В одній звичайній країні жив незвичайний юнак. Мав атлетичне тіло, як у воїнів Спарти. Доглядав за кожним м’язом, бо свідомо сприймав: тіло – храм Духу Людини. На руці, вище ліктя, вкарбовано малюнок – Вінець Страждання, як на іконі Ісуса Христа. Замість очей – дві квітки, які ніколи не стулювали пелюсток, навіть коли юнак спав.
Немало випробовувань випало на долю юнака. На війні його наздогнала ворожа куля, та не забрала смерть — вижив. Далі була в’язниця. Довгі роки за ґратами не зламали волі, а ще й вигартували надзвичайну витримку, співчуття до слабших і велику віру в справедливість Божу до земної людини. Навіть у найгіршому п’яниці, покидькові долі юнак зажди знаходив якісь гарні риси. І тому, де б він не перебував, де нього залюбки йшли люди. Просили допомоги або вважали для себе честю хоча б постояти поряд.
Життя юнака ще молоде, але він уже немало встиг учинити доброго, аби у світі цвіли посмішки і любов.
Одного разу, на День Християнського Воїна Світлих Небесних Сил – Архистратига Михаїла, що завше за календарем 21 листопада, юнак помітив у себе над головою сяйний Промінець. То було вдосвіта. Сонце ще не з’являлося на горизонті. Юнак стояв біля сходів будинку, в якому мешкав. Він любив прокидатися зрання й виходити на вулицю. Поки тиша і спокій, молитвою можна торкнути зорю, що швидко згасала під натиском світанку. Думки в таку пору легко течуть і чути Божі завдання на день. Але ранок 21 листопада видався особливим. Промінець не зникав, а так і тремтів над головою юнака, злегка гріючи і дивуючи. Ще ж на той момент з’явилися незнайомі молодята з немовлятком. Вони несли до Церкви хрестити дитину. За давнім звичаєм, першого зустрічного потрібно почастувати хлібом, щоби рожденному вівся достаток. От вони підійшли і піднесли юнакові шматок солодкої паляниці, більше ж нікого довкола й не виявилося.
Юнак із трепетною радістю прийняв і спожив той хліб. Та не знав, що то знак. А Промінець над головою — Посланець Світлого Воїнства Архистратига Михаїла. І сказано було Посланцеві на Світлій Раді Воїнів Небесних: знайти на Землі юнака, в якого замість очей — дві квітки і привести його на службу Небесну: стомився він дуже . Душа його стогне в темниці красивого, мужнього тіла. Пора видати їй свободу діяння. Досить страждан ня земного. Впізнаєш його не лише по очах, а й по малюнку вище ліктя — Вінець Страждання, неначе на іконі Ісуса Христа. Вдосвіта Ангели піднесуть йому хліб для причастя. Тільки-но він той хлібець з’їсть, то і буде очищений і готовий до Переходу в Світле Братство Воїнів Небесних.
Юнак тим часом нічого не підозрював. Святкував День Святого Михайла, гостював у близьких родичів, дарував тепло усмішки своєї і добре слово. І ніхто не здогадувався, що це була остання зустріч із юнаком незвичайним. Промінчик лишався непомітним для інших.
Коли ж скінчився день і вечір, і вже ніч нечутно ступала дворами та вулицями, юнак ліг у ліжко спочити. Посланець Світлого Воїнства Небесного тепер і побачив на оголеній руці вище ліктя синьо-блакитний відбиток Вінця Страждання.
2.
Юнак же ніяк не міг позбутися цікавості щодо Промінця, який супроводжував його цілий день і не полишав дотепер, тому подумки запитав:
— Що ти хочеш повідомити мені, Віснику Божий?
Незвичайність юнакова була ще й у тому, що він розумівся на мові вітру, птахів і дерев. Його неможливо було обманути, а оскільки у світі багато неправди, кривди та болю, то юнакові жилося нелегко, інколи й дуже тяжко. Зараз же він щось таке прекрасне відчував до цього Промінчика, невідоме й бентежне. Нібито мав перед собою дивовижний ключ для відчинення дверей у Простір Безмежної Свободи, де немає страждань і смутку, і тягаря, пізнаних уже ним. Протягом дня юнак хвилювався і не міг дати собі ради з тим осяянням над головою. І лише тепер наважився запитати. Промінець схилився низенько до обличчя юнакового, і стиха полинули слова, ніби звуки дивної скрипки:
— Я Посланець Світлого Воїнства Небесного, де тебе давно ждуть браття твої. Місія земна твоя скінчена. Приготуйся покинути тіло своє… Настала на це Воля Божа.
І ти не зможеш протестувати. Адже ти — це Дух у цьому тілі, який одвічно прагне Свободи. Необмежена, Справжня Свобода — воля Душі безтілесної. Слухайся мене і виконуй, що я вкажу. Дух твій з Душею вийде твоїми очима. Пелюстки розкриються широко-широко, і ти узрієш дорогу в Небо. Повільно вийдеш, тіло здригнеться, неначе літак, у якому зненацька вимкнули мотор…
Юнак лежав горілиць, напружившись весь, і дослухався тих скрипкових, ледве вловимих звуків. І раптом — сталося. Він відчув, як очі його стали гарячими і пелюстки зайнялися вогнем. Груди перестали дихати. Став білим вогняним птахом. Укупі з тим Промінчиком якусь миттєвість здіймалися вгору. Промінець оглянувся вниз і запитав юнака:
— То які дві жінки невтішно плачуть над покинутим тілом твоїм?
— Ота, що сива, — мати моя; а та, красуня опечалена, — кохана моя, — промовила душа юнакова й хотіла впасти знову в тіло, як і було раніше, аби хоч притулитися до рук матері й коханої…
Та Промінь міцно обіймав юнакову душу в кріпкім замкненні хрестоподібнім і мовив:
— Не можна уже. Твій Путь — Угору! Проте сльози їхні збери (і подав юнакові тайстрочку, з осіннього листя ошатненько зшиту). Буде дорога твоя довга й посушлива. Тоді ти сльозами їхніми скропиш собі ступні і з’явиться сила далі йти. Тільки пити із тайстри не смій. Бо сльози печалі, неймовірно палючі й солоні, погублять тебе…
Так і зробив юнак. І повели його з тайстрочкою, повною сліз матері й коханої, двоє білих Ангелів дорогою сяючою і широкою аж до Вершини, де розташовувалося Воїнство Архистратига Михаїла і сурмило у Сурми
Перемоги Добра Всесвітнього. З-посеред усіх вийшов наперед один Воїн і вручив юнакові, якого зараз же упізнати своїм браття — Воїни Світлі, сяйного меча для захисту Світлих Сил між Небом і Землею.
І став юнак Воїном Світлого Небесного Царства.
Олена ЗОРИЧ,
м. Київ
