Кінець ХХ й початок ХХІ століть знову зактуалізували питання української мови. Та інакше й не може бути: здобуття Україною незалежності, відновлення її державного статусу переносять увагу до нашої мови з царини філологічної в царину соціальну, адже мова як невід’ємна ознака національної ідентичності на переломних етапах історії неминуче стає об’єктом гарячих дебатів, квазінаукових спекуляцій та й навіть відвертих політичних конфліктів, що сьогодні спостерігається в Україні.
Дмитро Павличко у вірші-звертанні “До української мови” пристрасно говорить:
Не віддай нікому свого берла,
Встань, здіймися в силі молодій,
Не радій з того, що ти не вмерла,
А з того, що вічна ти, радій!
Справді, унікальність української мови не тільки в тому, що серед майже десяти тисяч мов і діалектів, які налічуються в сучасному світі, вона визнана однією із трьох наймилозвучніших і найкрасивіших (Париж, 1934 рік).
Унікальність її в тому, що в добу багатосотлітньої бездержавності вона була єдиним об’єднавчим чинником, який через час, кордони і стани консолідував націю духовно. Найболючішим для нас, українців, є питання давності нашої мови, яке в силу історичних обставин є і найбільш заполітизованим.
Цілком очевидно, що початок формування мови збігається з початком формування народу. М.Грушевський вважає, що “за поріг історичних часів для українського народу можна прийняти IV століття нашої ери, коли ми маємо вже відомості, котрі можна прикласти спеціально до нього. До цього часу ми можемо говорити про нього як про частину слов’янської групи племен…”
Пам’ятки писемності зафіксували об’єднання різних людностей (дулібів, древлян, уличів, полян та ін.), що займали географічну територію від Карпат між Дністром і Дніпром до Степу, в якому кочували половці. Внаслідок інтеграції їх діалектів й утворилася жива мова давньої Русі. Найдавнішу писемну фіксацію сучасного етноніму українці знаходимо у знаменній пам’ятці IX ст.. – “Велесовій книзі” на дощечці 7-є. Автор книги без вагань і застережень дає зрозуміти, що вже у його часи це був етнонім усталений, загальновідомий. Український сходознавець-індолог Степан Наливайко в книзі “Індоарійські таємниці України” проливає світло на багатовікову українську історію й мову, виводячи її щонайменше зі зламу ІІ – І тис. до н.е. Назва українська мова утворилася дещо пізніше від топоніма Україна, який уперше зафіксований у Київському літописі 1187 року.
Російська, а потім і радянська, офіційна наука відносили початок існування української мови до значно пізнішого часу – ХIV століття: по-перше, щоб показати “старшість” російської мови (початок її пов’язується з кінцем ХІІ ст.), по-друге, для того, щоб вивести походження української мови з “єдиного кореня” – мови давньоруської.
І все це всупереч думці відомих лінгвістів Ф.Міклошича, А.Шляйхера, О.Бодянського, П.Житецького, О.Потебні, які вважали, що українська мова виникла значно раніше ХIV століття. Академік Агатангел Кримський писав, що українська мова уже в ХI ст. “існувала як цілком рельєфна, певно означена, яскраво індивідуальна одиниця”.
Твердження про праруську мову – непотрібна і шкідлива гіпотеза, котра тільки заплутує історію української мови, – говорив Є.Тимченко. Іван Огієнко також вважав, що праруської спільної мови ніколи не було, а “три східнослов’янські мови: українська, білоруська й російська – зростали незалежно одна від одної, як мови самостійні”.
Доречно було б поставити питання: чому ніхто не говорить ні про спільнозахіднослов’янську, ні про спільнопівденнослов’янську народності і мови. Натомість наш північно-східний сусід настирливо твердить про “єдину колиску” трьох східних слов’янських народів і їх спільну мову.
Сучасний історик О.Пріцак з цього приводу зазначає, що “в історичній науці немає достатніх доказів існування єдиної руської народності”.
Стає очевидним, що все це робилося для того, щоб заперечити історичну давність українського народу, вивести його т. зв. “молодшим братом”, а нашу мову показати таким собі “малоросійським” наріччям великоруської, себто російської мови. Це стало можливим, позаяк історичні дослідження відомих учених зі світовими іменами В.Ягича, Л.Булаховського, Л.Щерби, Е.Классена та ін., які висвітлювали ґенезу української мови, її тяглість і неперервність традиції, словниковий склад, фонетичні особливості тощо, залишалися невідомими і, більше того, забороненими не тільки для широких, але й для освічених кіл суспільства. До прикладу, відома думка М. Маркевича про те, що “великороси – народ похідний від українців”, лише з недавніх часів через ЗМІ цитується для загалу, як і те, що український народ сформувався в незапам’ятні часи, а російський виник у зв’язку з переселенням деякої частини мешканців княжої Київської держави, які змішалися з угро-фінськими й тюркськими племенами.
До речі, такої ж думки були і є немало російських вчених. Видатний мовознавець князь М.Трубецькой у 20-х роках ХХ ст. називав росіян туранцями (тюрками). Російський академік М.Погодін відверто зізнавався, що відмовляється вірити в те, що малоруське і великоруське наріччя належать “до одного роду”. Академік Борис Рибаков, сучасний історик В’ячеслав Сєдов також розвіяли міф про російську державність “київського походження”.
І якби не російський (а потім більшовицько-радянський) великодержавний шовінізм, який особливо виявлявся в мовній політиці щодо України (через заборони, переслідування і нарешті – страшний за своїми масштабами й наслідками геноцид 1932-33 р.р., то наша лінгвістична наука уже давно опиралась би на дослідження учених XIX-XXI століть, за якими українська – одна з найперших індоєвропейських мов, а наш народ – один з найдавніших державних народів (У.Классен, А.Чертков, М.Красунський, С.Наливайко).
Звичайно, що такі твердження викликають гнів і ненависть тих, хто на зоологічному рівні ненавидить українців, їх мову й батьківщину. Одначе факти – річ уперта: вони хоч і поволі, та все ж неухильно засвоюються нашими недоброзичливцями і нами, українцями Сходу і Заходу, Півночі й Півдня, позбавляючи хвороби меншовартості, утверджуючи в думці, що наша мова не тільки калинова, але й велика і могутня, її слід в історії настільки потужний і помітний, що цю лінгвотраєкторію не знищити ніяким україножерам. Лише б ми не поступалися ніколи й нікому своїм мовним правом.
ЛІТЕРАТУРА
- Брайчевський Михайло. Походження української писемності – К., 1998.
- Велесова книга /ред.Лозко Г.С. – Вінниця: Континент – Прим., 2007. – 520с. – С.158-160.
- Грушевський Михайло. Ілюстрована історія України. – К. – Львів, 1913. – 526с.
- Ідзьо Віктор. Історія України. – Львів, 2003.
- Огієнко Іван. Історія української літературної мови. – К., 1995.
- Іванишин Василь, Радевич – Винницький Ярослав. Мова і нація. – Дрогобич: Відродження, 1994.-218с.
- Наливайко Степан. Індоарійські таємниці України. – К.: Просвіта, 2004 – 448с.
- Фаріон Ірина. Правопис – корсет мови? – Львів: Свічадо, 2004 – 118с.
Аделя ГРИГОРУК
