Шевченкіана Василя Стуса

Борітеся – поборете!
Мені Тарас порадив у безсонній ночі
Коли, немов сонця, горіли очі
й пашіло тіло в їхньому вогні”
(6, т.1, кн.2, с. 34)

Важко сказати чи знав В. Стус, пишучи ці слова, що перший у світі пам’ятник Т. Г. Шевченкові змайстрували гуцули – селяни сіл Тюдова, Великого і МалогоРожинів на Івано-Франківщині. Вони в 1862 році спорудили обеліск, на якому викарбували Шевченкове гасло: ,,Борімося – поборемо! Нам Бог допоможе” (за матеріалами С. Комарницького). Та як би там не було, Василь Стуспродовжуєвільнодумне слово Шевченка, захоплюючи творчою свободою, соціально-родовою пам’яттю, ,,парадоксальністю новітньої свідомості” (М. Коцюбинська), й саме тому – своєрідним кодом духовного, морального, естетичного досвіду нації і людства. Особливу відповідність ідей, проблематики та отого узагальненого коду, збереженого до наших часів у слові Шевченка, годі й заперечувати.

Однією з рис, яка споріднює світобачення обох поетів із сучасним, є так зване ,,самопочезання” [6, т. 2, с. 160], що загострює відчуття переходу, зламу й тотальної зміни орієнтирів сучасності. Розвиваючи в собі здатність взоруватися в дійсності, Василь Стус свідомо відшліфовує професійну здатність письма, що не може аналізуватися поза контекстом його духовності. Роз’яснення цих процесів знаходимо в М. Боришевського, який, основуючись набутками С. Рубінштейна, П. Чамати, І. Сечєнова, зазначає: ,,Соціальна цінність людини як особистості є тим вищою, чим глибше вона збагнула не тільки свої потенційні можливості, а й усвідомила необхідність їх утілення в життя, почуттями й розумом осягнула своє особливе призначення в житті у його співвіднесенні з неповторністю собі подібних” [1, с. 390].

Вищенаведені слова як не можна краще характеризують Василя Стуса, адже він – талановитий поет, перекладач, літературний критик, теоретик літератури, педагог. Його різногранна діяльність посідає чільне місце в українському й світовому контекстах: лауреат поетичного конкурсу в газеті ,,Молода гвардія” (1965 р.), почесний член ПЕН-клубу (1978 р.), член Української Гельсінської групи (1979 р.), лауреат міжнародного поетичного фестивалю в Роттердамі (1982 р.), номінант на Нобелівську премію в царині літератури (1985 р.), лауреат Шевченківської премії за збірку поезій ,,Дорога болю” (1990 р., посмертно). Щодоостаннього видання особливо цікавимє відгук буковинського поета М. Лазарука, який наголосив, що ,,творіння такої вибухової сили являлося до нас лиш раз – Шевченків ,,Кобзар” [2, с. 5].

Могутній вплив українського генія В. Стус відчув у досить ранній період.Так, у передмові ,,Двоє слів читачеві” до збірки ,,Зимові дерева” поет згадує: ,,Перші уроки поезії — мамині. Знала багатопісень і вміладужеінтимноїхспівати […]. Найбільший слід на душі — од маминої колискової ,,Ой, люлі-люлі, моя дитино”. Шевченко над колискою — це незабувається. А співанетужно ,,Ідити, сину, на Україну, нас кленучи”, — хвилює й досі” [6, т. 1, кн. 1, c. 42]. У незавершеномутворі В. Стуса ,,Щоденник Петра Шкоди” спогади ,,виростали за рання” [6, т. 4, c. 86], отож автор довірливооповідає, як старша сестра несла його до ставу і вінталапався у воді, відякої ,,йшливідблиски, буловтішно, а потім насувалося ніби хмарка: ,,Ідитисину, на Україну / нас кленучи”. – І прояснює. – Так часом над головою виводила мама. Вона співала тихо, але дужевисоко. Щоце за ,,насклинучі” – довго не мігвторопати. Навітьбільшим. Питав у мами – не знала… Співалосянезрозуміло й гарно. Тільки вже потім вичитав у ,,Кобзарі”.

Жаль було, щохтось без тебе знав цюпісню і ховав її в книжці, про яку тинічого не знав” [6, т. 4, c. 88]. Рецепцію своєї дитячої, за словами Д. Стуса ,,дещо мітологізованої біографії”, поет подовжує у викладі листа до синавід 25 квітня 1979 року, де фігурує уже цитованеспогадування: ,,Над моєюколискою мама співалаколискової на слова Шевченка: ,,Сину мій, сину, не клени батька, / а пом’яни. / Мене ж прокляту, я твоя мати, – / мене клени”. Коли мама пізнішенаспівувалацітужні слова, моїочі закипали сльозою. Чому ,,не клени батька”? Чомумати проклята? Збагнути не міг. А сльозибігли з очей – і я ховав їх, бовстидавсясліз” [6, т. 6, кн. 1, c. 347-348]. Узагальнений образ матері Василь Стуспов’язує з вічністю, прагне утримати в собі властиві їй морально-етичніякості, не підвладні часові та історичним зрушенням. І тому поет усвідомлює її неземний подвиг – акумулювати в собі внутрішній світ і подвоїти його в нащадках. Крізь призму музичного сприйняття майбутній поет вже тоді підсвідомо входить у багатограннийсвітпоезії. А слова великого Кобзаря додаютьйомусили, індивідуалізують як особистість, формуютьбунтарський дух. У вивершених ,,Палімпсестах” знаходимо підтвердження вищенаведеним рядкам: ,,А щолишається по нас – що в душу заронив Тарас” [6, т. 3, кн. 2, c. 165].

Розмірковуючи про низку поезій В. Стуса, пов’язаних ,,з іменем Шевченка” [3, c. 68], цікаво розглянути поетичну витинанку ,,Мене вела ти в ніжні ранки”, де пригадується дитинне:

А мати нам пісень співала –
Їх більше, мабуть, не почуть,
Як хлопця дівчина кохала,
Котру той хлопець встиг забуть,
Або тієї, що пізніше
Я прочитав у ,,Кобзарі”,
Що батько синові миліший,
Ніж мати, що не говори,
І повідала ти малому
Свої скорботи життьові,
Бо в тебе – ні рідні, ні дому,
Тепер на чужині живи.
Мені ж приносила калину,
До узголів’якладучи,
,,Іди ти, сину на Україну,
Нас кленучи”(6, т. 1, кн. 2, c. 33-34).

Василь Стус задіює потужні індивідуальні ресурсиу творення,,духовної історії доби” [4, с. 210], цим самим виявляючи присутність у тогочасному житті і, вужче, в літературному процесі. Вельми сконденсоване осмислення величі Шевченка приходить до свого духовного спадкоємця під час поетичного творення ,,Холоднозорий присмерк приуральський” [6, т. 1, кн. 1, с. 47-49], ,,Сто років, як сконала Січ” [6, т.1, кн. 1, с. 90], ,,Тарас на засланні” [6, т. 1, кн. 2, с. 103-104], ,,Як добре те, що смерті не боюсь я” [6, т. 2, с. 15], ,,Шевченко. Дорога до Орська” [6, т. 2, с. 87],,,У Прохорівці сни, як ріки” [6, т. 3, кн. 2, с. 55]і т. д.

Як бачимо, внесок В. Стуса в українську невільничу поетичну Шевченкіану досить таки помітний. Не раз нахиляючись над незглибимими криницями творінь своїх попередників,він, як і його великий попередник, призупиняється, ,,наслухаючи нагірню проповідь” [6, т.6, кн.1, с. 26]. Відзвуки отих прочуваньподовжуютьсяскладовими частинами нових віянь у громадсько-політичному й літературно-мистецькому житті таорганічно, на думку О. Кузьменко, вливаються в ,,голос В. Стуса, його авторське ,,я”. Саме поетична творчість, за слушними переконаннями К. Москальця, якнайповніше характеризує склад його мислення й життєву поставу, основану на вірності ,,парадоксальному стилеві і собі”. І тоді, за спостереженнями того ж таки дослідника, методи Стусового шукання, як і Кобзаря, диктовані великою любов’ю до України, до її минулого і майбутнього, візія якої,,з’являється дуже несподівано в моментах, здається, найбільшого пригноблення [4, с. 221-222].

М. Жулинський завбачує у двох долях поетів важкі для України століття – XIX і XX- ,,з позиції об’єктивного усвідомлення долі України, найдостойніші сини якої приречені на самопожертву в ім’я її свободи”. У світлі цих спостережень не можна оминути шевченківсько-романтичної традиції щодо відтворення образу України, який у творчості поета аналізує Ю. Шевельов(стаття ,,Трунок і трутизна”). Він подаєСтуса в розумінні ,,того духовного повітря”, в оточенні й бунті якого живе поет. СтепанМишанич щедро ілюструє у Шевченка і Стуса збіг образів-символів, пов’язаних з Батьківщиною. Цікаві своєю ваготоюрозмисли А. Лазоренкащодо слівКобзаря, які суголосятьі Стусові: ,,…Історія мого життя становить частину історії моєї вітчизни”. І. Маленький слушно зауважує свідоме намагання Стуса подати ,,шевченківську поетику в її сьогоднішньому й космогонічно завершеному бутті”. Поетичну Шевченкіану віршара суттєво подовжують і дослідження Б. Мельничука, який зауважує, що у поезіях Стуса ,,його великий попередник не приземлений і не зовнішній, а глибоко внутрішній, зроджений, за формулою І. Дзюби, ,,зиждительним думанням” [3, с. 68].

У межах даного дослідження не можемо оминути ще один факт. У зв’язку з перепохованням праху В. Стуса та його побратимів, на Урал виїжджає знімальна група, яка, окрім організаційних моментів, відзняла ще й детальну розповідь про табірне життя колишнього політв’язня Василя Овсієнка. Наступні записи спогадів робляться у контексті реального буття, зачіпаючи разючі обставини життя багатьох людей. Так, з’являється документальний фільм про В. Стуса ,,Пресвітлої дороги свічка чорна” (режисер С. Чернілевський, оператор Б. Підгірний, ,,Галфільм”, 1991 р., три серії). У підготовчій роботі до фільму назбируються десятки відеокасет з цінними свідченнями, опрацювання яких дає з’яву двох частин книги ,,Нецензурний Стус”. У багатьох розповідях відмічено метафізичний зв’язок Стуса з Шевченком, зауважено канонізацію особи Стуса-мученика із канонізацією текстуальною, окреслено реконструкцію ідеології, розвінчання міфів та узвичаєних ієрархій тогочасних цінностей. Михайлина Коцюбинськадужевдалодоповнює,що ,,Шевченковіобразиввійшли у підкірку Василя” [5, ч.2, c. 73]. Про отіяскравіпасажіСтусовоїпоезії, в якій ,,дзвенить Шевченкова думка” (Б. Рубчак) мовлять такожГорбачов Д. [5, ч. 1, с. 204-205], Дворко Г. [5, ч. 2,c. 209], Жулинський М. [5, ч. 1, c. 199], Корогодський Р. [5, ч. 2, с. 97-99], Стус Д. [5, ч. 1, c. 120, 133] та інші. Цікаві роздуми щодо метафізичного зв’язку двох поетів також зафіксовано у виданнях: Мельничук Б. [3,c. 67-70], Неживий О. (Літературна Україна. – 2008. – 10 січ. – С. 1), Рябчук М. (Критика. – 1999. – № 6 (20), Сивокінь Г. (Дивослово. – 2001. – № 10. – С. 5-6), Стус Д. [7, c. 64] тощо.

Отже,образ Василя Стуса якнайкраще входить у процес національно-культурного самоусвідомлення і сприяє потужному осмисленню складного плетива ,,обставин його життя, поетичних відкриттів та підштовхують до думки про недоречність і неправомірність однозначних суджень і висновків” [5, ч. 1, с. 7].

Як бачимо, різні джерела свідчать про можливість розкриття загальних рис світоглядної системи Стуса, захованої та зашифрованої в його творчості. Такі роздуми спонукають до подальших вислідів щодо повертання у літературу національних переживань, які В. Стус відроджує як корінь духовної мужності з апелюванням до цінностей української державності.Аналіз творів патріотичного спрямування дає підстави вважати Стуса виразником ідей незламності духу, людської і національної гідності, що, в свою чергу, підтверджують його поетичну нестримність до публіцистичних інтонацій, виявляють у них синтезуючі глибинні джерела традиційного українського образотворення й поетичної мови XX століття.

Література:

  1. Боришевський М. Дорога до себе: Від основ суб’єктивності до вершин духовності: моногр. – К.: Академвидав, 2010. – 416 с.
  2. Лазарук М. Здрастуй, страсна моя путь: [про поета В. Стуса] // Молодий буковинець. – 1990. – 16-22 груд. – С. 5.
  3. Мельничук Б. Українська поетична шевченкіана: навч. посібник. – Чернівці: Чернівецький університет, 2010. – 176 с.
  4. Москалець К. Страсті по вітчизні // Москалець К. Людина на крижині: Літературна критика та есеїстка. – К. Критика, 1999. – С. 209-254.
  5. Нецензурний Стус: у 2 ч. / Упоряд. Б. Підгірного. – Тернопіль: Підручники@посібники, 2002.
  6. Стус В. Твори. Т. 1-6. – Львів: Просвіта, 1994-1999.
  7. Стус Д. Василь Стус: життя як творчість. – К.: Факт, 2005. – 368 с.

Ніна Васильченко-Каверіна,
здобувач кафедри української літератури ЧНУ ім. Ю. Федьковича

Share

Залишити відповідь