Щоб і ви мали спільність з нами…

(продовження, початок у № 1(5)2(6) за 2011, 2012 роки)

Шкільна наука давалася мені легко. А читати навчив мене тато. Саме завдячуючи йому, я не пам’ятаю, щоб читав колись по складах. Батько привчив мене зразу схоплювати зміст написаного. А пов’язано це з тим, що моїм першим букварем були транспаранти… Так-так, оті червоні прямокутні полотнища з білими буквами, яких у 50-х роках минулого сторіччя в Рожнові було досить багато на відтинку дороги між вулицею Строїчівською (тепер вул. Андрія Красовського), Хімчинською (тепер вул. Патріарха Володимира – Романюка), за Заболотівською дорогою (тепер вул. М. Бойчука).

Я дуже хотів їздити з татом на фірі. А тато ставив умову: “Добре, я беру тебе на віз, але ти маєш мені перечітати усі ті фани, шьо будут над окопами”. Якщо я не встигав їх прочитати, фіра зупинялася, тато наказував мені швиденько вставати і чимчикувати (бігом!) додому. Не один і не два рази доводилося мені повертатися пішки…

Тато, між іншим, ще й цікаво змушував мене частіше заглядати до книжки. Нерідко він мені говорив: “Славку, у твоїх книжках чірваки вже завелиси”. Коли я перший-другий раз чув такі слова, то брав свою течку (так вдома називався шкільний портфель) і дивився у першу-ліпшу книжку, яка попадала під руки. Там, звичайно, ніяких черв’яків не було. Але тато продовжував: “Ти чєтанку подивиси – там каргани уже гніздо звили”. Беру читанку – знову нічого немає. А тато, хитрувато посміхаючись, каже: “Запам’їтай собі твердо, ік будеш рідко брати книжки в руки, в них точно чєрва заведеси, а може навіть і гадє кєнисе”.

Мав він свою думку і відносно великої кількості шкільних зошитів.

– Коли я ходив до школи – ліпше було. У шкільника була така файна табличка (це слово тато вимовляв із наголосом на першій букві “а”) і рисік, щоб писати. Написав шьос на тій таблици, а потому витер, і можеш писати знов. А тепер дивиси кілько зошитів. Тай книжок так багато нихто не мав…
У часи татового дитинства, за Польщі, до 4-го класу учні писали на чорних табличках (20х40 см).

Батьки ніколи не перевіряли моїх уроків: по-перше, знань у них для цього не вистачало (і батько, і мати були забрані зі школи у третьому класі), по-друге, не вистачало у них на це часу через домашню роботу, – вони довше біля хати поралися, аніж перебували в хаті. А, по-третє, я ніколи більше 20 хвилин не сидів над уроками: потрібно було або корову пасти, або допомагати мамі на городі. Але в шкільному табелі з четвертого по сьомий клас у мене були одні п’ятірки та похвальні грамоти, а у восьмому, окрім відмінних оцінок, було п’ять чи шість четвірок.

До речі, саме цим фактом тато був дуже незадоволений. Пригадую, коли я повернувся з Коломиї і сказав татові, що Орися Хань і Катерина Строїч – мої однокласниці і круглі відмінниці – уже, фактично, поступили до педагогічного училища без вступних випробувань, а я і Марія Андрійчук, які мали у табелі по кілька четвірок, не поступили, а мають складати вступні іспити, тато сумно промовив:

– Дивиси мені, хлопчі, учиси ліпше, їк хочіш, шьоб з тебе шьос було. А то можу вже согодни дати тобі авторучку на штири пера і олівец з широким рисіком – та йди, як каже Петро Сав’єнчін, до калхозу та й на фермі бабрайси з гноями, їк я…

“Авторучка на штири пера й олівец з широким рисіком” – ґралі і шуфля.

Відчутне зниження успішності у восьмому класі можу пояснити надзвичайно великим завантаженням домашніми справами по господарці (мати постійно хворіла, а тато від зорі до зорі – у колгоспі, а баба Настя сама не встигала зі всім упоратися, тому мені доводилося багато працювати, тож часто було не до уроків). Окрім усього іншого, я дуже захоплювався футболом. Мої старші товариші (сільські футболісти, передовсім Василь Глушко), хотіли зробити з мене доброго воротаря. У зв’язку з чим я, по-перше, багато часу витрачав на тренування, а, по-друге, із “запоєм” перечитав український і російський варіанти книги легендарного воротаря футбольної команди “Динамо”. Олега Макарова “Воротар”. Моя баба Настуня у зв’язку з цим говорила: “Ти, лайдаку, ліпше би сімію читав, а не пазив той пустий питбол”.

Десь у третьому чи четвертому класі у мені вперше прокинулося розуміння жіночої краси. Пригадую, нерідко підбігав до сусіднього класу та із-за дверей заглядався на молоду піонервожату Ірину Михайлівну Данилюк (Щербань). Дуже вона тоді була гарна! Найкраща!

Якщо вже пішла мова про дитячу закоханість, то потрібно і першу, свою шкільну, любов згадати. Але перед цим слід наголосити на тому, що стосунки між хлопцями і дівчатами тоді, всередині 60-х років ХХ ст., були іншими, і, передусім, набагато скромнішими, аніж зараз. Ще більшою ота непоказність й утаємниченість стосунків (ой, Господи, що люди скажуть? Тато мене вб’є!) була характерною для села: за ручки ніхто не водився, прилюдно ніхто не цілувався, не кажучи вже про те, щоб навіть дуже закохані молоді люди могли йти дорогою, обіймаючись.

У зв’язку з цим пригадується здивованість моєї мами, коли вона одного разу в Ленінграді, куди у 1992 році приїхала на моє 40-річчя, побачила хлопця і дівчину, які, обнявшись, як вона говорила, “поза шию”, спокійно прогулювалися біля Олександро-Невської лаври (мама, до речі, саме там тоді мені купила й подарувала золотий натільний хрестик, який я ношу й досі): “Шьо це вони висі одне в одного на шиї? Тфу, гет стид утратили”.

Не можу не звернути увагу на те, що подія ця відбулася вже через 30 років після того, про що йшлося вище. Тобто вже виросло нове, повноцінне покоління, а погляди сільських людей на взаємовідносини молоді залишалися старими.

Але повернуся в свою ранню юність.

Кохання тоді, звичайно, теж було. І запевняю вас: було воно ніяк не гіршим, а, як на мене, навіть духовно вищим, аніж зараз: не було вседозволеності, панувала таємничість відносин, гострішими були переживання очікування недосяжності, (рос. – предвкушения) зустрічі, ніжного дотику долоні, навіть, пальців, поцілунку…

Може саме тому я до сьогодні точно пам’ятаю дату свого першого поцілунку: відбулося це 6 січня 1965 року, під час навчання у шостому класі. Поцілував я тоді, правда, цьому ніс чомусь дуже заважав, та ще й знаходились ми по різні сторони паркана, Наталку Гордійчук із сусіднього села, яка була роком молодшою. До цього свята душі ми вже п’ять місяців зрідка зустрічалися (від Рожнова до Рибного, де жила Наталка, шість км., домашніх телефонів, не кажучи вже про мобільні, у нас тоді не було, та й роботи і в мене (город, корова), і в неї (тютюн) – було багато, а часу вільного мало).

Доля розпорядилася так, що той наш перший поцілунок через вісім років перетворився на весільний коровай. Я, правда, не можу сказати, що наші стосунки з Наталкою впродовж тих восьми років, які розділяють час від першого поцілунку до весілля, були безхмарними.

Наталка за характером – максималіст, а в юності вона була абсолютним максималістом. Це і призвело до того, що одного разу, образившись на факт отримання мною від іншої дівчини листа, вона сказала мені приблизно таке: “Видно, ти ще не доріс до серйозних стосунків. Зустрінемось, коли тобі буде 20 років. До побачення”, – різко повернулася і без оглядки пішла додому.

Але саме в період моєї першої в житті закоханості появились і перші вірші. Вони, звичайно, присвячувалися Наталці.

Однак, вірші не допомогли. Наталка була неприступна. А коли я намагався їй все-таки щось сказати віршами, вона різко зупиняла мене своїм питанням: “Звідки ти це взяв?”

Моя відповідь: “Сам придумав” – для неї, як тепер розумію, дуже недовірливої, – тоді не була переконливою. А словами відомої поетеси Ліни Костенко про те, що “Поезія – це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі” – я відповісти не міг, бо тоді їх ще не знав…

У сьомому класі я захопився журналістикою. Однак, правильніше буде, якщо цю ж думку я сформулюю по-іншому, простіше: у сьомому класі я почав дописувати до районної газети “Радянська Гуцульщина”. А яким я був щасливим, коли вперше знайшов у газеті свою, завбільшки з сірникову коробочку, замітку! А підпис який був! Юнкор Ярослав Радиш! Радості не було меж…

Слід сказати, що тодішній багаторічний редактор газети Олександр Бартош дуже прихильно ставився до молодих дописувачів: запрошував до себе на розмову, давав консультації, залучав до участі у літературних зібраннях. Мені, наприклад, поталанило на одному з них слухати у власному виконанні вірші молодої на той час поетеси Марії Влад. Бачу те дійство як сьогодні: вона була така мила, тендітна і дуже серйозна, чорноволоса, у червоному платті. Одним словом, ґонорова гуцулочка! А вір­ші свої читала напористо-стверджувально. Ще відтоді звучить десь у глибочині душі, нагадуючи про себе, такий рядок з її вірша: “…а по ньому тече кров-живиця”.

Через багато років, уже за часів України незалежної, коли я розпочав свою військову службу в лавах її Збройних Сил, доля подарувала мені кілька зустрічей-розмов з Марією Миколаївною. З посвяти “на добро і щастя”, як пам’ять про наші зустрічі, М. Влад у березні 1993 р. подарувала мені, “землякові і колезі по роботі в українському війську”, свою першу прозову книжку “Стрітеннє”.

Але повернімося знову у пору мого шкільництва.

О. П. Бартош, про якого йшлося вище, активно залучав до роботи з молодими дописувачами і літературних працівників редакції. Одного разу з нами – моїм напарником по юнкорству в ту пору був односельчанин Петро Гавука – працював сам Тарас Мельничук. Ми, щоправда, тоді й не здогадувалися, хто  з нами працює. А виходець з Уторопів, Тарас Юрійович Мельничук – майбутній лауреат Національної премії ім. Т.Г. Шевченка за 1990 р., людина Великого Таланту і надзвичайно важкої долі, на той час 29-річний молодий поет, автор добірки поезій у часописі “Дніпро” (1964) та збірки віршів “Несімо любов планеті” (1967) – наполегливо пояснював нам, рожнівським школярам, чим відрізняється замітка від зарисовки, а стаття від нарису; звертав нашу увагу на те, що листи до редакції бажано писати тільки з однієї сторони листка паперу; просив римувати слова “Рожнів, село, мука (“мука” наголос на букві “у”!); давав домашні завдання тощо. Мені ж назавжди запам’ятався його вираз “Не той гуцул, що згуцулився, а той справжній гуцул – хто в горах родився”.

На все життя у пам’яті моїй закарбувалися ще й такі випадки із років мого шкільництва.

Перший. У першому класі (про це вже дуже коротко зазначалося вище) я пішов із сусідськими дітьми до церкви святити бечку (вербу). На другий день, у понеділок, вчителька наша, Валентина Гаврилівна, запитує: “Діти, хто вчора ходив святити бечку?”

Мої однокласники – ті, що ходили зі мною до церкви, один за одним почали піднімати руку. Не підняв руки, на подив усім, тільки я. А вся справа тільки у тому, що напередодні, увечері, мене батько попередив: якщо тебе завтра запитуватимуть, чи ти був у церкві – кажи, що ти там не був (батько вже, напевно, знав, що нас усіх записали “наглядачі”, а список передали до школи). Я послухався батька, за що через кілька днів була “ідеологічно” покарана наша сім’я, – у сільській стінгазеті “Перець” намалювали усіх: мати з молодшим моїм братом у Храмі Божому моляться, а я показую на школу, на що батько, як виявилося сьогодні, пророче каже: “Твої діди і прадіди ходили до церкви і ти меш ходити”.

Останнім часом нерідко задумуюся над тим, п’ятдесятирічної давності, випадком. Зараз я усвідомлюю, що саме він мав вирішальне значення для моїх батьків у виборі релігійного чи нерелігійного виховання у сім’ї. Для мене ж той випадок став головним релігійним катарсисом (катарсис – виявлення витіснених зі свідомості травмуючих переживань, які викликають симптоми неврозу, і реакція на них). У широкому значенні катарсис – емоційна розрядка, вільне виявлення пригнічених емоцій. Тому, якщо говорити про мою теперішню релігійність, то вона не пов’язана із сімейною релігійною традицією.

Я до релігії прийшов (хоча правильніше буде, – йду) своєю власною дорогою. Я рухаюсь через існуючі умови, намацуючи свій шлях методом спроб і помилок. При цьому намагаюся продумувати свою віру (фраза запозичена з духовних творів Антонія Сурожського). Величезний вплив на формування мого світогляду мали наукові праці та проповіді великих цілителів тіл і душ людських архієпископа Войно-Ясинецького, митрополита Антонія Сурожського, митрополита Димитрія Ростовського, митрополита Іларіона (І.І. Огієнка), а також страдницьке життя та державницькі ідеї патріарха Володимира (Романюка), читаючи які, я намагався як можна більше думати…

Другий. Вдруге мені довелося пережити конфлікт між школою і релігією у третьому класі. Померла дитина (маленька донечка) у моєї первої сестри Ірини Лук’янівни Радиш (доньки рідної татової сестри Марії Романівни Пучко). Сусідським дітям, а також дітям рідні, було доручено нести труну, віко труни, вінки тощо). Мені доручили разом ще із трьома хлопцями нести віко труни. На другий чи третій день після похорону “погану поведінку” усіх, задіяних у похоронній процесії, обговорювали перед своїми однокласниками. Усім, при повторі такого вчинку, пригрозили виключенням зі школи, а мені ще й сказали, що не приймуть у піонери…

Слід наголосити на тому, що належного релігійного виховання мої батьки не могли мені дати через страх перед радянською владою. Навіть постити нас не примушували. Виключення інколи складав один день року – Страсна П’ятниця перед Великоднем. Мама в цей день намагалася зробити так, щоб її діти споживали тільки пісну їжу. Батьки добре розуміли, що якщо будуть мене і мого молодшого брата змушувати ходити до церкви і навчати основам релігії, то це може завадити нам в отриманні хорошої освіти. А їм дуже хотілося, щоб їхні діти вивчилися на лікарів або вчителів, щоб не мучилися все життя, як вони, у колгоспі. (Мої батьки – і батько і мати – за Польщі закінчили тільки три класи, бо нікому було випасати худобу. А мій дід по батькові стосовно свого сина, а мого батька, був іще категоричнішим: “З тебе піп і так не вийде, тому не треба в школі сподні (штани) протирати…”).

Боялися батьки й розповідей про минувшину – тут був страх самозбереження. Батьки добре знали, що людей, які щось говорили про козаків, Україну чи мали якесь, навіть найменше, відношення до ОУН-УПА – повивозили до Сибіру.

Третій. Було це десь наприкінці першого класу, а може, на літніх канікулах по його закінченні.

Мій сусід і товариш Григорій Іванович Стеф’юк (уже покійний, царство йому небесне) якось дуже мене перелякав. А справа в тому, що ми розмовляли з приводу вивчення російської мови. Цей предмет мав розпочатися для мене у другому класі. А Грицько Іванчишин – так його звали по-вуличному, уже мав досвід вивчення російської мови, бо на два роки був старшим – мені говорить: коли будеш вчити російську мову, треба буде язика, якого маєш, вирізати і вставляти російського… А ще Гриць мене вчив курити. Не навчив, правда, але запам’яталася його “школа”: коли вдихаєш дим – дальше бачиш.

Пам’ятаю, як він командував: – Ану вдихай і кажи: “Пани їдут…”

Коли це робив – кашель і сльози… Мабуть, ця прикра обставина і невсипущий контроль батьків відбили охоту навчитися курити, з чого дуже радію. І при нагоді висловлюю щиру вдячність Орисі Стеф’юк – рідній сестрі Григорія Стеф’юка і своїй однокласниці за те, що вона своєчасно інформувала моїх батьків про ту “Грицкову школу”, а вже батьки, звісно, зробили усе, щоб я тоді “ни узєвси курити”.

Четвертий. У дитинстві, десь у класі четвертому чи п’ятому, я вперше наштовхнувся на соціальний бар’єр, який я, ще на той час малий хлопчик, відчув дуже гостро і сприйняв дуже боляче…

Річ у тім, що мої батьки жили досить бідно. Які могли бути статки у батька – рядового колгоспника, їздового тваринницької ферми та, непрацюючої через хворобу, матері? Щоб заробити якусь копійчину, мати носила молоко до сільської інтелігенції – вчителів або медичних працівників. Нерідко носити молоко доводилось і мені. Банку з молоком, якщо на мій стук не виходила господиня, я залишав біля дверей. Після уроків звідти ж забирав порожню банку.

Одного разу банки на звичному місці не виявилось, а хата була закрита на ключ. Сина господині я кілька хвилин тому бачив на подвір’ї іншої сім’ї. Підходжу до сусіднього будинку. Але дітей на подвір’ї вже не було. Стукаю у двері. Виходить син господині. На моє прохання покликати сина сусідки я почув відповідь:

– Іди звідси! Тобі не можна до нас заходити.

Тоді я вперше зрозумів, що між мною і дітьми сільської інтелігенції стоїть якийсь незримий мур, за яким я відчув себе самотнім, неповноцінним, розгубленим, нещасним…

Коли ж я прийшов додому і, плачучи, що мене вигнали, намагався пояснити мамі, чому я не приніс посуд для молока, мати, пригорнувши мою голівку до себе, сказала приблизно таке:

– Славчику, у тебе були грузькі чоботи і тому тебе не пустили до хати. Але ти вчєси добре і колис сам станеш розумним – таким, як Фидусь Погрб’єнник… Ґашпорчін…

Сьогодні я переконаний, що ті дитячі переживання мали неабиякий вплив на подальше моє життя: те дитяче відчуття несправедливості підсилило у мені бажання добре вчитися, щоб теж колись стати вчителем, або лікарем.

П’ятий. Іду одного ранку до школи (навчався я тоді десь у п’ятому чи шостому класі) і бачу, як в одного ґазди – Івана Григоровича Щербаня хата вище вікон обведена синьо-жовтою смугою. Коли ж повертався зі школи – вже цієї жовто-блакитної смуги не було. Запитую вдома у мами: чому вуйко Іван забілив тоту смугу вапном? Мати мені відповіла, що нічого з цього приводу не знає. А найцікавіше в цій історії те, що вже наступного дня у школі на уроці української мови під диктування записували таке речення: “Зметемо з лиця землі тих, хто посміє підняти жовто-блакитний прапор”. Але тоді якихось асоціацій між жовто-синьою смугою на будівлі хати і прапором у мене не виникло.

До речі, моїх батьків мали вивезти до Ворошиловградської області. Вже була розібрана їхня хата та всі господарські прибудови на присілку Рожнів-Забрід (“Сирилівка”) під керівництвом голови сільської ради Катерини Григорівни Соломійчук та голови колгоспу Василя Семеновича Козака, жителя села Рибне, й відправлені на залізничну станцію до містечка Заболотів. Як пізніше з цього приводу говорила мені мати, – “…ми (моя баба Настуня, мама і батько) залишилися під голим небом…”; худобу і сільськогосподарський реманент забрано до колгоспу. Це було 21 квітня – на третій день Великодних свят 1952 року, а через тиждень, у Провідну неділю – 26 квітня, мати народила мене. І це, як стверджували батько-мати, врятувало нашу сім’ю од виселення на Схід України.

Шостий. Під час навчання у 4 – 6 класах батько кожного літа вивозив мене на полонину “Масний Присліп”.

Що мені з тих часів запам’яталося найбільше? Полонинська кужба!.. Місце і засіб для приготування їжі. Я дуже любив дивитися на вогонь, що потріскує під великим, чорним від диму, баняком, розсипаючи дрібні іскри, що нерідко залітали і в кулешу, що варилася в тій череватій посудині.

Інколи, особливо в дощову погоду, біля кужби збиралися чоловіки з усієї стаї (приміщення для житла полонинників), надто ті з них, хто мав великий досвід полонинських літувань. Вони довго-довго розповідали різні, доволі часто страшні, але дуже цікаві гуцульські легенди про чорта і бісицю, – “…чьорт, а щез би він, гарцує долив, бісиця – верьхами; бісиця страшніша за чьорта, а щез би, таке на ніч мелю”; про опришків; про бій ведмедя і бика…

“…Ведмідь напав на бугая. А той великий був. Їк притис вуйка (ведмедя) до скали –
той і здох. Але Місьо (бик) боєвся відпускати ведмедя і також закоштелів коло него…”.
А ще розповідали, як ведмеді нападають на корів, – “…ведмідь штрикає на корову і на скаку роздираєт її над передніми ногами…”.

Пам’ятаю ще, як один раз ходив з татом корів шукати. Справа в тому, що корови, шукаючи м’якої соковитої трави, часто відбивалися від стада і заходили досить далеко “у зруби”, або ще нижче – “в потоки”. Адже там, окрім хорошої паші, і води було достатньо. Саме цих корів – шукачів кращої трави та води пастухи нерідко розшукували по кілька днів, – був страх, що корову міг роздерти ведмідь чи заїсти лая (зграя) вовків.

…Шукали ми того разу досить довго “високотівну” корову… Нарешті знайшли: вона мирно паслася в густій високій траві. Побачивши її, тато спересердя випалив: “А шляк би тебе горічій, курво, трафив… Їкий діттьо тебе суда справив?”. Але тут же мій батько змінив гнів на милість: “Маленька, то ти телітко прийшла суди родити. Славку, йди суда. Маїмо дуже файну тиличку… Траба буде нести її до стаї…”.

Була вже тепла місячна ніч. Я підганяв корову, а батько, щось під ніс посвистуючи, на плечі ніс маленьке, біле із жовтими латками телятко…

Ну і, звичайно, ніколи не забуду полонинські афини (чорниці): збирав їх руками, і спеціальним гребенем, а потім продавав з бабою Настунею на базарі у Рожнові по 10 копійок за пугар (зауважу при цьому, що буханець сірого хліба тоді коштував 16 коп. –
за 1 крб. можна було купити, відстоявши, щоправда, величезну чергу, 6 (шість!) хлібин та ще й отримати 4 коп. здачі.

*    *    *
– Ми всі трохи поранені дитинством, – сказала в одному із своїх інтерв’ю знаменита актриса Фаїна Раневська.

Однак дитячі образи і травми, на жаль, не минають разом із дитинством. Як стверджують психологи, ми ховаємо їх “на піддашшя” нашої психіки і забуваємо там, як непотрібну річ, але це ще не означає, що річ перестає існувати. Це не означає, що неприємні дитячі спогади чи пережиті в юності психологічні травми зникнуть самі по собі. Навпаки, вони, як і раніше, впливатимуть на поведінку людини, тільки переживатимуться у формі тривоги або страху… Витиснені та придушені дитячі, а також юнацькі травми не згадуються, але це не означає, що вони не болять… Ці “фантомні” болі-спогади, на глибоке переконання Олени Раскіної, з думкою якої я повністю погоджуюся, проявляються у невротичних і психосоматичних симптомах, у фобіях і конверсіях, а також в обмовках, описках, незграбних рухах і недомовках…

Що, крім описаного вище, найбільше запам’яталося мені, чи краще сказати – запало в душу – з перших п’ятнадцяти років мого життя?

Пам’ятаю маленький каганчик, який стояв на припічку й освітлював всю кімнату. Він часто димів, якщо мама чи баба своєчасно не зрізали згорений гніт. Мама і тато не раз говорили, що при такому світлі колись і вишивали, і пряли, і писанки писали.

Пізніше з’явилася гасова лампа з циліндром, від якої у кімнаті, звичайно, було набагато світліше. Але циліндр інколи тріскав, його по трібно було регулярно витирати від кіптяви, а мені доводилося кожної суботи аж за центр села, біля магазину, ходити “по нафту”. Паралельно з гасовою лампою батьки під час роботи біля маржини в стайні та надворі користувалися ліхтарнею.

Ще пізніше у хаті спалахнула “лампочка Ілліча” – в хаті стало ще світліше, що значною мірою продовжило і робочий день усіх членів родини.

У тій хаті, яку батько на початку п’ятдесятих років минулого століття, опісля зселення з гір, звів на “барабулинню”, – підлоги не було. Замість підлоги – добре утрамбована земля, яку перед святами “мастили” глиною, перемішаною з “конячім” (кінським послідом). А кути – особливо ті, які було добре видно, біля порога та припічка, підводили коричневим кольором. Мій батько називав ті смужки “стежков для карганів”.

Та наша хата складалася з двох кімнат: в одній жила вся сім’я, а друга – була “святошною”. Там не топилося, хоч і грубка (піч для приготування їжі та зігріву приміщення), і піч (як місце для спання баби з дітьми), і стіл, і ліжко – завжди були готові для свого прямого використання.

До речі, коли з виселення до Луганської області в Рожнів повернулася сім’я татової рідної сестри “Лукінихі”, Пучко Марії Романівни, вони жили в одній кімнаті, а наша сім’я перебралася до другої. Так було і тоді, коли у нас тимчасово жила сім’я маминого рідного брата Гушула Павла Петровича.

В хаті було двоє ліжок: одне для мами і тата, друге – для всіх інших членів сім’ї. Коли в нас гостював мій дід – батько мого тата Радиш Роман Васильович, він спав на канапі під вікном.

Зимою, особливо коли були сильні морози, а в кучі для худоби, отакої собі приліпки до хати, було маленьке теля або овечки – їх на ніч забирали до хати.

Постільна білизна, сорочки, рушники виготовлялися з домотканого полотна. У нас теж був домашній верстат, на якому виготовляли полотно як для себе, так і на продаж. Треба сказати, мої батьки самі не їздили продавати полотно, а здавали його сусідам.

Одним із моїх основних завдань навесні і влітку, у зв’язку з виготовленням полотна, було його поливання, – полотно перед тим розстеляли на траві для вибілювання. А ще потрібно було дивитися, щоб це полотно “не обковали” мухи. Мух тоді роїлося безліч…

Уся білизна – як постільна, так і натільна – золилися (про технологію зоління не можу нічого сказати, тільки пам’ятаю, як виходила пара з особливим специфічним запахом з великої бочки, коли баба виймала з неї білизну). Потім, навіть узимку, все пралося у потоці під назвою Гнилиця, що протікає біля нашої хати. Мені дуже подобався запах випраних речей, які мати, витримавши на морозі, заносила до хати. Добре пам’ятаю і мамині руки після зимового прання…

Вся сім’я (як правило, за винятком батька, який постійно працював на штатних роботах – на фермі або на полонині) брала участь у польових роботах: від висадки овочів через сапання з першого і другого до збору урожаю. В дитинстві баба мене активно залучала до збирання картоплі на колгоспному полі, – можна було взяти і для себе відро… Один раз навіть баба “наймилиси” зі мною сапати картоплю в сусідів.

На моїх очах відбулася й радіофікація. Від “круглої тарілки” на стіні і “грушоподібного бідончика” – репродуктора на електричних стовпах через лампові і транзисторні радіоприймачі до “крутого бабінного комбайна”, – таким був на той час шлях проникнення радіо у наше життя.

Швидко у сільський побут входило і телебачення. Я під час екскурсійної поїздки по містах Івано-Франківської та Львівської областей, якою був нагороджений по закінченні восьмого класу, бачив один із перших, на мою думку, телевізорів. Його особливістю було те, що екран там був завбільшки з маленьку записну книжечку. Задля збільшення зображення перед екранчиком ставили спеціальну колбу, наповнену водою…

Найбільшими святами у сім’ї були Різдво, Великдень, друга Богородиця (храмове свято у Підгорі) та Зелені Свята (День Святої Трійці). Колядувати ходив лише в дошкільному віці та під час навчання у першому класі.

У дошкільному віці батьки залучали мене до участі в “городках”, проведення яких біля церкви не раз організовував мій батько. Під час таких розваг я від батька навчився пробувати на міцність писанки та галуни (яйця, пофарбовані одним кольором) через порівняння звуків, які виникають при постукуванні писанками чи галунами до зубів.

Запам’яталося, що наша мама вранці на Великдень змушувала усіх умиватися у воді (я ніколи не бачив, щоб це робив тато), в яку перед тим клала одну-дві монети та червоний галун, “щоб хата була багата, а діти – красні їк галуни”.

У День Святої Трійці (04.1922 р.) народився мій батько. Він завжди своїм днем народження вважав саме Трійцю, хоча, як відомо, це свято перехідне. Батько напередодні цього свята завжди на возі їздив у Дихтєрку (ліс на території колишнього присілку Забрід-Сирилівка). Коли я ще був школярем – завжди мене брав із собою. Там ми вибирали гарного “маїння”, яким були молоді гілки клена, липи, дуба, ліщини, – і везли все додому. А вдома “заклечанювали” хату і подвір’я. Найдрібніші з гілочок закріплювалися різним способом біля образів-ікон.

Завжди з нетерпінням діти очікували на “храм”. Тоді приходили гості – як друзі батьків та їх куми з інших рожнівських парафій (Заріка, Чаплинці, Стебліцька), так і рідня, куми чи добрі знайомі з навколишніх сіл. Дітям гості завжди приносили різні гостинці. Інколи давали і по 15-20 копійок, – для дитини то було щось!

Храмували у Рожнові – у нашій родинній оселі зокрема – щиро і щедро попри ледь не загальну колгоспницьку бідність, а чи хронічні нестатки (це вже називайте як хочете!).

Широко практикувалися упродовж 60-70-х років ХХ ст. і толоки – колективне вирішення між сусідами якогось конкретного завдання: закладання фундаменту під будову, обмазування (“мащення”) глиною хати – операція вельми трудомістка й відповідальна, чищення (“луплення”) кукурудзи тощо. Завершення таких робіт обов’язково передбачало гарну гостину з піснями.

Шкільних будівель, в яких я навчався упродовж першого-шостого класів на території школи вже немає, – їх розвалили, коли будували теперішню Рожнівську середню школу.

Під час навчання у першому та другому класах нас, шкільну малечу, поселили “на камчатці” – в окремому затишному будиночку над маленьким потічком Тарновець.

Це – колишній шкільний корпус №3, побудований впродовж 1951-56 рр. 8 жовтня 2010 р. під час телефонної розмови з колишньою вчителькою молодших класів (вела паралельний до нашого клас) Іриною Михайлівною Добросельською, – її донька Ватаманюк Світлана – заслужена артистка України, живе у Києві) дізнався, що той будинок, в якому ми колись розпочали опановувати ази шкільної науки, побудований із розібраних садиб двох заможних рожнів’ян – Остафія “Канадника” та “Шєршєка” (Строїча Андрія Олексійовича). Ці ґазди були розкуркулені і вивезені із села за те, що не хотіли писати заяву про вступ до колгоспу.

10.12.2010 р., завдячуючи допомозі рожнів’янина Василя Михнюка (сільського дяка), мені пощастило виявити наступне: під час німецької окупації вийшло розпорядження про зняття дзвонів із дзвіниці біля Чаплинської церкви і відправки їх до Косова з метою їхньої переплавки. Строїч Андрій Олексійович за одну ніч зняв ті дзвони, закопав у надійному місці, а наступного ранку до Косова відвезли повну фіру зерна в якості відкупного. Донька А.О. Строїча – Ірина Андріївна – під час тієї нічної “операції” була вартовою. Після війни дзвони відкопали. Вони і тепер виконують свою функцію. А сам Андрій Строїч-“Шєршєк” опісля розкуркулення й арешту помер у тюрмі у м. Миколаєві Львівської області. Його дружину з дітьми Дмитром і Ганною вивезли до Сибіру. В Рожнові залишилася тільки їхня донька Стеф’юк Ірина Андріївна, яка на той час уже була дружиною червоноармійця-фронтовика, однак з батьківської хати її все ж таки вигнали, а хату розвалили.

Наприкінці 50-х років ХХ ст. у тім будиночку навчалися учні двох перших і двох других класів (я навіть сьогодні пам’ятаю, де розташовувались наші класні кімнати: у першому класі – в кінці коридору зліва, а в другому – на початку коридору, справа). Учительської там не було, із-за чого вчителі перших-других класів змушені були користуватися спільною вчительською, яка знаходилась у головному корпусі школи.

У тій будівлі було чотири класні кімнати, веранда – завжди наповнена різними плакатами, та шкільний магазин-буфет (пізніше, коли шкільний магазин перевели в інший корпус школи, там розмістили майно шкільного духового оркестру). Будиночок обігрівався печами. Прибиральниця або шкільний сторож в холодну пору року приходили дуже рано і розпалювали печі. На перервах кожен із нас намагався, розштовхуючи інших, захопити місце біля печі, щоб погрітися. Найактивнішою за інших, завдяки своєму зросту, на той час була Орися Вінтоняк.

А що пам’ятаю із перших десяти років свого життя лише епізодично? Ось що:

— як скочувався “бербеничкою” із Диблевого горба;
— як ловив пуголовків у болотах на Мочарі;
— як разом із дівчатами там же, на Мочарі, виплітав із брички (так називали ми гостроверху темно-зелену гнучку траву) стільнички, хатки, браслети;
— як стрибав із горища з парашутом, в якості якого використовував велику парасолю або великий кошик, сплетений із тонких вербових гілок;
— як намагався дійти до горизонту – у моєму розумінні – краю землі, який, здавалося, був зовсім поряд;
— як мене вперше фотографували, – мені тоді виповнилося аж два роки; мені, напевне, цього дуже не хотілося і, щоб якось мене заспокоїти, батько мій імітував, що розвалює копицю сіна;
— як татова рідна сестра йшла до шлюбу… Я чомусь тоді сильно плакав, а це заважало батькам моїм брати активну участь у “весільному уряді”…

У третьому-шостому класах ми навчалися теж в окремому, недавно, на той час, збудованому одноповерховому будинку, де наш клас мав постійну кімнату, що знаходилась у правому крилі в кінці коридору, зліва.

Шкільний корпус, про який щойно йшла мова, збудований був ще “за Польщі” у 1935 році. Історія зведення цієї добротної будівлі, як і її добудови впродовж 80-х років минулого століття, детально описана у книзі “Рожнів: нариси історії села”, тому не буду більше про це розповідати. Скажу тільки, що навесні 1944 року у приміщенні цієї “польської” школи був розгорнутий червоноармійський військовий лазарет…

А в мої часи під час негоди та взимку в коридорі цього корпусу щопонеділка проводились шкільні лінійки, де оголошувалися різні загальношкільні розпорядження та заслуховувалися звіти старшокласників впродовж минулого тижня.

(Продовження у наступному номері)

Ярослав РАДИШ

Share

Залишити відповідь