РІДНА МОВО МОЯ, УКРАЇНСЬКА
Теплом зігріваєш ти нас, як ясне сонечко, освітлюєш розумом наші почуття, пробуджуєш нас у години смутку і тривоги, звеселяєш мелодією своєї пісні. А яка ти ніжна й задумлива. З тобою можна почути, про що дзюркотить гірський струмок, про плескіт хвиль річок, що протікають через поля, степи, ліси і гори, з тобою довіряєшся, про що пошепки розмовляє місяць з ясними вечірніми зорями. Мово моя рідна, українська, разом з тобою відчуваю я пахощі неоглядних українських рівнин, ти розповідаєш мені, про що розмовляють найчарівніші квіти у полі і в лузі. Як з тобою не збагнути велич і красу хвиль Чорного і Азовського морів, шум верховіття Карпатських гір і гостроверхих вершин Криму, і красу синьооких озер Волині.
Мово моя, українська, ти народила аж двісті тисяч наймелодійніших, найчарівніших у світі пісень. Яка ж у тобі незвідана ще краса, багатство, могутність і сила!
НА МИЛИЦЯХ (Біль душі)
Не по-зимовому теплий день. Тиша й краса навколо. Із задумів мене вивів дідусь, що сидів на лавці, злегка спершись на поручні. «Скільки йому років? – подумалося. – Мабуть, сімдесят-сімдесят п’ять». Красиве, чисто виголене обличчя, пишні й акуратно підстрижені вуса, які так прикрашають його зовнішність. У великих карих очах ледь помітний відчай і сум. На голові темно-коричневий капелюх із жовтою стрічкою. На плечах – сардак, пошитий не в стилі часів Довбуша, а такий, як шиють тепер для самодіяльних театральних колективів. В одязі горянина помічаю подих старовини й сучасності водночас.
Уважно придивившись, звертаю увагу на милиці.
Допомагаю йому зайти в автобус. У переповненому салоні здебільшого люди старшого віку стоять, а молоді – сидять. Дідусь звертається до тих, що у першому ряду: «Дівчата, поступіться місцем». Дівчата мовчать, а з другого чи третього ряду якась із панянок: «Тепер старі дужчі од молодих!».
«Та подивіться ж! Чоловік на милицях», – не витримав я.
В автобусі запанувала тиша… Молода жінка, що сиділа позаду, встала, щоб дідусь сів…
Згадався Донбас п’ятдесятих років минулого століття. Тоді я міг сидіти тільки в напівпорожньому салоні, бо інакше можна було почути: «Юначе, поступіться старшому місцем!» А тепер?
СИЛА МОЛИТВИ
Почувся тривожний і довгоочікуваний плач нового життя, народженого любов’ю і подружньою вірністю. Плач ніжно щемив серце і радісно наповнював душу матері. Але чому в людей радість і горе поруч ідуть, плачучи, подумала Зіна, годуючи груддю своє незряче немовля.
«Донечко, квіточко моя, чому ти дала матері стільки радості, смутку й горя?» – мовила молода мати, звертаючись з молитвою до Господа Бога. Так було кожного дня. Минали дні, місяці, роки.
А ось одного разу уві сні дівчинка тривожно закричала:
– Мамо! Мамо! Тату! Таточку! Якийсь дядя в білому стоїть біля нашого вікна.
Схопились батько й мати, але, крім дівчинки, ніхто нікого не бачив. А дитя все кричало: «Ось! Ось! Дивіться: борода велика яка!».
Так було два світанки підряд, на третій Зіна помітила постать, що ледь мигнула біля їхнього вікна і почувся голос: «Це твоя молитва, доню…»
МОЛИТВА ДО ВСЕВИШНЬОГО
Дякую Тобі, Господи, за найцінніший дар – дар життя. Дар цей дорожчий від золотих гір, а ми так часто його не цінимо. Дякую Тобі за розум і зір. Це Ти найдорожчим наділив кожного з нас. Дякую Тобі за хліб щоденний, бо тільки ним і невтомною працею підтримуємо життя, дане Тобою.
Дякуємо Тобі за світло сонця, бо без нього не могли б існувати ні в просторі, ні в часі, без нього не було б ні рослинного, ні тваринного світу. А взамін за це Ти хочеш дуже і дуже небагато від кожного з нас: хочеш, щоб у душах своїх ми подолали в собі гординю,, щоб у них запанувало добро до своїх ближніх.
Дай нам, Боже, злагоду й мир у кожній оселі, між народами, державами, расами, людством. А поряд з цим щиро просимо: покарай фарисеїв, юдників, що Заповіді Твої зневажають:
Не убий – убивають, не свідчи фальшиво на ближнього свого – свідчать. Не кради – крадуть мільйонами. Не перелюбствуй – перелюбствують масово.
Володимир БОЙЧУК
