні належит.
Клям поклав Софіюкові руку на плече.
— Добре, шо ти так ми видповів. Я спробувати тебе хотів. И єк би ти зазіхав на цілий скарб, тобі би не жити. А тепер я вижу, шо ти справжний побратим и тобі мож вірити. Викопаємо цілий скарб, озмемо по своїй пайці, хіба лише трьох ше з наших вмерлих побратимів, шо вже їх пайка пропала, а решту закопаємо в друге місце. Гарас буде так?
Софіюк погодився.
Нараз Клям весь зігнувся, положив руку на уста… Софіюк собі… Завмерли оба…
Чути, виразно чути було, що йдуть двоє і досить голосно розмовляють, певні того, що їх тут ніхто не почує. Блискавичним рухом Клям показав Софіюкові сховатися в один бік, а сам безшумно щез за кущами.
Ясно чути два голоси – чоловічий і жіночий. Клям уже знає: се Швед із жінков або з сестров. Шкода, що не встиг сказати Софіюкові, що має робити. А зрештою він і сам мусит знати, що роблять з такими, як Швед.
Кров заговорила Клямови. Ось зрадник!
Сам у руки прийшов…
Швед ішов і говорив перебільшено голосно. Цим він хотів показати сестрі, що нічого не боїться, коли в дійсностібоявся. Найбільше, хоч то крив від самого себе навіть, найбільше отого цигана. А що як він устане? От горбик, де його заховано…
— Ти лиш ничо ни бійси, бо шо тут у лісі?
Ничо! Самі смереки.
— И, я, циган! — обізвавси на раз голос. Швед одразу весь похолов і в туж мить почув, як його жахнуло щось попід коліна. Він упав, не встигши навіть крикнути, а на нього насіло двоє… Один ударив ручкою пістолета прямо в лице, розбив зуби, ніс… Другий вимітував зброю з-за пояса. Сохрона, як тигриця, кинулася на опришків. Рвала їх руками, кусала.
— Дай їй добре, а я сам! — крикнув Клям і обкладав нерухомого Шведа страшними ударами своєїстрашноїбартки. Софіюк вдарив Сохрону по голові, вона завизготіла якось по-нелюдськи і впала, дригаючи одразу двома ногами. Софіюк для кріпостіще раз ударив її по голові й кинувся знов до Шведа. І саме в пору, бо той отямившись від лютого болю, переконавшись, що то зовсім не нечиста сила, а щось цілком реальне, рвонувся цілою своєю силою до боротьби. А силонька ще зосталася у Шведовому толубі. Удесятерилася в передсмертнім жаху — і знов Швед так підкинув собою, що Клям, прото дужий, а злетів, мов фоя гет! І, може, зумів би скочити Швед на ноги, і, може, би тоді вихід битви був би не рішеним, але тут підскочив Софіюк і вдарив Шведа понизше живота. Заверещав Шведюк не своїми голосами, в’ючись по землі від нелюдського болю, а два опришки насіли на него й били. Били люто, без милосердя. Били довго, аж поки Клям сказав:
o Най-ко! Ни траба го вбивати. Най хирієт, а ни вмре видразу! Най кимує, єк опришків ловити.
Відтягли брата і сестру трохи вбік, а самі почали рубати заповідного штуба. Підгнило дерево за усі роки, легко рубалося — скоро показалися рядочками зложені бордючки. Нічого, сухі
— навіть не поцвіли.
o Но! Бери собі свий, а я собі свий. А цес Онуфраків поділимо по половици. Решту несім у друге місце.
І ще раз, вдаривши Шведа в розбиті зуби, пішов Бойчук, за ним Софіюк…
Швед і Сохрона очуняли під ранок. Вона раніше і стогнучи, пробувала очутити брата. Ледве зайшли потім до Перехресного: замалим не цілу днину йшли. На вулиці хто не побачить їх побитих, злорадно питає:
o Доброї днини, пане війтику! Шо то вас та укрумендовано? Май добре докладено ручок! Шкода, шо там сми ни був. А то й я би своїх додав!..
Швед уже не в стані нічого й сказати. Похиливши голову йде, ледве ноги пересуває. Тиждень похворів Швед Уласій і помер. Скоро за ним і Сохрона упокоїлася. Зосталася Олена удовою з дітьми. Громада їй простила, не мстилася за чоловіка. Так закінчилося Шведове життя. Перед смертю казав сестрі, що то таки циган усе. Він і Софіюка з Клямом накривив, а таки ни дав узєти гроші.
Сохрона казала:
— А ти гроші ни закляті були. Чісті!
— А вин однако переніс си й на чісті.
В тій вірі й помер. Потомство його й сегодне є в Перехресному: Уласій Шведюк та Юра Шведюк сини Міхайла.
Грошіті, що Клям із Софіюком перенесли на друге місце, відав і досі стоє у Чоралику ни кивані, бо бідани дає їхкінути. Абільше, мабуть, тому, що Клям загиб, Софіюк не знати де подівся, а більше про ті гроші ніхто не знав.
Що си стало з другими опришками, з тими, що так щасливо вийшли з Кутського катушу? Подалися всі на Буковину, чи як вони говорили, з волошєнами літувати.
Першим, хто вернув звідти до рідного краю, був Куділь, але нещасливо погостив — загиб скоро: Пострілив хтось, але не знати хто. Вістка про погибель Куделя дійшла до опришків не скоро. А тим часом знайшовся і другий охотний іти в рідні сторони — то був Грицьо Козман. Властиво не так він, як його жінка Маруна. Він бо взяв жінку з собою. Дітей у них не було, отже, вона ходила з чоловіком усюда, й не раз її честь була у небезпеці, коли голодні на жіноче тіло опришки заздрісним оком дивилися, як на їх очах Грицьо уводить жінку до печери.
Так ота Маруна забанувала за своїми Головами. Там же куми позостали, сусідки, а тут нема з ким і побрехати, нема перед ким похвалитися уборами. Бо Кознєк і сам ходив гордо чюкітно, і жінку так водив. Насіла й насіла Маруна на чоловіка аби йти т’хаті.
Він її доказував, що жити спокійно навряд чи вдастся — минуле не дозволить, але вона все казала «йкос».
— А чімунь Швед та й инші повертали т’хатам та заплатили кому слід та й жиют собі, газдуют. А ти би ни мих? И ти такий самий порєнний, єк инчий!
— А виділа-с, єк Швед погостив?
Це Грицьо нагадував жінці смерть Шведа, про яку своєчасно було й сюди опришкам донесено.
— А шо го попацило на чужі гроші. Най би ни кєвав, то жив би та й жив. Супроти нечистої
сили вуювати, так?
Сюда дійшла бо версія, що дійсно нечиста сила вибила Уласія й Сохрону на Чоралику. В передсмертні дніне раз Уласій говорив це Олені, а від неї вже й пішло. А клям мовчав, шо то була не нечиста сила, бо не в його інтересах було розголошувати таємницю нового місця схованки скарбів.
Маруна сильно насідала на чоловіка, бо їй було скучно. Рисувала перед ним картини спокійного, безтурботного життя, пошани.
— Хіба би й тебе ни могли покласти війтом?
Шо ти вже єк остатне телє у бога ззів?
Словом, грала на всіх струнах свого франтовитого, але не дуже розумного чоловіка. Він і сам був не проти того, щоб замінити блудяще опришківське життя на спокійне газдування, та ще як би приправлене людською пошаною. Але на перепоні стояло одно — брак грошей.
Грицьо не вмів, як другі опришки, приховувати монету на чорний день. Він тратив усе, що діставав, то на їду, бо любив смачно попоїсти, то на лудинє для себе й для жінки, бо любив файно вивбиратися, то завше брав що небудь чудне — то картину, яку візьме у золотих рамцях і носить її потім у бесагах, а товариші сміються. Рама з картини визирає чотирма боками, тертіла має цілком не привичний для гуцульського ока вигляд, більше нічого до бесаг покласти не можна, бо картину порвеш. Товариші сміються, а Грицьо таки носив то з собов, ту здобич, витягне на спочивках і любується картиною, часто навіть поставивши пейзаж догори ногами. І носить доти, доки десь або хряпне рамою так, що вона розлетиться на тріски, або картину продірявить у бійці чи при втечі. Взагалі естет був Грицьо Козман і любитель людської пошани. Тому й одягався пишніше всіх опришків.
— Єк тебе видіт, так тебе садять, — любив говорити.
Перспективи, рисовані жінкою, манили, але брак грошей унеможливлював реалізацію того всього. І задумав тоді Грицьо лихе діло.
Був у Василюковій ватазі опришок Пелех, цілковита протилежність Козьмивскому. Коли той бухнув усі гроші на вбери й смачну їду, Пелех їв, що попалося, а ходив завжди у сорочці-мазанці — тобто моченій у маслі: то така добра штука — і прати не треба й нужа ни заплодиться. Гачі на ньому дублені, полатані й виляпані, на голові, єк зима так літо, клепаня. Але зате в очкурі обшитий пасок повен червоних. Саме повен, навколо всього тіла. А окрім того ще й в бордюку сороківці — то само собою. І не довіряв тих своїх багатств Пелешіна ні землі, ні камінню, ні дереву — носив як день, так ніч із собою і сокотивси завжди.
Усі знали, що у Пелеха є гроші, але ні у кого, буквально ніу кого ніразуне постала думка якось заволодіти ними. Честь опришківства того не дозволяла. То вже був би останній чоловік, хто би посяг на добро свого побратима. Разом жити, разом життєм важити, разом унайгіршім випадку і на шибеницю йти, та щоби один одного обкрадати — фе! Не допустився би того ні один опришок. А як би й допустився, то не пожив би тих грошей: убили би товариші за порушення товариської етики.
То ж, коли задумав лихе діло Козмин Грицьо, то таївся з ним не лише перед жінков, а й перед самим собою навіть. Почав здалека. В присутності Пелеха банував за рідним краєм, згадував Голови, а при тім Жаб’є, бо Пелех був жєб’євский. Згадував знайомих, якісь туземні минулі хвилі. Казав, що хоче кидати вже Буковину, бо тут чоловіка пуд си бере. Лиш коби було з ким іти. Бо то баба — що ж баба. Вид неї порятунку нема, єк си шо трафит.
Пелех, жартуючи казав:
— Шо ж ти будеш із своєв жинков набуватися, а другий, хто пиде з тобов, ме лиш си облизувати?
— Та вже би йкос си ділили…
І так раз, і так два, і так кілька. Підходив з усіх боків. Уживав і тих аргументів, яких уживала супроти него сама Маруна.
— Ци тобі отак вічно ізворами гонити? Та же инші люде си вертают, та дают кому шо траба, тай жиют. А ти би ни миг?
Крапля камінь довбе. Коли так відбулося не раз і не десять разів, почав Пелех думати, що тут він тільки тимчасово, а що сьогодні чи завтра треба вибиратися домів. Козмин радив нічого нікому не говорити, а то просто відійти потайкома:
— Бо ти видиш, єк велика гурма, то ничо ни вийде.
— Швед ни скликав гуртив, сам прийшов, дав Фішерови та й пишов. А єк би прийшов з легінями, ни дозволив би Фішерина усім на земню сідати.
Аргумент був правильний — і Пелех дався підбурити. Нікому нічого не кажучи, Пелех із Козманами відділилися уночі від побратимів і пішли.
Маруна йшла весела, повна надії на побачення із своїми. Пелех теж був веселий, бо він і завжди був такий. Не сказати веселий, а добродушний якийсь, товариський.
— Може, бис поніс мою тертілу, Пелешуку, ти їден?
— А чіму й ні. Давай понесу.
І бере чужу вагу, несе, аж чьисом плечі намулить. Отакий був Пелех. Такий він був і тепер, рівний характером, услужний. Все з Маруною заграє, а вона сміється до нього. І обом їм весело. А Грицьо йде темний. Наближається давно надумана хвиля, але важко від того. Як-не-як, а треба йти супроти всіх понять, супроти всіх традицій. Ні на хвильку не сумнівався Козмин, що якби зараз трапилась яка небезпека, то Пелех життям би наважив, а не лишив би побратима в біді. А от він, Козмин, таке задумав. Та все ж як надумав, то треба кінчати.
Ся ідея занадто довго володіла Грицем, аби він від неї відмовився. І от давно пожаданий момент надій прийшов. Ночували вони десь у дикому місці, бо йшли такими бердами, де й людська нога опередь віків не ставала. Розіклали ватерку. Пелех ліг спати. Козмин узявся вартувати пів ночі. Маруні не спалося й вона лежала горілиць та дивилася в далеке зоряне небо. Потім зачала отік дрімати потрохи, коли виразний звук зведеного курка пістоля підкинув її так, що вона зразу сіла.
Перша думка була, що грозить якась небезпека і чоловік готується її відбивати. Але одного погляду на чоловіка досить було, аби виявити, що жодної небезпеки немає, а просто Грицьо хоче вбити Пелеха. Як звинна лисиця, скочила Маруна на коліна і вхопила за руку чоловіка.
— А най-ко, най-ко… А шо ти задумав, бійси Бога! Та то ж чужі гроші, а ти на них си злакомив!
Трохи, може, дивне поняття Маруни про чужігроші, бо ті, що награбував її чоловік, по корчмах та по панських дворах, тих вона аж ніяк не називала чужими. Але тут се для неї було ясно: видимо чоловік брав гріх не одмолимий на душу, за який Бог не простить, а доконче покарає.
За всяку ціну треба було не допустити чоловіка до того гріха, і вона висла на пістолеті, шепотіла, заклинала. Грицьо аж скочив від злості, казав жінці, й її заріже.
— Ци ти вже з ним ізлигаласи, шо так за ним бануєш?
— Ни знаю ни коли й нічого, лиш знаю, шо тоти гроші нищестє на нас прикличют. От найко, Грицуню, дай покі!.. Ни хочу я ничьо, єк ти меш побратимуков кров’ю тото купувати.
А потім штовхнула Пелеха у бік ногою. Коли Пелех опришківським звичаєм одразу скочив на ноги й побачив Гриця з голим пістолєм, Маруна шепнула:
— Шос у лісі ходит.
Усі троє притихли й слухали шумів у лісі, напружившись Козмин, аби скрити своє хвилювання, устав і пішов у ліс, ніби подивитися, що там є, а Пелех допитливим оком глянув на Маруну. Вона потупила очі, і в тім русі пізнав Пелех усе. Навіть не питав. Догадався, чому у Гриця пістолє було зведене, чому Маруна його, Пелеха, убік штовхнула. Підняв лице жінки за підборіддя.
— Правда?
Маруна кивнула головою. І питання і відповідь були подвійні. У запиті Пелеха звучало
— чи правда, що твій чоловік хотів мене вбити й чи правда, що я тобі подобаюся? А Маруна відповіла, що і те, і те правда.
Грицьо вертався. Пелех устав і з заклопотаним виглядом оглядав пістоль.
o Ану-ко я пиду в той бик ишшє си подив’ю: шош там гейби шимнуло у лісі.
І поспішною ходою пішов. Зайшов у гущину, зник з очей і — тільки його і бачили. Грицьо із Марунов чекали скільки чекали, а потім Грицьо догадався.
o Бо ти відев му сказала, курво, ти непокрита!
Маруна здвигнула плечима.
o Ничос ми му ни говорила, а лишень вин мав відий очі тай видів єк ти на него лагодишся ішшє з початків.
o Ні… ні… Я си сокотив! Це ти му сказала
— і кидався жінку бити. Але вона коротко й рішуче сказала:
o Єк меш мене бити пусто дурно, то я вид тебе пиду гет.
o Змовилисти си.
o Ни змов’єласи, бо я ничо ни знала, а лиш ті кау, шо нім меш мене бити, йдуу безвісти сама.
o Згинеш. Звір ти иззіст.
o Най буде. Від звіра виховаюся, а вид лютого напасника ні.
Ще таким тоном ніколи не говорила Маруна з Грицем і Гриць упокорився.
o Най, будемо видіти, єк тот рахунок ме далі ити, — і замовк.
Капітуляція була повна. Але надії на скорий і легкий викуп трісли. Грошей у Гриця не було й доводилося жаліти, що кинув товариство. Там був хоч вірний прибуток, а тепер що? Там не дуже то багато здобудеш, Туманюк до ватаги не прийме — виходило цілком кепсько. Грицьо був лихий на жінку, що вона йому перебила всю рахубу, лихий на себе, що слухав жінки: було би бурнути з пістоля, враз розтріскав би голову, а тогди нехай говорила жінка що хотіла.
Так воно й вийшло, як думав Грицьо: зостався він безробітним. Попробував напасти сам один на чоловіка, що їхав фіров із Кут, але так нещасливо, що одразу його впіймали, і в той же день відправили до пана Фішера.
o А… а… а!.. Старий знайомий! Ну. Як же вам там ся поводило після втечі? Як добре це у вас вийшло, направду. І то Грицьо Баган усе сам? Ой, видиться мені, що його хтось направив. Мабуть, Василюків, бо то з усіх вас голова найрозумніша, Ну, щож… Попався, Грицю, вдруге, тепер не вислизнеш.
І давав зрозуміти, що то від нього, Фішера, буде залежати — або признати Гриця давнім утікачем і поновити вирок про шибеницю, або вважати за нову людину й судити лише за невдалий напад на Кутській дорозі, або при певних умовах, і зовсім пустити, бо напад, та ще невдалий — то ж дурниця.
Грицьо казав, що дасть за себе викуп, але при собі не має.
— Пустіт мене, пане. На Березові є євир, а близько євора закопані мої гроші: кітлик з червоними тай коралі. А верх коралів хрестик мосяжний, а зверьхи круг воску.
Фішер сміявся. Він знав економічний стан кожного з опришків не гірше за них самих.
— Брешеш, Грицю. То тобі хтось говорив про Березів, а в тебе, кілько ти є на світі, не було кітлика з червоними. Сиди трохи, може, надумаєш кращого. А що йому надумувати, коли справдінемає нічого. Та десь доля за такими дурнями стоїть, бо таки визволився Грицьо з неволі за чужігроші. А то так си стало.
Пелех як пішов від Козмина з Марунов, то подався прямо на Жєбє. Там мав приятелів і міг сподіватися, що його приховають поки що. А там далі видно буде.
Так воно і вийшло. Випадок із Грицем показав Пелехові, що відмовляти собів усьомуради золотих і срібних монет не варто, бо може трапитися як не Грицьо так Козма, не Козма так Михайло, а другої Маруни не буде поблизу, отже, всі ті жертви можуть піти на ніц.
Тому Пелех, хоч це не було цілком у його характері, почав трохи витрачати свої гроші. Не на себе, не на вберю чи там їду, а просто гостити людей: йому почало робити приємність, що от люди п’ють. Їдять, набуваються, а він, Пелех, стане й скаже:
— Харчуйте, люде, харчуйте. Беріт шшє, замовєте пива ци горівки — я все плачу.
І люди п’ють, вихваляють щедрість Пелехову, величають його, а йому чогось приємно.
От раз гостив Пелех людей в шинку в Прокопіци у Жєб’ю-Синицях. Бо то Жєб’є горде село. Жєбивце кажут, шо такого єк їх село нема іншого в світі. Та мож іповірити. Велико розклало си. І Жєб’є-Ільця, і Жєб’є-Синиці, і Жєб’єСлупейка, і Жєб’є-Магура — все одно село.
Так от у Жєб’ю-Синицях шинок держала Прокопіца. То був Прокопей Плетеник — газда поганенький. Він сидів у верху, а жінка його, баба
руча на все, уна близько дороги тримала шинок. Не раз у тому шинку напивався з людьми Пелех і всі бачили, що коли приходило платити, розшпінькаєт Пелех бордюжок і берет ізвідтив сороківці. Бачили те всі, підсмішкували си з Пелеха, що видокрадуть му ти сороківці, але нікому в голову лихе не приходило. І прийшло воно лише тому Прокопеєви. Був раз у шинкужіночому, бачив як Пелех розплачувався і з тої пори не міг спати, все думав, як би поживитися з того бордюка. Був боязливий і боявся сам, тому думав ким би виручитися. А був у нього одним оден син Гаврило, років 15. Солодій був: під очима все синці, лице бліде. Помагав матері в шинку, батькови коло господарства. Розуму був не високого, що би не сказати — цілком дурний. І Прокопей надумав повершити усе діло синскими руками. Відкликав у бік і навчав. Гаврило лиш хитав головою й казав, що все зробить. У обох них, і в батька, і тим більше у сина, не ставало розуму обдумати то якось щільніше, аби пальців не було знати.
Вийшов Пелех із своєї засідки, прийшов до Прокопіци набути си трохи. Пив шо пив, стало йому душно, то сказав людям:
— Пийте-ко, саракі, пийте я все плачу, лиш пиду на груничок, спічну собі трохи.
Гаврило Плетеників то чув і рішив, що оце саме спосібна хвиля. Вертівся тут, у шинку й товариш Гаврилові — Марусюків Дмитро, теж під пару. І віком, і розумом.
Гаврило крикнув:
— Дми! А йдім-ко у грунь воринє закладати.
Дмитро, нічого не знаючи, пішов. А по дорозі йомуі каже:
— Видів-єс бордюх у Пелеха? Дєдя міні сказали, шо там повно червоних. Та й я хочу то-то видикрасти. То ти закладай воринє, а я пиду ид Пелехови. Єк усе зроб’ю, прийду ид тобі, мемо шє обоє закладати. А витак, єк шо ме хто говорити, то ми ніц ни знаємо, ми плит закладали. Правда мудро?
Це було дуже мудро. Дмитрик закладав воринє, а Гаврило йшов ид Пелехови. Пелех лежав розкидавшись. Він не спав. Чув у всьому тілі блаженну втому: вчора набувавси из любаскою
цілу ніч, сьогодні пив, що ще потрібно для краси життя?
Гаврило підходив навшпиньки. Але не знав що робити і як. Чи вирвати бордюжок з-під голови й тікати — так подогонить Пелехі вб’є. Ми, може, підіждати поки Пелех всне? Підійшов Плетеник, перекривив рота й питає:
— Можна, я вас, пане юнацій, повбіськаю?
Добродушний Пелех нікомунічого ніколи не відмовляв.
— Та пообіськай, сараку.
Гаврило сів. Пелех положив йому голову на коліна. Ськає. Дмитрик кинув закладати воринє та підглядає за товаришем. Гаврило нишпорить очима, руки йому починают тремтіти. Наглядів пістолє за ременем у чохлі.
— А шо то у вас, пане юнацій, за капшучок такий?
— То пістолє.
— А дайте-ко я си подив’ю. Шім з роду не видів юнацького пістолети.
Пелех витяг і дав. Гаврило обзирає, звів і бур-р! Пелехові в груди. Розворотило груди начисто. Пелех загиб і не крикнувши.
Гаврило вхопив бордюг й тікати. Дмитро за ним. Але все ж стільки розуму ще стало у Гаврила, щоби заховати бордюжок під камінь. А тоді побігли обоє хлопчішя до корчми.
— Там шос бовхнуло у лісі… Ми закладали воринє… Хоч подивітци котрий — воринє закладене… а то лиш бур-р на грунику… Ми си напудили й утекли…
Уся корчма зрушилася — всі пішли на грунь. Лежить Пелех розволоченими грудьми, його ж і пістолє тут, розряжене. Взяли хлопців на допит
— чи не чули якої боротьби, чи не бачили щоби хто стояв… Ні. Не чули і не бачили. Городили собі воринє та лиш учули як бурнуло шос. Злякалися і втекли.
Побігли в усі боки люди — чи не знайдеться деякихслідів. Ні, нема ніде нічого й нікого. Але, хто був уважніший, дивився на хлопців. Вони поводились дивно. Особливо Гаврило. Він тіпався усім тілом, видимо не знав, що йому краще — чи бути тут, на людях, чи піти геть. То поривався йти, то знову вертав. На Пелеха уникав дивитися, а коли дивився, то лице йому пересмикувало судорогою. Другий, Дмитро, був наче прибитий. Очі широко отворені, нижня щелепа обвисла… Коли хто до нього звертався, він довго не відповідав, видимо був занятий другими думками.
Шепотом, один одному, особливо баби, почали люди звертати увагу на хлопців. І чим далі скупчувалася людська увага, тим ясніше всім ставало, що тут щось не так. І Прокопей якийсь чудний. Суєтиться, руками в безладі розмахує.
— Ашож. Злодіїв у коршмі багато. Підгледів, шо у Пелеха гроші є… Ци, ниправду кажу, шо?
Але що ж, доказів жодних нема. Розпорядився війт дати знати про те все до Кутів, а заразом і Пелеха туди відвезти. Знесли трупа на дарабчіну — була злагоджена на Черемоші. Поплив Пелешіна в останню путь. А в селі в той же день було чути:
Ой, кувала зозулиця сива та маленька, Искладена на все Жєб’є співанка новенька. За вороти в папороти євир зелененький.
Загиб, загиб у Синицях Пелех молоденький Не загиб вин за ти воли, а ни за ті коні, Але загиб за стрівбочку та за ти чирвоні. А далі оповідалося все з найменшими деталями.
А зозулька міні кує, де би ни кувати,
А вже пишли два хлопчішя у Грунь закладати.
А зозулька міні кує все в лісі, в ізворі.
Уни, мамко, все заклали, шє пишли ид горі. А я знаю, моя мамко, високії верьхи.
А вни біду наробили на Синицях зверхи. А я знаю, моя мамко, яку наробили,
Уни в верху на Синицях Пелешюка вбили.
Як-не-як, се була подія на все село. Тільки й бесіди було про це вбивство — і вже ніхто не мав двох гадок: ясно було, що безпосередніми справцями були хлопці, а вдохновителем Прокопей.
Коли, так у два дні — знову новина! Приїхали два кінних гайдуки і нікуди не заїздили — прямо до Прокопіци, а витак до Марусяка. Забрали обох хлопців.
Вилетіли з Станіслава потєтка дивнії, Виїхали на Жєб’єчко жовніри кіннії.
А ти знаєш, товаришу, за ким виходили?
Та за тими легінями, що Пелеха вбили.
Відмітила свідомість громадська й те, що коли пішли уверх і сказали старому Плетенюкови, що сина його взяли жовніри до Кутів, то Прокопей прийняв ту звістку спокійно, і навіть не зійшов униз, щоби хоч попрощатися з сином.
— Ни маю на кого маржину лишити.
За те міг чути у неділю, коли зійшов до церкви, як дівчата й парубки навперейми вигукували:
— Иде вода из потока, клекочі-клекочі, Ити Прокіп из горіщя ни хочі, ни хочі. Але у тий полонинці заблеєла вивця,
Сходи, сходи Прокопею, ти в цему завидця.
Марусяк старий зараз же другоїднини пішов у Кути викупляти сина, а коли про таку ж потребу говорили Прокопеєви, то він похмуро відмовляв:
— То у Марусюка червоних напрєталоси, то вин і пишов. А єк такі калаї єк я? Що я дам у Кутах? Хіба би шкуру з себе!
Він гадав, що як піде й собі викупляти сина, то зараз люди скажуть: «Значить, має з чого!» Пелехові сороківці допомагають. І знову доказ. Словами у співанці:
Бери воду з переводу, А вода булькоче.
Дмитро сина викупує, Прокопей ни хоче.
Під інші обставиин та Прокопіца зв’язала би чоловіка та послала до Кутів викупляти сина. І гроші б знайшлися, і все. А тепер Прокопіца ходить, зіклавши руки та тільки зітхає.
o Ой, побило мнє трьома нишшєстями… А коли ти говорять про потребу клопотатися за сина, починає стогнати.
o Ой, бідочко моя, єк нима з чого покєгнутиси. Роки кішкі, заробітку нима.
Та вже хтось напоумив Прокопея, що він гірше робить, заставляючи хлопця у катуші.
o Таж єк взмут на муки, то хоч икий твердий, то мусит си признати, ни то ваш хлопец. То ші дитина, кістка мнєка, єк папірок. Я ни кажу акурат, шо ваш син то-то зробив, а лиш кажу, шо там діття у Кутах сидє: вни з нивинного зроби винного, бо хлопчіші може такого наговорити, чого й ни було николи.
Се був аргумент правильний. Прокопей подумав-подумав й рішив змінити тактику.
Удаючи все ж бегрошів’я зголосив, що йде в Річку до кума Василя Бісюка. То багач, та ще й хрещений батько Гаврилів — чай же не пошкодує грошей для свого фіїна. Прокопей знав Бісюка, що той і пальцем об палець не вдарить не то для фіїна, а й для рідного сина, але думав ужити Бісюка як ширму: дати Бісюкові гроші, а він мав дати Фішеру. Так і вийшло, як Прокопей думав. Бісюк заявив одразу, що не має не лише зайвих, а й взагаліжадних грошей не має. Але, коли Прокопей сказав, що видатки бере на себе й що Бісюкови треба лише дати свою фірму — а-а, це інша річ. На це Бісюк був згоден, бо з практики знав, що як тільки подержати гроші в руках, то одразу виявляється їх властивість — прилипати до рук. Пішов Бісюк з Прокопієм, «поручивси» у Кутах за свого фіїна, і Гаврилка зразу відпустили.
Ой, ити би в Річку, в Річку — Бісюка просити,
Аби пишов вин у Кути Гаврила ручєти.
А єк пишов Бісюк Василь, тай заговорили, Зараз пани Гаврилечка з неволі пустили.
Так і скінчилося слідство нічим — не було знайдено винного.
А Грицьо Козмин сидів іще у Кутах, коли привезли туди Пелеха вбитого. Один з вартових кинув до казні.
o Б’ють вашого брата.
o Хто? Кого б’є?
o Ади привезли опришка вбитого.
o Єк му на имнє?
o Пелех отік, призвишші.
o Пелех?! — аж скрикнув Грицьо. — А чім убраний?
Вартовий засміявся.
o Вберя на нему пишна, що й казати: сорочка маслєна й гачі дублені полатані та й оляпані…
Грицьо тоді до вартових:
o Кличте міні Фішера.
o Ой-га, икий ти цікавий. Лиши варту та йди му Фішера кликати. Мудрий ти дуже.
o Ой, браччіку, идіт-ко борзо, закличте їго.
Єк му виходити, я вам тото ни забуду.
o А куда маїш виходити? На шибеницу? Мало не плаче Грицьо. Варт комусь полапати мертвого Пелеха і тайна очкура буде розкрита. Нарешті хтось із вартових змилувався, пішов закликати Фішера. Той з’явився.
o Ну, Грицю? Що вигадав? Часу маєш багато.
o Єк би сте пустили мене на волю, так бих вам так дав, шо мали би сте з чого жити.
Фішер сміється:
o Це ти знов кітлик із воском?
o Ні, без жартів, пане начальнику. Дайте міні ваше панське слово, шо пустите мене на волю, а тутечки, видразу вам дам тілько золотих, шо буде й вам и вашим діточкам.
Дивиться Фішер — наче й при собі чоловік, а верзе таке, мов божевільний. А в тім, щось тут та є!
o Даю тобі слово начальника, що завтра тебе пущу.
o Но, то йдім до трупарки, де лежит Пелех.
Лиш аби никого при тим ни було.
Фішер вивів Гриця з камери, сторожа кудись післав, сам увійшов із Грицем до трупарні.
Розпетаний лежав Пелех на підлозі, синій, холодний. І вже йшов від нього дух. Грицьо уклякнув перед трупом, помацав очкур і сильно його рвонув. Але покійник міцно зашив своє добро. Зігнувся увесь труп удвоє, але очкур не перервався.
o Дайте-ко, ножя, — якось задихаючись сказав Грицьо. Фішер завагався.
Дати опришкові в руки ножа? Тут. Сам на сам… Але переміг себе й дав. Лише все-ж відійшов до дверей і навіть відхилив їх, ніби подивитися чи не йде хто. Грицьо випоров очкур і подав Фішерові. Ех! Жаль було віддавати, пускати з рук! Мов ковбаса, товстий та важкий…
Фішер глянув у дірку — й зблід аж навіть. Дійсно не бачив ніколи стільки золота. Це, правда, буде на все життя.
o Дайте й міні хоч трохи…
o Обійдешся… Завтра йдеш на волю. Дійсно, на другий день Гриця було випущено, а Фішер послужив деякий час для виду й узяв обшид.
Грицьо осів після такого подарунку цілком
вільно у Головах, сповнивши бажання Маруни. Клям-Бойчук закінчив своє життя, як пристоїть на опришка — на шибениці. Дивно, що який він був неначе суворий опришок, а любив своїх дітей якось, можна би сказати, навіть, ніжною любов’ю. Тоскував без них, хоч ніхто ніколи про те не знав і все стремів додому в Голови, надіючись на таємність свого зимівника. У Волощині нудився, а коли йому стало того забагато, заявив Василюковому, що йде домів.
o Ей! Браччіку! — каже Дмитро. — Ші ни чєс. Пережди трохі, би ни було лиха.
Але Бойчука трудно було переконати: що він забереть собі в голову, те сиділо в нім міцно. Тому одної файної днини знявся і пішов. Тим більше, що осінь проходила, скоро зима — однаково десь зимувати траба. Зимовник свій знайшов у порядку, побачив свою Анницю й дванадцятеро дробу, тай засів, мов медвідь, у потайнику. Зима була підходяща для Кляма — серен великий, отже, міг дітей видіти скільки хотів. Раз прийшов до свої хати, а там чужа дівчина сидить на опецьку. Питається у Анниці:
o Шо то за дівчє?
o Та то Миколки Руснака Вугринового.
Михайло нічого не сказав, лише покрутив головою. Не сидів цього разу довго, побавився з дітьми й скоро зібрався йти пріч. А на відході підійшов до дівчини і, вимахуючи їй перед лицем пальцем, прочитав таку орацію.
o Язичок-мечок, зубки-січок. Шо виділа — ни виділа. Шо чула — ни чула, мовчала, никому ни казала.
Та як коцнув дитину в голову пальцем, то вона так і перевернулася. Вже Анниця ледве очутила водою. Отакий був палець у Михайла, сина Палієвого. Або раз ішов до найбільшого свого приятеля Гринька. Там хата була велика й піддашшя широке. Та лиш Клям на подвір’я, а кутюга йомупід ноги. Блискавичним рухом Клям ухопив кутюгу за вуха, та як урвав нею по слупові, то так собака лиш перервалася надвоє. Гринючка вийшла та лиш похитала головою.
o Цес і вид вовка миг би си оборонити. Так, може, й би визимував си Бойчук, але… Але Самсона звела зі світу Доліла, а Бойчука — Анниця. Не жінка, ні, а друга, та що в Зеленим, Федоришиного жінка.
Те, що була у Кляма любаска — це ще зовсім не означає, що він не любив своєї Анниці. Ні, він її любив, поважав як матір своїх дітей, запопадливу господиню, що вміла одною своєю силою тримати усе господарство й годувати дванадцятеро дітей. Але Анниця Федоришиного — то… То така була баба, що й святий би си злакомив. Вертка, гомінка, гнучка, як ласиця, весела, балакуча, жаглива. Як уп’єтси губами, то чоловікові аж моторошно стає. Тому не забував її Клям ніколи, й не хотів аби й вона його забувала. Знаючи її темперамент і охоту до чоловіків, хотів забезпечити монополію й заприсяг Анницю на вірність.
Жінка не потрібувала заприсягатися, бо в її вірності був певен, а заприсягнув любаску. Урочисто на солі. Коли довідався вперше, що у його відсутності знаходила собі з тим і з тим, хотів бити. Але стало жаль. Як подивився на це красиве гаряче тіло — не піднялася рука. Лиш погрозив. Коли довідався вдруге, рішив заприсягти на солі. Не хотіла Анниця, дуже не хотіла. Всі свої чари пустила в хід: і обіймала, і притулялася, і вигадувала такі ласки, що перед ними жоден чоловік не міг би устояти, але Клям уперся й перевів ту присягу. Звелів насамперед запалити у печі. Потім узяв топку солі, уткнув утрійцю три свічки й запалив. Звелів Анниці розібратися до нага, розпустити волосся й стати на коліна перед образами (красива була дідьча баба, як виточена). Два пальці поклала вона на ту топку солі, а Клям поставив їй на голову трійцю з запаленими свічками й велів повторяти за собою слова священної присяги.
— Присягаю перед Пречістов, перед Господом Богом, перед свєтим Миколаєм і всіма святими, шо через цілий мій вік ни буду любитиси ані з паном, ані з Иваном, а ни з жадним чужим чоловіком и хлопцем, ни тільки иршєним, але нииршєним. Лише з своїм любасом Михайлом. Та ші трохі з своїм рідними чоловіком. А єк бих тоту присягу поломила, аби си розсипала їк та силь, котру мечу у воду.
При тих словах Клям велів Анници кинути сіль у цебер із помиями.
И шобих так згоріла, їк ті свічки, котрі мечю у піч.
Клям подав Анници трійцю, велів висмикнути свічки й вкинути в палаючу піч.
Витак звелів цілувати всі образи. Притихла Анниця по тій страшній присязій деякий час чула себе неначе зв’язаною. Але темперамент брав верх: чоловік був тюхтій, Клям далеко, а потім і зовсім подався кудись Волощинами — і Анниця не бачила вже більше причин додержувати тої присяги.
Коли Клям появився знову на галицьких обріях, то він мусів до деякої міри примиритися з поломленням першоїприсяги, бо дійсно — сам був убезвістях, можна було думати навіть, що на тім світі, тут уже діло таке.
Правда, для підтримання авторитету узяв Анну до комори, прив’язав косами до лавиці й бив намоченим у росолі посторонком, веліючи признаватися з ким була за той час. Анниця кричала, плакала, напружувала всю свою пам’ять, але більше п’яти-шести імен пригадати не могла. Тоді Клям повів Анницу у хату скласти ще страшнішу присягу — на бартці. Анниця присягла, але…
Але оце почув Клям, що присяга знову зістала поламаною — й тепер рішив уже добре провчити зрадливу красуню. Вибрався із свого зимівника і подався у Зелене.
Йти було легко, та ще загалом Бойчук був легкий на ходу, хоча й здавався незграбним на перший погляд, але в дійсності був жвавий, швидко орієнтувався, а ходив невтомимо.
От уже й Річка-Зелене. Перескочив Клям через воринє і… нараз шість вистрілів пронизало повітря. З шістьох крісів жахнула засідка в Кляма, але ні один не поцілив так добре, аби вбити опришка одразу. Поранили плечі, ноги, руку, стегна, шию, бо стріляли шротом. Клям як кинувся у тім болю, то шість прясел плоту собов утер і тоді тільки впав. Надбігла ровта, били його ще непритомного, бо боялися і лише потім ізв’язали. Підопхали кіл під ремінь Клямови й так занесли до корчми. Там переночували, на наступний день узяли кляма на дарабу й відвезли до Кутів.
Ну, що ж… У Кутах річ відома: раненого, слабого Кляма взяли на муки, але тут він показав усю свою твердість духа й на допитах лаяв своїх мучителів. На запит «Хто твої товариші?», казав:
— Дуб та смерека, клав би вашій матери! Шо, може, мене пустите з шибениці, терьхав вас у с…ку.
— А де твої скарби?
— У с…ці мої скарби. Шо взєв, то ззів, у горлянку пишло, псами вашу маму.
Билися-билися власти, так і нічого не могли допитатися у Кляма. Аби знов не втік, провели суд бистрим темпом і повісили таки там же, у Кутах, як ото йти у горішнє місто, там є каплиця, а далі червоний хрест. На тім місці, де тепер хрест, давніше стояла шибениця. На ній і повішено Михайла Бойчука-Кляма, сина Танасієвого, дєдю дванадцятьох дітей.
Отакі давно були люди, шо си нічо ни боєли. А ни так, єк тепер: шо взєли білі рукавички та й си заженут…
Сходило, сходило поволі з лиця землі славне покоління опришків. Василюків, Дуняй Фелеш не верталися до Галичини і зосталися на Буковині. Деякий час ходив Василюків у вопришках, а потім сів на землю, одружився й мирно собі газдував.
Найдовше за всіх затримався, не змінюючи своєїопришківської позиції, Куділь. Він не захотів залишатися на Буковині і повернувся в Галичину. Ніхто не знав достовірно звідки він родом, але, здається, з Жаб’я. Коли в дальнішому, після деякої перерви, на горизонтах опришківства з’явився Штола, ходив Куділь і з Штолою.
Знамените в історії опришківства пограбування казначейства у Вилавчу відбулось при безпосередній участі Куділя.
Штолу схопили і повісили з деякими товаришами, а Куділь знову залишився один. Гей би, як безробітний. Якийсь він був, як кажуть, нарваний. З ним важко було ладити: він міг розсердитися за найменшу дурницю. А вже як він на когось розсердився, то це не жарти: Куділь був натура мстлива.
Раз він посварився в шинкуз Мішком Лаб’юковим ісказав, що буде цейому, Мішкови, пам’ятати. Мішко був не з полохливих і відповів, що він не боїться і десятьох таких, як Куділь.
— Ни боїшся? Дивиси, аби ни вергси!
— Иди, иди гет видси, поки ни битий! Куділь і справді пішов, але всі так і сказали,
що тепер Лаб’юка дні пораховані. Так і вийшло. Мішко був не бідняк. На престольний празник, на святого Дмитрія, у нього завжди влаштовувався великий обід для родини і добрих знайомих — збиралось багато народу. Ось власне цей момент і вибрав Куділь для своєї помсти. Щоби доказати, що, мовляв, не врятують тебе і люди.
Прийшов ізасів ухліві. Точного плану унього не було — надіявся на випадок…
Але випадок не підвертався, і сидів Куділь довго, вперто, до самого вечора.
А ввечері пішла служниця Лаб’юкова набрати води, а Куділь схопив її і давай тягнути в хлів. Дівка почала кричати, вирвалася і забігла у хату.
— Йой! Мене хтос имив й тягнув у хлів… Видно, хотів мене ниволити… — назвала речі своїми іменами.
Лаб’юк був п’яний, значить, хоробріший більше ніж потрібно. Схопив мітлу іпобіг у хлів. Там було темно. Лаб’юк з прокльонами почав кричати, щоби напасник виходив.
А Куділь — бах з рушниці! І вбив Куділь Мішка Лаб’юкового.
Повибігали гості на постріл, а йти кожен боїться. Стоять тільки і кричать. А Куділь їм з темноти:
— Ни бійтеси!.. Идіт сміло! Це я, Куділь. Я показав Лаб’юкови, шо то значіт заходитиси з опришком. А тепер я собі йду.
І чути було, як скочив через вориння. Осмілілілюди принесли світла і пішли в хлів.
А там є що подивитися!.. Немов маку насипав там Куділь з рушниці. Насипав шротами в ноги та й усе тіло Лаб’юка!..
Коли після Штоли почав гриміти отаман Левізорчук — Куділь прийшов і до нього. Був уже старий, а Левізорчук-Панькевич хлопака. Тай каже Куділю:
— Чиму ти сам ни бересси за отаманство? Кому бути отаманом, єк ни тобі, старішому из опришків?
А Куділь лиш рукою махне. Не захоплювало його отаманство.
Левізорчука він розкусив відразу і давно уже говорив:
— То ни нашя кістка! Дивіцци, аби ші якої зради вид него ни було.
Левізорчук, насправді був не щирий гуцул. Батько його служив ревізором, дав сину яку-неяку освіту. Антось також і сам служив деякий час ревізором. Але опустився, розпився і пішов у розбій. Як грамотний, виділився відразу. Після смерті Штоли став отаманом.
Але правду казав Куділь: Левізорчук двоїть. Був отаманом опришків і один час навіть дуже відомим, і, як підслідив Куділь, заходив на Річку до начальника пушкарів Дуні.
Коли Куділь визнав точно, він поділився своїми враженнями з дезким з товаришів — і за Антосем почали приглядати. Втім Антосю неважко було обдурити простодушних гуцулів: він так спритно повів справу, що опришки нічого не могли помітити.
— Певно, ти змилився, — казали Куділю. Але Куділь знав, що не помилився і стеження за своїм отаманом не припинив.
Однак Антосій виявився більш хитрим ніж Куділь і всі його товариші. Він вів переговори з Дунею та іншими властями не сам, а через підставних осіб — Грака, Стефана. За ціну власної безпеки продав всіх товаришів.
Оголосив похід за границю, зібрав всіх опришків в Головах, пригощав їх, а потім повів так, що вони всі попали під постріли пушкарів.
Куделя ранили в ногу в цій перестрілці, але він все ж встиг утекти. Коли відбіг стільки, що міг не надіятися погоні, зупинився, сам собі перев’язав ногу… і повернувся назад. Душа його горіла помстою. Він був упевнений, що це справа рук Левізорчука.
Прийшов на місце сутички, але там уже нікого не було. Лежать тільки обібрані трупи товаришів опришків.
Нога страшно нила і не давала йти, але Куділь був упертий і хотів спочатку помститися, а потім лікуватися. Йшов стиснувши зуби. Прийшов до хати мами Левізорчука — там ніхто його не бачив і не чув. Як у воду впав Антось.
Нога у Куделя розпухла, він ледве рухався, але все-таки ходив, розпитував, шукав слідів, і,
напевно, вбивби Левізорчука, якщо би той не пішов далеко і то так, що не залишив найменших слідів.
Коли Куділь переконався, що Левізорчука йому не знайти, пішов під Кременицу, засів там у приятеля свого Юраша і лікувався.
Лікуватись прийшлось довго — надто натрудив ногу. Але вичухався. Тільки залишився хромим.
Під весну надумав Куділь піти на Жаб’єПідкринту. Пошкандибав через Комарничий. А Стефан Грак йшов з Голов, з Виходу. Дивиться слід. В селі сказати, сніг почав топитися, а на верхах ще держався. Дивиться Стефан, слід пішов на Комарничий. Та не простий слід — видно кульгав чоловік і на паличку спирався. Грак уже знає хто це. В селі хромих немає. Це Куділь.
Шельма був цей Стефан! Він також ходив один час в опришках, але зловив мандатор Гердлічка, пригрозив і перетягнув на свій бік. Той став шпигуном. Він вів справу Левізорчука, а ось тепер, як би вдалось спіймати Куделя, й зовсім було би добре. Полетів Стефан у село. Прибіг до Дуні, розповів йому в чому справа. Дуня дав п’ять чоловік пушкарів. Погнались бігом. А Куділь собі шкутильгає потихеньку. Прийшов на Гриневу улогу і сів перепочити. Раптом чує оглушливий крик:
— Мечі зброю!
Куділь кинув. В нього не було пороху, ні куль, і пістолети були пусті. Взимку ніде було дістати припаси.
— Верж ножі!.. Мені бартку!.. Кинув Куділь і холодну зброю.
Думав, що його не порахують за опришка і відпустять.
Тоді ровтарі вискочили із засади і почали в’язати Куделя. Він навіть сплюнув!
— Єк би я знав!.. Ноги би вашої тут си ни лишило!.. Я гадав, шо вас дітьтьо знаї кілко — такий галас здоймили. А вас лише шестеро.
Відвезли його до Гердлічки в Устєріки, а Гердлічка його повісив. Це був останній опришок із славної ватаги Дмитра Пониполєка-Василюкового.
А з Баганом Грицем що було? Його доля ось яка. Одразу став він героєм. А як же? Стільки
опришків зараз врятував. Можна сказати, з-під шибениці видер. Баган опришкував на Буковині, бо що більше мав робити?
Раз у три, чотири роки приходив до хати Мішка Федюкового, казав викликати собі жінку. Був із нею два-три дні й знов тікав на Буковину. Так його діти Павло, Микула й Василина і виросли, не бачивши тата. Так ходив на Буковині в опришках Баган довший час.
Як постарівся, то осів у селі Джеминик, повіт Гомора, служив у тамошнього бірова. То село було розбійницьке і сам біров був опришок. Тим часом у Головах помер старший син Баганів Павло. Він був бездітний, лишилася по нім сама вдова Подерька. Так от Микула Баганчук, другий син Гриців хотів зігнати ту Подерьку з грунту, а вона не хотіла сходити. А центр власти тим часом із Кутів перейшов ближче — в Устєріки. Там сидів всесильний мандатор Гердлічка — знімечений чех, отже, як і великий ренегат, надщерблена індивідуальність.
Пішов Микула до того Гердлічки. Так і так, хочу зігнати з грунту свою Подерьку — невістку. Гердлічка подивився у бухт і каже:
— Та же, то, пане добродію, не твій грунт і не твого брата, а то грунт якогось Гриця Багана. Що то за Грицьо Баган?
— Та то мий дєдя, — каже Микула.
— Но, а вин іще жиє?
— А єк же! Шє, Богу дєкувати, живі.
— А де ж він?
— У Волощині…
— А-а-а!.. То, певно, він опришок старий, що втік на Буковину?
— Ні, проше пана. Дєдя мий, то єк давно никрутували у військо, то утекли сперед тої некрутації.
— Некрутація?.. Знаємо ми вашу некрутацію. Ну, то не моє діло, а з грунту Подерьку вашу може вигнати лише Грицьо Баган. Спровадьте сюда Багана — матимете грунт.
Почухався Микула:
— А… проше пана, дєдеви нічо ни буде, єк суда си євит?
Гердлічка засміявся.
— То, пане добродію, буде залежати від обставин. Від обставин, пане добродзею!
Микула зрозумів. Значит, треба дати, і все буде в порядку. Порадився ще з деким, всі так само кажуть: як добре заплатити Гердлічці, то можна йти безпечно. З такими думками й вирушив Микула шукати дєдю на Буковину.
Знайшов. Баган зрадів, що хоч померти зможе у ріднім подвір’ю. Пішов до свого господаря бірова. Так і так, така й така справа. За приличну мзду дав біров офіційне свідоцтво з печаткою, що Баган у нього служив багато років. Розпрощався Грицьо з джемитівськими знайомими обох статей і подався з сином у рідні краї.
Підвезло Баганові. Коли вийшли вже на галицький бік, зустрівся їм, батькові і синові, фештерь один (лісничий).
А Микула — вин охічьний виріс до стрільби: полював не раз із тим фештером і навіть був такий випадок, що медвідь фештеря насів-то. Микула підбіг і вистрілив у вухо, повалив медведя. Довідавшись тепер в чім стоїть справа, фештерь визвався допомогти.
— Я дуже добре, — каже, — знакомий з паном Гердлічкою, то й я вам підпишу свідоцтво, що Грицьо Баган весь час жив на одному місці і в опришках не ходив.
І підписався. Уже два обілюючі папери має Грицьо.
Прийшов Баган до своєї хати через тридцять вісім літ після того, як у нещасливу хвилину вийшов загнати худобу, а волоські купці його побачили. Уходив міцним мужчинов, а прийшов білим, як молоко, старцем. Дочка його Василина, яку кинув він у колисці, тепер давно уже вийшла заміж за Шекеряка-Доникового, має діти.
Саме старший її син Дмитро, хлопець одинадцяти літ, увійшов від корів до хати, а на лавці сидить сивий дід. А мати каже Дмитрові:
— Оцес дідо, сину, то мий дєдя, Баган.
Баган притяг до себе хлопця й поцілував у голову. Переночували, Миколка скочив уліс, убив гот ура на пригісне Гердлічці. Баган іншого пригісного набрав у бордюшок, і пішли батько з сином до Устєрік.
Вийшов до них Гердлічка.
— Що вам?
Грицьо кланяється.
— Хотіли би-сми заговорити з сином два слова.
Гердлічка повернувся й пішов до своєї хати. Багани за ним. В хаті у широкому кріслі сиділа Гердлічиха. Вона цілком розповнілася на гуцульських хлібах і терпіла на дихавицю.
— Анно, вийди геть!
З трудом устала й мовчки вийшла. Баган поклонився й подав обидва папери Гердлічці. Той прочитав, положив на стіл і, питаючи, дивився на Багана.
— Ну?
Микула тоді кланяється й кладе готура посеред столу, а Грицьо мовчки, скупчено, серйозно починає обкладати того готура рамцями з золотих монет. Обложив один овал, другий, третій. А Гердлічка дивиться. І все те в цілковитій мовчанці. Закінчивши третій овал, Баган поклонився Гердлічці й відійшов від стола. Гердлічка усміхнувся, потріпав по плечу старого Багана й сказав:
— Но, я бачу, пане добродзею, шо ви добре заховувалися й нічого лихого за вами нема. Я вам дам такий папір, що можете жити свобідно й уживати своїх грунтів.
І дійсно дав. Баган вернув до Голов повноправним господарем, Подерьку з грунту вигнав і жив ще багато літ.
Балакучий з нього вийшов дідусь. І найбільше любив оповідати за опришків, їх справунки, хитрощі, сміливість. Він і не брав того на увагу, що тепер часи змінилися, що тепер то не так, як було давніше, коли кожний говорив, що хотів і співав, що хотів. Тепер над Гуцульщиною важкою хмарою повисли Гердлічка з Юріштаном, які карали за все: за співанки про опришків, за оповідання про них. А Грицьо не боїться й оповідає де попадеться — дома, так дома, на вулиці, то на вулиці, в корчмі, то в корчмі. Вже його й просять аби умовк, аби нічого не говорив, але він своєї. Цілий вечір, ба й цілу ніч, може говорити про всякі схованки, де є переховані гроші. Тогди всяке насторожує вуха та слухає, аби запамнєтати, аби при нагоді… Та же, всяке буває. Правда, усі ці оповідання за комори були приправлені доброю дозою фантастики, але від того вони не тратили, а навіть навпаки — наче оживали в очах гуцулів.
І пережив Баган великі роки. Був і в біді, і в гаразді, був у неволі й на волі, був у опришках і господарем, а все ж Бог так дав, що вмер на своїй печі у своєму рідному селі…
Так закінчилася епопея, на заголовному аркуші якої було написано ім’я отамана опришків Дмитра Васильовича Понипалєка.
Замість епілогу
Так дійсно закінчувався овіяний романтикою багатовіковий період опришківського руху в Карпатських горах, який залишив глибокий слід в народній пам’яті. Так закінчується повість Гната Хоткевича «Панипалєк і Туманюк».
Володимир Гнатюк в Етнографічному збірнику «Народні оповідання про опришків» (ЕЗ. Львів. 1910. Т.26)
подав 258 оповідань про народних месників, 104 з яких записав Петро Шекерик-Доників. До речі, ці та деякі інші матеріали тривалий час зберігалися у музеї І.Я. Франка у Криворівні. Потім, за словами світлої пам’яті директора музею Миколи Дзурака один з працівників обласного краєзнавчого музею забрав їх ніби то для зберігання. Подальша доля тих записів невідома і досі. Добре, якщо вони збереглися бодай у приватних збірнях, що з часом
може дати можливість працювати над ними спеціалістам і аматорам.
Безсумнівно, що Гнат Хоткевич, як і Станіслав Вінценз, Михайло Ломацький, Михайло Коцюбинський знали про ці оповідання, і не тільки їх читали, а й чули в різних живих переказах у різних варіантах.
Цим можна пояснити певні збіги у їх творах про опришків, а також величезний фактаж, прикрашений не лише творчою уявою авторів, але і невичерпною фантазією народу. Зберегти цей скарб для наступних поколінь наше завдання.
Ми глибоко вдячні Гнату Хоткевичу за його вклад у цю справу, його труди з популяризації Гуцульщини. Особливо цінним є те, що робив він це не сухо і педантично, фіксуючи факти та
епізоди, а з любов’ю, з болем у душі за долю гірського краю, за горян-гуцулів.
«І кривавиться серце, читаючи повість вашу, гуцули… Повість боротьби вашої доброї душі, лагідної, щирої, вашої довірливості дитячої з тим примусом проклятим, що робить вас облудниками, шахраями й псами на ланцюгу. І в’януть
руки, скорбує душа, гадаючи, так і буде, так і буде, так і мусить бути. З’їсть панська культура вашу патріархальність, зробить вас гарматним м’ясом, до музеїв позабирають ваші порошниці й чепраги, а вам привезуть натомість «маринаркове убранє». У музеях поставлять воскових дівчат у ваших уплітках, легінів із трембітами в руках з тупими фарбованими очима й потупленим носом! Етнографи запишуть кожну вашу придибашку, під фонограф схоплять флоєрську нуту…. Виб’ють ковбки останнього струга в Черемоші, сплавлять з Балтагула останній ковбок, а там — хай вас чорт бере, гуцули. Аби лиш податок давали та в кожнім селі мали жандармерію.
О-о-ой, тужить душа за вами, гори! За вашою красою несходимою, за вашою поезією невиплаканою! А ще гірше тужить душа за людом щирим твоїм, о, земле ти рідна, Україно гірська!..»
Так писав Гнат Хоткевич в 1914 році у «Гуцульських акварелях» в нарисі «Жаль за горами». Але тут не просто жаль. Це своєрідне звернення до нащадків — любити свій край, свій народ, свою культуру, свої традиції, боліти за них душею, боротись за них, за рідну Україну!
Петро ПОНИПОЛЯК
На світлині: автограф рукопису Г. Хоткевича «Панипалєк і Туманюк»