Щовесни, коли тануть сніги
І на рясті просяє веселка,
Повні сил і живої снаги,
Ми вшановуєм пам’ять Шевченка.
У кожної нації є свої співці — провидці, в серця яких, мов у могутній океан, вливаються всі радощі й болі, мудрість і прагнення народу. Все, що переживав український народ у минулому, по вінця наповнило «добром нагріте серце» Тараса Шевченка. Ми з гордістю промовляємо його ім’я, що для нас, українців, надзвичайно дороге і ототожнюється з самою Україною…
Тарас Шевченко… Великий поет, гуманіст, демократ. Уся його творчість пройнята пафосом усеспопеляючого гніву проти будь-якого гноблення, насилля, проти приниження людської гідності й водночас пронизана палкою любов’ю до простої людини-трудівника, «малих рабів отих німих», на сторожі яких поставив своє Слово.
«Шевченко своєю національною свідомістю є геній, а своєю незмірною вагою, значенням у справі національного відродження свого рідного краю є явищем феноменальним, єдиним, може, на світі», — писав Борис Грінченко.
У книзі «Шевченко і час» Євген Сверстюк так пише: «Він неоднозначний, цей, як сказав хтось із сучасників, «діамант у кожусі». Але якась грань його, ніби чар-зілля, заманює раз у раз. І цей образ «чар-зілля» заліг кожному з нас у серце, як символ святої любові до рідного краю, до України.
Оцінюючи сьогодення, ми частіше оглядаємося назад, щоб не забувати дорогу страждань, злигоднів та кривавої боротьби, яку здолав наш народ, пам’ятаючи велич його лицарських перемог і «незлим тихим словом» згадувати народних пророків, титанів духу, борців за щасливу долю рідної землі, до яких належить Великий Кобзар.
Кожному народові орати свою ниву життя — зі свого краю. І світ відкриє і знайде його на своїй мапі тоді, коли нива ця зорана, зрошена, коли вона зродила дивний, незвичайний плід.
Пройшли роки, десятиліття з того часу, як не стало на землі Великого Пророка, великої людини, українського генія, а народ пам’ятає його, знає напам’ять його поезії і возвеличує улюбленого поета у власних поетичних рядках. Він житиме вічно, як і його твори, окремі з яких написані, здається, про наше сьогодення.
Одним із проявів всенародної шани до Тараса Шевченка є спорудження пам’ятників Великому Кобзарю. Дуже цікаво описує історію створення пам’ятників поету Віталій Павловський у своїй монографії «Шевченко в пам’ятниках». Петро Арсенич у книзі «Шевченко і Прикарпаття» широко висвітлює тему про історію створення пам’ятників Кобзареві на Прикарпатті. Цю тему висвітлюють Степан Пушик (стаття «Тарасовими шляхами), Степан Бойко (стаття «Шевченкіана Прикарпаття»), П.Арсенич (стаття «Йдуть до нього тисячі»), В.Морозюк (стаття «Не забудьмо пом’янути»), В.Полєк, Б.Лепкий, І.Пелипейко, А.Лубів та багато інших.
Історія вшанування пам’яті Т. Г. Шевченка на Косівщині невіддільна від історії духовного життя України, адже Шевченко для нас ніколи не був тільки пересічним поетом. Передусім, він уособлював у собі силу й енергію українського народу, його спроможність до боротьби й утвердження серед інших. І тому традиції вшанування пам’яті геніального Кобзаря на Косівщині, як і в усій Україні, започаткувалися відразу після смерті поета.
Багатьох авторів хвилювало питання, де був споруджений перший пам’ятник Тарасу Шевченкові. Дослідження підтвердили, що найперший народний пам’ятник Кобзарю, борцю за волю свого народу, захиснику соціальних та національних інтересів, співцю прагнень і сподівань про кращу долю рідного народу, був споруджений на Сокільській скелі в селі Тюдові Косівського району Івано-Франківської області і мав вигляд обеліска.
В народній уяві він уособлював незламність людського духу і віру в торжество правди і справедливості.
Це перший публічний пам’ятник Тарасові Шевченку не лише в нашому краю, а й узагалі. (Існував інший пам’ятник Кобзареві, але він був встановлений у садибі родини Алчевських у 1899 році, а не в громадському місці.
Під Сокільським зведено тесаний з каменю обеліск з написом:
Схаменіться! Будьте люде,
Бо лихо вам буде!
Розкуються незабаром
Заковані люде —
Настане суд…
Фотографію його знайшов тюдівський фельдшер і журналіст А Лубів і опублікував її у “Прикарпатській правді” за 4 грудня 1971 року. Сумніви, чи то справді був обеліск на честь Левченка чи за якоїсь іншої нагоди, геть безпідставні. Про цей пам’ятник, як очевидці, писали Богдан Лепкий, Дмитро Осічний та інші. Якщо хтось підозріває, що вони видавали бажане за дійсне, наведу інше свідчення, поляка Мєчислава Орловіча. Він — автор путівника “Ілюстровани пшеводнік по Зсходніх Карпатах” (Львів, 1914). На його сторінці 38, описуючи мальовничу скелю Сокільський над Черемошем, він зазначає, що з одного боку скелі є водоспад на Сокільському потічку, а з другого (даю в українській транскрипції) —’обеліск кучці Шевченкі”, тобто “обеліск на честь Шевченка”. Гадаю, питання вичерпане.
А ось щодо року встановлення, то тут називаються довільні дати, навіть 1861 рік. Відомий учений Володимир Полєк переконливо аргументував, що обеліск був споруджений не раніше 1896 і не пізніше 1899 року. Звели його, звичайно, гуцули, але ініціаторами були, найпевніше, студенти, сини священиків чи правників з недалеких Кутів, імовірно о.Стефановича.
Поклін тобі, народних нужд співаче,
Від мілліонів , для котрих ти жив,
Від України, що ще й нині плаче
В тім самім горі, як ти ї лишив!Поклін могилі твоїй, що руйнує
Ненависть дика й глупота сліпа!
Дарма! До неї, хоч най злість лютує,
Не заросте народная тропа.
Вони бояться, що ти ще не згинув,
Що в тій могилі не поліг, не стлів,
Що в слушний час повернеш в Україну
Ще раз і збудиш громом своїх слів.
Вони бояться, чи та вкрівля з глини
Ножівів не криє, списів, хоругов,
Старої слави й сили України,
Котра от-от воскресне, встане знов.
Вони бояться, що як хрест підгнилий,
Знак многолітніх наших кривд і мук,
Відновиться верх твоєї могили,
То Україні спадуть пута з рук.
Іван Франко
Стоїть пам’ятник Шевченку
На його Вкраїні милій
( с. Тюдів )
11 листопада 1990 року під Сокільською скалою, на місці тесаного з каменю обеліска, встановлено новий величний пам’ятник Тарасу Шевченку. Працювали над виконанням пам’ятника скульптори зі Львова. Це Василь Одрехівський, Заслужений скульптор України, його син Володимир і архітектор К.Малярчук. За місцем розташування цьому пам’ятнику, крім того, що на Тарасовій горі біля Канева, немає рівних.
У 2001 році біля пам’ятника Т.Шевченку на Сокільській скелі розпочався Міжнародний Шевченківський фестиваль, присвячений 140-річчю пам’яті Шевченка. Свято було урочисте й величне. Виступав хор с. Тюдова «Сокільський передзвін», хор з міста Косова. Артисти театру імені Івана Франка поставили виставу про Шевченка.
Біля пам’ятника завжди живі квіти. Щороку у березні (до дня народження Великого поета) та травні (у день його пере захоронення) відбуваються Шевченківські свята. На екскурсію до пам’ятника приїжджають з різних куточків України, а також з-за кордону. Пам’ять про Шевченка єднає українців і всіх добрих людей.
(м. Косів)
19 липня цього року сповниться сто років від часу відкриття в Косові пам’ятника Тарасові Шевченку. Літо 1914 року. До початку кривавої світової війни залишались лічені дні. Своїм патріотичним актом гуцули Косівщини задемонстрували свою національну свідомість і гідність, заявили твердо: ми — українці! Сотні мешканців Косова доклали труду для цієї великої справи. Різьбяр Василь Девдюк дав безкоштовно шмат власної землі, на якій насипали велику могилу. Адвокат Петро Рондяк очолив комітет для спорудження пам’ятника Т.Шевченку. Родина Абрисовських допомогла грішми. Микола Юсипчук витесав з каменю високий постамент. Учитель Іван Устиянович підготував хор селян і робітників солеварні. Погруддя Кобзаря створив Михайло Гаврилко, родом з Полтавщини, який здобував художню освіту в Петербурзі та Кракові. З вибухом війни він став січовим стрільцем, брав участь у боях. У 1919 році, вже старшина війська УНР, потрапив у більшовицький полон. У 1922 році загинув. На відкриття пам’ятника прибули тисячі гуцулів, зокрема з Вижниці, Жаб’я. На цьому святі були присутні організатор “Січі” Кирило Трильовський, письменник Василь Стефаник, етнограф, громадський діяч Петро Шекерєк-Доників. Багатолюдним було це свято, як могутньо маніфестували наші краяни своє українство…
5 серпня 1928 року поновлено пам’ятник, знищений поляками. Нове погруддя зробив Андрій Коверко, скульптор і різьбяр, випускних художньо-промислової школи в Коломиї.
Після II світової війни його на багато літ запроторили до ҐУЛАҐу.
Організаторами відродження пам’ятника були Петро Рондяк, Михайло Горбовий, вчителі, юристи. Масову участь у святі, що вилилося у протест проти польської окупації, взяли селяни навколишніх сіл.
Автор сучасного пам’ятника — громадянин Австралії Святослав Добровольський…Травень 1990 року — весна національного відродження. (Впереміш синьо-жовті та червоно-лазареві прапори. Це востаннє колишня “керівна і спрямовуюча сила” публічно демонструвала своє несприйняття ідеї незалежності України). Тоді вперше для багатьох десятиріч пролунав Національний гімн «Ще не вмерла Україна»
(с. Акрешори)
Пам’ятник Т.Г.Шевченку жителям с.Акрешори подаровано громадою с.Космача з нагоди 185-річчя від Дня народження Безсмертного Кобзаря. Організацієюперевезення і встановлення займався Дмитро Іванович Бойчук, керівник осередку НРУ. Встановлено пам’ятник біля школи. З того часу на цьому місці щороку відбуваються урочисті Шевченківські свята, панахиди, покладання квітів. Тут проводяться конкурси на кращого читця поезій Т.Шевченка.
(с.Бабин)
Духовні скарби нашого народу, надбання культури дістають гідне шанування в нашій Незалежній державі. Окраса нашого села є пам’ятник Т.Г. Шевченкові. Відкрити пам’ятник Т.Г.Шевченку в селі Бибин — одна із передвиборних обіцянок Яремійчука Петра Васильовича, колишнього кандидата на посаду сільського голови. Він був особисто знайомий з Яшан Ігорем Романовичем, скульптором з Городенки, автором величного монумента Кобзаря. Кошти на спорудження пам’ятника збирала вся громада села. До цієї благородної справи долучилися майже двісті господарств. Найбільший внесок зробили Микола, Василь та Ганна Олексюки. Михайло Сумарук , тодішній голова асоціації добровільного трудового об’єднання, забезпечив гравієм, Василь Сумарук пожертвував залізну огорожу, а жителі присілка Петричі встановили фундамент.
На відкриття пам’ятника, яке відбулося в День Незалежності 1997 року, прийшло усе село. Освятили пам’ятник Іван Бурдяк, отець греко-католицької церкви, та Михайло Ганущак, отець автокефальної православної церкви.
У смушевій шапці та кожусі на залізобетонному постаменті покритий бронзою сидить Кобзар з кобзою в руках. На кобзі напис:
«Задзвонили усі дзвони по всій Україні.
Закричали гайдамаки: «Гине шляхта, гине!»
Споконвіку стіни кожної української оселі були прикрашені портретами Тараса Шевченка — незламного борця-протестанта проти ворогів рідного народу. Жителі кожного села нашого району мріяли про те, щоб Кобзаря увінчати в постаменті. Спорудження цього пам’ятника розпочалося у 1959 році в селі Космач. Організатором цього доброчинного дійства був Григорій Гаврищук, житель с. Космач, депутат Верховної Ради УРСР та СРСР.
І дуже приємно, що пам’ятник, який прикрашав центр села Космач упродовж 33 років (з 1961 по 1994 рік), влітку 1994 року був подарований громадою села Космач сусідньому селу. Пам’ятник продовжує свою місію в селі Акрешорах: підтримує патріотичний дух горян. А вони у свою чергу щороку віддають шану Великому Кобзареві, гордо несучи з покоління в покоління пророче і невмируще слово поета.
Не вмерло слово, живе і досі, але благає рятунку в нас.
Любові й шани такої просить, як мав для нього Кобзар Тарас.
(с. Космач)
Шевченко вийшов з гущі народу, увібрав його силу, виріс на його велетенський зріст і сяє провідною зіркою в майбутнє для свого народу. Шевченкові належить виняткова роль у згуртуванні передових сил української нації, у розвитку і формуванні свідомості українського народу.
Не зважаючи на штучний і політичний кордон чимало гуцулів під впливом творів Шевченка їздили у Канів, щоб поклонитися могилі Кобзаря. А вже сьогодні жителі нашого села мають велике щастя зробити доземний уклін Т.Шевченку в своєму рідному селі.
Кожне Шевченківське торжество по-своєму багате, розмаїте, та свято, яке відбулося 11 липня 1961 року, прикметне тим, що відкрито ще один пам’ятник українському Генієві, борцю потоптаних прав українського народу Т.Шевченку. Погруддя поета перевезено в Космач з Коломиї. Скульптор — Василь Гурмак (м. Львів), меценат — Семен Кушнірчук, свідомий українець, патріот, що емігрував до США у 1944 році, але завжди підтримував зв’язок з малою батьківщиною. У Космачі (присілок Рушір) залишився син Микола, і саме він опікувався спорудженням пам’ятника. А організатором цього заходу був Григорій Гаврищук .
(селище Кути)
Вперше пам’ятник Т.Шевченку в Кутах був поставлений у 1955 році. Це був гіпсовий бюст. З часом він почав сипатися, втрачати свій вигляд. Тоді з ініціативи Сморженюка І.М., директора Кутського комунгоспу, у 1976 році з Києва привезли бетонний бюст, який готували для Канади. Але на превелике щастя він потрапив до нас, у Гуцульський край, у старовинне селище Кути.
Кожного року біля пам’ятника збирається громадськість селища, учні школи, інтелігенція, гості, щоб віддати шану великому сину України, батькові української нації — Т. Шевченку. Тут звучить не тільки пророче слово поета, а й могутнє слово про поета.
Стоголосі вітри твоїх дум щедрий дар,
Наче пісню, розносять по світу.
І спиває земля, як цілющий нектар,
Невмирущі слова “Заповіту”.
Марія Мохналь
(с.Старі Кути)
Пам’ятник Т.Г.Шевченкові в Старих Кутах знаходиться біля школи, в центрі села. Його споруджено в кінці XX століття. Значну роль у зібранні коштів на пам’ятник відіграв тодішній голова товариства «Просвіта» Богдан Близнюк. За його ініціативою та просвітян Богдана Будза, Михайла Хариняка організовано коляду в Різдвяні свята. Пожертвування старокутчан використали на спорудження монумента в селі. Також Богдан Близнюк посприяв тому, щоб роботу виконували скульптори Одрехівські (батько й син). І 22 травня 1994 року відбулося посвячення пам’ятника Т.Шевченкові. Тепер він — окраса села. Тут щороку проводяться святкування історичних дат, панахиди…
Про значимість пам’ятника та його спорудження наші поети пишуть вірші. З поезії Миколи Близнюка «Посвята» дізнаємося про патріотичні справи просвітян:
Сповістили ту новину на світанку звізди,
Про колядників з вертепом вміли розповісти.
Сповістили ту новину хвилям Черемошу,
Різдвяні веселі свята забути не зможуть.З Божим словом йшли гуцули від хати до хати,
Йшли на пам ‘ятник Шевченку заколядувати.
З Божим словом йшли охоче до своєї мрії, —
Пам ‘ятник у Старих Кутах в бронзі височіє…
(с. Середній Березів)
Тема зв’язків Тараса Шевченка з Прикарпаттям за останнє десятиліття широко висвітлюється як в періодиці, так і в окремих виданнях. Однак, в жодній з публікацій не згадується про пам’ятник Кобзареві в Середньому Березові, який був відкритий у травні 1992 року.
Березуни завжди шанобливо ставилися до Великого Пророка, вшановували його пам’ять, незважаючи на заборони влади. Але бажання мати пам’ятник збулося значно пізніше. В кінці 1980-х років така пропозиція прозвучала на сході селян Середнього Березова. Вона була підтримана сільською радою. А правління АТ «Підгір’я» на вимогу колгоспників-акціонерів фінансувало виготовлення пам’ятника. У вересні 1991 року на засіданні виконкому сільської ради було вирішено питання про відкриття пам’ятника. Його автором є Юрій Юрійович Гав’юк, уродженець Рахівщини, який живе і працює у Львові. Відкриття пам’ятника Тарасові Шевченкові відбулося 17 травня 1992 року в присутності великої кількості гостей з усієї округи, а також з Косова, Коломиї, Львова та з діаспори. Після вступного слова депутата сільської ради Марія Симчич та виступу Василя Ігнатюка «Кобзар і Гуцульщина» голова сільської ради Дмитро Томич та директор сільської школи Степан Сулятицький під звуки хорового виконання твору «Отче наш» зняли покривало.
Перед нововідкритою святинею відбувся великий концерт, у програмі якого взяли участь Марія Ігнатюк, Заслужений працівник культури України, уродженка Середнього Березова, колективи художньої самодіяльності: «Гуцульщина» зі Львова, «Яблуневий цвіт» Яблунівського народного дому.
Минають роки, вже й десятиліття, але люди не забувають стежку до пам’ятника Великому Кобзареві. Тут відбуваються сільські та шкільні урочисті події, сюди приходять наречені і прості люди, щоб покласти до підніжжя квіти і вшанувати пам’ять Т.Шевченка.
Наш Тарасе, зоре ясна,
Не вгасай ніколи!
Світи світлом невмирущим
Й не забудь ці гори,Що так щиро у них весни
По-рідному грають
З живодаями струмочків,
Що з гір випливають.Летіть, думи Тарасові,
На цю вольну волю
І братайтеся з любов’ю,
3 юною весною!Аж так щиро, щоби кобзу
Й кобзарів збудити
Та й цим горам по-рідному,
Щиро змелодити.Бо про Тебе, Батьку, знають
І ці сині гори,
Що був єси та й мучився
У тяжкій неволі.І солдатом над Аралом
Блукав у зажурі
Та й, благаючи, розмови,
Писав думи щирі.Або кожний знав про теє,
Що лиш в ріднім краю —
Своя воля, своя доля
І любов без краю!Наш Тарасе, чиста росо!
Хто лиш може спити,
То не скаже, що Поет цей
Злого міг учити!
(с. Микитинці)
Пам’ятник Тарасу Григоровичу Шевченку в селі Микитинці було відкрито 22 жовтня 1989 року. Його споруджено за кошти громади села Микитинці і присвячено 175-річчю з дня народження геніального поета.
Ініціаторами спорудження пам’ятника був житель села Микитинці Козлан Михайло Васильович, скульптори Галина Дмитрівна і Володимир Дмитрович Римари, вихідці із села Микитинці. На відкритті пам’ятника вперше на Косівщині було вільно піднято національні синьо-жовті прапори, а також були присутні поети і письменники нашого краю: Марія Влад, Роман Іваничук, Дмитро Павличко, Богдан Радиш, Василь Ганущак — уродженець с. Микитинці, Ігор Пелипейко та інші. Біля пам’ятника Українського Пророка завжди живі квіти. Тут проходять щорічні урочисті святкування, тут звучить його полум’яне слово, священний «Заповіт».
Коли нам хор його співає, з людьми замислено стою:
Життям і словом сповідаю Вкраїні відданість свою.
А він не мав свободи слова, Пророк — наш Геній, наш Кобзар!
Кайданами гриміла мова, й кайдани рвав народ-бунтар,
В огні горіло врем’я люте — гримів Шевченків Заповіт:
Стогнав Дніпро, диміли Крути…
Нема воює: “бути чи не бути” — нас пошановує весь світ.
Іван Ганущак
(с.Шешори)
В селі Шешорах Косівського повіту Станіславського воєводства, коли український народ відзначав 100-річчя (1914 р.) з дня народження свого великого сина Тараса Шевченка, під керівництвом прогресивних громадян, серед мальовничих гір, на фоні карпатських схилів, була висипана могила. Але Австро-Угорські кайзерики, намуштровані із Галичини польськими намісниками, заборонили на висипаній козацьким звичаєм могилі покласти погруддя великого Кобзаря. Польські посіпаки домоглися у кайзериків дозволу розбити могилу. Ця подія відбувалася напередодні Першої світової війни. Косівське повітове староство вже дістало від Станіславського воєводства розпорядження, а останнє — від маршала сейму і сенату у Львові негайно знести могилу, але війна перешкодила виконати ганебне рішення урядників із роду Потоцьких.
Стояла народна пам’ятка, травою поростала і нагадувала кожному, неначе тут Канів, і що нібито у цій могилі спочиває син України. Так, неначе Дніпр широкий розкинувся, плила і тепер пливе шумна гірська річка Пістинька.
Так проминали дні за днями, роки за роками, а пам’ятка Кобзаря стояла недокінчена і сумувала.
…Нарешті настав час, коли 17 вересня 1939 року західні області України були з’єднані із усією Українською землею.
У 1940 році головою Косівського райвиконкому був Бабіченко В.М., який довідався про цю подію і підтримав думку народу. Тільки через 27 довгих років здійснилася мрія тих, яких давно вже тепер і в живих немає.
Однак лихо не минулося. 22 червня 1941 р. німецько-фашистські війська ввірвалися на українські землі. Коли вже відступали фашистсько-мадярські орди, то їм замало було людських жертв (тільки в селі Шешори було розстріляно 62-х мешканців), вони вирішили знищити народну пам’ятку. І в 1944 р., коли могила почала пишатися рясною зеленню,) не дали фашисти вмитися їй ранньою росою і зірвали народний пам’ятник.
8 серпня 1965 року селяни Шешор громадським методом обновили втретє пам’ятник безсмертному Кобзареві, здійснивши волю своїх дідів і батьків.
Чимало років проминуло
З тих часів проклятих,
Буде повік у Шешорах
Шевченко стояти.
Упорядник Оксана Ткачук,
методист відділу освіти Косівської РДА
Хочеться навести декілька історичних фактів популярності і пошани до Великого Кобзаря на Гуцульщині. Ще за життя Шевченка в 1842-1946р.р. в с. Микитинцях проживав Я.Головацький член «Руської трійці». В його власній бібліотеці були перша збірка поезій Шевченка «Кобзар» і окремим друком поема «Гайдамаки».
В 1862 році на Сокільській горі було споруджено пам’ятник-обеліск поету-революціонеру Т.Г.Шевченку на честь скасування панщини. Ми можемо цим гордитися, бо за свідченням істориків та краєзнавців обеліск на Сокільській скелі був першим публічним пам’ятником
Кобзарю в Україні і взагалі в світі.
На жаль, в 1930р. польським буржуазно-капіталістичним ладом ця реліквія була знищена. Через 60 років з ініціативи жителів навколишніх сіл но пам’ятник Кобзареві.
Марія Мохналь
