ЩОБ І ВИ МАЛИ СПІЛЬНІСТЬ З НАМИ…

1. НАШ РОДОВІД

(продовження, початок у попередньому номері)

Моя баба Настя Йосипівна заміж виходила теж двічі: вперше, коли їй було 14 років. Пам’ятаю, як баба зі щасливою посмішкою на обличчі розповідала таке: під час свого весілля, вже перед ранком, вона вирішила трохи відпочити. Присіла біля столу, схиливши на руки голову з барвінковим весільним вінком. Коли ж прокинулася, то збагнула, що виспалась паня-молода під столом…

Першим її чоловіком був Погрибенник Дмитро (інші відомості про нього автору невідомі). Від цього шлюбу баба народила сина Миколая (називали його Николаєм). Коли його батько, а бабин чоловік Дмитро ішов на Першу світову «войну», то, обнімаючи свого синочка, сказав на прощання: «Никульчику, Никульчику, видий я тебе більше не буду видіти».

Так воно й сталося — бабин чоловік з «войни» не повернувся. А малого Миколая як у дитинстві, так і в дорослому віці, аж до самої смерті, між людьми називали «Никольоцьким». У 25 років Настуня стала вдовицею.

Вдруге Настя Йосипівна вийшла заміж за П.І. Гушула, у шлюбі з яким народила ще двох дітей: доньку Марію — мою майбутню маму (1924 р.) та мого вуйка — хресного батька Павла Петровича Гушула (нар. на початку травня 1928 р.).

До релігії мене баба не привчала. Баба Настуня й сама церкву відвідувала дуже рідко — лише на Великдень інколи ходила святити паску. Баба, звичайно ж, була віруючою. Але до церкви, напевно, не ходила через те, що була твердою греко-католичкою.

Один тільки раз (я тоді не ходив ще до школи), взяла мене баба Настуня з собою до церкви в Косів на Івана на «отпуск» — на храмове свято. Особливістю цього походу було те, що ми з бабою з Рожнова до Косова і назад додому йшли пішки. Інакше, як говорила баба, відвідування церкви не будуть приймлені Богом.

Баба наша була малослівною, повністю віддавалася роботі в хаті, на городі чи на колгоспному полі. Ніколи не ходила по сусідах, та й ніхто не приходив до неї. Запам’ятався її один вираз: «Наш дєдя, дєкувати Богу, вже на бороду плює» (так вона сказала про одного чоловіка, коли почула від нього, що його батько дуже хворий, а сусідам було відомо, що той чоловік очікує смерті свого батька).

Зі святом Івана-Купала пов’язаний ще один спогад з мого дитинства.

Батько мій щороку працював влітку на полонинах — випасав худобу або звозив з верхів ліс («робив у цугах»). Одного року, саме на Івана (7 липня), завідувач рожнівською полониною «Масний Присліп» Михайло Семенюк віддав батькові команду терміново закінчити ремонт ґражди (загорода для худоби). Батько почав заперечувати: сьогодні ж велике свято — Івана, все зробимо завтра з самого ранку. Завідувач полониною не зважив на заперечення батька і заставляв його до роботи, при цьому примовляючи: «Хто такий Іван? Це такий собі Іван Їленчін. Роби те, що я тобі сказав, а якщо боїшся гріха, то нехай той гріх буде моїм».

Знизавши у здивуванні та послуху плечима, батько узявся до роботи. День був сонячним, теплим. Він разом з місцевим гуцулом Петром Бузуланчіним швидко закріпив кілька лат.

Десь через годину-дві небо несподівано затяглося чорними густими хмарами, спалахнула блискавка, прогримів грім. Пішов дощ, який швидко став ряснішим, а блискавка та грім частішими. Нарешті полило, як з відра. Через короткий час прогримів дуже сильний грім, а територією біля ґражди «пройшлася» вогняна хвиля (у полонинських землях ще з часів Першої світової війни залишилося багато колючого дроту). На той раз блискавка вдарила саме в такий дріт, із-за чого великий шмат землі став немов переораний плугом, а під корчем, як підкошені, попадали вівці. Ще один грім — падає троє коней… Негода як почалася несподівано, так і несподівано закінчилась. Розсіялися хмари, стало тихо, вже не гриміло, не розкраювали небо своїми вогняними стрілами й яскраві блискавки… Батько заходить до кімнати завідувача і говорить: «Біда, Михайле Костянтиновичу, дуже злий Іван Їленчін приходив до нас. Аж десять овець і троє коней громом убило, а біля ґражди замість паші — рілля»…

З бабиних розповідей згадаю одну — як на мене, цікаву і повчальну бувальщину.

Її дуже дивувало те, що хтось із недобрих людей витяг і кудись подів підгірський пам’ятний кам’яний хрест. «Їк согодне пам’їтаю, а мені тогди було дес п’єть-шість років, — говорила баба, — тогди люди дуже радувалиси, співали і гуляли біля того хреста, коли його установили про відміну панщини. Кому він заважєв?».

Інших відомостей про моїх предків по материній лінії знайти не вдалося.

Таким чином, грунтуючись на викладеному вище та скориставшись дещо перефразованим діалогом знаменитого Гюстава Флобера зі своїм кредитором, я про своє походження можу сказати таке: «В мені тече і запорізька, і гуцульська, і польська кров».

Дружина моя Радиш (Гордійчук) Наталія Тарасівна, 1953 р.н. (26 березня) — із сусіднього села Рибного. Батьками моєї дружини були Гордійчук Тарас Танасійович (27.02.1927 – 13.06.1983) та Гордійчук (Погрибенник) Євдокія Михайлівна (10.03.1928-26.07.2011). Окрім моєї дружини, це подружжя виховало ще і сина Гордійчука Василя Тарасовича (05.08.1955). В. Т. Гордійчук у 1972 році закінчив Рожнівську середню школу, служив у лавах Збройних Сил СРСР. У 1981 році закінчив агрономічний факультет Львівського сільськогосподарського інституту, здобувши кваліфікацію «вчений агроном». Працював землевпорядником, заступником голови колгоспу (с. Кобаки) та головою колгоспу (с. Рибне). У серпні 1978 році одружився з Гордійчук (Чепіль) Дариною Юріївною (30.09.1955). Сім’я проживає у Рибному.

Син Василя Тарасовича і Дарини Юрівни Гордійчуків Роман (03.08.1985) та його сестра Мар’яна (17.12.1979) — прямі нащадки (у сьомому поколінні) Гордія — пращура роду Гордійчуків у Рибному.
Батько мого тестя Гордійчук Танасій Дмитрович (26.01.1902 — 8.05.1991) — онук Прокопа Гордійчука і син Дмитра Прокоповича Гордійчука та Марії Танасівни Бідолах. Своє ім’я Танасій Дмитрович отримав на честь свого діда по мамі — Танасія Бідолаха.

Дід моєї дружини Танасій Гордійчук був одним із найзаможніших ґаздів Рибного у 30-40-х роках ХХ століття. Під час колективізації опісля закінчення Другої світової війни Танасій Гордійчук добровільно (хоча офіційно він і отримав символічну грошову компенсацію від радянської влади) віддав і землю, і хату (у його колишній двоповерховій хаті до цього часу розміщені сільська пошта та фельдшерсько-акушерський пункт), і млин до колективної власності села, а його самого призначили першим головою колгоспу (на цій посаді він перебував недовго, десь біля півтора року).

Танасій Гордійчук двічі одружувався. Перша його дружина — мати батька моєї дружини Гордійчука Тараса Танасійовича — Катерина Іванівна Кушмелин (1906 — 1931), родом із Соколівки. Її батько, Іван Максимович Кушмелин — війт і найбагатший ґазда в Соколівці, був рідним братом дружини одного з найбагатших ґаздів сіл Рожнова і Новоселиці у двадцятих-сорокових роках ХХ ст. Андрія Стефурака (Андрій Стефуранчин). Катерина Кушмелин померла, коли моєму тестеві було п’ять років (причиною смерті, як і в матері мого батька, було неправильно виконано в домашніх умовах переривання небажаної вагітності).

Другою дружиною Танасія Гордійчука була жителька Новоселиці Марія Іванівна Кабанюк (12.07.1912 — 22.02.1984), яка доводиться первою (двоюрідною) сестрою моєї матері Радиш (Гушул) Марії, — батько моєї матері Гушул Петро був рідним братом Кабанюк (Гушул) Гафії Іванівни, яка вийшла заміж у Новоселиці, де і проживала до самої смерті (її чоловік Кабанюк Іван, досить заможний ґазда, не повернувся з

Першої світової війни). Гафія Іванівна сама виростила двох доньок — Марію та Ірину.

У шлюбі Танасія Гордійчука і Марії Кабанюк народилася донька Емілія у 1937 році.

Танасій Дмитрович і Марія Іванівна були глибоко віруючими людьми. В їхньому домі панував культ релігії та віри в Бога. Під час німецької окупації Танасій Дмитрович допомагав багатьом єврейським родинам, попередньо переховуючи останніх під страхом смерті у власному погребі, переводив їх тільки йому відомими бродами через ріку Черемош на територію Румунії. Як зазначалося вище, через нього на румунську сторону переходили і євреї з Рожнова, яких до Рибного супроводжував мій дід Гушул Петро Іванович (як було вже зазначено, він доводився рідним вуйком дружини Танасія Гордійчука — Марії Іванівни).

Подружжя Марії і Танасія Гордійчуків добре ставилося і до сусідів — під час неврожаю у 1946-47 рр. вони допомагали найбіднішим сім’ям харчами. Танасій Дмитрович упродовж багатьох років був старостою сільської церкви Димитрія Солунського, по-ґаздівськи старанно займався її благоустроєм. Автору цих рядків і його дружині Наталії Тарасівні — своїй онуці Танасій Дмитрович подарував Біблію 1983 р. видання. До речі, це була перша Біблія, яку мені довелося тримати в руках.

Глибока релігійність цих людей за радянсько-атеїстичної епохи нерідко принижувалась. Так, під час похорону Марії Іванівни у 1984 році районні чиновники заборонили на ньому присутність священика, виставивши умову: «Якщо похорон буде з попом, то Василь і Міля полетять з роботи». Рідним довелося рахуватися з начальством і хоронити маму без священика, адже Емілія Танасіївна працювала вчителькою сільської школи, а її чоловік, Василь Дмитрович Ватаманюк (1932) — механіком Кутського лісокомбінату.

Батьками моєї тещі Євдокії Михайлівни були житель с. Рибне Погрибенник Михайло Кононович (1900 —1949) та рожнівчанка Погрибенник (Ватаманюк) Марія Миколаївна (між Богородицями 1906 — 4.12.1949). Марія Миколаївна знала багато мудрих виразів-порад. Перед їх використанням завжди говорила «Ік ікікс сказав». Так, запам’яталося бабине: «Ік ікійс сказав, не пролупиш очі — пролупиш мошенку». («Чия шкода — того й гріх»).

Дід моєї дружини по матері Погрибенник Михайло Кононович ще за Польщі, у 1930 р., поїхав на заробітки до Аргентини, де й помер у 1949 році. Його батько Погрибенник Конон (? — 1920) родом з Рожнова, оженивсь на жительці Рибного Угринюк Юстині і там проживав до своєї смерті. В селі Юстину називали «баба Конониха». Жінка була твердого характеру, мала славу доброї та порядної господині. Сама виростила і «поставила на ноги» чотирьох синів (Михайла, Івана, Степана, Миколу) та двох доньок — Василину і Марію, бо її чоловік Конон повернувся з Першої світової війни хворим та скаліченим і через два роки помер.

Баба моєї дружини, як уже зазначалося вище, родом з Рожнова. Її батьки Ватаманюк Микола Іванович (із роду Попадюків) та Церковнюк (Ватаманюк) Настя Семенівна родом із Кобак (мала закінчену семирічку і добре знала німецьку мову), вийшла заміж на п’ятнадцятому році, найбільше радіючи при цьому з того, що «має новенькі чобітки з жовтими халявами та новий писаний кожух»).

Підбиваючи підсумки здійсненого автором дослідження родоводу Ярослава Федоровича і Наталії Тарасівни Радишів, можна зробити наступні висновки:

  1. Підтверджено думку американського філософа Вільяма Джеймса про те, що люди, мов дерева у густому лісі, чиє коріння глибоко переплітається під землею.
  2. Непрості життєві долі (а хіба вони бувають у когось простими?..) розсіяли моїх родичів і родичів моєї дружини не тільки по рідній неньці-Україні, але й далеко за її межі: є вони в Росії, Австралії, Америці, Аргентині, Іспанії, Канаді, а, може, і в інших куточках світу.
  3. У глибині років забулося багато жіночих імен з наших родин. А річ у тім, що на Прикарпатті колись була традиція називати жінок за ім’ям чоловіка. В результаті цього замість Марії, Гафії, Катерини — з’явилися Семениха, Андріїха, Дмитриха, Юсипиха тощо.
  4. У зв’язку з тим, що переважна більшість старших поколінь рожнівчан «за Австрії» та «за Польщі» до школи не ходили, а паспортів, тим більше серед жіночої статі, ніхто практично не мав, тож невідомими для моїх багатьох предків були їхні власні дні народження. Так, і моя баба Настя Йосипівна Гушул (Ясінська), і баба моєї дружини Марія Миколаївна Погрибенник (Ватаманюк) розповідали, що народились вони «межи Богородицями».
  5. Різної, якщо можна так сказати, довжини виявилися і родоводи наших предків. Не збереглися чоловічі лінії Ясінських, звідки походить моя баба Настя Йосипівна Ясінська. Зате від Ясінських «розрослися» родини Симотюків та Зарінчуків.

Останнім в родоводі (по чоловічій лінії) Гушулів (Дмитро — Іван — Петро — Павло) може стати рідний брат моєї матері Павло Петрович Гушул. Але цей рід став добрим «грунтом» для розквіту роду Вінтоняків, гілку якого з родинною Гушулів розпочав син Василя Вінтоняка — Іван. Зараз один його онук (Василь) з родиною, в якій уже є правнук Івана Васильовича — Сергій, проживає в Америці, а другий онук Іван проживає у Москві. На Косівщині, окрім дітей Івана та Марії Вінтоняків проживає їхня онука Марія зі своєю родиною.

Дев’яте покоління може стати останнім у нашій родині для чоловічої лінії Радишів, гілку якої «вів» мій дід Роман Васильович (Андрій — Макій — Григорій — Василь — Роман — Федір — Василь — Роман — Лук’ян). Є, правда, надія, що в Рожнові родовід Радишів через іншу гілку продовжать прямі нащадки мого діда — Григорія Васильовича — Петро (1971) та Іван (1975). Вони вже посприяли цьому своїми синами: Петро разом із дружиною виховують двох радників-порадників нащадків козацького роду Миколу (1994) і Григорія (1996); а Іван та його дружина народили двох близнят — Іллю та Ілону (2002). З урахуванням викладеного, родовід Радишів (по чоловічій лінії) станом на 3.02.2011 р. виглядає так: Андрій — Макій — Григорій — Василь — Григорій (Роман) — Петро — Григорій — Петро (Іван) — Микола (Григорій, Ілля).

Довгим у нашій родині може виявитися і рід Гордійчуків (Гордій — Прокіп — Дмитро — Танасій — Тарас — Василь — Роман). Але Романові Васильовичу Гордійчуку, який, як вказувалося вище, у 2009 році одружився з Л. О. Федорчак, потрібно разом із дружиною про це добре подбати…

Людина живе, доки її пам’ятають… Але це усвідомлюєш з роками. Адже тільки з віком — мені 60 років — починаєш глибоко розуміти себе, своїх близьких та оточуючих тебе людей. І, стаючи досвідченішим, все частіше задумуєшся над прожитим і пережитим, переоцінюєш окремі життєві цінності…

Я часто розпитував у свого батька про наших предків, моя дружина про це ж неодноразово вела розмови-спогади із своєю мамою, дещо уточнювала з моїм дідом Танасієм Гордійчуком. Тепер розумію, що ми з дружиною усіх своїх попередників любили, навіть не знаючи їх, ми їм були і  завжди будемо вдячними…

Дуже шкодую, що колись, коли були ще живими баба Настя та моя мати, я дуже мало довідався про рід Гушулів та Ясінських. Особливо про рід Ясінських, звідки походить моя баба… Мушу сказати, що баба нічого взагалі не розповідала про свою родину: про своїх дєдю, неню, своїх братів і сестер… Тільки одного разу показала місце, де вона народилася (напроти сільського клубу).

Це зараз я, затамувавши подих, про все-все розпитався б у своєї бабусі, пішов би з нею на її хатнище, познайомився б з її, та й моїми родичами, ретельно з’ясував би окремі, невідомі мені факти з нашого спільного минулого…

На превеликий жаль, цього вже зробити не можна, — усе минуло безповоротньо…

Відійшла людина у Вічність і — забрала все із собою…

Саме за спогадами мого батька Федора Радиша та матері моєї дружини Марії Гордійчук і складене наше генеалогічне дерево. В ньому наші онуки — дев’яте покоління по моїй лінії, та восьме — по лінії моєї дружини. Знаходячи і вписуючи у наше сімейне дерево нові імена своїх предків, ми як би вперше знайомилися з ними…

Надіюсь, що з моїм відходом усе-таки не обірветься незримий зв’язок з минулим, не зникне пам’ять про наших предків. А своїм онукам обов’язково розповім про їхніх пращурів для того, щоб і вони їх пам’ятали і своїм нащадкам про них розповіли. Адже неможливо стати достойною людиною, якщо немає пам’яті, поваги, доброти і любові до рідних і близьких.

2. МОЇ УНІВЕРСИТЕТИ

Минуле вже нам не підвладне,
але майбутнє залежить від нас.
Петро Чаадаєв, декабрист.
Вільна людина — лише та, яка не боїться розповісти про всі сторони свого життя.
Ґерта Мюллер,
лауреат Нобелівської премії з літератури 2009 року

— Мій Славко, видко, геть дурний був, що їго так довго учьили, — любив жартувати батько, коли йому хотілося похвалитися тим, що його син багато років віддав навчанню. Хоча, як батько сам мені говорив, його старший товариш і наставник по роботі Петро Стефурак (по вуличному «Пантула») радив не давати синів до вищих шкіл, бо вони, на його переконання, потім не захочуть працювати вдома. Пан Петро, напевно, спирався на власний досвід, адже його син Василь Петрович Стефурак (1941) — доктор біологічних наук, професор, упродовж багатьох років завідував кафедрою медичної біології, генетики і паразитології Івано-Франківського державного медичного інституту.

А я дійсно люблю вчитися. Усе життя вчуся. При цьому мені завжди фартило з Учителями, починаючи зі школи і закінчуючи Національною академією державного управління при Президентові України (НАДУ), де я працюю зараз. Вчителі і викладачі були у мене чудові! Зокрема, в НАДУ, ну просто приголомшливо людяною людиною і надзвичайно талановитим педагогом, був Василь Каленикович Майборода. Він по-батьківськи навчав мене, дорослого, на той час навіть уже діда, багатьох, нерідко простих, але дуже необхідних речей.

Але про все по порядку.

Однак, не можу не зробити ще один відступ.

Короткий і фрагментарний опис свого життя упродовж перших 25-27 років (до закінчення інституту) здійснюватиму винятково по пам’яті, адже ніяких записів і тим більше системних, щоденникових з якимось аналізом чи роздумами, я тоді не робив. «Замальовки з пам’яті» окремих епізодів того періоду (школа, навчання у Коломийському фармацевтичному училищі, чотирьохмісячна робота у Верховинській районній аптеці, строкова військова служба, підготовче відділення та навчання у виші) супроводжуватиму фотографіями із сімейних фотоальбомів та газетними вирізками власних дописів.

Школа

У дошкільному віці мені дуже хотілося стати столяром. Виникло це бажання опісля перших же відвідин столярні сусіда нашого Івана Стеф’юка. До сьогодні пам’ятаю той чудовий освіжаючий смерековий запах, що наповнював майстерню вуйка Івана. Там я міг довго-довго спостерігати, як із-під рубанка (по місцевому «гимбля») майстра вилітали тоненькі, як папір, стрічки-гимблівки і скручувалися у пружні кільця; забувши про час, я з цікавістю розглядав різні столярні інструменти, що висіли на стінах і лежали на верстаку; з насолодою погладжував гладеньку поверхню свіжо- виготовлених вікон і дверей…

— Шьо, хочіш майструвати? — бачачи мою зацікавленість, запитував вуйко Іван.

— Так, — захоплений справжньою казкою-дійством перетворення частини дошки у гарний праник для моєї мами, відповідав я майстрові-чарівникові.

— З часом навчишся, — пообіцяв тоді мені вуйко Іван.

З часом школа та досить широке коло домашніх обов’язків не давали мені можливості, як раніше, довго засиджуватись у майстерні, а сусід наш через хворобу очей (з війни прийшов інвалідом І-ї групи — втратив око) невдовзі і сам перестав майструвати.

Напевне, через це найзаповітніша моя дитяча мрія так і не здійснилася…

Зі своїх шкільних вчителів (1-4 клас) завжди з глибокою вдячністю буду згадувати Василевську Валентину Гаврилівну, свою першу вчительку. Вона мене вчила один тільки рік, а потім у 1960 році кудись виїхала із села. А ще згадую Іванову Марію Миколаївну, яка навчала мене упродовж другого-четвертого класів.

Марія Миколаївна постійно і наполегливо, як я тепер розумію, з метою виховання любові до навчання, в якості позитивних прикладів часто розповідала нам про кращих учнів школи Погребенника Володимира Дмитровича та Зікратого Віктора Петровича — вони обидва закінчили школу із золотими медалями і стали студентами Львівського політехнічного інституту, а В.Д. Погребенник з часом став і професором цього престижного вузу. Напевне, тому ці хлопці були для мене прикладом. А В.П. Зікратий (його батько — Петро Ілліч був директором школи і викладав хімію, а з 1968 по 1976 р. — голова Рожнівської сільської ради, залишаючись за сумісництвом і викладачем хімії, а мати — Надія Іванівна викладала російську мову та літературу) запам’ятався мені ще й тим, що дуже часто влаштовував у школі «Казкові дні», під час яких розповідав школярам різні, дуже цікаві казки.

Марія Миколаївна, як і Валентина Гаврилівна, теж виїхала з села під час мого навчання у Коломийському фармацевтичному училищі. Причину виїзду із села сім’ї Іванових тоді, наприкінці 60-х років минулого століття, пов’язували з новою хвилею переслідувань євреїв, яким був її чоловік — сільський ветеринарний лікар Іван Миколайович Іванов.

Добру пам’ять до сьогодні зберігаю й про класного керівника під час навчання у 6-8 класах Василя Федоровича Пучка, вчителя музики і незмінного класного керівника шкільного духового оркестру Григорія Васильовича Пилип’юка, викладача ручної праці Дмитра Васильовича Клима, вчителя фізики Маркіяна Михайловича Ковалюка (Маркіян Михайлович за освітою був учителем хімії, та на той час у школі не було педагогічного навантаження з хімії — цей предмет читали П.І. Зікратий та В.М. Галунова — тож він викладав фізику).  За покликанням це був музикант від Бога. Як керівник шкільного хорового колективу, він активно залучав мене до участі в шкільному хорі. Завдячуючи Маркіяну Михайловичу, я був учасником вокальної групи (Петро Довгий, Ярослав Чепига, Михайло Глітняк, Василь Чурко…), яка за виконання «Пісні Богунського полку» із опери Б. Лятошинського «Щорс» на обласному огляді художньої самодіяльності у 1967 р. посіла призове місце.

Маркіян Михайлович любив українське слово. Пам’ятаю, як він замість слова «чай» говорив «ґербата»).

Про інших моїх учителів: О.П. Погребенник (провела з нашим класом кілька дуже цікавих занять) та Я.Д. Галичук (надзвичайно цікаво було на його заняттях із електрофізики).

Хочу тут згадати вчителів російської мови та літератури Н.І. Зіркату та В.П. Марфейчук, вчителя англійської мови Н.В. Богдановича. Нестор Володимирович був надзвичайно добрим, людяним, але не вимогливим вчителем, який допоміг мені позбавитись скороговірки… А ще я згадую викладача хімії П.І. Зікратого (йому вдалося «заразити» мене любов’ю до цієї науки), викладача історії Я.В. Марфейчука (Ярослав Васильович не викладав у нашому класі, але слава про нього «гриміла» на всю школу), вчителя географії І.В. Кондрук. Ірина Василівна ставилась до мене дуже добре, по-материнськи, але карала «двійками», коли на її уроці замість того, щоб слухати, вчив, наприклад, «Письмо Онегина к Татьяне», бо забув зробити це вдома… Наполегливо і невтомно давала мені постійні зауваження, щоб не сидів під час уроку на одній ніжці крісла — був у мене одного часу і такий гріх… Повчала бути поміркованим: «Перед тим, як маєш щось зробити або сказати — швидко порахуй до 100».

Василь Федорович Пучко запам’ятався тим, що був категорично проти мого вступу до Снятинського культосвітнього училища після закінчення 8-го класу (під час навчання у 6-7 класах я закінчив дворічні курси баяністів, які діяли при сільському Будинку культури). Керівник-косівчанин — Володимир Павлович Лебединець. При нагоді знову хочу висловити свою вдячність батькам. Купити для мене баян, який коштував 125 крб., для них було зовсім не просто. І не дивно, що брали його «у розстрочку» на рік.

А серед школярів, які тоді навчалися на курсах баяністів, тільки я, мій молодший брат і Федір Щербань були з «колгоспників», усі інші — діти сільської інтелігенції.

Як зазначалося вище, Василь Федорович був категорично проти мого вступу до Снятинського культосвітнього училища.

— Що, масовиком-затійником хочеш бути? Через мій труп, — такою різкою й однозначно негативною була відповідь Василя Федоровича на моє прохання оформити характеристику-рекомендацію для вступу до цього, найближчого до Рожнова, середнього спеціального навчального закладу. З висоти сьогоднішнього дня я, звісна річ, надзвичайно вдячний Василю Федоровичу за його принципову позицію. Адже ніяких талантів для ефективної роботи у цій важливій сфері суспільного життя у мене, звичайно, не було.

Ось Григорій Васильович Пилип’юк — дивовижно талановитий чоловік! В селі його називають людиною-оркестром, адже він може зіграти на 20(!) різних музичних інструментах, а для сміху, окрім усього іншого, зіграє на трубі велосипедного керма, гумовому шланзі або звичайнісінькій пилі. Григорій Пилип’юк ще й створює щирі, мелодійні, індивідуальні за своїм авторським почерком пісенні твори. З великим задоволенням згадую своє навчання під його керівництвом у шкільному духовому оркестрі. До речі, наука та стала мені у пригоді під час служби в рядах Радянської Армії (1970-1972).

Дмитро Васильович Клим викладав креслення та ручну працю. Креслярем я був посереднім. Часто просив Орисю Хань або Катю Строїч виконати за мене те чи інше креслення. Д.В. Клим це швидко зрозумів і втратив надію зробити з мене хорошого кресляра. Він, напевне, бачив мої потенційні можливості — адже креслення мені дійсно подобалось. Але лінощі, солідарність з іншими хлопцями — головне, брак вільного часу не давали можливості довго сидіти за виконанням домашніх завдань.

А на уроках з ручної праці було дуже цікаво! Ми працювали за справжніми верстатами! На уроках з обробки металу виготовляли маленькі шуфельки для закидання вугілля в грубку (пічку). Коли ж працювали з деревом, виготовляли для матерів тачівку. А я собі змайстрував, звичайно, при допомозі майстра (окрім вчителя на уроках праці був ще й майстер — вуйко Лучук з нашої вулиці) копіювальну рамку, так як саме тоді я опановував фотосправу, маючи куплену татом камеру «Любитель-2». Скільки було радості!

Дмитро Васильович залучив мене до гуртка ручної праці. Ми лобзиком — скільки зламалося пилок! вирізали різні візерунки, а потім з них виготовляли підставки для годинника або вазонів. А ще він навчав нас випалювати такі ж візерунки за допомогою спеціального інструменту (чомусь мені здається, що то був звичайнісінький паяльник, тільки маленький, хоча не виключено, що я помиляюся).

Окрім того, з Дмитром Васильовичем та його сестрою Дарією Василівною Клим (Думенчук) — учителем біології, ми зробили діючий електричний макет рефлекторної дуги. За цю роботу я навіть був відзначений призом — книжкою на районному учнівському конкурсі.

Про всіх своїх однокласників маю тільки добрі спогади.

Без попередніх записів назву поіменно тих, з ким навчався у 1-8 класах: Марія Андрійчук прийшла до нас у п’ятому класі; впродовж 1-4-го ж навчалася у початковій школі «на Варшаві» — присілку Рожнова. Завжди була дуже серйозною, гордою, гарною. Марія Андрич навчалася з нами у другому, а може й у третьому класі (прийшла до нас як другорічниця). Федір Білак (навчався з нами тільки у першому класі і був залишений, як тоді говорили, на другий рік із-за неуспішності). Марія Верхола відрізнялася від усіх однокласниць якоюсь несільською красою, навіть вишуканістю — підкресленою акуратністю, ввічливістю і добротою; вона мені дуже подобалась, але я був переконаний, що для Марусі — так ми її тепло називали — я зовсім нецікавий. Вже набагато пізніше я дізнався, що її сім’ю депортували до Рожнова із Польщі. Орися Вінтоняк — моя відперва сестра. Завдячуючи саме їй, я навчився непогано танцювати найпопулярніші тоді серед сільських школярів танці — вальс і польку. Спочатку «практичні заняття» Орися змушувала мене відпрацьовувати з кріслом або табуреткою — залежно від того, що було під рукою під руками, а вже потім — з нею. До речі, улюбленим її висловом у ранній юності був такий: «Я на танцях стіни не підпираю», — часто повторювала вона, підкреслюючи цим свою популярність серед кавалерів. Тут принагідно сказати й про те, що впродовж 60-х років минулого століття танці чи як тепер кажуть — дискотека, для школярів відбувалися під супровід баяна і бубна…

Я маю повне право про це із впевненістю говорити, так як впродовж 1965-1967 рр. на таких, дуже приємних і бажаних для нас вечірках, сам часто виконував роль баяніста. Ірина Глушко прийшла до нашого класу пізніше, але точно не пам’ятаю, який це був клас. Ярослав Глушко — до восьмого класу носив прізвище Кондрук, син учительки Катерини Іванівни Кондрук, яка викладала нам алгебру та геометрію, а Глушко — це прізвище його батька, з яким Катерина Іванівна була розлучена.

Ганна Гринчук, Василь Гушман (прийшов до нас у п’ятому класі, до того навчався у початковій школі на Чаплинцях). Ганна Гушул: запам’яталося таке — ми вчилися у другому класі і на домашнє завдання потрібно було придумати коротенькі речення до окремих слів. На слово «уста» ніхто із школярів, окрім Ганни Гушул, нічого не придумав. Ганнуся ж придумала: «Дівчина підмалювала уста» — не обійшлося, напевно, без допомоги її старшої сестри Марії. Такий хід думок другокласниці нашій вчительці, видно, не сподобався зовсім, вона і каже: «Дівчині не потрібно підмальовувати губи». А для того, щоб слово «уста» більше не викликало в учнів другого класу ніяких «нездорових» асоціацій», замінила його на слово «капуста». Марія Клід (першою із наших однокласниць, у 1970 р., вийшла заміж), Микола Книш (запам’яталася одна серйозна між нами бійка біля школи, я тоді переміг), Одарка Козменюк, Олена Крутофіст, Людмила Левко (навчалася з нами у першому і другому класах, прийшла до нас як другорічниця, і залишилася на другий рік), Марія Никифорак, Василь Погребенник — як і М. Андрійчук та В. Гушман, прийшов до нас у п’ятому класі. Степан Радиш, Ярослава Радиш. Ярослава Радиш — моя сусідка по парті у 7-8 класах. Ми з нею часто вели «дуже серйозні суперечки» за територію парти. Володимир Сергійчук — мій перший і на все життя Друг! Загинув під час навчання у першому класі: у Великодній понеділок 1960 р. попав під колеса автомобіля. Напередодні увечері, на Великдень, Володя приходив до мене у гості. Мій тато нам обом виконав домашнє завдання — намалював курей, яким дають їсти. Ми з Володимиром були дуже задоволені. Наступного дня, у понеділок, на першій перерві ми з Володею вибігли на подвір’я школи. Він, нічого не говорячи, побіг на заболотівську дорогу, я побіг за ним. Він був десь метрів 50 попереду і потрапив під машину… Петро Сиротюк (він був першим, кого я бачив п’яним із своїх однолітків), Катерина Строїч — одна з двох найкращих учениць класу, моя шкільна симпатія. Але вона цього не знала. У зв’язку з цим на пам’ять приходить один із жартів мого батька: леґінь ходив до дівки аж три роки, а вона про то й не мала гадки… Оля Стеф’юк (у сьомому класі були випадки, коли Оля виконувала у моїх зошитах мої ж домашні завдання), Орися Стеф’юк — моя найближча сусідка. В дитинстві доповідала моїм батькам, що я брався курити, бо вчив мене цьому її брат Грицько. Марія Струць, Ольга Струць (прийшла до нас у першому класі, як другорічниця). На занятті із ручної праці навчила мене однією рукою — при допомозі великого і вказівного пальців зав’язувати вузли на нитці з голкою. Федір Тарабаса — навчався з нами тільки у першому класі, залишився на другий рік. Григорій Тарабаса, Петро Томей («Яремків»). Був старшим за нас на два роки, прийшов до нашого класу як другорічник. Як зараз пам’ятаю той випадок, коли він приніс до школи 0,5 л. горілки і наливав собі під час уроку…

Василь Федчук прийшов до нашого класу пізніше. Орися Хань — одна з найкращих учениць класу. Вона часто виконувала за мене домашні завдання з креслення. Інколи ходив з нею по гриби. Ми навіть використовували в лісі умовні, тільки нам відомі слова, коли хотіли показати одне одному свою грибну знахідку; Орися в школі була дуже серйозною, завжди ходила з акуратно заплетеними тугими косами, які теж підкреслювали її серйозність та недоступність (в Орисі — найстарший онук серед онуків наших однокласників). Ярослав Чепига, Микола Чорнокниш, Марія Щербань (гарно співала).

У грудні 2010 р. у батьківській, тепер уже самотній хаті розшукав свої шкільні фотографії. Як виявилося, серед них багато світлин моїх однокласниць, а на двох — наші групові знімки п’ятого (1964 р). та восьмого (1967 р.) класів.

Цим фотографіям понад сорок років… Вдивляючись в обличчя своїх однокласників, мене не полишає думка про індивідуальність, особливість, неповторність і загадковість долі кожного з нас… Які ми були тоді молоді, нам тільки п’ятнадцять… Які спокійні обличчя наших вчителів: П.М. Глітняка, Н.І. Зікратої, І.В. Кондрук, О.А. Глітняк — завуча, В.Ф. Пучка, П.І. Зікратого — директора школи, С.В. Лопатнюк, Г.Г. Саранчі та Я.В. Марфейчука. Серед них особливою впевненістю вирізняється обличчя нашого класного керівника Василя Федоровича Пучка… Він вірив у наше майбутнє!..

10 грудня 2010 року під час поїздки на Прикарпаття моя колишня однокласниця Катерина Стеф’юк (Строїч) показала фотографію нашого класу з першою вчителькою Валентиною Гаврилівною Василевською. Ця маленька, жовта від часу і клею, фотографія дуже схвилювала мене!.. Які безпосередні і щирі обличчя… Окремі з моїх однокласників тримають в руках квіти бузку — то була весна 1960 р. Цій фотографії П’ЯТДЕСЯТ ДВА РОКИ!

19 травня 2011 р. під час поїздки до Рожнова моя однокласниця Орися Хань (Орися Дмитрівна Стеф’юк) здивувала мене тим, що в неї збереглися шкільні фотографії за другий і четвертий класи. Висловлюю їй щиру подяку! Адже, завдячуючи саме цим фотографіям, маю змогу згадати обличчя Марії Миколаївни Іванової…

А ось фотографія з далекого вже 1979 року. Своїх випускників 1969, які разом з учителями, чоловіками та жінками на мить завмерли перед об’єктивом, вітає рідна школа. На фото багато облич, не всі з них упізнаються. Я, наприклад, нарахував тільки 13 своїх однокласників. Але добре видно наших учителів, серед яких, окрім вже названих вище П.М. Глітняка, О.А. Глітняк, С.В. Лопатнюк та В.Ф. Пучка є і Д.В. Клим, Г.М. Фіцич, К.І. Кондрук та діючий на той час директор школи Євген Дмитрович Галичук.

Беру в руки ще одну фотографію — зустріч однокласників через двадцять років після закінчення школи. Це 1989 рік, нам уже по 37 років. Правда, із 27 учнів 8-го класу випуску 1967 року цього разу на зустріч прийшло тільки 14… Не пам’ятаю вже, про що ми тоді говорили, але віриться, що наш класний керівник був задоволений своїм класом. Після тієї зустрічі ми вже всі разом не збиралися ні на 30-ті, ні на 40-ві роковини по закінченні школи. А жаль…

Мушу звернути увагу на те, що наведені вище прізвища однокласниць — дівочі. На превеликий жаль, окремі з моїх однокласників уже… на тому світі. Це, крім уже згаданого В. Сергійчука, ще й Ф. Білак, Я. Глушко, М. Никифорак, В. Погребенник, П. Симотюк, П. Томей, Я. Чепига. Царство їм небесне!

Більшість моїх колишніх однокласників присвятили себе педагогічній діяльності. Так, учителями були: Марія Василівна Клід, Ольга Миколаївна Стеф’юк, Катерина Іванівна Строїч, Орися Дмитрівна Хань, Ярослав Миколайович Глушко та Ярослав Ярославович Чепига. Два останні — вчителі фізкультури. До речі, вони ще й гарно співали. «Хітом» їхнім у той час була досить популярна фронтова пісня про екіпаж бомбардувальника — чотирьох Іванів-музикантів.

Ярослава Григорівна Радиш закінчила географічний факультет Чернівецького державного університету ім. Федьковича. На історичному факультеті цього вишу навчався Петро Власович Симотюк, але навчання в університеті він не завершив.
М.В. Клід (Крутофіст) за часів СРСР зробила карколомну партійно-державну кар’єру: піонервожата, вчитель, організатор позакласної виховної роботи, голова сільради, секретар Косівського райкому партії, заочне навчання у Вищій партійній школі при ЦК КП України, політорганізатор відділу організаційно-партійної роботи Івано-Франківського обкому Компартії України. Після розвалу СРСР М.В. Клід вчителювала, а впродовж останніх десяти років очолює Косівський цех поштового зв’язку №5.

  • Ірина Глушко — агроном, живе і працює в Криму.
  • Ганна Гушул — медична сестра, живе і працює в Рожнові.
  • Марія Андрійчук — бухгалтер. Живе і працює у Верховині.

Ярослава Радиш, як зазначалося вище, закінчила Чернівецький університет, але вчителем географії не стала. Вона присвятила себе бухгалтерській діяльності, якій віддала понад 20 років, працюючи на різних посадах у Верховині та Косові. З 1987 по листопад 2010 р. Ярослава Григорівна — незмінний секретар Рожнівської сільської ради.

Одарка Козменюк тривалий час працювала в Рожнівській сільській ощадній касі.

Мушу кількома словами виокремити Миколу Чорнокниша — надзвичайно талановиту особистість. Після закінчення середньої школи Микола вступив до Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого на кінорежисерський факультет. Сам факт вступу до цього вузу та ще й на найпрестижніший факультет, де конкурс сягав і 60-70 чоловік на одне місце, а тим більше, вступ випускника сільської периферійної школи, говорить сам за себе. Але Миколі не судилося закінчити цей вуз. З третього, якщо не помиляюсь, курсу його було виключено без права поновлення на навчання. А причиною стала радіопередача «Із-за горба», як тоді говорили, в якій прозвучала новела студента Миколи «Звичайний випадок» (стосується подій у Чехословаччині 1968 року). До речі, сам він текст свого твору за кордон не передавав. Допомогли «щирі друзі-студенти»… Після строкової військової служби (метеоспеціаліст радист-кодувальник І класу у морській авіації, Прибалтика) якийсь час пропрацював кореспондентом у молодіжній обласній газеті «Комсомольський прапор». Дописував до різних літературних журналів. (Я, наприклад, читав його новелу «Жив собі дід — і…» у часописі «Жовтень» за березень 1983 р. Зараз цей журнал має назву «Дзвін».

На все життя запам’яталися такі рядки із його вірша: «Слова забуваються, рими стираються, справжня поезія — вічна», написані автором, поміж іншим, коли він учився у сьомому чи восьмому класі). Микола виношував грандіозні плани написання багатотомних романів, сюжети та назви яких бачив у сні…

11 і 18 жовтня та 29 листопада 1997 року на сторінках Косівської районної газети «Гуцульський край», обласної «Галичина» і всеукраїнської «Молодь України» Микола Чорнокниш окрім ряду інших глибоко змістовних матеріалів опублікував три новели: «Євангеліє від безіменного», «Хто йде, той здолає дорогу» та «Благослови, Боже, гнаних і стражденних». Я з великим задоволенням прочитав ці глибокі за змістом і високопрофесійні за композицією твори. І дуже шкодую, що до цього часу ще немає товстої книжки з його творчим доробком… Але вірю, що це неодмінно буде!*

Ярослав РАДИШ
   _________________________________
*Це відбулося! У травні 2011 року у Косівському видавництві «Писаний Камінь» за фінансового сприяння рожнівчанина Василя Кричуна і директора видавництва добродія Михайла Павлюка накладом у 350 примірників друком вийшла книжка М. Чорнокниша «Укус», куди увійшло десять новел, написаних автором  у різні роки.

Share

1 Comment

  1. Шукаю Ясинського Иосифа Антонова.
    Як було по-батькові Вашого Ясинського? Хоча б щось про нього відомо? Наш – з Києва (1844 р.н), потім жив на сучасній Житомирщині (до 1891), далі – одружився (не перший шлюб) і переїхав. У шлюбі народилися дві дівчинки (двійня чи близнюки). Далі – невідомо.

Залишити відповідь