На доброму підмурівку

(до витоків НТШ, авторська стаття за 2004 рік)

Косів є не лише містом, розташованим у мальовничій місцевості, що приваблює численних гостей. Він є й культурним осередком Гуцульщини. Починаючи з середини ХІХ ст., тут жили й творили представники української та польської інтелігенції: вивчалися природа, історія, фольклор, народне мистецтво цього краю. Культурно-освітній, інтелектуальний потенціал Косівщини значно зріс за останні декілька десятиріч. Це цілком закономірно призвело до заснування в місті філії Наукового Товариства імені Шевченка.

У Косові створено осередок Наукового Товариства ім.Шевченка. Подія небуденна. Хоча в наш час, коли ПТУ перейменовують в ліцеї, технікуми – на інститути, а останні – на університети та академії, коли за кількістю академіків Україна посідає чи не перше місце в світі, таку подію можуть зустріти скептично: ну, ще група осіб побажала носити звання членів високошанованої в світі наукової інституції, освяченої іменами М.Грушевського, І.Франка, В.Гнатюка, В.Шухевича, В.Кубійовича, І.Пулюя, В.Вернадського та багатьох інших світочів української та світової науки.

Спробуємо пояснити невипадковість виникнення нової місцевої ланки НТШ. Насамперед – об’єктивна інформація про наше містечко.

Косів розташований біля підніжжя Покутських Карпат над р.Рибницею, правою притокою р. Прут, довжина Рибниці 54 км. Вона випливає з-під хребтів Ігреця та Писаного Каменя і впадає в Прут біля с. Вовчківці Снятинського району. Висота міста над рівнем моря від 368-ми до 503 м. Географічні координати Косова 25°05′ східної довготи і 48°20′ північної широти. Висота найближчих вершин, по­чинаючи із заходу: Стіжки, або Зіняків верх – 710м, Каменистий – 632 м, Острий – 584 м, Голиця –  691 м, Михалків – 812 м, Баранівка – 561 м,  Хоменський – 816 м. Гори вкриті мішаним лісом (бук, сме­река, сосна, граб, береза та ін.). Розташування на межі гір та низо­вин, захищеність від північних вітрів, наявність лісу створюють сприятливі кліматичні умови. Середня річна температура – плюс 9-10°С. Середня температура січня мінус 5,4°С, липня – плюс 18,6°С. Середньорічна кількість опадів 787 мм. Місту належить територія в 1139,4 га, у т.ч. під лісом 279,3 га. Природоохоронна зона, сади, го­роди займають площу 27 га, під будівлями та вулицями – 67 га, під водою (річка, озеро) – 15 га.

Відстань від залізничних станцій: Вижниця – 12 км, Заболотів – 25 км, Коломия – 33 км. До обласного центру – Івано-Франківська – 101 км (через Яблунів – Коломию), до Львова – 267 км, до Києва – 610 км.

Місто виникло 1564 року біля солеварні неподалік села Косово і спочатку мало назву Риків. Згодом перейняло назву села, яке стало зватися Старим Косовом. Село Косово виникло 1318 року, перша письмова згадка про нього походить з XV століття. Це дарча грамо­та литовського князя Свидригайла боярину Владові Драгосиновичу, датована 31 серпня 1424 року. Тоді вся Русь (Україна) перебувала під владою Литви. У цій державі офіційною мовою була писемна українська. У грамоті написано, що Чернігівський князь Свидригайло дарує Максиму Владу Драгосиновичу, „..вірному слузі село на ім’я Косово с монастирем на ріці Рибниці у волости Снятинской… А тако село єсмо єму дали єму і єго дітем і єго нащадком і єго намісткам тото… село с тими со всіми пожитки, што здавна прислухают там, яко коли єсть у своїх об’їханих границах долго і широко і округло яко уїхана к нему границя от Рознова черес поле поперек на устьє Волово а на устьє Ходосова обчиною горі к Волуйці подлі дубини по нижний конець дубини на верх Волуйці обчиною алиж до пасіки а обчиною поперек на Стожки…”. До речі, ці топоніми існують досі.

Від 1867 року Косів став центром повіту (до того ним були Кути), а з 1939 року – районним центром. За часів Польщі від 1934 до 1939 року місто мало назву Косів Гуцульський. Під час німецької окупа­ції на поштових відправленнях вживалася назва „Косів коло Коло­миї” (Кosiw ad Kołomea).

У давні часи Косів складався з декількох окремих частин на правах вулиць: Вербовець, Монастирське, Москалівка. З часом вони перетворилися в окремі населені пункти. У XX столітті с.Монас­тирське ще перед Першою світовою війною повернулося до складу міста; подібно було й з Москалівкою на початку 1930-х років.

Згідно з переписом 2001 року населення міста становить 8272 чол., що на 779 чол. менше, ніж було в 1994 році. Близько 99% мешканців – українці, є й поляки, росіяни, роми, молдавани, білоруси, татари та ін. У місті нараховується близько 2300 номерів житлових будинків.

Скільки косів’ян постійно мешкають тут, а скільки на заробітках перебуває в Італії, Іспанії, Португалії, Чехії, Росії, Греції та в інших країнах, — точно не знає ніхто. Але їх багато сотень.

Ще збереглися в пам’яті старшого покоління назви кутків міс­та: Осики, Полякове, Романовий Горб, Мостиші, Ягодище, Під Копцем, Скігло, Лазок, Міддичино, Мазурове, Камінь, Лукачево, Гречукове, Ковалеве, Равнище, Лази, Панська Долина та інші.

У 1995 році Косів одержав статус гірського населеного пункту згідно з Законом України “Про статус гірських населених пунктів в Україні” від 15 лютого 1995 року. Місто розташоване в сейсмічно небезпечній зоні.

Згідно з постановою Кабінету Міністрів від 16 липня 2001 року № 878 „Про затвердження Списку історичних населених місць Укра­їни” Косів одержав статус історичного міста. Від вересня 2004 року Косів – місто-курорт.

Можна було б наводити багато епізодів з історії міста. Але зупинюся лише на тих, які показують духовний, інтелектуальний, освітньо-культурний розвиток Косова.

Ще в XIV столітті в Косові засновано монастир. Монастирі в ті часи були не лише духовними закладами, а й осередками освіти, осередками християнізованої науки. У монастирі та церкві св.Миколая була бібліотека. Їй дарували куплені за власні гроші книги для церковних потреб і мешканці краю. Збереглося декілька імен цих дарувальників: Лукаш Пиркулаб (подарував „Теофологію” 1639р. видання), Козак Матій подарував Євангеліє (видання 1743р.), міщани Марія та Василь Зіняки – „Минії” 1761р., „Тріодь постная” 1783р., „Тріодіон цвітний” 1768р., Петро Кременюк „Книга Минія на місяц іулій”, 1761р. Монастир був ліквідований наприкінці XVIII ст.

Були тут і юдейські книжники. Саме в Косові зародилося віровчення хасидизму, засновником якого був Ізраель Бен Еліазер, або Бааль Шем Тов (1700?-1760), який тут жив у 30-40-і роки XVIII століття.

Перша школа була відкрита в 1792 р. Про ставлення свідомих міщан до освіти свідчить той факт, що Войцех Кубчинський в 1830 р. збудував будинок школи і виділив кошти на утримання її та вчителя.

У 1845-1853 роках у Косові вчителював о. Йосафат Кобринський, автор букваря та методики навчання грамоти. Ці праці високо оцінив І.Франко. Після Косова о. Йосафат був парохом у с. Мишині, став фундатором Народного дому в Коломиї (тепер – музей мистецтва Гуцульщини і Покуття ім. Й.Кобринського).

Доречно назвати й інших представників духовенства, які так чи інакше були причетні до культурного та літературного і наукового життя нашого краю. Це – Софрон Витвицький, автор праць з історії та етнографії Гуцульщини (с. Жаб’є), Яків Головацький, письменник, фольклорист, учасник „Руської Трійці” (с. Микитинці), Олекса Волянський, глибокий знавець Гуцульщини (с. Криворівня). Всі названі села належали тоді до Косівського (перед тим – Кутського) повіту.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття на Косівщині проводили науково-дослідницьку роботу такі відомі діячі НТШ, як М.Грушевський, В.Шухевич, І.Франко, В.Гнатюк, Хв.Вовк. З ними співпрацювали, їм допомагали місцеві інтелігенти й селяни Л.Гарматій, П.Шекерик-Доників, М.Колцуняк, О.Волянський, О.Іванчук, К.Лисинецька та інші. Вони записували фольклор, збирали етнографічні матеріали, надсилаючи їх до НТШ. Значна частина цих матеріалів була надрукована в наукових збірниках Товариства, у праці В.Шухевича „Гуцульщина”.

Важко переоцінити роль уродженця Косова, видатного діяча НТШ Михайла Павлика в піднесенні громадянської та національної свідомості його краян, у розширенні культурного обрію. Він часто бував у місті та навколишніх селах, листувався з місцевими селянами та робітниками солеварні, тут поширювалися видавані ним та І.Франком журнали й газети „Громадський друг”, „Громада”, „Батьківщина”, „Громадський голос”.

Фольклорно-етнографічні студії в нашім краю в ХІХ ст. здійснювали вчені поляк Оскар Кольберг та австрієць Раймунд Кайндль.

Від початку 90-х років ХІХ ст. до 1939 р. в Косові жив і працював славетний лікар Аполлінарій Тарнавський. Хоч він і не мав стосунку до НТШ, але залишив значний слід у науці: у сучасній Польщі його визнали основоположником польської геріатрії.

Оскільки Косів є містом-курортом, мають перспективу дослідження оздоровчих факторів цієї місцевості (чисте повітря, наявність мінеральних вод, екологічно чисті продукти, багата флора тощо).

У міжвоєнні часи (1920-1939) з Косовом була пов’язана діяльність В.Гнатюка. Він був одним із засновників відомої спілки „Гуцульське Мистецтво”, цікавився розвитком українського килимарства, відроджуваного на національних традиціях М.Куриленком. Продовжувалась фольклористично-етнографічна праця П.Шекерика-Доникового. Вивчав побут, звичаї, вірування гуцулів учитель М.Ломацький, який пізніше, в еміграції, видав півтора десятка книжок про Гуцульщину. Гуцульською демонологією цікавився Р.Єндик. Етнографічні межі Гуцульщини намагався встановити польський учений Я. Фальковський, який працював у музеї Гуцульщини в Жаб’єму, що належало до Косівського повіту. Монографію про Гуцульщину (щоправда, пройняту певною політичною ідеологією) написав польський письменник-мандрівник Ф. Оссендовський.

Косів є унікальним осередком народного мистецтва у багатьох його видах (художнє дерево, кераміка, ткацтво, металірство та інш.). Тож закономірно, що воно є предметом вивчення мистецтвознавців. Серед них – багато науковців зі Львова та інших міст. Але значний внесок зробили й косів’яни.

Особливо багато зробив у цій справі О.Соломченко, немалий внесок також належить О.Слободяну, М.Гринюк, Й.Приймакові. Всі вони – викладачі Косівського державного інституту прикладного і декоративного мистецтва. Монографії О.Соломченка „Писанки Українських Карпат” та О.Слободяна „Пістинська кераміка” стали визначними досягненнями Косівських мистецтвознавців. Тут варто згадати й капітальну працю колишнього випускника Косівського художнього технікуму, а нині академіка НАН України, доктора мистецтвознавства, професора Львівської Академії мистецтв та Косівського ДІПДМ М.Станкевича „Українське художнє дерево”. Питанням формування основ інформаційної культури у студентів вищих навчальних закладів, застосуванням комп’ютерно-орієнтованих технологій у декоративно-прикладному мистецтві успішно займається викладач КДІПДМ М.Близнюк. Ряд викладачів цього ВНЗ працює над кандидатськими ди­сертаціями мистецтвознавчого змісту.

Мистецтвознавство – не єдина галузь, що має в Косові своїх дослідників. Тут діє відділ екології та реформування земельних відносин Івано-Франківського Інституту агропромислового виробництва Української Академії аграрних наук. Його співробітники доктор економічних наук Г.Гуцуляк та кандидати економічних наук Т.Гуцуляк, Ю.Гуцуляк та Д.Багрійчук є авторами монографій, присвячених проблемам стану навколишнього сере­довища і його впливу на трудові ресурси Івано-Франківської, Львівської та Чернівецької областей та численних інших праць. Питання тваринництва – сфера зацікавлень кандидата сільськогосподарських наук М.Фокшея.

У галузі медичної науки плідно працюють В.Дем’янюк, О.Сем’янів, І.Яремин.

У 2002 році створено Національний природний парк „Гуцульщина”, дирекція якого розміщається в Косові. Серед працівників НПП – науковці з немалим досвідом, кандидати біологічних наук Л.Держипільський та Ю.Стефурак. Перший досліджує флору цієї території, другий наполегливо працює над відновленням породи гуцульського коня і повернення його в господарство реґіону.

У Косові з 1996 року діє науково-дослідна лабораторія „Гуцульська етнопедагогіка і гуцульщинознавство”. Ініціатор її створення – директор Яворівської школи, кандидат педагогічних наук, член-кореспондент АПН України П.Лосюк. Він є автором книжок “Декоративно-прикладне мистецтво у школі”, “Гуцульська школа”, “Школа здібностей”, упорядником збірників “Гуцульщинознавство в українській національній школі” , “Хрестоматія з гуцульщинознавства”, численних статей, доповідей на науково-практичних конференціях. Редагований ним науково-педагогічний та літературно-краєзнавчий журнал “Гуцульська школа” опублікував немало наукових статей з різних галузей знань, зокрема – з історії, дидактики, краєзнавства. Науковий співробітник цієї лабораторії Н. Крет видав книжку “Гуцульщина літературна”, яка охоплює великий обсяг літературного матеріалу часів ХІХ-ХХ століть. Працівниками лабораторії також створено книжки на допомогу школі: хрестоматії “Плай” та “Флояра”, довідник “Населені пункти Косівщини”, “Пам’ятки природи Косівщини”, посібник “Мій рідний край” та інші.

Взагалі на Косівщині досить розвинене краєзнавство, в тому числі літературне, історичне, мистецьке. Воно має чимало здобутків. Так, педагог В. Курищук зібрав і підготував до видання, написавши й глибокі розвідки, твори В. Атаманюка та М.Матієва-Мельника, нариси з історії селища Яблунова. Учителька Г. Курищук написала біографічний есей про Т. Мельничука. Д. Пожоджук – автор історії славетного Космача, крім того, захистив кандидатську дисертацію, присвячену специфіці фольклору гуцульського етикету. Журналіст М. Городенко – автор двох книжок і численних статей з історії краю, про його пам’ятки природи. Учитель В. Костюк – автор книжки “Михайло Павлик: не останні штрихи до портрета”. До десятка книжок, присвячених відомим людям краю, митцям і громадським діячам, фольклорові та етнографії видав учитель, поет, музикант І. Мисюк. Цікаву працю з топоніміки написав учитель з с. Старих Кут Д. Шпак. Автором цікавого дослідження діяльності Гуцульського театру Г. Хоткевича є театрознавець В. Стеф’юк.

Володимир Стеф’юк виконав глибоке дослідження історії Косова з погляду містобудування в своїй праці “Косів – місто історичне”. Всі названі тут праці (а це неповний перелік) з’явилися друком за останні десять років.

Хоч це вже, як кажуть, з іншої “опери”, але варто згадати, що Косівщина дала дев’ять лауреатів Національної премії імені Тараса Шевченка. Це – Ганна Василащук, Дмитро Павличко, Василь Лукашко, Володимир Шевчук, Роман Іваничук, Федір Погребенник, Марія Стеф’юк, Тарас Мельничук, Василь Герасим’юк.

Отож інтелектуальний, духовний потенціал цього краю немалий. До того ж, є й видавнича база. Вже майже десять років у районі діє видавництво «Писаний Камінь», засноване В.Курищуком. Його справу продовжив підприємець-патріот М.Павлюк. Видавництво випустило в світ вже понад сотню книжок.

Так, Косів – не Львів, не Івано-Франківськ, навіть не Коломия. Але й він здатний примножувати, в міру своїх скромних можливостей, скарбницю української науки. Тому створення тут філії НТШ можна лише вітати. Наявність філії допоможе скоординувати діяльність науковців та краєзнавців, визначити головні напрями досліджень, уможливити консультативну допомогу з боку центру НТШ. Реґіональна філія, охопивши з часом і Верховинський район, спроможна стати важливим фактором культурного, інтелектуального життя Гуцульщини.

Ігор ПЕЛИПЕЙКО