Розбійник

Три мудреці зі Сходу поспішили вклонитися Новона­родженому. Вони прийшли в Єрусалим і спитали:

Де Цар Юдейський, що оце народився? Бо ми бачили Його зорю на сході і прийшли вклонитися.

Ті слова стривожили царя Ірода — правителя Юдеї. Збирає всіх первосвящеників і книжників та й пи­тає, де Христос народився.

У Вифлеємі, бо так написано пророком.

Ідіть та розпитайтеся пильно про Дитя, і коли найдете, сповістіть мені, щоб і я пішов Йому вклони­тись, — сказав Ірод мудрецям на прощання.
Пустилися мудреці в дорогу. Зоря, що бачили її на сході, вела їх, аж стала і засіяла на землю. Увійшли усі три з поклоном і дарами до вбогої хатини й упали ниць перед Немовлям і Марією — Матір’ю Його та віддали золото, ладан і миро, що було на ті часи найбільшими коштовностями.

Велика благодать зійшла на них, і мудреці почу­ли вві сні попередження Ангела не повертати до Ірода. Так вони й вирушили у свій край іншою дорогою.
Свята Родина була така вбога, як ніхто. Для потомків царя Давида — Йосифа і Марії не знайшлося найменшого куточка в заїздах, коли вони прибули до Вифлеєму на царський перепис населення. Тому вони й заночували на полонині в пастушій стаєнці, і Марія поклала Новонародженого в ясла на недоїдене волом сіно. Для Бога-Спасителя роду людського не знайшлося в людей ліпшого притулку.

Але Свята Родина була яка бідна, така й щаслива. Йосиф побожно дивився на Марію, на свою Непорочну Обручницю, на Її неземну красу, оповиту невинністю і небесним сіянням, на Її Сина — свого тепер Сина й вод­ночас Божого, і не йняв віри, що він, давши колись обіт назорея-дівственника, тепер має опікувати, виховува­ти самого Бога… Йому було і страшно, і радісно, гли­бокі почуття вирували, перетворюючи

Йосифове серце в бентежне море, сонячне й тривожне. Йому, притом­леному, все це переходило в сон, і зливалася дійсність з дивним видивом, аж те видиво постало перед ним Ангелом Господнім. Ангел сказав:

Встань, візьми Дитя, Його Матір і тікайте до Єгипту, перебудьте там, доки я тобі не скажу, бо Ірод розшукуватиме Дитя, щоб убити.

Схопився чоловік без роздумувань, став будити Марію, що чуйно спала коло Новонародженого. Нама­гається говорити спокійно, аби не стривожити молодої Матері-годувальниці.

Марія сприймає голову родини, як належить. Вона вся у волі Божій. Нашвидку одягає Дитинку, збирає найнеобхідніші речі, Йосиф також складає те, що най­більш конечне — і все зав’язує в клунок. Марія вдячна Богові за опіку Сина, але серце Її защеміло — згадала слова, мовлені їй у храмі Праведним Симеоном: ‘Тобі Самій меч прошиє душу”. Мудреці визнали Її Сина Ца­рем царів, Владикою владик, а тієї ночі вони мусять ті­кати в далеку чужину, як найтяжчі злочинці.

Серед ночі непомітно, в Божій опіці, Свята Родина покидає Давидове місто. Марія несе найдорожче — Ди­тину, Йосиф — небагаті пожитки у клунку. Просять Госпо­да, щоби післав їм Ангела-Хоронителя, бо попереду важ­ка путь у п’ятдесят днів через Арабську пустелю — аж до місця, де нині місто Каїр. Йосиф витривалий і сильний, але ж Вона після пологів, та й Дитя маленьке…

Що чатує на них продовж подорожі? Розбійники? Дикі звірі? Ворожі народи? Скільки небезпек постигне їх у дорозі? Дощі, вітер, піски, спека, холод… Як усе це витримати з крихітним Немовлям? Але вони все готові витерпіти, все знести задля порятунку Ісуса.

Не одну ніч провела Свята Родина під голим не­бом. Йосиф не раз нахильці стояв над Матір’ю і Сином, затуляв широкими раменами теслі вітер і дощ — нехай спочинуть, бо вдосвіта йти і йти…

Та якось під захід сонця доходять до намету. Це щастя — на безлюдді натрапити намет. Переповити, а може, вдасться і скупати Дитинку, виснажену тяжкою подорожжю. Випрати пелюшки, пересушити і полатати вбрання. Невже це сьогодні буде?!

Назустріч виходить господар. Яке в нього страшне обличчя! Перекривлений рот, захланні, злі очі. Він от-от виллє на некликаних гостей свою жовч, купу образ, ви­лає і прожене, а може, і скривдить, чому й ні? — у них он якісь пожитки. Та ні, в молоденької і такої змарнілої жінки малесенький згорточок на руках — дитина пла­че, і хиже серце пустельника м’якне.

Заходьте, — буркає невдоволено господар.

А куди їм діватися — ідуть до намету. Там вог­нище, господиня, привітніша від свого чоловіка, готує якусь страву. Смачно пахне. Вона припрошує до нехит­рої вечері й подорожніх.

А чи можна наперед скупати Дитину, добра господине, — попросила Гостя.

Жінка принесла балійку, налила теплої води. Втішаючись жаданим купелем Сина, Непорочна Діва завважила, що синок господарів — одноліток Ісуса — весь вкритий струпами, мабуть, проказою… І постано­вила собі помогти:

Скупайте в цій воді й свого хлопчика.

Послухалася жінка, опустила хворого сина в ще теплу купіль по Ісусі.

І сталося чудо: струпи, всі до одного, зникли з тіла нещасного немовляти. Дитина зцілилася. Мати плака­ла з радості, а батько пройнявся вдячністю до цієї пре­красної і такої незвичайної Подорожньої. І хоч він досі чинив людям тільки зло, бо займався розбоєм та грабе­жами, цю Родину випровадив з почестями і подякою.

Та син розбійника підріс і пішов татовою доро­гою. Їх з приятелем схопили і за численні вбивства та грабунки засудили до розп’яття. Ось перед стратою каже Дизмас товаришеві по нещастю:

Завтра нас приб’ють до хрестів. Там і сконає­мо в муках. Я бачив, як привели ще одного. Його також скарають на хресті. Люди кричали: “Ісус, Ісус…”. Дивно. Коли я був у колисці, мав якісь рани на всьому тілі.

Не­виліковні. Батько вповідав, що до нас попросилися пе­реночувати подорожні чоловік із жінкою і сином у спо­витку. Дитину ту скупали, і ніби жінка порадила воду не виливати, а викупати в ній мене. І я враз по тій купелі видужав. Ту дитину також звали Ісус. А жінка була не­земної краси. Чомусь мені це спало на гадку…

Ет, якась чаклунка, — неуважно кинув другий, оторопілий від передчуття кари.

Та ні, тато мені казав…

Тато… тато йому казав… — роздратовано ревкнув другий. — Ліпше був би навчив не потрапити до рук оцим песиголовцям. Як ти можеш ще про щось па­тякати перед таким страшним нашим кінцем!.. Замов­кни!..

Ісуса прибивали останнім. Його хрест звели і за­копали поміж двома розбійницькими. Тих двох не чі­пали. А над Ісусом продовжували глумитися. Шпигали сулицями і без того понівечене тортурами Його тіло.

Насміхалися старшини:

Він інших спасав — нехай Сам Себе визволить, коли Він Христос, Божий Обранець!

І вояки також збиткувалися. Тицяли Йому до рота губку з оцтом на довгій тичці, примовляючи:

Коли Цар Ти Юдейський — спаси Себе Сам!

Над головою Ісуса був прибитий надпис пись­мом грецьким, латинським і гебрейським: “Це — Цар Юдейський”.

“Дизмас то непритомнів з болю, то приходив до тями і бачив, як корчиться його товариш зліва від Ісуса, чув, як оскверняє словами всіх і все. Він бачив та­кож у натовпі кількох заплаканих жінок. “Вони за Ним плачуть, — подумав крізь прокльони другого розбій­ника. — Ось одна умліває раз по раз, мабуть, мати… Добре, що моя мама не діждала бачити моєї ганебної смерті…”

А товариш-розбійник зачепив і свого Сусіда по хресту:

Чи Ти не Христос? То спаси Себе й нас!

І брутально обізвав терплячого Мученика, що зводив очі до неба.

Чи ти не боїшся Бога, коли й сам на те саме засуджений? — заступився за Христа розбійник спра­ва. — Але ми справедливо засуджені і належну заплату за вчинки свої беремо — цей же жодного зла не вчи­нив.

І, долаючи біль, промовив до Ісуса:

Згадай мене, Господи, коли прийдеш у Царс­тво Своє!

І мовив до вмираючого розбійника Дизмаса Ісус:

Правду кажу тобі: ти будеш зо Мною сьогодні в раю!

І привиділася Дизмасу в білому мама, схилена над його колискою, і незбагненно гарна інша, зодягну­та в сонце, молоденька Жінка, що поклала свою ску­пану Дитину, а його, струпавого, взяла ніжно на руки й опустила в літепло — і так йому добре стало, так легко, минулися болі, тодішні й теперішні, минулося все…

Марія ВЛАД
Графіка Івана ПАРИПИ