Роботи Ганни Григорівни вперше побачила на виставці в районній бібліотеці. Вони, особливо – портрет Т.Шевченка, вишитий на темно-зеленому полотні, вирізнялися з-поміж інших робіт, що були представлені там. Не могла моя увага оминути вишитий «Кобзар», сторінки якого можна перегортати, як справжнісінької книжки, і читати Тарасові пророчі слова, які, мабуть, найбільше припали до душі Ганні Григорівні, бо чомусь вирішила вишити саме їх.
З авторкою цих чудових робіт я познайомилася трохи згодом. Коли домовлялася про зустріч, довідалася, що пані Ганна в лікарні. Відчинивши двері лікарняної палати, я серед інших одразу впізнала незнайому мені жінку – вона сиділа і вишивала портрет Лесі Українки.
Отак було все життя – жінка не гаяла жодної вільної хвилини. Коли її троє дітей були малими, то досить часто хворіли. Вона ночами гойдала їх і… вишивала. Згодом і вони полюбили це заняття, і з п’яти років почали мережити хрестик за хрестиком. Деякі роботи виконували спільно: мама, дві дочки і син. До речі, і портрет Шевченка вишили спільно, який згодом подарували комусь. Але натомість з’явилися вже аж два нові портрети Кобзаря.
Любов до вишивки Ганна Григорівна прищепила не лише своїм, а й чужим дітям. Її, світлої пам’яті, чоловік, котрий працював учителем трудового навчання, одного разу сказав: «Я хлопцям передав усі свої вміння, але дуже би хотів, аби ти навчила дівчат усього, що вмієш: шити, вишивати, в’язати, пекти…». І Ганна Григорівна самовіддано ділилася уміннями. Дівчата так полюбили ці заняття, що додому не хотіли відпускати свою наставницю – просили, аби заняття продовжувалися аж до вечора. Потім був час, що Ганна Григорівна одночасно працювала у трьох школах: Стебнівській, Довгопільській і на Буковині. Все, що вміла і знала, намагалася передати дітям. І тепер приємно бачити, що її зусилля не пропали даремно: її учениці в’яжуть уже своїм дітям беретики, кофточки, вишивають сорочечки… і дякують своїй учительці.
На запитання, чому так багато місця у творчості належить Кобзареві, Ганна Григорівна відповіла: «Це – людина-пророк, людина, котру знає увесь світ. Його вірші і поеми хочеться читати і вчити напам’ять. А кожен портрет Шевченка у мене наче сам собою вишився. Також я рада, що змогла прищепити любов до його творчості своїм дітям. Мій син тепер працює в Італії і бере участь у заходах, які там організовують з нагоди Шевченківських днів, – через інтернет прислав мені фотографії. Мені було дуже приємно дивитися, чути і знати про це.
Я знаю багато поезій Шевченка напам’ять, постійно їх читаю. Але це відійде зі мною у потойбічні світи. І мені хотілося створити щось таке, аби залишилося після мене моїм дітям, онукам, усім односельцям. Тому я і почала вишивати «Кобзар», який вони зможуть, якщо захочуть, доповнити».
Роботи Ганни Марфієвич можна побачити на виставці під час проведення «Полонинського літа» й інших фольклорних свят і культурних заходів. Більше того – її вишивані шедеври є і в Бельгії, і в США. А під час святкування 1000-ліття Галича, де вишивальниця, разом з іншими митцями з Верховинщини, представляли свої творчі роботи, хотіли купити портрет Шевченка із «Заповітом», давали двісті доларів. «Але я не змогла продати. Бо це – моя дитина, – каже Ганна Григорівна. – Мені приємно від того, що люди милуються моїми роботами і я сама тішуся творивом рук своїх».
Петро Марусяк,
співак, с. Криворівня
