У хаті затишно, привітно. Над образами – рушники, рясно вкриті узорами. Стіл на дерев’яних точених ніжках, накритий гарно вишитою скатертиною, а меблеве ліжко застелене ліжником, на якому красуються чорнобривими візерунками подушки. Березівські вишиванки – як чорнобривці на тлі барвистих краєвидів Карпат. Традиційно, по-березівськи виштрамувана хата, у якій панує дух творчого натхнення.
Марися Геник, жінка поважного віку, завжди з голкою в руках. Мислить творчо, нитку до нитки припасовує колоритно, вишиває цікаві орнаментальні композиції, що привертають увагу численних шанувальників народної творчості. Березівську вишивальницю відвідують мистецтвознавці, науковці, журналісти. Працівники Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини і Покуття – часті гості у домі пані Марії. Тоді вона відкриває шафу і виймає звідти шедеври власної праці. Перед гостями розгортається світ краси – світ березівських візерунків. Що не вишивка – інша композиція: сорочки, блузки, рушники, доріжки, пішви, серветки… Очі розбігаються від захоплення! Але це – тільки частина тврчого доробку. Вишиванок Марії не злічити серед односельців, а ще у двох сільських церквах чудові хоругви подарувала вишивальниця за здоров’я родини на славу Божу. Показавши гостям творчі здобутки, вона акуратно згортає своє шитво і знову кладе на місце у шафу.
– Най стоять. Буде пам’ятка дітям, внукам, правнукам. Маю вже двох правнучат, – тішиться прабабця Марія.
Марія Геник, по-сільському “Касючка”, ще пам’ятає давні весільні обряди і співанки, уміє випікати весільний коровай із усіма традиційними прикрасами. Родом вона із Середнього Березова з родини Сулятицьких – славних патріотів України. Вона добре пам’ятає свою бабусю по матері Анну, відому в Березовах писанкарку, що писала традиційні писанки і внучку цього теж навчала. Давала їй у руки біленьке яєчко, писачок, покаже, як розводити узори бджолиним воском – і мала Марійка на білій шкаралупці виводила свої нехитрі узори. Але найбіль шу охоту мала до вишивання. В домі багато вишивали мама та найстарша сестра Анна, тож було у кого навчитися. Донині Марія Геник береже як реліквію скатертину з трояндами – шитво рідної сестри, яка дуже любила квіти: “Бувало, сяде серед квітів, і не малює, а вишиває їх одразу”.
Сумна її біографічна довідка: Сулятицька Анна Володимирівна, 1923 р.н. Народилася в селі Середній Березів, українка, освіта початкова, проживала в Березові. 14.09.1950 р. заарештована. Звинувачення: брат Мирослав – крайовий Провідник СБОУН на Буковині (псевдо “Кривоніс”, “Петро”), переховувала станичного ОУН. Військовим трибуналом військ МВС Станіславської області 24.11.1950 р. засуджена на 25 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Реабілітована 16.02.1993 року.
Марія Геник шанує пам’ять тата Володимира Сулятицького, котрий був двоюрідним братом славнозвісного сотника січового стрілецтва Гриця Голинського. Патріотизм брата передався Володимирові, і він за Польщі зацікавився національною українською політикою, в дусі якої він виховував своїх дітей, був добрим сім’янином і ґаздою на своєму сільському маєтку.
Біографічні довідки вишивальниці Марії Геник з її особистих споминів:
Народилася 1933 року на Маковея, 14 серпня, та хрестили на Першу Богородицю, то й записали у метриці 28 серпня.
Малою дуже любила малювати та читати “Кобзар” Тараса Шевченка. Любила народні співанки, які запам’ятовувала і наспівувала, пасучи корову у лузі. На тому пасовиську мала досить часу, щоб вишивати. Брала у мами нитки, іглу, тай вчилася сама. У школі не довелося довго вчитися, лиш до 6-го класу, а далі – неволя. Сім’ю Марії на Покрову 1947 року енкаведисти вислали в Сибір. Через діяльність брата і сестри. “Ми опинилися у совхозі “Томбовський” в Омській області. Страшної біди ми там зазнали – мама, сестра Юльця, брат Андрій і я – в холоді та голоді. Згодом мама влаштувала мені втечу. Познайомилася із росіянкою – фронтовою медсестрою, жінкою доброго сумління, і довідавшись, що та їде на Захід України, попросила, аби вона взяла мене із собою, ніби я її донька. Я всю дорогу мала вдавати глухоніму, щоб не видати себе і її. Так я опинилася на волі, у рідному селі. Мама повернулася аж через вісім років, приїхала у Березів, відбувши вирок, а там – ні кола-ні двора. Все забрали совєти”, – згадує Марія Геник.
Вийшла заміж за односельця Михайла Геника (Касюка), простого сільського хлопця-землероба і перейшла жити до Вижного Березова. Тут довго не було колгоспу, то ми пантрували власне ґаздівство. Побудувалися, разом виховали трьох дітей, помогли їм “стати на ноги”. Микола закінчив училище, вивчився на токаря, Петро – висотник-альпініст. У 1991 році разом із групою українських альпіністів вперше в історії встановив синьо-жовтий український прапор на вершині Ельбруса. Донька Анна стала художницею. Тепер з родиною живе у Києві, викладає в інституті ім. Михайла Бойчука. Вона фахівець з художньої обробки шкіри. Крім того, ще любить ткати та писати писанки.
Бабуся у Вижнім Березові тішиться дітьми, внуками і правнуками. Коли вишила за власним задумом оригінальний ясик, то внучка Іванка, відпочиваючи на канікулах у баби, “охрестила” її витвір – “Нас багато, нас не подолати”, що помножило натхнення самобутньої майстрині-вишивальниці.
Світлини автора
Микола ГРЕПИНЯК
