Звичай, пов’язаний з дідухом

с. Космач Косівського району Івано-Франківської області.

У Космачі заносили житній сніп до хати. Як пояснював житель Космача Топузєк Дмитро, син Юри, — сніп брали житній і саме той, який зав’язали напослідок, коли дожали ниву, — речовий, матеріальний символ продовження урожаю, подібно, як онук щодо дідуся був живим втіленням стабільності роду.

Акурат у цей сніп залазили душі померлих предків, котрі упродовж цілого літа бере гли поле та людську маржину від граду, від бурі, від звіра. Сніп із ниви несли два маленькі хлопчики на кавалкові білого лляного полотна.

Гуцульський етикет вимагав нести сніп на полотні, а не на рушнику вишиваному, бо гуцули вірили, що коли вони хоронили своїх родичів, то хрест на цвинтарі заквітчували вишиваним рушником, і той рушник оповиває (накриває) прах померлого, а сама душа відродилася заново світлою і чистою, як полотно, аби знову оберігати свій рід.

Коли хлопчики несли такого Дідуха і когось зустрічали на дорозі, вони обов’язково вклонялися зустрічному і промовляли: “Благословіть диво вусате, несемо свєта до хати!”. Стрічні з пошаною говорили: “Най Пан Біг благословит і ми благословимо, на щисті, на здоров’ї, на вік довгий, а вам неньо аби дочекали вінок на голові класти!”. І вже тоді котилася Космачем новина: “До Василє Мотузікового понесли свєта до хати!” або “Дивітси, до Сеньки Галаганюччиної несут свєта до хати!”. Це означало, що та чи інша родина у селі закінчила жнивувати. Причому Діда (саме так у Космачі називали Дідуха) не заносили до хати, а в дашок, добудований до хати, чи в стайню, аби душі предків у снопі боронили худібку від усяко го лиха. І аж на Святий Вечір дітвак з батьком чи ді дусем вносили шанобливо Діда до хати і ставили лагідно на покуті, як весільний коровай саджали в піч.

У норми етикету входило на Свят-Вечір ні з ким не сваритися, було бажаним помиритися з воро гами, аби в новому році було мирно в хаті і поза ха тою. Усі члени родини також мали бути вдома, аби так цілий рік рід тримався купи, як тримається на Святий Вечір. І, врешті-решт, наступає час, коли сім’я сідає вечеряти. Перед цим у Космачі, на Гуцульщині, вклякає на коліна ґазда, за ним — ґаздиня, а після— діти і всі, хто є в хаті, б’ють разом поклони і моляться: “Госпідку милосердний, просимо ки щиро, аби-с і тих душ до вечері допустив, що ми їх не знаємо, а їх дожидаємо, що за них ніхто не знає, що вони припадками пропадають, що вони бутинами побиті, дорогами покалічені, пострачувані, московськими голодоморами поморені, в московських катівках замордовані, чорнобилями потроєні, водами потоплені, зимами присиплені, за яких ніхто не знає, лігаючи і встаючи, ніхто не згадає, дорогов ідучи, а вони, бідні душі, гірко в пеклі пробувають і цего Світлого Вечера чекають, що у нас у цей вечір молитви великі йдуть, що такі душі си найдут, що тоти душі споминут.

Гречно ки, Госпидку ласкавий, просимо, поклони Тобі б’ємо і споминаємо усі душі і тоти, що їх не знаємо! Госпидку, заборони хрестінинску маржинку і мою від звірів, від поганої віри на росах, на водах, на усіх переходах! Дякуємо Тобі, Госпидку, що поміг дочекати у мирности, в радости та веселости нам цих Різдвєних Свєток, та поможи нам, Госпидку, і усім людям добрим їх у радости відправити і нарік других діждати. Амінь!”

Записав Микола Дзвінчук 2003 року у с. Космач, що на Гуцульщині, від Дзвінчук Настуні Василівни (1925 р. н. )

Share

Залишити відповідь