Я – гуцул!
Я – коса!
Я – коса і відразу
Я – камінь…
Я – вогонь і вода,
Соловейко й розлючений
Звір.
Я обшитий вітрами
І обкладен
Важкими руками.
Я – гуцул!
Я – Черемош у повінь,
І замріяний бір.
Я – ватага цих хмар.
Я – Нездвиг-гора,
Бог у стихії.
Кольоровий лелека,
Що враз беркутом чорним стає…
Тнуть мене блискавиці,
Чешуть мавки і духи лихії…
Я – гуцул – кров від крові.
Я тут – пан!
Я таким є, як є.
Я – іскра небезпек,
Крик сльози,
Що на лезові бартки.
Скрипки ніжної-ніжної,
Наодинці
Заплаканий звук…
Я – примхливий ручай,
Що лови – не лови,
З-межи рук
Утече,
І між гір
Перетвориться
На леза ватри…
КРИНИЦЯ ЛЕЛЕКОЮ В НЕБІ СТАЄ
Коли уночі розсуваються гори
І кам’яні двері гримлять, то тоді
З камінь вилітають пташинії хори,
А ватра пливе по вечірній воді.
Тоді стають сосни стрункими дівчатами,
Дуби в ту ніч хлопцями в лісі стають.
А коні летять небесами зірчатими
І воду зозулі із каменя п’ють.
Тоді синій вітер стає синім колесом,
А ріки ізнизу біжать догори,
І крутиться небо тоді синім колесом.
А зорі так близько – хоч в руки бери.
Тоді Чорногора стає ведмедицею,
Криниця лелекою в небі стає.
А хата пливе серед неба зірницею,
Вікно в ній зозулею в небі кує…
ДЕРЕВО
Спини на ковбку
Очі небайдужі:
В цім дереві ще сплять
Химерні ружі.
В цім дереві ще скрипка спить.
Можливо,
Котра заграє
Ніжно і тужливо.
А, може, спить
В цім дереві сопілка,
Що у руках,
Як райська перепілка.
В цім дереві
Дріма могутня ватра, –
Її комусь лиш розбудити
Варто.
В цім дереві,
У цьому круглякові
Узори сплять,
Мов кучері шовкові.
Та прийде майстер,
Ту колоду зміря –
І витеше із кругляка повір’я.
І витеше, напруживши уяву,
Церковний хрест
Чи чудернацьку паву.
В цім дереві
Ще блискавиця блиска,
Ще спить у ньому
Різьблена колиска.
У цьому круглякові деревини
Спить для гуцула
Віко домовини.
ВОДА
Ти – вода, Я – вода, Ми – вода.
Підем в хмари – не стане й сліда.
Тільки – хмара, туман як обман,
Синє озеро, річка, лиман…
Ніч – вода, день – вода, рік – вода,
Щастя, успіх, і навіть – біда.
За водою вода – і нема вороття.
За водою слова, обіцянки, життя…
Світ – вода, дощ – вода, смерть – вода.
Зостається лиш пам’ять
І твоя коляда.
І ще – хрест, і свіча,
І каміння гряда,
Що так само – вода!
Що так само –
Вода…
КАМІНЬ
І
Цей камінь був гуцулом,
Той – ведмедем,
Той – жабою,
Той бараном чиїмсь.
А інший беркутом
Літав понад смереками,
Ще інший блискавкою
У грозу тут впав…
Цей камінь перший
Вміє говорити,
А той реве ночами
У скалі.
А той, рогатий,
Пре смереку в річку,
Ще інший
На горі огнем горить.
Цей камінь
Був гуцулом, моїм предком.
Він і тепер на вигляд,
Як гуцул.
Прийду до нього,
А він мені скаже,
Що я теж стану
Каменем колись…
ІІ
Став каменем
Під папороттю дивною.
У Чорногорі каменем живу.
Хоча, напевне,
Стати міг людиною,
Або росою впасти на траву
САГА ПРО ПЕРШОГО ГУЦУЛА
Помер якось старезний чоловік,
Що немалий прожив на світі вік.
Іде до неба сходами крутими,
Щоб в небесах зостатися навік…
Не прийняли його ні пекло, ані рай,
Хоч сядь і плач, і наново вмирай.
Чи вештайся між небом і землею, –
В рай-пекло не пускають хлопа – й край.
Та чоловік – мудрець, чи не мудрець,
Сказав під небом: “Хай би йому грець!..
Опущуся з-за хмар у сині гори,
На Піп-Івана, або – на Ігрець…”
Так і вчинив: з-поміж досвітніх зір
Спустився він на хмарі в хащі гір.
Тут, в диких горах, став гуцулом першим, –
Як хочеш – вір, не хочеш – то не вір.
Став працювати важко день при дні:
Каміння зсунув, викорчував пні.
Посеред хащі вимайстрував хижу,
Скопав при хижі грядку навесні
Прорив криничку, виклав з глини піч,
Впустив, як стражу, в хижу поторіч,
Із дичини напік м’ясного яства,
А з лою насукав для ночі свіч.
Знайшов собі калину коло яру,
З її галузи змайстрував флояру.
Від її звуку мавки заридали,
І зацвітали пні від її чару…
Його сусідами були: стрімкий ручай,
Стара сосна – ніби стара печаль,
Два ворони, а ще – стара сорока,
Та темні звори реву і мовчань.
А чоловік, той дивний чоловік,
Що загубив літам й століттям лік,
Живе й живе у цих суворих горах,
Гуцулом тут він сам себе нарік.
Не сприйнятий ні пеклом, ані раєм,
Живе й тепер він в горах – не вмирає, –
То явиться мольфарам, то чугайстрам,
А то, як лісовий, на дримбі грає.
Він пережив століття і світи,
Не знав ніде й ніколи суєти.
А не помер тому, що його й досі
Не може смерть у горах цих знайти…
Богдан РАДИШ-МАРИНЮК