(яке не передбачалося, але виявилося необхідним)
29 січня 2013 року я отримав неочікуваного, але досить цікавого, листа від зовсім незнайомої мені людини – жителя с. Соколівка Лук’яна Івановича Дійчука.
Лист пана Лук’яна став свого роду відгуком на публікацію у видавництві “Писаний Камінь” моєї книжечки “З Богом і Україною в серці. Родина Стефуранчиних у боротьбі за державну незалежність” та його реакцією у зв’язку з виходом у світ першого за 2013 р. числа літературно-мистецького і громадсько-суспільного часопису “Гуцули і Гуцульщина” , де побачила світ третя “порція” моїх нотаток-спогадів.
У контексті викладеного вище, користуючись нагодою, я хочу, передусім, висловити щиру вдячність директору приватного підприємства “Евріка” М.Д. Павлюку за безкоштовне друкування 250 екземплярів зазначеної вище книжечки. Велике спасибі Вам, шановний благодійнику Михайле Дмитровичу!
Як виходець із Гуцульщини, який любить і гордиться цим краєм, щиро дякую Вам, Михайле Дмитровичу, й за те, що спонсоруєте видання часопису “Гуцули і Гуцульщина” – дуже цікавого, самобутнього, глибокого за змістом і колоритного за формою літературно-мистецького альманаху. Щиросердне спасибі Вам!..
Не буду переказувати листа Л.І. Дійчука, а подам його скорочений варіант із збереженням авторської стилістики, бо думки, що викладені в ньому, варті того, щоб з ними познайомилися й читачі часопису “Гуцули і Гуцульщина”.
А тепер читаємо листа.
Привіт із Карпатських гір! Привіт із села Соколівка!
Звертається до Вас Лук’ян Іванович Дійчук. Про себе: 28.08.1947 року народження. В минулому – вчитель, директор школи в с. Річка, інструктор Косівського райвиконкому, голова сільської ради с. Яворів, а згодом у своєму рідному селі Соколівка. Нині пенсіонер. Веду домашнє господарство, як звичайно, у селі і займаюся громадською роботою. Я не поет, я не письменник і не науковець й ніколи не пробував цим займатися, бо для цього у мене немає даних. Я практик. Я займаюся впровадженням результатів наукових досліджень у життя.
Про сім’ї Кушмелинів і Стефуранчиних нічого не знаю, ніяких матеріалів не маю, але з уст рідних мені людей, які в дитинстві мене доглядали (моя баба і її рідна сестра – моя тета Гафія – їх ще з початку 70-х років немає в живих) чув про ці родини і планував детальніше поінтересуватись…а тут Ваша книжка!… Дали мені цю книжку чудові, добрі й мудрі люди – Михайло Дмитрович Павлюк і Петро Дмитрович Гавука. Всього 30 примірників для бібліотек, сільської ради, школи. Роздав я лише кілька примірників, бо я не просто даю, а даю з дарчим підписом від імені автора (думаю, Ви не проти), веду облік кому дав і даю тим людям, що знаю – вони використають…
Цьогорічна зима в нас дуже тяжка. Як ні одного року. Справа не в морозах і снігах, а в різкому перепаді температур. Позавчора: 5.00 ранку – 120 морозу, а 10.00 дня – 70 тепла. Стріхи течуть…Я гіпертонік і метеочутливий…
Висилаю Вам деякі матеріали про свою роботу…Для чого? Для відома і тільки для відома…А можливо Ви знайдете в моїх матеріалах чим Ви могли б мені допомогти.
…У 2008 році, перед виходом на пенсію, я організував громадську організацію “Духовно-освітній центр”. Ми юридична особа і згідно нашого Статуту, у нас одне завдання – популяризація Книги…
Нас не цікавлять програми політичних партій “Свободи”, а чи комуністів; а чи приналежність церкви до якоїсь конфесії. З метою популяризації книги по селах Косівського й Верховинського районів проводимо загальносільські конкурси “Найкращий читач села”. Використовуємо три методи: зацікавленість, гра, змістовне спілкування.
Ми не просто за читання книг. Ми за творчу роботу над текстом.
Дитина прочитала книжку, бажано з програми позакласного читання, зміст прочитаного і своє ставлення до прочитаного передала через читацький щоденник – за це одержала грошовий приз.
У цю справу вкладено колосальний труд й великі гроші…Це не слова…Для віддзеркалення, що така робота проведена по с. Рожнів – висилаю фото і копію районної газети.
З цього приводу, мені було цікаво читати Ваші спогади в журналі “Гуцули і Гуцульщина”, які методи використовував Ваш батько, щоб заохотити Вас до читання книг.
Вам буде дуже дивно, це не листова розмова, але на шляху популяризації книги, ми дістали шалений спротив. Ні район й ніхто нас не признає і нам не сприяє. Не вірите? У простого вуйка – очі наливаються кров’ю при згадці, що я людським дітям несу книгу і кажу: “Читай!”. Дивно?!!!
Наша організація з дня свого заснування будувала свою роботу в плані реалізації проекту “Щоденне читання – наш хліб насущний” на вшанування пам’яті о. Олекси Волянського – 150 років від дня народження якому виповнилося в жовтні 2012 р. Він – наш односельчанин, з лютого місяця 1923 року до березня 1947 року – майже чверть століття – був парохом у Соколівці. (Як стверджує педагог-організатор Соколівської ЗОШ Ганна Пророчук, “…Відданість справі віри, вихована ним у соколівчан, відіграла, мабуть, вирішальну роль у тому, що навіть у часи найбільшого розгулу безбожництва церква в Соколівці не була закрита ні на день” – “Гуцульський край”, № 44, 2 листопада 2012 р., с. 5 – Я.Р.). На цвинтарі в Соколівці він похований поруч з дружиною Марією. Саме до нього у Криворівню півтора десятка років їздив перший президент України Михайло Грушевський, в нього гостювали І. Франко, Леся Українка, – еліта української нації, всіх не перелічити.(Із цитованого вже вище матеріалу Г. Пророчук дізнаємось, що окрім І.Франка та Л. Україники “…у о. Волянського з візитами побували багато видатних людей, а саме: …М. Коцюбинський, О. Кобилянська, В. Стефаник, Г.Хоткевич, О. Олесь, А. Крушельницький, О. Маковей; художники І. Труш, І. Северин, М. Жук, Ф. Красовський; літературознавець М. Могилянський та інші – Я.Р.).
Провели ми роботу…і 21.10.2012 р. відкрили меморіальну дошку та освятили відновлені родинні поховання. Висилаю районну газету й фото. Кредо о. Олекси Волянського: “Дати народу якісну освіту, а народ сам дасть собі раду”.
…Я тепер домагаюся, щоб хоч би один урок, де вивчається творчість І. Франка, а чи Лесі Українки, хоч би один урок, де вивчається історія нашого краю, яка пов’язана з історією родини Стефуранчиних, лікаря Стефурака, – проводились на місці поховань родини Волянських, біля меморіальної дошки Стефуранчину Андрію та Василю Стефураку. А як інакше?
Всі пишуть і досліджують. Хіба це самоціль?
Що Ви думаєте з приводу моїх роздумів? Напишіть мені.
Матеріали, надіслані мною Вам, ні до чого Вас не зобов’язують – це просто для відома.
Щоби у Вас не склалося, Боже борони, враження, що я якийсь патріот, я лиш за те, щоби було все по-ґаздівськи.
Щастя і здоров’я Вам і Вашій родині у 2013 році.
З повагою, Лук’ян ДІЙЧУК.
Ось такий надійшов мені лист від добродія-соколівчанина Л. Дійчука. Що відповісти Лук’яну Івановичу?
Сум огортає душу, а серце наповнюється болем від усвідомлення того, що добра справа сільського ентузіаста не знаходить розуміння, а тим більше, підтримки серед сільської громади. Вважаю, що популяризація книги, чим, власне, і переймається громадське об”єднання “Духовно-освітній центр”, надзвичайно потрібна справа. Адже, як сказав мудрець, книги – це кораблі з дорогоцінним вантажем, які плавають хвилями століть, переносячи свої скарби від одного покоління до іншого.
Професор Ярослав РАДИШ,
02.02.2013 р., м. Київ.
