ЯК УБИВАЛИ УКРАЇНСЬКУ МОВУ

Мово рідна, слово рідне!
Хто вас забуває,
Той у грудях не серденько,
А лиш камінь має.
Сидір Воробкевич

Близько чотирьохсот років московіти знущалися над українською мовою, українським словом, українською інтелігенцією так, як самі хотіли. Не буду вдаватись у роздуми з цього приводу, а наведу тільки загальновідомі факти для ознайомлення з ними широкої аудиторії краян.

— 1626 рік. Київський митрополит Йосиф Краковський склав акафіст до св. Варвари. Москва дозволила, але з умовою його перекладу на російську мову. Наказ Синоду митрополитові України позбирати з усіх церков України книги старого українського друку, а замість них завести московські видання.
— 1626 рік. Цензурування творів Лаврентія Зизанія у Москві.
— 1627 рік. Указом царя московського Олексія Михайловича та його батька патріарха Філарета звелено було книги українського друку зібрати і на пожежах спалити із суворою забороною будь-коли у майбутньому купувати українські книги. Так у Москві спалено «Учительське євангеліє» разом з іншими авторами та «Катехізис» Лаврентія Зизанія Тустановського.
— 1667 р. Укладаючи договори із псковитянами, московський хан-цар Олексій ставив такі вимоги стосовно українських книг, заодно демонструючи рівень московського дикунства: «Всє тє, в которих мєстностях кнігі пєчатани і іх слагатєлі, також пєчатнікі, ілі друкарі, смєртью казнєни і кнігі собрав, сожжєни билі, і впрєдь чтоби крєпкій заказ бил бєзчєстних воровскіх (так москвини називали українські книжки) кніг нікому с нашєго королєвского вєлічєства подданих нігдє нє пєчататі под страхом смєртной казні» (В. Лизанчук, с. 34-35).
— 1689 р. Заборонено Київській Лаврі друкувати книги без патріаршого дозволу: «…к нам пєрвєє нє пріслав, отнюнь би вам нє дєрзаті такових кніг новослагаємих пєчататі…»* Обмеженням чи забороною книгодрукування Московія намагалася понизити рівень освіти та науки в Україні, знищити національний дух у культурі, побуті, суспільних стосунках. «Пєрвая цєнзура в Россіі била завєдєна спєціально для ізданій малорусской пєчаті», визнали московіти у 1905 році («Об отмєнє стєснєній малорусскаго пєчатнаго слова»).
— 1677 р. Наказ патріарха Іоакима видерти з українських книжок аркуші «нє сходниє с кнігамі московскімі».
— 1685 р. Скасування автономної української церкви і встановлення контролю московського патріарха не тільки над релігією, але й освітою та культурою України.
— 1687 р. Коломацькі статті, за якими Москва зобов’язувала гетьмана дбати про збільшення шлюбів між росіянами та українцями.
— 1689 р. Заборона Київській Лаврі друкувати книжки без патріаршого дозволу.
— 1690 р. «Сугуба, трегуба і многогуба» анафема Московського собору на книжки С. Полоцького, П. Могили, К. Ставровецького, І. Галятовського, Я. Барановича, А. Радивилівського, І. Славинецького.
— 1693 р. Заборона патріарха Андріана привозити українські книжки до Москви.
— 1693 р. Лист Московського патріарха до Києво-Печерської Лаври про заборону будь-яких книг українською мовою.
— 1709 р. Петро І примусив скоротити кількість студентів Києво-Могилянської академії з 2000 до 161, а кращі науково-просвітницькі сили перебратися з Києва до Москви. Серед них були Інокентій Гізель, Іоанникій Галятовський, Лазар Баранович, Дмитро Ростовський (Туптало), Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та багато інших. Вони відіграли головну роль у розвитку культурного життя тодішньої Московії.
— 1709 р. Указ про обов’язковість цензурування до друку українських книжок у Москві.
— 1709 р. Указ Петра І про заборону друку книг українською мовою, а книги, друковані церковнослов’янською мовою, звіряти з російським виданням, щоб у них ніякої різниці не було.
— 1718 р. Московити спалили архіви та книгозбірню Києво-Печерського монастиря (збиралися понад 700 років), яка витримала навали моголів, поляків, татар.
— 1720 р. Наказ Петра 1: «В Кієво-Пєчєрской і Чєрніговской тіпографіях вновь кніг нікакіх нє пєчатать… стариє кнігі справлівать прєждє пєчаті, даби особлівого нарєчія в оних нє било».
— 20 грудня 1720 року Петро І видав указ київському губернському князю Голіцину, щоб «…во всєх монастирях, остающіхся в Россійском ґосударствє, осмотрєть і забрать дрєвніє жалованниє ґрамоти і другіє куртіозниє пісьма орігінальниє, а также кнігі історіческіє, рукопісниє і пєчатниє».
— 1721 р. Наказ про цензурування українських книжок. Накладені штрафи на Київську та Чернігівську друкарні за книжки «нє во всьом с вєлікороссійскім сходниє». Знищення Чернігівської друкарні.
— 1724 р. Московська цензура наклала тисячу рублів штрафу на архімандрита Печерської Лаври за те, що там була надрукована церковна книга «Триод» «нє совсєм с вєлікороссійскім сходная», а чернігівську друкарню, окрім такої самої кари, Синод наказав перевести до Москви, тобто просто загарбав.
— 1729 р. Наказ Петра І про перепис на Україні державних постанов і розпоряджень з української мови на російську.
— 1737 р. Московський намісник у Києві князь Баратинський арештував київський магістрат, забрав і відіслав до Петербурга грамоти з привілеями місту Києву, сподіваючись, що українці забудуть свої права, бо «ссилаться ім в вольності будєт нє на что».
— 1740 р. Російською імператрицею Анною Іоаннівною створено правління гетьманського уряду під керівництвом московського князя Олексія Шаховського та запроваджено російську мову у діловодстві на території України. Переписи 1740-1748 років засвідчують, що в семи полках Гетьманщини на 1094 села припадало 866 шкіл з викладанням українською мовою. У 1804 році було видано царський указ, який забороняв навчання українською мовою. Результати національного гніту одразу позначилися на стані освіти в Україні. Уже перепис 1897 року показав, що на 100 осіб було тільки 13 письменних.
— 1748 р. Наказ Синоду Київському митрополитові Самуїлу Милославському ввести у Києво-Могилянській академії та в усіх школах України російську мову викладання, внаслідок чого на Лівобережжі зникло 866 українських шкіл.
— 1750 р. Після скасування Канцелярії міністерського правління малоросійських справ у м. Глухові з неї вилучені та перевезені до Росії справи таємного діловодства. Документи архіву Запорозької Січі, знайдені під час «розорення Січі генерал-поручиком Текелією у скрині під престолом січової церкви», опинились у Московському відділенні загального архіву Головного штабу.
— 1753 р. Указ про заборону викладання українською мовою у Києво-Могилянській академії.
— 1755, 1766, 1775, 1786 рр. Заборона Петербурзького Синоду друкувати українські книжки. Протягом другої половини 18 ст. та першої половини 19 ст. видавнича справа в Україні була спаралізована. Як наслідок, у 1847 р. в Україні була надрукована лише одна книжка, у 1848 — 3, 1850 — 1, 1851 — 2, 1856 — 5.
— 1759 р. Синод видав розпорядження про вилучення зі шкіл українських букварів.
— 1763 р. Указ Катерини ІІ про заборону викладання українською мовою у Києво-Могилянській академії.
— 1764 р. Інструкція Катерини ІІ князю О. Вяземському про русифікацію України, Прибалтики, Фінляндії та Смоленщини, «якщо розумні люди будуть обрані начальниками цих провінцій. Коли ж у Малоросії не буде гетьмана, то треба намагатися, щоб час і назва гетьманів зникли…»
— 1764 р. Скасування Катериною ІІ українського гетьманства, а з ним — ліквідація українських навчально-культурних закладів та усунення від влади українськомовних чиновників.
— 1765 р. Ліквідація Катериною ІІ козацького устрою на Слобожанщині та козацьких шкіл.
— 1766 р. Синод видав суворий указ Києво-Печерській Лаврі друкувати лише ті книги, які в московській друкарні друкуються та апробовані Синодом.
— 1769 р. Наказ Синоду, за яким українські книжки по церквах були замінені московськими.
— 1769 р. Синод заборонив Києво-Печерській Лаврі друкувати букварі українською мовою і наказав відібрати у людей ті букварі, які були вже на руках.
— 1777 р. Після смерті 13 березня від переслідувань та злигоднів геніального українського композитора, академіка Булонської музичної академії Максима Березовського (нар. 1745 р. у Слухові) москвинська влада забороняє виконувати його твори й знищує багато його рукописів.
— 1780 р. Спалення книгозбірні Києво-Могилянської академії, що збиралася понад 150 років і була однією з найбагатших бібліотек Руси-України.
— 1782 р. Катериною ІІ створено комісію для заведення в Росії народних училищ, завданням якої було запровадження єдиної форми навчання та викладання російської мови в усіх школах імперії.
— 1784 р. За розпорядженням Синоду київський митрополит наказав, аби в усіх церквах дяки та священики читали молитви та правили службу «голосом, свойствєнним россійскому нарєчію». Те ж саме було заведено і в школах Руси-України.
— 1784 р. Синод наказує митрополитові Київському і Галицькому Самуїлу карати студентів і звільняти з роботи учителів Києво-Могилянської академії за відхід від російської мови.
— 1785 р. Наказ Катерини ІІ по всіх церквах правити службу Божу російською мовою. Російська мова заведена по всіх школах України.
— 1786 р. Синод знову наказує митрополитові Київському контролювати Лаврську друкарню, щоб ніякої різниці з московським виданням не було, а в Києво-Могилянській академії негайно запровадити систему навчання, узаконену для всієї імперії.
— 1789 р. У Петербурзі з ініціативи Катерини ІІ видано порівняльний словник усіх мов, у якому українська мова значиться як російська, спотворена польською.
— 1800 р. Наказ Павла І про заборону будівництва церков в Україні в дусі козацького барокко, а лише у московському синодальному стилі.
— 1807 р. Учитель Харківської гімназії Т. Селіванов хвалився: «Ми засталі в учіліщах самого Харькова учітєлєй, что так і рєзалі по-украінскі с учєнікамі; да ми, то-єсть новопрібившіє із сємінаріі учітєля, по распоряжєію начальства сломілі іх і пріучілі говоріть по-русскі».
— 1811 р. Закриття Києво-Могилянської академії.
— 1824 р. Міністр освіти А. Шишков видав розпорядження: «Воспітаніє народноє по всєй імпєріі, нєсмотря на разность вєр і язиков должно бить чісто русскоє». Цензурний режим стосовно української писемності зобов’язував: «Подвєргать запрєту всякоє малороссійскоє слово как по сущєству врєдноє і опасноє для государствєнного єдінства».
— 1847 р. Розгром Кирило-Мефодіівського товариства і наказ цензорам суворо слідкувати за українськими письменниками, «нє давая пєрєвєса любві к родінє над любовью к отєчеству».
— 1853 р. Спотворено видання «Літопису» Граб’янки.
— 1862 р. Закриття українських безоплатних недільних шкіл для навчання дорослих, організованих українською інтелігенцією. За «українофільську діяльність» на сім років москалі виселяють з Руси-України до Архангельська Павла Чубинського. Припинилося видання українського літературного та науково-популярного журналу «Основа».
— 1863 р. Циркуляр міністра внутрішніх справ П. Валуєва про заборону видавати підручники, літературу для народного читання та книжки релігійного змісту українською мовою.
— 1863 р. Заборонено ввіз і поширення в імперії львівської газети «Мета».
— 1864 р. Статут про початкову школу: навчання має проводитись лише московським наріччям.
— 1869, 1886 рр. Укази про доплату російським чиновникам за русифікацію України «в десяті Юго-Западних губєрніях ліцамі русскаго проісхождєнія, ісключая, однако, мєстних урожєнцєв, проізводятся надбавкі к содєржанію…»
— 1870 р. Вказівка міністра освіти Московії Д. Толстого про те, що «кінцевою метою всіх інородців, що проживають в межах нашої вітчизни, має бути змосковщення». Отже, українців відносили до «інородців».
— 1874 р. Москалі видали новий статут про початкові народні школи, у якому підтверджено, що навчання має проводитись лише московським наріччям.
– 1876 р. Таємний (Емський) указ Олександра ІІ про заборону ввезення до імперії будь-яких книжок і брошур «малоросійським наріччям», заборону друкування оригінальних творів художньої літератури, в яких «не допускати жодних відхилень від загальновизнаного російського правопису». Заборонялися також сценічні вистави, спів, читання та друкування текстів до неї українською мовою.
— 1876 р. Указ про зобов’язання «прийняти як загальне правило», щоб в Руси-Україні призначати вчителів-московитів, а українців посилати до Петербургської, Казанської та Оренбургської округи. Це «загальне правило» діяло і за правління комуністів до проголошення Україною незалежності у 1991 році. Як наслідок, за 100 років з Руси-України у такий спосіб було виселено кілька мільйонів української інтелігенції, а в Україну було направлено стільки ж московинів.
— 1881 р. Заборона викладати у народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою.
— 1881 р. Закон про дозвіл на друк словників українською мовою, але російським правописом, а постановка українських вистав залежить від місцевого начальства.
— 1895 р. Заборона видавати українські книги для дітей, «…хотя би по сущєству содєржаніє і прєдставлялісь благонамєрєннимі». Збірку дитячих оповідань цензор заборонив з допискою: «Напісано очєвідно для дєтєй, но оні должни учіться по-русскі. Воспрєтіть». На українській граматиці, написаній московською мовою, цензор написав: «Наівно било би надєяться на дозволєніє пєчатать грамматіку того язика, которий нє должєн сущєвствовать». (В. Лизанчук, стор. 105).
— 1896 р. Б. Грінченко в одному із часописів писав: «Величезна більшість учителів соромить дітей їх українською мовою говорити. Українські національні згадки, українську історію викинено з читанок шкільних… А замість історії вкраїнської скрізь московська історія викладається так, мов би вона нашому чоловікові рідна. Та ще й яка історія! Що стукнеш, то скрізь хвали та гімни земним божкам: Павлови, Миколі, Катерині, Петрові; хвали Суворовим, Корниловим, Скобєлєвим і всій російській солдатчині! Тут усякі «подвиги» рабської вірности». (В. Лизанчук, стор. 107).
— 1887 р. Рукопис граматики української мови цензор повернув не читаючи, відписавши авторові, що нема потреби дозволяти до друку граматику тієї мови, яка приречена на небуття.
— 1888 р. Указ Олександра ІІІ «Про заборону вживання в офіційних установах української мови та хрещення українськими іменами».
— 1889 р. У Києві, на археологічному з’їзді, дозволено читати реферати всіма мовами, крім української.
— 1892 р. Російський уряд наказує цензорам суворо стежити за тим, щоб не допустити українських літературних перекладів з російської мови.
— 1894 р. Заборона ввозу українських книг з-за кордону.
— 1899, 1903 рр. Заборона користуватися українською мовою для проголошення наукових доповідей та промов на археологічному з’їзді у Києві та на відкритті пам’ятника Котляревському у Полтаві.
— 1900 р. і наступні роки. Цензурою виключаються такі слова як «козак», «москаль», «Україна», «український», «Січ», «Запоріжжя» та інші, які мають український національно-символічний зміст.
— 1905 р. Кабінет міністрів Росії відкинув прохання Київського та Харківського університетів про скасування заборони української мови, визначаючи це несвоєчасним.
— 1905-1912 рр. Міністерство освіти Московії закрило 12 українських приватних гімназій, звільнило 32 директорів та 972 учителів, 822 учителів «переведено» до інших шкіл за намагання вводити у викладання українознавчу тематику.
— 1905 р. Ректор Київського університету відмовив 1400 студентам відкрити 4 кафедри українознавства з українською мовою викладання, заявивши, що університет — це «загальнодержавна інституція», і в його стінах не може бути жодної мови, крім московської.
— 1906-1907 рр. Закриття «Просвіти» в Одесі та Миколаєві.
— 1908 р. Указ Сенату про те, що освітня робота в Україні шкідлива й небезпечна для Росії.
— 1910 р. Уряд  П. Столипіна виданим циркуляром зарахував українців до «інородцев» і заборонив будь-які українські організації.
— 1910, 1911, 1914 рр. Закриття колоніальною владою «Просвіти» у Києві, Чернігові, Катеринославі (нині Дніпропетровськ).
— 1914 р. Указ московського царя Ніколая ІІ про заборону української преси.
— 1914 р. Заборона москвинською владою святкування на окупованій Московією частини Руси-України 100-річчя від дня народження Т. Шевченка.
— 1914 р. Захопивши Галичину, москвинська військова адміністрація, за прикладом давно окупованої москалями Східної України, негайно спалила бібліотеку Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка, заборонила в Галичині й на Буковині всю українську пресу, навчальні заклади, громадські організації, але не чіпали німецьких (з німцями воювали!), польських та єврейських установ. «…Український рух є для Московії більш небезпечним, ніж усі інші національні рухи, взяті разом» (газета «Кієвлянін», 1914 р.). Новопоставлений губернатор Галичини в окупаційній промові відверто заявив про наміри москалів: «Я буду тут запроваджувати московську мову, закон та порядки». В один день москалі перевели українські школи на московську мову, звільнили тих вчителів, які не могли або не хотіли нею викладати; вислали у Московщину сто тисяч українців, головним чином вчителів, священиків, вчених, активістів «Просвіти», Пласту та інших українських організацій. Багато українців загинуло по дорозі до Сибіру від голоду, холоду та хвороб.
— 1914 р. ЗАМЕТКА о докладє полтавского губєрнатора фон Богговута Міністру внутрєнніх дєл о мєрах протів украінского народа:

  1. Прівлєкать на должності учітєлєй по возможності только вєлікороссов.
  2. На должності інспєкторов і дірєкторов народних учіліщ назначать ісключітєльно вєлікороссов.
  3. Всякого учітєля, проявляющєго склонность к украінскому, нємєдлєнно устранять.
  4. Составіть правдівую історію малорусского народа, в которой раз’ясніть, что «Украіна» — ето «окраїна» государства в билиє врємєна.
  5. Установіть обязатєльниє екскурсіі учащіхся всєх учєбних завєдєній в Москву, Ніжній Новгород і другіє історічєскіє мєстності, но нє в Кієв.
  6. Совєршєнно нє допускать общєобразоватєльних курсов для учащіхся.
  7. Обратіть особоє вніманіє на сєльскоє духовєнство і єго політіческіє убєждєнія. Благочінних назначать с особим разбором. Во главє єпархій ставіть архірєєв ісключітєльно вєлікороссов, прітом твьордих і енергічних. Оказать самоє крутоє давленіє на тєх із священіков, коториє заражєни українофільством. Єпархіальних наблюдатєлєй за школамі назначать ісключітєльно із вєлікороссов.
  8. Обратіть особоє вніманіє на сємінаріі і ставіть во главє іх рєкторамі іслючітєльно вєлікороссов, удаляя другіх. Учєбний пєрсонал должєн бить ісключітєльно із вєлікороссов. За сємінаріі нужно взяться і іскорєніть гнєздящіся в ніх дух украінства.
  9. Всємі способамі іскорєнять употрєблєнія названія «украіна», «украінскій». (Праці Українського Наукового Інституту. Варшава, 1932 р.).

Фактично, майже таку саму картину спостерігали на теренах України і під час комуністичного правління. І тільки з надбанням незалежності Україна змогла(?) розправити плечі, поглянути на питання української мови, як рідної, домінуючої (державної), та надати їй відповідного статусу.
Хоча…

Чи варто продовжувати?

Віктор МАКСИМЧУК
__________________________________
*Російськомовні тексти спеціально подано в українській транскрипції — тільки задля того, аби читач відчув різницю між нами і ними.

Share