У цій садибі завжди широко відчинені ворота, що начебто просять кожного зайти на ошатне, прикрашене різнобарв’ям квітів подвір’я.
А осьде й господар – ставний, поважний, у вишитій сорочці чоловік, що привітно знайомиться з вами.
— Микола Корнелюк, син Онуфрія. Дуже радий, що завітали. Вас цікавить наш родинний музей? Що ж, заходьте, будьте ласкаві, — гостинним жестом запрошує до помешкання.
Переступаючи поріг, ви розгубленими очима роздивляєтеся довкруж: плетені кошики, кінська збруя, ярмо для волів, різні бочки й бербениці, дерев’яне сідло-тарниця. Це – той світ, якого уже немає. Він даленіє лише у пам’яті, невиразно, мов тіні, проходячи перед нашим внутрішнім зором. А тут, на Корнелюковій веранді, він зримо постає перед нами в усій своїй неспростовній конкретності й матеріальності. З пожовклих світлин, розвішаних на стіні, мудрими очима споглядають за нами предки родини господаря. Гай-гай, мабуть, міркують собі, а чи умієте ви, любенькі, запрягти волів, осідлати коня чи хоча б збити масло?.. Ой ледви… Бо теперка усе не так, як колись було…
Якось ніяково стає, що не можеш відповісти ствердно на ці, здавалося б, легкі запитання, і крадькома глянувши ще раз на фотографії, вловлюєш ледь помітний поблажливий усміх у куточках уст найстаршого з Корнелюків: ну що з вас, нинішніх, хотіти?..
Заходимо у хороми. Тут – ціла галерея портретів українських гетьманів, починаючи від Дмитра Вишневецького, Петра Конашевича-Сагайдачного, Богдана Хмельницького і завершуючи Іваном Мазепою, Пилипом Орликом і Павлом Полуботком. Автор цих декоративних тарелів – Петро Гривінський, зять п. Корнелюка.
Вони вирішені у традиційній гуцульській колористиці – поєднанні жовтої, зеленої і коричневої барв. Портретні зображення доповнюються відповідною атрибутикою, гетьманськими клейнодами. Елементів орнаменту небагато, вони мають свою художню логіку…
Серед експонатів, що тут розміщені – роботи Петрового брата Василя Гривінського, квіткові розписи дочки господаря Марії, вироби з бісеру другої дочки – Олі. А в інших кімнатах – вишивані дива дружини Ганни Іванівни, внучки Дзвенислави.
Звертають на себе увагу старовіцькі шафа і скриня, у яких захована таємниця століть. А по креденці побігли олені, баранчики, коні – малі керамічні скульптурки, що викликають замилування своїми пластичними формами.
Тут же, на вішаку – традиційний гуцульський одяг: манта, кептар, сардак, баршівка. До речі, господар кохається у народному строї. У нього великий особистий гардероб для усіх пір року і різноманітних свят. Із якимось особливим шиком Микола Онуфрійович їх носить, аж хочеться обернутися йому вслід, щоб іще раз побачити це оригінальне гуцульське лудинє, створене ним же самим.
Пан Корнелюк, окрім ткацького ремесла, яке успадкував від дідів-прадідів, на віртуозному рівні опанував мистецтво виготовлення гуцульських головних уборів. У музеї виставлено їх чимало – мабуть, більше сотні: кресані, рогатянки, заакочєнки-довбушівки, баршівки, а ще корони (як жіночі, так і чоловічі), чільця… У цій справі майстер неперевершений, він розробив власну технологію їх виготовлення.
Він багато цікавого розкаже про народні традиції й обряди, в яких використовується та чи та річ. Скажімо, раніше молоді брали шлюб лише в коронах.
В основі корони – головка від капелюха без крис. Цей фетровий чи сукняний убір щедро оздоблюється бісером, блискітками, лелітками, нитками, стрічками. За гуцульським повір’ям, весільні корони приносять молодим щастя і добру долю. Шкода, зітхає митець, що тепер рідко хто вдягає корону до шлюбу. Звичайно, під час вінчання у церкві весільній парі одягають корони. Але як було гарно, коли церковні корони накладалися на пишні гуцульські!
Микола Онуфрійович завжди у пошуку. Колись ткав верети, килими, розробив безліч нових зразків. Чимало художньої вигадки вклав у своєрідні ткані сумки-дзьобеньки. Понад тридцять зразків цих неперевершених витворів мистецтва є в його колекції. Багато закуплено музеями і творчими колективами. Ці мистецькі витвори експонувалися на виставках у Косові, Івано-Франківську, Києві, Москві і за рубежем. Вони виставлялися на його трьох персональних виставках. Ще 1988 року у Львівському музеї архітектури родиною було представлено 250 робіт. Цю виставку відвідало 25 тисяч шанувальників народного мистецтва, які залишили свої захоплені відгуки про побачене.
Запорука успіху Миколи Корнелюка – у постійній праці як митця і збирача народних скарбів. Його музейна колекція нараховує понад 4000 експозиційних одиниць. Крім уже згаданого, це – дереворізьби (тарелі, скриньки, топірці, хрести), ікони, книги, ноти, писанки, понад 10 тисяч значків, ткацький інструмент, вироби зі шкіри і металу… Та хіба усе перелічити? Це треба побачити. І не один раз, бо для зібраних творів митець відвів увесь свій двоповерховий будинок, органічно поєднавши музейні кімнати зі своєю ткацькою робітнею.
Миколі Онуфрійовичу кортить робити те, що відкриває нове поле для творчості задля того, щоб вишукувати нові технологічні рішення, щоб повернути, нарешті, те, що було надійно забутим.
У музей до Корнелюків приходять різні люди: туристи, гості міста, науковці, студенти й учні. Але, незалежно від віку і професії, кожен виходить із його домівки просвітленим, немовби діткнувшись найсокровеннішого – коренів свого роду, свого народу, його багатої і щедрої душі.
Це надихає майстра і його мистецьку родину. ’Я вважаю, — каже Микола Корнелюк, — що моє покликання — працювати і працювати, як поклав мені на серце Господь. Аби щось залишилося для мого Народу”.
…І його ткацький верстат знову починає неквапно стукотіти лядою.
Аделя ГРИГОРУК
