Дарія Гнатківська — героїня визвольної боротьби за самостійність України

«Живе той, хто не живе для себе» В. Симоненко

В тридцяті роки минулого століття ім’я цієї мужньої галичанки пробуджувало у душах українців національну гідність, закликало до боротьби за волю України. Її життя гідне документальних фільмів, літературних розповідей, пам’ятних вшанувань, про неї повинні знати всі її земляки, особливо шкільна молодь та юнацтво.

Дарія Гнатківська народилася 22 жовтня 1912 року в селі Смодній на Косівщині у сім’ї греко-католицького священика Омеляна Гнатківського, пароха цього села. Мати Гнатківської, Олександра Гнатківська, походила із родини Никораків. Її рідна сестра Марія була у шлюбі зі Степаном Григорцівим – інженером повіту, вони проживали в місті Косові.

Сім’ї О. Гнатківського, Б. Никорака, С. Григорціва, будучи родинно близькими, жили в пошанівку і щирих, вельми шляхетних стосунках. Пані Анна Никорак (дружина Богдана Никорака) за віком набагато молодша за Дарію, але вона добре знала сім’ю Гнатківських, спілкувалася із Дарією, володіла великою кількістю фотоматеріалів із життя Дарії та сім’ї Гнатківських. Із особистих розповідей пані Анни зафіксовано інформацію: “… Дарія була красунечкою, надзвичайно здібною і обдарованою дитиною. Особливо відзначалася в гімназії. В її майбутньому житті стелилася велика кар’єра… “. Дійсно, маючи у своєму єстві генетично переданий інтелект, володіючи природніми здібностями до музики, по закінченні консерваторії перед нею відкривалась дорога до праці з обраного фаху за покликанням, спокійне життя в оточенні однодумців, мистецької інтелігенції.

Однак Дарія Гнатківська вибирає інший шлях у своєму житті. Ще будучи молодою пластункою, вона присягла на вірність Богові і Україні. Велика любов до свого народу, бажання української незалежності і самостійності повели її у вир революційної боротьби.

Чи було це випадково? Ні. Швидше — закономірно. Дарія належала до тієї молодої генерації, що виростала, формувала свій світогляд на пожарищі втраченої української державності й українських визвольних змагань. Невдача реалізації поставлених задач і цілі не зупинила Січових Стрільців, вони не склали зброї, а продовжували боротьбу. В липні 1920 року у Празі відбувається останнє засідання Стрілецької Ради, на якому було ухвалено її розпустити, але свою діяльність продовжити у нових організаційних формах.

У краю масово проводились таємні зібрання старшин Січових Стрільців. І вже через два місяці, після розпуску Ради, у вересні 1920 року у Відні створюється Українська військова організація (УВО), як позапартійна, підпільна українська армія. Безумовним лідером УВО був Євген Коновалець.

Програмну діяльність УВО розпочала зі створення мобілізаційного плану на випадок повстання українців. У часі початкової діяльності всі можливі засоби УВО спрямувала на його реалізацію. Подальше одним із чільних місць у програмі УВО були визначені завдання:

• вишкіл командного складу майбутнього українського війська;
• агітаційна робота по підняттю рівня національної свідомості українців;
• вибудова стрункої, конструктивної системи вишколу молоді з наступністю засвоєння знань з історії нації, програмних завдань діяльності визвольних організацій УВО і ОУН, фізичного гарту, практичного виконання завдань з реалізації тактичних, стратегічних планів діяльності.

Структура вишколу молоді була побудована приблизно так:

• підпільна організація середньошкільників;
• провідна ланка підпілля у вищих гімназійних класах;
• групи націоналістичної молоді у вищій школі.

Членам провідної ланки підпілля у вищих гімназійних класах УВО уже доручали виконувати практичні завдання: кольпортація (розповсюдження літератури), збір коштів на утримання українського таємного університету, пропаганда фронту національної солідарності – бойкот польських товариств, перших виборів тощо. По закінченні гімназії такі випускники здійснювали культурно-просвітницьку роботу на селі через організації: “Просвіта”, “Рідна школа”, спортивно-виховні “Сколи”, “Січ”, “Пласт”, сільськогосподарські кооперативи та інші культурно-освітні й економічні об’єднання.

У вищій школі групи української націоналістичної молоді були тісно пов’язані, керовані УВО й ОУН і злиті у спільній діяльності з ними (3, ст. 43, 49, 50. ).

Реалізувати в життя таку чітко вибудовану за національною ідеєю, духовністю, культурою, традиціями форму вишколу молоді могли тільки кваліфіковані з українською ідеєю у своєму єстві національні кадри. На жаль, в тому часі Галичина відчувала в них вагому нестачу. Польський уряд всі ключові державні посади роздавав полякам. До прикладу, в Галичині серед медичного персоналу (лікарів) українців було лише 10 %.

Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. найчисленнішою освіченою верствою серед українців Галичини були священики. До того ж, вони були найближче до простолюду. Жили серед нього, спілкувалися з ним, були не тільки його душпастирями, але й порадниками, лікарями, вчителями. Тому весь тягар національного відродження, пробудження національної свідомості (особливо на селі) взяла на себе греко-католицька церква, високоосвічене, патріотично настроєне українське священство (духівництво). Вони не тільки самі виконували програмні завдання національно-визвольної боротьби за незалежність України, а й підготовляли молодь, виховували і освячували на участь у цій боротьбі навіть своїх власних дітей. У цьому чині мали вагому підтримку і яскравий приклад митрополита Андрея Шептицького.

Згадуючи мовлене попередньо, повістуємо, що отець Омелян Гнатківський належить до когорти священнослужителів, які глибокою вірою до Бога, великою любов’ю до України, національною ідеєю у власному єстві працювали над пробудженням національної свідомості, відродженням духовності своїх парафіян. Крім обов’язків пароха місцевої церкви, о. Омелян здійснює вагому громадську діяльність. Він очолює “Просвіту” в селі Смодній. До діяльності в “Просвіті” об’єднує ґаздів, молодь села. Всі заходи учасників “Просвіти” спрямовує на формування національної ідеї, необхідності відновлення Української держави, любові до всього національного: пісні, звичаїв, традицій тощо.

У своїй діяльності о. Омелян мав мудру підтримку в особі своєї дружини. Пані Олександра поєднувала в собі шляхетні жіночі риси: ніжну і господарну дружину, чуйну і люблячу матір, доброго порадника, громадського діяча. Вона глибоко шанувала родинні зв’язки, стосунки із людьми, серед яких жила.

Історія “Союзу Українок” засвідчує, що пані Олександра з 1920 по 1928 роки очолювала Косівську філію “Союзу Українок”. Такі батьки дали Дарії чудове виховання – привили любов до Бога і України.

Дитинство Дарії проходило в с. Смодній. Зі свідчень старожилів села, зокрема бабусі Марії Павлюк, пані Олександра не те, що забороняла, а спонукала до того, щоб Дарія забавлялася, виростала в оточенні сільських дітей. Дитячим гуртом вони гралися по сусідніх дворах та домівках, а п. Гнатківська запрошувала дітей до резиденції і пригощала випеченими ласощами.

Це свідчення високої культури та толерантності сім’ї Гнатківських щодо оточення, в якому вони жили. У родинній любові та близьких стосунках виростає Дарія зі своєю сестричкою Ваєю (Іванною), дочкою Марії Григорцевої, рідної сестри матері. Все це формувало особистісні духовні, моральні, естетичні засади в єстві Дарії: любов до людей, до рідного краю.

По закінченні школи Дарія вступає до гімназії.

Вже в молодших класах виявляє відмінні здібності до навчання. Блискавична дія пам’яті, усвідомлене сприйняття вивченого, жива миттєва реакція на інформацію і власний її аналіз вирізняли Дарію серед гімназистів. Крім навчання вона активна в позакласному житті, діяльна учасниця “Пласту”.

У старших гімназійних класах, як активній пластунці, Дарії доручають практичні завдання.

Вона їх виконує у рідному селі. Розповсюджує літературу, є зв’язковою в передачі відповідної інформації та засобів із-за кордону через Кути, Жаб’є — до Коломиї. Разом із батьком організовує і бере участь в різних мистецьких заходах села, через проведення яких іде формування української національної ідеї, любові до традицій, звичаїв до України. Серед жителів, молоді села панує дух українства, шанобливе ставлення до власної культури – пісні, танцю, традиційної вишивки, костюма, творів мистецтва.

Пробуджується потреба і непохитний порив до боротьби за самостійність держави України.

Після успішно складених підсумкових іспитів в гімназії Дарія вступає навчатись у Львівську консерваторію. На той час у Львові в усіх вищих навчальних закладах вирував дух українства. Створювались групи націоналістичної молоді, керовані і тісно пов’язані в діяльності із УВО і ОУН. Найбільш активних, відданих боротьбі за самостійність України приймали в члени ОУН.

Дарія Гнатківська, одержавши підготовку в організаціях середньошкільників, провідної ланки підпілля у вищих гімназійних класах, пройшовши вишкіл через “Пласт”, володіла всіма якостями і бажанням включитись у боротьбу за незалежність і самостійність України. Вже на молодших курсах консерваторії вона вступає в ОУН, щоб боротись за кращу долю українського народу, щоб цей народ був господарем на своїй землі. Тут Дарія знайомиться із активістами національного руху, членами проводу ОУН і поринає у вир революційної боротьби разом із своїми посестрами і побратимами. Серед них був і Микола Лебедь. З часом між ними виникають взаємна симпатія і дружні відносини. Початок тридцятих років характерний активізацією діяльності ОУН. У крайовому проводі в цей час на провідних ролях були: Богдан Кравців, Степан Охримович, Зенон Коссак, Степан Ленкавський, Михайло Колодзінський, Іван Габрусевич. “… . . Це було покоління молоді, дітей, чиї батьки не змогли перемогти у визвольному змаганні і, вступаючи в доросле життя, вони з юнацьким максималізмом ставили собі надзавдання – здобути державу, яка вислизнула з рук їхніх попередників.

(3, с. 12. ) Окупаційна влада Польщі не припиняла насильницьких дій щодо українського населення. Насильне ополячення, навчання в школах польською мовою, переслідування і масові відкриті жорстокі тортури над українськими патріотами, пацифікаційна акція, яка являла собою неоголошену війну руйнування господарств та культурних осередків українства. (3, с. 12).

У відповідь ОУН кидає клич “До дії і чину”.

Повсюдно в Галичині організовано здійснювалось висипання могил; вшанування памяті Січових Стрільців; академії вшанування видатних українців, пам’ятних дат; акції: шкільна, спрямована на виховання національної свідомості у шкільної молоді, повернення рідної мови в українські школи; протимонопольна яка не тільки значною мірою зменшила прибутки державної казни Польщі, а переконувала українську молодь, що вона не повинна курити і вживати алкоголю, а своє здоров’я зужити для добробуту свого роду та розвою української нації.

До “дій і чину” входить також програма розвитку бойових акцій проти поліційного терору. Здійснювались замахи на катів українського народу. Готувався атентат міністра внутрішніх справ Польщі генерала Пєрацького. Ця дія не була якоюсь індивідуальною, вимислом однієї особи. Постанову про замах на Пєрацького було прийнято в Берліні у квітні 1933 року. В нараді брали участь Євген Коновалець, Роман Ярий, Ярослав Барановський, Степан Бандера і ін. В обвинуваченні зазначалось, що генерал Пєрацький – творець наглих судів, поліцейських знущань і катувань українських політичних в’язнів … профанації і збезчещування пам’яті Героїв української визвольної боротьби, відповідальний за ганебну пацифікацію України в 1930 році. (3, с. 19).

Підготовку замаху доручили Миколі Лебедю. Він долучає до групи свою наречену Дарію Гнатківську. В групу входили: Я. Карпинець, М. Климишин, С. Бандера, Підгайний, Качмарський, І. Малюга, Мигаль, К. Зарицька, Рак, Чорній, Мацейко – виконавець атентату.

Миколі Лебедю та Дарії Гнатківській було доручено вивчити звички генерала Пєрацького, скласти точний план переміщення його в районі праці і проживання та розташування вулиць, провулків, дворів, під’їздів будинків того району. Вони досконало виконали своє завдання, що потім надзвичайно пригодилось Григорію Мацейку, полегшило виконати завдання і дозволило залишитися живим.

Вбивство міністра внутрішніх справ будь-якої держави не може бути проігнороване. Польська дефензива здійснювала масові арешти. Однак розслідування не мало позитивних наслідків, тягнулось дуже довго і заходило в глухий кут.

Поворотний момент здійснили відомості польської агентури, що діяла проти ОУН в Чехословаччині. Поліції вдається арештувати учасників атентату.

Суд розпочався 18 листопада 1935 року.

Він увійшов в історію як варшавський процес, що перетворився у могутню пропагандистську акцію діяльності ОУН в боротьбі за відстоювання національної гідності української нації. З першого дня підсудні відмовились зізнаватись польською, окрім одного Мигаля, який пізніше відмовився від своїх показів, заявляючи, що він подав їх під тортурами. Свідки-українці вітались з підсудними окликом “Слава Україні”, покази давали тільки українською мовою.

Дарія Гнатківська своєю поставою не показувала ознак зламу і стверджувала, що її, як і всіх інших, судять за народну справу. Захищали підсудних адвокати Лев Ганкевич та Олександр Павецький зі Львова, Володимир Горбовий з Долини і Ярослав Шлапак зі Станіславова [8, с. 28].

Адвокати задавали багато запитань агітаційного характеру, відповідь містилась в них самих. Ці матеріали потрапляли на сторінки легальної преси і поширювалися серед народу. Варшавський процес викликав велике зацікавлення не тільки української, але і чужинської преси. Для журналістів найбільше притягаючими на цьому процесі були постаті двох молодих студенток: Дарії Гнатківської та Катрусі Зарецької.

Преса присвячувала їм найбільше уваги.

Вражала їхня постава, спокій, відмова зізнавати (відповідати) польською мовою, не “всипати” (не видавати) своїх товаришів із ОУН, що брали участь в атентаті генерала Пєрацького. Все це викликало загальний подив.

“Варшавський робітник” подавав: “… Обвинувачені вітаються усміхами. На них свої, не в’язничі одяги. Гнатківська убрана у гарну чорну сукенку, має чарівне личко й промінний усміх, що не сходить з її уст”.

“Газета польська” писала: “… Гнатківська одягнена в чорну сукню, зіп’яту під шиєю запинкою, визначається оригінальністю, українською красою з виразною східною домішкою. Виразисті риси, зрослі брови, вірлиний ніс. При вході кивком голови вітається з матір’ю. (4, с. 752).

Преса висвітлювала особливі відносини Дарії з матір’ю, яка була присутня на судовому процесі. “Новий час” так прокоментував їх зустріч: “… розмова відбулась на залі розправ. Момент того щирого привітання матері з дочкою та їхня сердечна розмова – це була найкраща сцена з цілої сьогоднішньої розправи. (6, с. 3).

Варшавський процес став трибуною з неперевершеним пропагандистським ефектом в справі боротьби ОУН за незалежність української держави. Він змінив погляди польського суспільства щодо українства. Зазвичай, шовіністи і надалі залишались на позиціях крайньої українофобії, але прогресивна частина мислячих людей почала дошукуватись причин, чому українська молодь стала на шлях революційної, непарламентської діяльності. Процес викликав зацікавлення у широких колах прогресивного світу. До 15-ти референтів політичних часописів різноманітної преси зажадали бути присутніми на процесі.

По закінченні розгляду справи суд остаточно затвердив Дарії Гнатківській 15 років, С. Бандері, Карпинцю і М. Лебедю – смертну кару, іншим дванадцять, вісім, сім років тюрми. В такі трагічні години свого життя Дарія Гнатківська і Микола Лебедь вирішують одружитися. Їм не дають на це дозвіл. Звінчалися вони у тюремній капличці. Ця звістка додавала ще більше подиву, любові та визнання високої моралі і геройства Дарії Гнатківської.

У 1939 році, після розпаду Польщі й окупації її території Німеччиною, політичних в’язнів було звільнено. Дарія і Лебедь опиняються на волі. З 39-го до половини 40-го року вони проживають у Кракові. У тому часі польський Краків став своєрідним центром українського політичного і культурного життя. В середині 1940 року сім’я Дарії переїжджає до Львова. Та спокій тривав недовго. Початок Другої світової війни приніс нові потрясіння.

Після проголошення 30 червня 1941 року у Львові “Акту про державну незалежність України”, активних дій зі створення державних та місцевих органів влади української держави німці почали переслідувати членів ОУН. З особливою наполегливістю гестапо переслідувало її керівників і провідних членів, почалися масові арешти. Під час одного з них п. Гнатківська попадає до тюрми на вулиці Лонцького у Львові. За відсутністю доказів її звільняють, після чого вона переходить жити нелегально. Із-за тотальних переслідувань, жорстоких катувань, здійснюваних гестапо, в місті ставало все менше адрес, відданих українській справі людей. В цьому часі п. Дарію переховувала уроженка с. Ста рого Косова, яка навчалась і проживала в ці роки у Львові. (7, с. 172). У 1942 році у львівському шпиталі по вул. Піярів п. Дарія під чужим ім’ям народила донечку Зою. Чоловік відвідував їх тільки вночі. То був скрутний період життя. Та світ, як то кажуть, не без добрих людей. Без власного інтересу і дуже щиро в цій скруті їй допомагають львів’яни Галина Дидик, Олена та Іван Урбани.

Весною 1943 року помирає батько п. Дарії – Омелян Гнатківський. В цьому ж році, восени, мати Олександра Гнатківська залишає приходство та разом з сестрою Марією Григорцевою і її родиною переїздить жити до Львова в родинний будинок по вул. Вербицького. Будинок знаходився дещо за містом і це сповнювало всіх надією на спокій. Та спокій тривав недовго. Через кілька тижнів німці довідались про адресу проживання п. Гнатківської і Лебедя від одного українця, що перебував на службі у гестапо. В кінці січня 1944 року гестапо арештувало п. Дарію з 18-місячною Зоєю і всю родину (маму, тітку Марію з чоловіком Степаном, їх доньку Ваю) забрали до тюрми на вул. Лонцького. Чисто випадково, а може з Господньої допомоги і помилування Миколі – чоловікові п. Дарії та його товаришу вдалося уникнути арешту.

У тюрмі постійні допити, прикладання пістолета до голови з погрозою розстрілу забирали фізичні сили, але давали моральну міць в тому, що німці мають страх, щоб завойоване ними не вислизнуло з їх рук. Найгіршою з усіх ситуацій, зі слів п. Дарії, була свідомість того, що її дитина на загладу і що вона нічого не може зробити. (4, с. 755).

Десь по двох тижнях тюремних катувань п. Дарії повідомили, що її звільняють. Їй і сестрі Ваї дали підписати папір про звільнення.

Але на подвір’ї тюрми п. Дарію з малою Зоєю на руках і Ваю гестапівці заштовхали в машину. Миттєва думка про те, що їх везуть на розстріл спопелила душу, викликала невимовний біль у мозку п. Дарії. Вона, як то кажуть в народі, хапаючись за соломину, почала просити старшого серед гестапівців унтерштурмфюрера Вурма віддати Зою першій зустрічній людині, щоб врятувати її, на що Вурм відповів реготом і закричав: “Нарешті це прокляте протинімецьке насіння буде знищене”. (4, с. 755).

Їх не повезли на розстріл, а на залізничну станцію, заштовхали у вагон, і поїзд тут же рушив. На ранок вони опинилися в Берліні, де їх перебрав гестапівець високого рангу – Мюллер. Машиною їх доправили до концентраційного табору Равенсбрюк.

Дарію з дитиною помістили в окрему камеру.

Донечка Зоя була вся в ранах від мокрих незмінюваних пеленок. Материнське серце розривалося від болю.

У цьому бункері Равенсбрюка тримали ув’язнених різних національностей. Серед них член комуністичної партії Німеччини, голандка, ціла група німців з так званої “Ті партії”, переважно – аристократи, що були проти Гітлера від самого початку його приходу до влади, амбасадор до Варшави граф фон Мольтке і багато інших.

Мольтке сподобав собі Зою і в хвилини, коли вона була на коридорі, носив її на плечах. Зоя мала з того невимовну втіху. Після атентату на Гітлера, в липні 1944 року, Мольтке розстріляли, а бункер наповнили новими в’язнями і їх родинами. В той же час загинув Ольжич, про що п. Дарія дізналася від його секретарки, яка теж сиділа в цьому бункері.

Від жінок, що обслуговували камери бункера, п. Дарія дізналася, що крім неї і Ваї в концтаборі Равенсбрюка перебуває багато українок, арештованих у Відні, Берліні і Львові. Серед них її мама і тітка Марія Григорціва. Непосильна, тяжка фізична праця, катування голодом, фізичні побої травмували душу і тіло. Та найстрашнішим для п. Дарії і всіх невільників було щоденно бачити клуби диму, які постійно виходили з печі, де спалювали в’язнів, щоночі слухати крики, стогін розстрілюваних жінок. У своїх спогадах про ці нелюдські катування п.

Дарія говорить: “… Кожну мить ми чекали на свою чергу. І я думала, якщо прийде та хвилина, то як я маю тримати Зою? Чи так, щоб куля раніше поцілила її, чи може якось так, щоб її охоронити?” Кілька разів Зою забирали кудись саму. В такі години п. Дарію мучили думки, що Зою вже ніколи не побачить. Згодом вона дізналася, що Зою забирали на антропологічні дослідження.

В часі, коли фронт стрімко наближався до Берліна, в’язнів Равенсбрюка перевезли до маленького містечка Лєнін. Тут опинилися п. Дарія, її мама, тета Марія і сестра Вая.

В цьому містечку вони діждалися святої волі.

Микола Лебедь вивіз свою сім’ю до Канади. Після війни вони дізналися, що вуйко Степан Григорців загинув у каменоломнях концентраційного табору Грос-Розен. Він був щирим українцем, патріотом і дуже цікавою людиною. Архівні документи засвідчують, що він допомагав у розбудові Косівської мистецької школи.

По 42 роках з того часу Дарія Гнатківська власноруч напише: “Дивні і незрозумілі є дороги Божі. Нас не розстріляли, а Зоя народила і виховала троє дітей. ” (4, с. 757). Катівні, які пройшла Дарія Гнатківська за вірність Україні, боротьбу за її самостійність підірвали здоров’я. Та ні на хвилину не вагаючись, при потребі, вона знову пройшла б тим тернистим, героїчним життєвим шляхом.

До дня пам’яті славної українки Дарії-Оди Гнатківської-Лебедь Ольга Кузьмович написала спогад “Героїня нашої молодості”, де зазначає: “Для нас – півдітваків із перемиської гімназії – Дарія Гнатківська була героїнею, яка на ділі показала вірність Богові та Україні, так, як присягала колись ще малою пластункою”. (6, ст. 3).

У плині часу міняються суспільні, політичні стосунки між країнами і їх народами. Відповідно і міняються критерії наслідувань геройства, романтики, тим більше майже у столітньому просторі часу. Однак такі цінності як: – сім’я, збудована на засадах любові і взаєморозуміння; – міцні, щирі відносини в родинному колі; – доброзичливе, толерантне ставлення до оточуючих людей серед яких живеш; – шляхетність, добрий вишкіл, глибина знань особистості; – самопожертва за національну ідею; – безмежна любов до Бога і України повинні бути символом віри, основою світогляду і переконань для наших юнок і юнаків сьогодні і повсякчас. І прикладом для цього є життя героїні України, героїні визвольної боротьби за самостійність України Дарії Гнатківської-Лебедь – молодої студентки з промінною усмішкою на обличчі, але з непохитною відвагою і послідовністю у вірності Україні.

Катерина СУСАК,
заслужений працівник освіти України, член районного правління товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка