Вже більше як місяць батько повернувся з полону, а я так і не зміг його розпитати, яка ця Німеччина. Цілий день батько порався в господарстві, а вечорами завжди в хаті були сусіди – дядько Михайло, Іван Починайко, вуйко Іван. Вони розпитували батька про війну, про порядки в Німеччині. А він розповідав цікаво, з подробицями. Я, прилігши в куточку на печі, слухав їхні розмови, поки сон не брав мене в свої обійми.
Для нашої сім’ї війна розпочалась ще у вересні 1939 року. Батька мобілізували до польського війська. Мама залишилась на господарстві з малими дітьми. Мені було десять, сестрі Олі — вісім років, а Марійці — всього два місяці. Вся тяжка робота лягла на плечі мами. Ми з сестрою допомагали, як могли. Щоб вижити, треба було працювати як день, так і ніч.
Батько, як прийшов, зразу ж упрягся в роботу, ніби хотів надолужити те, що не зробив, коли був у полоні. Про табір військовополонених батько розповідав мало. Говорив: “Неволя є неволя”. А одного разу почув, як він скаржився мамі: “Знову снилося, що в таборі ще живу”. Видно, добре йому в шкіру в’ївся цей табір.
Одного вечора батько, щось згадавши, став розказувати, що і в неволі не всі покорились своїй долі. — Наш табір стояв у лісі біля Мюнхена, — розповідав батько. — В дерев’яних бараках на нарах ми ночували, а вдень будували дорогу. Моїм сусідом по нарах був Василь Продюк родом з Гуцульщини, працював лісорубом, часто розповідав про Карпати, тужив за сім’єю, співав нам коломийки.
Найулюбленішою його піснею була “Гей, браття-опришки”. За його волелюбний характер ми його прозвали “наш Довбуш”. Ми з ним якось зразу потовари шували. Часто вечорами ділились думками, згадували домівки, як там наші жінки господарюють, як діти ростуть без батьків. Якось Василь знайшов бляшанку на три літри, а я підібрав на полі, біля дороги, декілька картоплин і моркву. Знайшли ще пару застре лених горобців, це конвоїри так розважались, стрілами по бідній пташині.
— Зварімо зупу, — говорить Василь, — бо голодний, як той чорт! Надворі пізня осінь, холодно, зябко. Нам дозволили розпалити вогонь, щоб, час від часу, погріти задубілі руки. Конвоїри сиділи в будці, там горіла пічка, їм було тепло, і вони лише через вікно дивились, щоб ми працювали. Коли вже зупа закипіла і майже була готова, з будки вийшов довгов’язий рудий фріц, найлютіший конво їр у нашому таборі, та попрямував до нас. Ми всі завмерли. Думаю — пропала наша зупа, він її обов’язково переверне, ще й палицею наші спини почастує. Василь не розгубився, він схопив бляшанку руками і бігом поніс у кущі. Фріц його маневру не розгадав.
Пізніше, коли ми смакували юшку, Василь дув на пальці і казав: — А таки фашиста обдурили, а шкіра відросте. Такої смачної юшки я ніколи в житті не пробував, — говорив батько. Василь люто ненавидів неволю, табір, фашизм. Він був волелюб ною людиною з українських Карпат.
Часто говорив, що на чужинців працювати не буде. І свого слова дотримувався у всіх випадках. На будівництві дороги він лопатою відкидав груду землі та переки дав її з місця на місце, збоку на бік, доки з неї не утворилась шліфована куля. Тоді брав другу і продовжував свою операцію. Конвоїр з вікна бачив — всі працюють. — Я йому кажу: — Василю, тобі ця морока ще не надоїла? — Ні, чорта з два, — говорить він, усміхнувшись, — на фашиста робити не буду, а щоб він здох, — і розмашисто плюнув.
Так Василь проявляв свою волю горянина у фашистській неволі.
Володимир МОРАВСЬКИЙ,
член Національної Спілки журналістівУкраїни
