Як це було насправді…

(принагідні роздуми)

Давненько – десь трохи більше року – я надибав в Інтернеті матеріал поета Василя Рябого про незабутнього Тараса Мельничука (Боже, як же ж ми любимо справжніх, однак мертвих Поетів! Живих, як правило, зневажаємо…). Матеріал як матеріал – йшлося про відвідини Тарасом Мельничуком закарпатської туристської бази “Драгобрат” разом із групою партійців коломийської УРП, головою якої був уже  нині покійний Дмитро Гриньків. Василя Рябого не було серед нас і те, що він написав про Тараса Мельничука, базується на розповідях очевидців.

Василь Рябий, опираючись на їхні розповіді, більш-менш сумлінно переповів історію перебування Тараса Мельничука на “Драгобраті” з нашою туристською групою партійців УРП. Правда і те (наскільки я пригадую, усе це діялося десь під кінець червня 1991 року), що Тарас Мельничук зі мною  розіграв перед туристами ледь не півторагодинну політичну п’єсу, в якій Тарас виконував роль дисидента (він ним і був!), а я, скромний  раб Божий Микола Чорнокниш, грав роль усемогутнього полковника КҐБ.

Повторюю: поет Василь Рябий добросовісно про все розповів, за що я йому вдячний. Заковика лише в тому, що, відображаючи мене у ролі високопосадового каґебіста, він дещо, делікатно висловлюючись, передав куті меду – на кшталт того, що я Тарасові погрожував, бризкав слиною і робив страшні очі (я і дотепер ніяк не можу збагнути, що ж оце означає: робив страшні очі?).

Річ у тому, що мене жорстко виховувала одна тільки мати, свого часу глибоко законспірована зв’язкова УПА – настільки глибоко законспірована (вона тривалий час була телефоністкою на комутаторі), що я від зовсім мені чужих людей довідався про її причетність до Великої Боротьби.

Мова не про це. Вона, покійна моя мати, виховала мене так, що ніхто і дотепер не чує од мене лайливого слова, а вже про те, щоб я – просто як людина! – комусь погрожував, бризкав слиною та ще й при цьому робив страшні очі… дико і вкрай примітивно!..

Усе було якраз навпаки.

А саме: республіканці-туристи, ми гірською дорогою все ж добралися до туристської бази “Драгобрат” і, замість того, щоб відпочити, відразу поперли на “Дві сестри” – доволі високі вершини. Це тільки Микола Чорнокниш міг додуматися пертися до цих оманливо прекрасних вершин у босоніжках!.. Однак для нього подібні вчинки вельми і вельми характерні. Що ж до Тараса Мельничука, то він залишився на базі. Він уже явно не був здатний долати вершини і, тим більше, сходити з них, – сходження з вершини, виявляється,  набагато тяжче…

Повернувшись на базу, ми у передочікуванні вечері зібрались на другому поверсі бази – на галереї. Всі, окрім Тараса Мельничука, виглядали доволі втомленими. Втім, і для Тараса дорога від залізничного вокзалу до бази не була такою уже й легкою. Він знав про мету нашого сходження: підняти на вершині “Двох сестер” синьо-жовтий і червоно-чорний повстанський прапори, а Дмитро Гриньків, голова Коломийської УРП, у присутності туристів з Росії мав відсалютувати зі стартового пістолета.

Все так і відбулося. Мушу зазначити, що російські туристи вельми прихильно відреагували на нашу партійну акцію. Я ще не відійшов од хмільного враження від нашого успіху, як і від болісного гулу в ногах, коли ж це Тарас у присутності російських туристів так лагідненько ввічливо питається у мене:

– Признайтеся, пане полковнику КҐБ, вам очі не муляють кольори наших українських прапорів? Може, вам усе ж таки миліше звертання: товаришу полковнику…

– Ну що ви, пане Тарасе, – відреагував я автоматично, і собі маючи бажання трохи розважитись.

– Мені навіть це дуже подобається: пане… Це ж так шляхетно! А кольори ваших прапорів нас анітрішечки не турбують. Мода мінлива як жінка. Вчора одні кольори – сьогодні інші… Пусте!..

– Ви гадаєте…

– Гадають ворожки, пане Тарасе. Ми прораховуємо усі мислимі і немислимі варіанти суспільного розвитку. На те ж ми і є Комітєт Ґосударствєнной Бєзопасності.

Ось тут я хочу зробити невеличкий відступ стосовно такої неоднозначної постаті як Тарас Мельничук. Він був не лише Поетом. Він був іще й прекрасним актором. Він оцим своїм лагідненько ввічливим запитанням (Боже ж ти мій, скільки було у цьому запитанні витонченої іронії!) кинув мені петельку, а я відразу, трішечки розуміючись на природі театру і кіно (навчання у Київському театральному інституті ім. Карпенка-Карого – режисура кіно, щось та мені дало), накинув на петельку гачечок – і воно пішло та й поїхало…

– Не знаю, що на мене найшло, але я перемежовував українську мову із не менш добірною російською і крайоком спостеріг, як до нашого спілкування з непідробною цікавістю прислухаються російські туристи. – Ваше упереджене ставлення до моєї… контори… мені зрозуміле: дві тривалі відсидки ні за що ні про що по суті…

– Антирадянщина!

– Я знаю, у чому ви були звинувачені. Я говорив і говоритиму: людський розум безмежний, – дурість, на жаль, теж. Що ж ви хочете? Єдність протилежностей!.. (Тривала пауза). Пане Тарасе, ви людина високоосвічена. Ви мене прекрасно розумієте.

Тарас Мельничук витримав не менш промовисту паузу.

Й ось за час оцієї паузи хочу пояснити, чому я з такою легкістю перемежовував українську мову із не менш добірною російською.

Бо так уже склалося моє прекрасне життя (будь воно тричі прокляте!): як тільки я народився у рожнівському присілку Забрід, – а моє село мало декілька присілків, яких давно вже нема, – зловорожа душа в образі маминої сестрички по дєдеві, перебуваючи на посаді голови сільської ради, вирішила – “жєхла”, як у нас кажуть, комуністка, прислужитися совєцькій владі не на страх, а на совість, і… почала дуже енергійно реалізовувати розпрацьований нагорі план по ліквідації рожнівських присілків.

Словом, на Херсонщині мати працювала дояркою, а мене віддали до російськомовного дитячого садочка. Отож, не дивно, що коли я повернувся з матір’ю до рідного краю, два-три роки мало хто міг мене у моєму “питомому” селі зрозуміти. Буває ж так!

Буває і не таке…

Втім, я ні до кого претензій не маю. Що було – те було. Нехай судить Господь.

Однак повертаюся до мого візаві Тараса Мельничука.

Він – мовчав. Я миттєво збагнув, що таки-просто зобов’язаний продовжувати (інтрига запущена, зупинити її – неможливо):

– Я прекрасно розумію вас, пане Тарасе. Вам нема за що дякувати моїй конторі. А втім, вибачте за цинізм, ви були да-алеко не першим і не останнім. Кожному випадає те, що випадає. Таке наше життя.

Спостеріг: усі, хто був тоді на галереї, надто російські туристи, з непідробним зацікавленням спостерігають затіяне нами дійство. Я почув захоплено тихе позаду себе, трохи збоку: “Такой молодой, а уже полковник”. Отой майже шепіт додав мені творчої снаги і я увійшов в образ високоінтелектуального полковника КҐБ, – в оту блаженну мить творення образу я уже був справжнісіньким полковником КҐБ…

Благословенна мить увірування у запропоновані обставини – для актора і… працівника “делікатної” служби. Мене, уже як такого собі  Миколи Чорнокниша, дивакуватого мрійника, серед присутніх на дійстві більш не було. Спілкувалася з Тарасом зовсім інша людська фізична екзистенція – холоднокровна, хитромудра, достобіса проникливо далекоглядна і через це розважливо цинічна. Коротше: я увійшов в образ отакого собі каґебіста-інтелектуала – працівника секретної служби новітнього часу.

Що ж до Тараса Мельничука, то в нього не було потреби входити в образ дисидента, – він дисидентом був до мозку кісток… Так би мовити, вродженим дисидентом. Від Бога.

За що й поплатився. Своїм нормальним людським майбутнім, здоров’ям і, врешті-решт, життям. Хоча, зрештою, що таке нормальне людське майбутнє? Хто ж це може визначити критерії цього нормального людського майбутнього? А яке ж тоді людське майбутнє слід вважати ненормальним?

ТАРАС (розриває дорогу цигарку і скручує собі газетну самокрутку). Чого ж ви замовкли, пане полковнику КҐБ?

Я (себто половник КҐБ). Та ось я спостерігаю за вами, так званими патріотами України, і серце моє кров’ю обливається від жалю і смутку.

ТАРАС. Я-ак, у вас навіть є серце?

Я (надалі, щоб постійно не поторюватись, подальші репліки вважати від особи полковника КҐБ!). Помилка природи, пане Тарасе. Але я не шкодую. Інколи природа помиляється на благо… Не варто іронізувати (перед цим перебиваючи “опонента” різким владним помахом правиці). Для початку: від себе і від імені працівників мого сектора я прошу вибачення, пане Тарасе, за усі дії наших дебілів-триглодитів. Несть числа дурням… Що, у вашому… творчому… середовищі усі такі розумні і талановиті як ви? Дурнів і в нас не бракує – закостеніло партійних. Тільки наша служба, на відміну від усього суспільства, їх неухильно вибраковує. Дурні у нас згорають.

ТАРАС. У печі?

Я. Інколи й у печі, пане Тарасе. Залежить усе від ситуації.

ТАРАС. При першому нашому знайомстві я зрозумів: ви каґебіст висококласний…

Я. Надіюся!

Тут я собі дозволю зробити невеличкий екскурс у минуле.

Річ у тому, що замолоду, попри бажання, мені довелося мати доволі тісні стосунки з цією “делікатною” службою. Кажу наперед: КҐБ для мене персонально і справді виявився делікатною службою, – в усякому разі, до тих співробітників, з якими контактувався,  не маю жодних претензій. Навпаки, я їм глибоко вдячний!.. Бо ніхто з них на мене не тиснув у вигляді погроз і вже й поготів я не відчував найменшої спроби з їхнього боку зробити мене примітивним “стукачем”.

Коротко: знайомству з ними я зобов’язаний одній хорошій рожнівській людині, яку свого часу – давно-предавно, ще за совєцького періоду, з тріском вигнали з міліції за порушення соціалістичної законності. Позаяк ця людина давно уже покійна, то я її особу конкретизувати не буду. Та це і не так суттєво. Досить того, що людина вважала себе стражем комуністичної системи – і зобов’язала мене давати йому читати усе те, що я пишу. Йому забаглося бути моїм персональним цензором. А щоб відчепитися від оцього настирливця, то я знайомив його з копією фрагментів свого роману “Веселий реквієм”.

Мені зараз смішно і сумно про це згадувати, але я в дуже молодих (пацанячих!) роках зважився писати величезний політичний роман, в якому центральним персонажем фігурував – хто б ви думали?!! – сам Андрей Шептицький. Зрозуміло, що спершу я живився офіційними викривальними матеріалами, однак…

Як би там не було, а мене листовно викликали до районного КҐБ.

Не буду запевняти, що я, раб Божий Микола Чорнокниш, місця собі не міг знайти від радості, – відкриваючи сіруватий стандартний конверт з адресою “установи”, я відчув, як у мене бридко тремтять коліна. Це тепер більшість наших зразково показових патріотів (я їх називаю “патріотусами”) у моєму неоднозначному минулому героїчно боролися з тоталітаризмом… Що, носили дулю в кишені? Та й це навряд!..

А тоді було мені на душі тяжко і тривожно. Мати плакала. З КҐБ жарти були дуже погані, – мати, як виявилося згодом, знала це з власного досвіду…

Правда – вона і є правда: попри мої найгірші передчування співробітник КҐБ  у цивільному ґречно, аж мене це приголомшило, пояснив мені в дуже скромно обставленому кабінеті причину виклику. Я не відчув навіть найменшої спроби тиску на мене! (Я вже про це говорив).

Господи, як у цьому житті усе просто – аж до фізіологічного обридження!.. Хороша рожнівська людина написала до районного КҐБ на мене донос. Мовляв, він (себто я, скромний раб Божий Микола Чорнокниш), своїми писаннями підло підкопується під “устої” (підвалини) комуністичної ідеології “і тому я, як син Партії, дуже прошу його посадити, бо  скрізь він розповідає на похоронах і весіллях погані анекдоти про мою рідну, мені найдорожчу радянську владу”.

Співробітник КҐБ порадив мені не захоплюватись анекдотами і висловив бажання ознайомитися з моїми “писаннями”. Ви б відмовили? Я щось тоді не зустрічав теперішніх “борців з тоталітаризмом”!.. Тоді ледь не у всіх у подібній ситуації бридко тремтіли коліна. Чи не так?

Я, зрозуміло, на другий же день притарабанив до співробітника білу папку із чималеньким стосиком першодруку, – копію собі я залишив (портативна пишуча машинка “Москва” була вже зареєстрована у районному КҐБ). А на папці було вималювано великими літерами: “Веселий реквієм”).

Співробітник відпустив мене додому. На прощання сказав, що мене викличуть, коли буде потрібно… і мене викликали десь через місяць. Мушу сказати, що мої коліна вже не підгиналися.

У тому ж кабінеті мене – знову ж таки вельми приязно! – прийняв інший співробітник помітно старшого віку, судячи з густого просивинку у волоссі, схожий чимсь на доброго мудрого вчителя. Він був з обласного КҐБ, а це щось та означало!..

Неуважно переглядаючи якісь папери, почав просто, начебто йшлося про звичайнісіньку буденну справу:

– Ми підняли деякі… матеріали… – (ох, ця промовиста тягуча пауза!). – Ваша мати мала певні стосунки з націоналістичним підпіллям, – мізинчиком вказав на папери. – Це матеріали слідства з Кутського МДБ.

Абревіатура не перекладається, але я про це героїчно промовчав.

Він м’яко поцікавився:

– Ви про це знали?

Я про це і справді нічого не знав. Можливо, на цього працівника подіяв мій щиросердний голос, але він повірив мені, тому що дружелюбно розповів деякі подробиці і перейшов до справи:

– Миколо, ми дуже уважно прочитали вами написане і нам, зокрема мені, імпонує те, що ви, така молода, фактично юна людина взялися за таку відповідальну річ як політичний роман. Нехай не все у вже написаному вами аж таке зграбне, однак письмо ваше оригінальне, образне… я би сказав… Я прочитав вашу новелу у “Жовтні” і вона мені припала до душі. З вас вийде перспективний письменник, якщо…

Знову тривала пауза.

У березневому номері львівського літературного журналу “Жовтень” була видрукувана під рубрикою “За столом новеліста” моя художня річ “Жив собі дід – і…”

Я тільки й спромігся мовити:

– Я не ворог держави, в якій я живу, і мені дорогі комуністичні ідеали…

Співробітник КҐБ обласного рівня заперечливо змахнув рукою. Та й самому мені стало нестерпно соромно від кричущої фальші у моєму голосі.

– У вас митрополит Шептицький мученик, жертва власних ідеалів…

Ось тут мене й прорвало. Не впевнений, чи я зважився б на таке у теперішньому своєму віці, але тоді… Нехай благословенною буде молодість!..

Я відповів, не почуваючи скутості від бридкого остраху (це тепер, повторюю, ледь не усі були непримиренними борцями з тоталітаризмом, носячи, звісна річ, дулю в кишені… хоча навряд чи й дулю носили!..):

– Для мене Шептицький – не ворог, а справжнісінький мученик, розбитий паралічем. Він вірив у своє, а хто був проти нього – у своє. Ви ж не будете заперечувати, що це неймовірно складна і суперечлива постать. Це ж він, митрополит Шептицький, звернувся з особистим листом-протестом до самого Адольфа Гітлера на захист євреїв – і знаєте, що йому відписав Гітлер? “Ваша ексцеленціє! Якби не ваш високий духовний сан, то я наказав би вас повісити.”

Опріч того, я ще розповів про те, що Шептицький підтримував фінансово письменника-самоука Андрія Красовського, з яким мене поріднюють родинні зв’язки. А він же ж, Андрій Красовський, у двадцятих роках своїми творами у прогресивних львівських часописах пропагував ідеали робітничо-селянської влади там, за Збручем. До певної міри подібна інформація була для мене козирною…

Мій делікатний співрозмовник не зводив із мене очей – напродиво чистих блакитних очей. Бувають же ж у людей такі очі!..

– Продовжуйте, Миколо, продовжуйте…

Мене понесло.

– Що користі з того, що митрополит Шептицький буде зображений у моєму романі  якимось недолугим примітивом. Якщо це справді так, то з ким же тоді боролася радянська влада? Опримітивлювання ворогів чи не завдає відчутної шкоди комуністичній ідеології?

Коротше кажучи, я ще нагадав про газету воєнних часів “Прикарпатська правда” за 1944 рік, у якій особа митрополита Андрея Шептицького і його подвижницька діяльність були висвітлені фронтовим журналістом – напевне ж співпрацівником органів НКВД, судячи з його обізнаності  – доволі стримано, я би навіть сказав, із певною співчутливою симпатією. Про ймовірні стосунки цього фронтового журналіста з НКВД я не сказав нічого…

Співробітник КҐБ обласного рівня напослідок побажав мені творчих успіхів у моїй праці на благо держави і поцікавився, як мені живеться. Я признався, що дошкуляє дрібне сільське начальство – бригадири і ланкові, які вбачають у мені з причини своєї вродженої тупості запеклого антирадянщика і до знетями прагнуть затягти мене у колгосп “до гною”. Це ж як характерно для українця: якщо у мене здохла корова, то, дай Боже, щоб і в сусіда вона здохла!..

– Ідіть і спокійно працюйте. Ми ще будемо зустрічатися з вами. – І на прощання подав мені вогку холодну руку.

Це було вже щось!..

Бригадири і ланкові якось автоматично “відсохли” від мене…

У певному розумінні я вже був каґебістом “зі стажем” й у своїй неочікуваній ролі “висококласного каґебіста” та ще й полковника почувався досить упевнено.

ТАРАС (співчутливо, з легкою іронією). А скажіть-но мені: ви – українець? Мова ж у вас прекрасна… Якщо ви не українець, то вас здорово наблатикали у вашій спецшколі.

Я. Ви зачепили за живе, пане Тарасе. Знаєте, мене у п’ятдесят другому, коли я ще був безпомічним кількамісячним немовлям, під чужі плоти викидали з рідної оселі не якісь там міфічні москалі, а чи кацапи – якщо вам, демократам, так уже подобається подібне бридке визначення. Ні, пане Тарасе. З моєї рідної оселі – з мого родинного гнізда мене викинули свої ж українці. Вони ще й пишалися тим, що роблять. А москалики-солдати, як мені мати розповідала, стояли в саду і плакали… (Тремтячим голосом). Скажіть мені, пане Тарасе: ким я можу бути опісля цього всього?

Тут уже я не грав. Мені воістину стало нестерпно боляче.

Тарас без найменшого відтінку іронії вибачився за недоречне запитання.

– Та нормально все, пане Тарасе. Усе нормально… Якщо тільки наш світ нормальний. Адже  на вас “стукали”, знову ж таки, не москалі, – зважте, будь ласка! – а свої, українці. Вони й “брали” вас двічі і вони ж, українці, висуджували вам відповідні терміни відсидки. Хіба ні?

Наша “вистава” знов увійшла в нормальне русло, – мені дуже не хотілося звести її до рівня дешевенької сльозливої мелодрами. З усього видно, Тарас Мельничук теж дуже не хотів цього, – він знову увійшов в образ отакого собі іронічно в’їдливого дисидента і по якійсь хвилі лагідненько так поцікавився:

– А скажіть-но мені, пане полковнику КҐБ, на чиєму ви боці будете, коли все оце… –
обвів довкола себе рукою, – загримить?

– Загримить, як ви оце зволили висловитись, значно раніше, аніж ви, нами інспіровані демократи, сподіваєтесь, – відповів я йому в тон, а в самого проблиснула дещо боязка думка: Боже, що ж я таке несу?!

Та все ж я продовжував (мене знову понесло):

– Так-так, пане Тарасе, я не обмовився! Найближчим часом у Москві  буде інсценована спроба державного перевороту, після чого ми закостенілу комуністичну ідеологію скинемо із себе, як скидають старий дрантивий кожух. Новенькі демократичні шати куди привавбніші… для нас, пане Тарасе!.. для нас!.. Уточнюю: для господарів ситуації. Коли хочете вже зовсім відверто, то для владців – усіх тих, хто править вами. Вам же ж ми залишимо ваші прапори та й усю іншу демократичну атрибутику. Носіться собі з нею на здоров’я, мов циган із писаною торбою. Виголошуйте свої гасла, скільки вам влізе. Нас це анітрохи не турбує. Ви навіть не обслуга корабля. Ви – пасажири на нашому кораблі. А тому запитання, на чиєму я боці – безглузде. На своєму я боці, пане Тарасе. На своєму. Ви прагнете розвалу імперії? Та будь ласка! При вашому максимальному сприянні ми розвалимо цю закостенілу імперію, – вона однаково ж не життєспроможна. Ми натомість, замість покійного СССР, створимо ССД…

– А що це таке, пане полковнику КҐБ? Це як СС чи СД? – обірвав мій монолог Тарас Мельничук?

Я пояснив:

– Ні те, ні інше, пане Тарасе. Союз Суверенних Держав – вас це влаштовує?

– Пождіть-пождіть, пане полковнику. – Тарас наморщив чоло і пильно глянув на мене. – Здається, я починаю вас розуміти…

Тепер уже я спитав іронічно:

– І що ж ви починаєте розуміти?

Тарас Мельничук пропустив мою іронію повз вуха і напродиво серйозно відказав:

– Хитро задумано. Це як у космосі: довкола великої планети покірно крутяться маленькі. Вони ніколи не зможуть зійти з орбіти сателітів, тому що вони не були, не є і ні-ко-ли не будуть самодостатніми. Така вже їхня доля. Ну куди ж від неї подінешся, від своєї власної долі? – й опісля короткої паузи: – Гарне ж ви нам майбутнє готуєте, пане полковнику КҐБ, що й казати… Щиро вам дякую за відвертість!

Тарас Мельничук так неприязно всвердлювався у мене своїми, нараз холодними очима, що мені захотілося обірвати оцю всю нашу імпровізію, однак я вже не міг зупинитися.

– Давайте поговоримо про ваше майбутнє у нашій новій демократичній імперії…

– Я вже уявляю своє майбутнє у вас!

Коли він злостився, голос його насочувався неприємною різкістю… Мої республіканці переглянулися між собою.

– Заспокойтеся, пане Тарасе. З вами і подібними до вас у нашій імперії буде все навпаки.

– Я слухаю вас, пане полковнику КҐБ, слухаю…

Я насолоджувався оцією миттю ТВОРЕННЯ, – воістину мить блаженна!..

– Буду з вами відвертим до кінця, пане Тарасе, – почав я якомога миролюбніше в образі оцього достобіса підступного полковника КҐБ. – Ви і до вас подібні справді небезпечні для нас. Ви якщо зараз не поводирі широких мас – так би мовити, смолоскипники, то у будь-який час – для нас найбільш непевний – можете ними стати. Ви як детонатори, здатні спричинити вибух до пори-часу нейтральної вибухової маси. А це з вашого боку, пане Тарасе, дуж-же серйозна загроза для нас! Я ж обіцяв вам бути до кінця відвертим. І тому, а це природно, зі свого боку ми будемо протидіяти…

Тарас Мельничук перебив:

– Я чув, у Сибіру і на Соловках бараки уже відремонтовані і побілені.

– Облиште, пане Тарасе! Сибір, Соловки, бараки – хай навіть відремонтовані і побілені, нам ні до чого. Нам не потрібна ваша фізична смерть. Точніше, ви нам не потрібні в ореолі мучеників. А от ваш духовний крах…

– Я слухаю вас, пане полковнику КҐБ, слухаю…

Я витримав доречну в отакій ситуації значущу паузу.

– Ми не тільки не будемо вас переслідувати, пане Тарасе. Навпаки: ваші найбільш несприйнятливі для нас опуси ми будемо розповсюджувати мільйонними тиражами, а нами куплені критики будуть славити вас аж до нестерпності. Ви будете потопати у такій розкоші, що неімущий народ люто вас зненавидить. До того ж, ваші найбільш… заумні… вірші діти зобов’язані будуть зубрити у школі. При одній лише згадці про вас діти будуть вити від лютої зненависті до вашої персони.
Я вже не кажу про те, що ваші розкішні портрети будуть скрізь. Як вам отака перспективочка, пане Тарасе?

– Ви страшна істота, п-пане полковнику КҐБ!.. – тільки й мовив Тарас.

– Надіюсь! – тільки й вимовив я в образі оцього достобіса проникливого, далекоглядного і підступного полковника КҐБ…

Ми ще багато про що говорили з Тарасом Мельничуком, але це вже не так суттєво.

Поспіла так довго очікувана наша туристська вечеря…

Епілог

Я постарався реконструювати зміст, дух і стиль наших реплік. Зрозуміло, що про їхнє дослівне відтворення  більш   як через двадцять років не може бути й мови, – диктофони були тоді ще великою рідкістю…

Суттєве інше: Тарас Мельничук розіграв “виставу” десь наприкінці червня, а 19 серпня того ж 1991 року у Москві відбувся державний переворот з усіма наслідками, які мною були нафантазовані за півтора місяця до того. Накаркав, виявляється! Помилився лише у назві: замість ССД спішно було утворене СНД. Що ж, ІМПЕРАТОР ПОМЕР – ХАЙ ЖИВЕ ІМПЕРАТОР?..

Чому саме щонайгірші нафантазовані передбачення мають властивість збуватися?

Микола ЧОРНОКНИШ