БЕЗСМЕРТЯ
Лине квітень селом,
Усміхається днина.
Жайворонки дзвенять
У святих небесах,
Що у цьому селі
Виростав Черемшина
І, як сокіл, мужнів
На безжальних вітрах.
Ходить квітень селом
В білопінній завії,
В ніжні шати вабкі
Одягає сади і гаї.
І піснями стають
Черемшинові мрії,
І вітають його
Синьогори круті.
Скільки літ відпливло
За ясною водою,
Скільки ще відлетить
В голубу далечінь…
Але слово твоє
Між людей не змаліє,
Заворкує, мов голуб,
На чиємусь плечі.
* * *
«Казав мені, що
Приснився йому
Дзвін черлений і великий,
Як небо», – із спогадів
Наталії Семанюк,
дружини письменника.
Сонце над горами
Сіяло рожево-червоно,
Кожен промінь його –
Божа ласка і ніжність.
Небо ставало
Великим дзвоном,
А душа поверталась
Зорею у вічність.
ВІЧНОЦВІТ ЧЕРЕМШИНИ
ПЕЛЮСТКА ЗА ПЕЛЮСТКОЮ…
Земляче мій, крутим високим плаєм
До тебе, не згинаючись, іду.
Ти, мов зоря, над синім небокраєм
Бентежиш сяйвом душу молоду.
Ти карбував на власнім серці болі
Гуцульщини – землі жадань і мрій.
Твої новели – то перлини долі,
Святі перлини – то ужинок твій.
Літа минають, та не згине пам’ять,
Не вкриє забуття холодний сніг
Про велетнів, Гуцульщино, твоїх.
* * *
Здається, Черемош на арфі грає,
А серце знову жайвором співає
Про незабутнє, як любов, село.
У ньому виростав Івась-хлопчина,
Майбутній незрівнянний Черемшина,
Отут його коріння і зело.
День квітня. Щойно прошуміла злива,
Краса звучить, як музика манлива.
Чарує душу, як вино, п’янить.
Село, як мати, в очі заглядає,
До нього віти-руки простягає
І світиться любов’ю кожна мить.
* * *
Не раз Іванко
До Черемоша,
Мов до дєді, біг
І дарував йому
Тепло жадань своїх.
І милувався ним
В обіймах рясноцвіту.
І чула бистроплинна течія
Сердечну сповідь-втіху.
Куди ти, брате, мчиш,
Куди втікаєш?
Чому і хвилечки
Ти спокою не маєш?
Чи не тому,
аби й людина кожна
Лише вперед
Іти спроможна?
* * *
Які ви красні, рідні гори!
Голубить вас моя душа.
Чому ж нужда і чорне горе
Ніколи вас не полиша?
Невже вам щастя не видати?
Невже?! О цить, зневіро, цить!
Мовчать захмарені Карпати,
А серце, серце не мовчить!
Вісім іноземних
Мов досконало
Знав Черемшина.
Та натхнення
Його й любов –
рідна українська…
Вона, снага – снага глибинна,
Любов і ласка материна.
Лиш рідним, запашним тим словом
Про сокровенне ми говорим.
Та не лінуйся, мій земляче,
Й до інших мов звертатися, одначе.
Трудись щоденно і натхненно,
Щоб досягти вершин.
Даремно
Ніщо не дасться. Й не за гроші,
А лиш за труд душі.
Ось так. Хороший
Той плід, який зросте
На дереві твойого саду.
Та що ж трапляється? Немало
Людей до мови ставиться недбало.
І матюками оскверняє ту, єдину,
Яку належить шанувать,
як матір й Батьківщину.
Побійтеся зневажити те Слово,
Яке дано вам від самого Бога.
Бо хто не любить мову свою рідну,
До кого ж стане він подібний?
КОХАННЯ
«Дня 24 січня 1914 р.
одружився я з молодою
гарною дівчиною
Наталею Карп’юк
у Снятині. Дружину
свою любив безмірно…»
«Моя біографія»
Марко Черемшина
Прилинуло кохання, наче повінь,
Прилинуло, мов трепетна весна,
І щастя кожен ніжносяйний промінь
Горнувсь до нас, як в келиху вина.
Серця й уста, мов ружі, пломеніли,
І черемшина, як любов, цвіла.
Амур в цю мить пускав цілющі стріли
І гоїв рани біля джерела.
Любов, любов – то вірність лебедина,
То скарб життя, то Божий вічноцвіт.
З любові народився Черемшина,
З любов’ю став відомим на весь світ.
В колисці гір гойдається любов,
Любов твоя, як сонце, злотосяйна.
Тебе, тебе шукав я і знайшов.
Ти – музика мінорна і рахманна.
* * *
О ваб, красо, довіку серце ваб
Зорею молодою, пломінкою.
Хвилина кожна – то безцінний скарб,
Якщо життя овес нене любов’ю.
Тобі, красо, несу веселки мрій,
Усе, що зміг пізнати і створити.
Старий, як світ, могутній поклик твій,
Що кличе серце невгамовне жити!
* * *
Я прагну все життя рости,
Рости душею в зоряні світи.
Снагу з них пити, мов джерельну воду,
А на землі леліяти коріння,
Мов Боже чарівне проміння
Вкраїнського святого родоводу.
Я прагну все життя рости.
А ти, о доленько?
А ти?..
ТУГА
Зорі, мов яблука, падають
В тихі сади зачаровані.
Зорі про очі твої нагадують
Літом чужим заціловані.
Може, любов наша вернеться
Й не одцвіте, наче верес?
Я запитав би у вересня,
Тільки далеко мій вересень.
ЧІЧКА
Ти не бійся, чічко, не журися.
Як здолає землю сніговиця,
Я тебе огорну ласкою своєю
І в серцях кохання заіскриться.
Буде легіт в сурми награвати,
Буде сад радіти коло хати.
А на видноколі юній нашій долі
Усміхнеться сонечко, як мати.
Чічко синьоока, чічко чорноброва,
Ти – моя надія, радість веселкова,
Лиш з тобою, мила, є у мене крила,
Є зоря незгасна – зваба світанкова.
* * *
Літа, мов бистрі Черемоша хвилі,
Не спочивали… Мчали. Мчали
В любисткові долини крутосхилі,
То на круті барвійні перевали.
Літа гриміли, наче скель обвали,
Відтак сіяли, наче пекторалі,
Літа мені натхнення дарували
В любові, ніжності, печалі.
«Спитаєте, яке враження
зробив на мене Франко?
Великого астрального тіла,
що гріє всю Україну,
а світить ще дальше…»
«Моя біографія»
(Марко Черемшина)
Проміння серця генія-поета
Мене довіку буде зігрівати.
Його душа – то осяйна планета,
Його слова – нетлінні діаманти.
Ще й досі в пам’яті студентський рій,
Канікулярна феєрія,
Струмоче радістю надій
Юнацька гамірна стихія.
У колі друзів молодих
Маестро мудро промовляє
Про радість творчу днів ясних
І про любов, що не вмирає.
А потяг мчить у день новий,
А потяг радістю колише.
О скільки сторінок ясних
Ця приязнь згодом ще залишить!
«Я дивився зблизька на Франка,
Як на сонце, від якого меркнуть очі»
«Моя біографія»
(Марко Черемшина)
Франко мене, як сонце, осяває,
Із круч життя упасти не дає.
Коли знесилюсь, духом окриляє,
Впаду як в сумнів, віри додає.
Хоча й йому, либонь, таки нелегко
Лупати ту скалу все день при дні…
Сьогодні гожий день, а завтра – болю пекло,
Та світить, гріє, наче сонце, він мені.
«Люблю поезію
писану і неписану,
мальовану і немальовану…»
«Моя біографія»
(Марко Черемшина)
Здається, Черемош на арфі грає,
То серце знову жайвором співає –
Це ж сам Франко з ним поруч промовляє.
І Черемшина коломийок знов співає:
«Ой, кувала зозуленька
Межи будяками,
Кличе мене Парасочка
Білими ручками.
Не чаруй мя, файна любко,
Би тебе любити,
Бо у мене лиха жінка,
Буде мене бити.
Та ни бійси, мій любчику,
Вінчєної жінки:
Знают її всі річеньки
Та й усі зарінки.
Знают її всі долини
Та й всі полонини,
Густі корчі ліщинові
Холоди крупини.
Бодай би ти, Парасочко,
Легонько ходила,
Що ти мені та й сліпому
Очі утворила.
Ой, прийшов я до Параски
Лиш голі три разки,
А вна мені показує
На три перелазки:
Оцим будеш приходити,
А цим відходити,
А цим будеш утікати,
Єк мут тебе бити.
Най тобою, моя любко,
Возит упир лати,
Через тебе, файна любко,
Не вдержуся хати.
Бодай би ти, красна чічко,
Голубенько цвила,
Шо ти мені в хаті любість
Та й заколотила».
«Мужицькі душі
прилітають (до Стефаника),
як бджілка до квіту,
і просяться на ніч
у його церкву»
«Добрий вечір,
пане-брате»
(Марко Черемшина)
Стефаник гратулює Черемшину:
Ростеш ти, мой! Ростеш, мужицький сину!
За «Карби» – дяка.
Що поробляєш, адвокате, нині?
«Спасибі, брате, за слова прекрасні.
Живу собі… І не горю, й не гасну…».
– Ой, не крути, Іване! Тая слава
Така примхлива і велична пава…
А я прийшов тобі читати свою «Нитку»,
То ж, слухай, поки в хаті видко…
Коли Стефаник закінчив читати,
Почулось дружнє:
«Ти ж бо геній, пане-брате!»
Не перехвалюй, бо солодким стану
І злиже світ мене, як твій Мурко сметану.
Не раз, не два великі й справжні друзі
Вогонь бентежний дарували Музі.
Не раз, не два вона раділа з ними
І плакала сльозинами рясними.
Новелу «Нитка»,
надруковану 1926 року
у львівському журналі «Світ»,
Василь Стефаник
присвятив Марку Черемшині
* * *
Мов осяйні мадонни дивовижні,
Довкіл буяють білосніжні вишні.
І мов матуся рідна, черемшина
В чоло цілує дорогого сина.
І жайвором дзвенить душа поета –
Пісень і мрій закохана планета.
Про Україну, вічну і єдину,
Й любов її, як Божий дар, глибинну…
* * *
Я жив красою і любов’ю,
Лиш ними, вічними, я жив.
А серце обливалось кров’ю –
Я світ поезії творив.
І я створив його снагою.
Як самоцвіт, він виграє.
О люди, помоліться Богу
За той вогонь, що Він дає!
За те, що творимо в натхненні,
За те, що світимо комусь.
За те, що на землі зеленій
І з вічності
до вас я
озовусь!
* * *
Новелу творить-пише Черемшина,
Гуртуються, пульсуючи, слова,
А за вікном вирує хуртовина,
Реве, як звір, стихія снігова.
І ходить смерть від хати і до хати,
Косою грізною старих і діток тне,
І глухо стогнуть зранені Карпати
І тріскає від болю лоно кам’яне.
То голод земляків на цвинтар кличе,
І ллються сльози, тешуться хрести.
О, Боже, де ти? Як до Тебе ближче
Твоїм рабам з молитвами дійти?
Несила втихомиритись завії,
Всю ніч про смерть нагадує сова…
Слізьми стають гіркі мужицькі мрії
Та невмирущим дихають слова.
* * *
Щодень – двобій, щодень – тривоги,
А в серці болі, наче гать,
Каратись так – нема вже змоги,
Порадь, Стефанику, порадь!
Як жити маю на вогні?
І чується громовий голос:
Ти мусиш жити, наче колос,
Нетлінний колос на стерні!
* * *
Якби людина мала крила,
Повік би гірко не тужила,
Щодень кружляла б в синім небі,
Мов з ладою щасливий лебідь.
Якби людина мала крила,
В душі її розтала б крига.
Ті крила щастям називають,
Ним творять, люблять і дерзають.
* * *
Почали визнавати Черемшину
Відомий Осип Маковей,
Надрукував «Параску» й «Верховину»
І привітав з Путили Федькович-соловей.
Стефаник з Русова подав свій голос,
І щиро, наче брату, написав:
«Як є зерно добірне, буде й колос,
І буде нива щедрою відтак».
* * *
Огненне море у душі,
Огненне море,
Дерзай, Іване, і пиши,
Хоч серце хворе.
Ти мусиш жити для людей,
Щодень, щомиті,
Забувши звабний блиск грошей
І лика ситі.
Ти мусиш бідних мужиків
Вести до сонця…
До них всім серцем прикипіть,
Стать оборонцем.
Жива снага, снага жива –
То їхня сила,
Твої ж овеснені слова –
То їхні крила.
* * *
Верховино моя барвінкова,
Золоті твої диво-груні.
Ти, немов та зоря світанкова,
Скрізь чарівно сіяєш мені.
І дзвенить розтривожена днина,
І наспівує серце, мов птах:
Верховино, свята Верховино,
Вічна пісне на рідних устах!
«Нечестолюбивий
Але свободолюбивий.
Не терплю ніякого ярма».
«Моя біографія»
(Марко Черемшина)
Контора адвокатська, наче вулик,
Гуде щодень.
Несуть сюди страждання
І кривди, марні сподівання
Серця пригноблених гуцулів.
І мусить боронити Черемшина
Своїх братів по духу і по крові
Від ненаситної убивчої сваволі,
Якими повна рідна Верховина.
О, Господи, допоможи ти їм
Високу істину збагнути:
Під цим високим небом голубим
Найперше – людяному бути!
«Грими, як грім,
що найбільшого
дуба коле і палить».
(Василь Стефаник)
– Мой, щось притих твій солоспів,
Не здумай спати!
– Не сплю я, ні, бороню мужиків,
Василю-брате!
– Борись, Іване! І пиши
Свої новели.
Перед талантом не гріши,
Ти ж справжній велет!
І ще порада – обминай
Місця, де ллються вина… –
Світив Стефаник, мов святий.
Ріс Черемшина.
«В половині вересня
прийшов я додому,
до Кобак. Домашня
наша мужицька
біда та злидні
пригнобили мене дуже…».
(З листа Марка Черемшини до Осипа Маковея)
Немов би жар-птиці, новели
Летять у розвихрений світ,
А доля доріженьку стелить
В Кобаки, до рідних воріт.
Нема вже ні дєді, ні нені…
Влітають у бідне село
То кулі, то бурі студені,
То біль, то нестачі та зло.
Змішалось усе в круговерті
Шаленій, підступній, страшній,
Здається, на всенькій планеті
Лиш кривда панує й розбій.
Ще й голод газдує навколо,
Мов лютий й підступний той звір.
І болем напоєне слово
Натхненно мережить папір.
І серце співця, як жарина, –
В якій не вмирає вогонь,
Ним тужить й співа Черемшина
Про долю народу свого.
КОЛЯДА ІЗ ЛИХОЛІТТЯ
«Зажурилися гори й долини,
Що не зродили жито й пшеницю.
Зажурилися газди й газдині,
Що зубожіла їх доля й землиця.
Що нема правди на Божім світі,
Що гине нарід у самім цвіті…
Зглянься, Ісусе, на край наш рідний,
Не дай загинуть нам назавсігди.
Христе, рожденний в убогій стаї,
Хай твоя правда з нами зростає!
З нами зростає, нам помагає,
Нехай зла сила геть пропадає!
«Коли б мені
дозволено перемінитися
у птаха, то вибрав би
я стать жайворонка»
(Марко Черемшина)
«Щось є у цьому жайворонку
Од голосу Черемшини.
Невже, він перо полишив,
У жайворонка переметнувсь?!»
(Іван Драч)
Хотів би я жайвором стати,
Щоб в полі світанок стрічати,
Щоб разом, щоб разом із вами
Радіти землиці дарами.
Хотів би я жайвором стати,
Щоб пісню свою доспівати,
Оту, що нуртує в глибинах
Твого, Українонько, сина.
Хотів би я жайвором стати,
Щоб жити із вами не перестати.
Щоб ви у труді, а чи в радості стріли
Мене, вже пташину, й збагнути зуміли:
Життя наше вічно триває,
Допоки хоч хтось та тебе пам’ятає,
Допоки твій птах в синім небі кружляє
І хтось твоє слово щемке повторяє.
«Ой, весно-весно,
коли привітаєш
ти безталанну
Русь-Україну
своїм благодатним
привітом…
коли розкуєш її
кайдани, обновиш волю?..»
(Марко Черемшина)
Україно моя незрівнянна,
Бачу тебе такою,
Як омріяв Тарас:
Щасливою і молодою
Нареченою у весільний час.
Дочекалась нарешті волі,
Прапор рідний замайорів.
Не дозволяй сваволі
Ставати на твій поріг.
Не дозволяй, щоб знову
Шмагали тебе нагаї.
Світися в високій любові
На всі століття. Вони – твої!
ТРИВАЄ МОЯ ДОРОГА
Висока, крута, як Говерла,
Життя мого хресна дорога.
Мрія моя і Вкраїна не вмерла,
То ж триває моя дорога
До сонця. До Бога.
Дзвенять наді мною вітри, мов еоли,
В груди б’ються печалі, як смерчі.
Хреста свого я не кидав ніколи,
Ніс крізь боріння хуртечі.
І якщо і судилося впасти,
Ви не вірте, що я не з вами.
Я у радості вашій і щасті,
Всміхаюсь, вмиваюсь сльозами.
Я в кожній пелюстці квітучій,
У пісні дзвінкій «Черемшини»,
Я світлом своїм невмирущим
Буду завше іти до людини.
* * *
Мужицькі думи – золоті зернини
Збираю серцем і лелію їх.
Вони ж незмірні мудрості глибини,
Якби ж то кожну я посіять… зміг!
Тоді зродили б чарівні перлини
Тривог, печалей і гірких утіх.
Моїх жадань осонцені вершини.
На них ще сніг.
Але розтане сніг!
* * *
У моєї оселі
Ще високі пороги,
У моєї оселі
Міцні сволоки.
Приходьте до неї
Щасливі, веселі
На добру гостину,
На щирі рядки.
Погляньте, як рвійно
Джерельце струмоче,
Як квітнуть жасмини
І ніжний бузок…
Це дух мій із вами
Обнятися хоче,
Це радість нуртує
За кожен ваш крок!
Я з вами, я з вами
Посиджу в задумі,
Відчую на дотик
Розмови тепло…
Я вірю, що творчість
Не скориться суму,
Інакше б щасливих
Людей не було.
У моєї оселі
Ще й вікна веселі –
Довірливо зорять
В цей нинішній світ.
Спасибі за спомин
У щасті і в горі,
Спасибі за слово
І щирий привіт.
* * *
Я ще не все сказав.
Не виспівав до болю,
Що в серці раз по раз
Клекоче, як вулкан.
Але також
Не проклинаю долю
За вир страждань,
За гіркоту оман.
Я ще не все сказав, –
Таку багату душу
Дав Бог мені
На довгі, на часи.
А через те
Іще почути мушу
Молитви сонця,
Правди голоси.
Я ще не все сказав,
Повірте мені, люди,
Що я любив вас так,
Як тільки міг.
І якщо світ мене
Колись забуде,
То лиш тому,
Що зло не переміг.
Я ще не все сказав.
То хай хтось інший скаже,
Про те, як вісь земна
Напружено двигтить.
Як знов любов
Прийти весні накаже,
Щоб повторить життя
Кожніську мить.
* * *
Верховина така зелена!
Що ж їй чується уві сні?
Може, вальси звучать Шопена?
Може, – нові пісні?
Може, травневий Відень
Їй шелестить із віт?
Все таке миле й рідне –
Юності ніжний цвіт.
Що ж, хай літа минули,
Хвилями відпливли,
Та в серці живе відлуння
Радості і жаги.
В серці живе натхнення
Наперекір зимі,
І те, що зветься коханням,
І любий щасливий сміх.
Верховина така зелена!
Хай минають тисячі літ!
Вона пам’ятає про мене.
Вона береже мій світ.
Володимир ГРИГОРАК
