Ну що б, здавалося, слова…
Слова та голос — більш нічого.
А серце б’ється — ожива, як їх почує!..
Тарас Шевченко
Мова народу — найкращий цвіт його духовного життя, що ніколи не в’яне. У світлих, прозорих глибинах народної мови відбивається й уся історія духовного життя народу. В скарбницю рідного слова складають усі покоління плоди серця, історичних подій, вірування, погляди, своє горе і радість. Мова є найважливішим і найміцнішим зв’язком, що з’єднує всі покоління народу в одне велике, живе історичне ціле. Вона є самим життям.
На довгі роки царські заборони й укази закували наше слово в кайдани, перекрили йому подих, не пускали його до літератури, мистецтва, школи, але воно продовжувало жити.
А зараз? На жаль, хоча українська мова й отримала статус державної, але скрізь — на вулиці, у магазині, у державних установах дедалі частіше чути російську мову. Та ще гірше слухати суржик. Адже суржик — це мовна хвороба.
«Людина, яка втратила свою мову — неповноцінна, вона другорядна в порівнянні з носієм рідної мови» (П.Мовчан).
Маємо серйозну проблему. Адже завдяки мові розвивається людське суспільство, бо попередні покоління можуть передати наступним свої здобутки, свої духовні надбання. І слова: «Жива мова — живий і народ» — не просто слова, це істина.
«Нація не помирає від інфаркту, вона помирає тому, що в неї відібрали мову» (Л. Костенко).
Отже, обов’язок кожної людини — берегти й розвивати свою мову, звеличувати і оспівувати її красу. І не дай нам Боже її втратити, бо, як сказав О. Гончар: «Мова народу — це найбільший національний скарб». Адже коли зникає народна мова, то народу більше нема…
Лідія Аксюк,
с. Кобаки
