Інсценізація новел Марка Черемшини в чотирьох картинах. Події відбуваються на Гуцульщині після Першої світової війни.
КАРТИНА ПЕРША
Дійові особи:
- ФЕДІР ОРФЕНЮК – статечний газда.
- МАРІКА – його невістка.
- ЮЗЄФ – шандар.
Перед ґраждою широке подвір’я. Праворуч – криниця, поряд з нею жолоб з водою. В глибині на зелених схи лах гір красуються царинки, а за ними – синіють Горгани. Маріка підходить до криниці з коновкою.
ОРФЕНЮК. /Виходить з-за ґражди/. Такий старцун, такий торбей громадський, такалєнка дрантива мене в куми забагає.
МАРІКА. Хто?
ОРФЕНЮК. Ади цей присяжний, цей Янцьо Кшесінський.
МАРІКА. Сподівається від вас багацькоїкрижми, то му й кличе.
ОРФЕНЮК. Ех коби то не такий чєс, нетак би я з тобов покумавси! /Намахує кулаком/ Ти , палице гола! . .
МАРІКА. Йой, дєдю, прикусіть собі язикта й тихше говоріть.
ОРФЕНЮК. А то чіму я маю тихо говорити?
МАРІКА. Бо він ваші слова може зачути, а тепер він має власть і село трясе!
ОРФЕНЮК. /Відрубує/. Га, та я не боюсяпустого бу ка!
МАРІКА. Ей, лишіт це говорити /шепоче/. Аді тепер таке право, що пани нас у жмени тримають.
ОРФЕНЮК. /Приглушеним голосом/. Най таке право шляк трафить.
МАРІКА. Най нас Бог боронить від панської напасті.
ОРФЕНЮК. /Майже пошепки/. Може, бо й є, чув проклетюк безчесний?
МАРІКА. Певно, не чув, бо вітер віє у противний бік, а не за присяжним.
ОРФЕНЮК. Тьфу! Щезни та пропади від мене, паскудо.
МАРІКА. /Зітхнула/. Ой, з панами тепер треба чемно обходитися.
ОРФЕНЮК. Та я не противився йому. Я лиш по-господарськи відпрошувався.
МАРІКА. Треба буде сказати, йому, що вам уже сімде сят років, то вже старому глєбадіти до хресту держати.
ОРФЕНЮК. Казав. Тай, аді, пригадав-сми йому, що вже ноги і руки не статкують, вже не вдержав би фіна, не діждав би його дружити, то що такий кум вартує?
МАРІКА. Та то очі видют, що путері у вас ніц нема.
ОРФЕНЮК. Аді йому це не в голові. Він собі свої! Не вгавав просити і хвалити мене, що я ще годен верхом їха ти і що, доки люлька смакує, доти сила бірує, та що сила не в молодій крові, але в розумній голові, так як путеря у багача, а не у голій хорбаці.
МАРІКА. Коби лиш присяжний не догадався, що ви ним гордуєте.
ОРФЕНЮК. Таже я йому тай дитині його так чемно та ґречно добра желав.
МАРІКА. Варе!
ОРФЕНЮК. Тай, аді, овечку пообіцявдати йому на ро зплодок. Аж, відай, розсердився, бо навіть не дався відпроваджувати через подвір’я. /Присів на жолоб, зажурився/.
МАРІКА. Ой, то варівкий чоловік, той Янцьо Кшесінський.
ОРФЕНЮК. /Зітхнув/ Ой-га. . . Гет світ обмінився і такий нероба-полатайко тепер надлюдьми міць має, те пер його верх, його орел над селом літає, тепер він напереді, а ти його бійся!
МАРІКА. Аби ще, крий Боже, не запізьмував. . .
ОРФЕНЮК. /Схопився на ноги, підвищив голос/. Ти голаку, а ти проти мого коліна? Таже зо мнов ґазди в се лі рахуються, в церкві маю пошанівок, в читальні колись на першому місці був.
МАРІКА. Адіт, дєдику солоденький, терпіти мусимо. бо пани взелиси пазити за тими, хто колись в Січи був і за волю воював.
ОРФЕНЮК. /Стиснув кулак/. Аби я йому капелюха ерстив? Аби я з ним за стіл сідав? А йди ж ти, дранко латана. Машір мені з’хати ти, кашкетнику рогатий. /Вітер заносить ледь чутні звуки пісні:
Верховино, світку ти наш,
Гей як у тебе тут мило!
Як ігри вод, пливе тут час
Свобідно, шумно, весело! . . .
МАРІКА. Чуєте, що заводить на пляцівці п’яне панство.
ОРФЕНЮК. Побудував Малярчук хати не для себе, не для свого роду, а для панського постерунку.
МАРІКА. Ей, якби то він на фронті не згинув, то орудував би своїм таланом інині.
ОРФЕНЮК. Не уміла його жінка Одокія відгризатися і через те війт легко забрав їїхату, а її витрутив у ліси в зимарку.
МАРІКА. Ого! . . Ади і в зимарці не дали їй спокою. Одокію застрілено, а тоді жандармизайняли її зимарку.
ОРФЕНЮК. Аби ті пани по тій правді здорові були, по якій Малярчукам кінець зробили /зітхнув/. Я лиш потерпаю, Марічко, лиш потерпаю. . .
МАРІКА. А то чого дєдику?
ОРФЕНЮК. Бо і нам загрожує подібна доля. Нема моєї надії, сина-одинака мого –Миколи. Смуча війна. І ти повдовіла, і внуки мої сиротами стали.
МАРІКА. То що ж ми будемо тепер робити?
ОРФЕНЮК. Треба загоді, ще за мого життя, тебе звінчати з біривливим парубком. Та й накласти на талан і силу.
МАРІКА. А з ким же тепер звінчаєте, мій дєдику добрий?
ОРФЕНЮК. З молодим Полонинчуком. То файний і добрий легінь.
МАРІКА. То правда, що Полонинчук розумний та красний, як місяць ясний. . . /і жаль здавив їй горло/. Та що з того.
ОРФЕНЮК. А то чого, Марічко, тебе так туск здавив.
МАРІКА. Сночі Полонинчука заарештували.
ОРФЕНЮК. Заарештували кажеш? Теперички в криміналі моя надія. Ой у криміналі. . . /За хатою чути гармидер/.
МАРІКА. Адіт, маємо вже гості. Присяжний з двома шандарами вже коло стайні.
ОРФЕНЮК. Ба, чого їм треба?
ЮЗЄФ. /Виглянув з-за хати/. Давай, діду, фіру для коменданта!
ОРФЕНЮК. Ей, сарачітка. У мене кінь хромає.
ЮЗЄФ. То ніц, підвода мусить бути!
ОРФЕНЮК. У мене віз розсипався!
ЮЗЄФ. Ми його складемо. /Відійшов за причілок хати/. Гей, хлопакі, лагодьте воза! /Заскрипіли двері, заклекотів віз, чути стукіт та розмову/.
ОРФЕНЮК. У мене син погиб на войні, моя ґаздиня погибла від кулі, а я сам з невісткою та онучєт двоє.
ЮЗЄФ. То ніц не робить, маєш, старий, коні, мусиш їхати, хоть би що було.
ОРФЕНЮК. Нема кому фірманити.
ЮЗЄФ. /Усміхнувся до Маріки, підморгує/. То поже не невістка.
ОРФЕНЮК. Невістка маржину та діти кутає!
ЮЗЄФ. То поїде дід.
ОРФЕНЮК. В мені пушка духу, де ж я годен?
ЮЗЄФ. Я також не годен, а служу панству. /Пішов за хату/. Гайда, гайда, хлопакі, часу мало маємо. /Дзенкіт сильнішає/
ОРФЕНЮК. /Звертівся як веретено/. А бодай вас неволя втєла! . . .
МАРІКА. Поїду я!
ОРФЕНЮК. Ні, їду я!
МАРІКА. Ви, дєдю, не годні! ОРФЕНОК. Тому поїду я, аби довго не тримали.
МАРІКА. Коли може вдарити плюта та й тогди передрєгнєте, дєдю!
ОРФЕНЮК. То борше випустять мене старого, як те бе, молоду!
МАРІКА. А ви ж, дєдю, годні цему видержати?
ОРФЕНЮК. Ану піду я до присяжного та запитаю, куди паничі потрібують підводи, аби знав, кілько паші брати. /Пішов за хату/.
МАРІКА. /Йому вслід/. А я йду злагодити вам харчі на дорогу. /Пустилась іти до хати/.
ЮЗЄФ. /Підкрадається до неї/. Почекай, Марисю! . . .
МАРІКА. /Не звертає на шандара уваги/. Не маю часу, паничу.
ЮЗЄФ. /Схопив її за руку/. Один момент, Марисю! На два слова можна. . .
МАРІКА. /Вирвала руку/. Тепер не можна. /І пішла в хату/.
ЮЗЄФ. /Їй услід/. Я буду ждати слушногомоменту. . . /Став біля вікна, посвистує. Потімзлегка тарабанить в шибку /. Ма-ри-сю-у-у! . .
ОРФЕНЮК. /Вийшов з-за хати/. Мой бре, а ти не встидаєш си за чужов чілідинов синиріти?
ЮЗЄФ. /Облесливо/. Кортить, прошу вас, трішечки пожартувати.
ОРФЕНЮК. Та ж ти якийсь шандар, та йгонор якийсь мусив бис мати. Фе, встидайся! . .
ЮЗЄФ. Та ви мене, діду, не ганьбіть. /Підійшов до Орфенюка/. Може закуримо вашого тютюнцю?
ОРФЕНЮК. Йди ко ти, небоже, д’фірі, тамя лишив паничам капшук з кришеним тютюном. Тай вогню їм викресав.
ЮЗЄФ. Ходіть і ви зі мною.
ОРФЕНЮК. Йди сам, панчіку, бо я щемаю в дорогу злагодитися та й з невісткою порадитися, та й онукам на казати, аби слухалинені. /Пішов до хати/. /
ЮЗЄФ згодом вийшов. З хати виходитьОрфенюк в новому кептарі, Маріка несейому сизу гуглю/.
ОРФЕНЮК. А цей панич, цей шандарчого бубнив у вікно?
МАРІКА. Або ж я знаю, чого він ролескався? !
ОРФЕНЮК. Віді він йкоїсь ключки шукає.
МАРІКА. Не знаю, дєдику. . .
ОРФЕНЮК. Та вже що буде, те й буде. А ти бери, Марічко, ключі та й ґаздуй сама, поки я вернуся з міста. /Витяг з-за ремня ключі, віддав невістці/.
МАРІКА. А харч візьмете в шкірянийбордюг, чи у бесаги?
ОРФЕНЮК. /Взяв від Марічки гуглю/. Тапо Петрі веремя красне то накладай у бесаги.
МАРІКА. А не казали паничі, чи надовгови їдете від хати?
ОРФЕНЮК. На добу. Лиш до міста і назаддодому.
МАРІКА. /Зітхнула/. Кобисте йкоїсь прички не мали в дорозі.
ОРФЕНЮК. Ой варівка ця дорога буде. . .
МАРІКА. А чого ви так гадаєте, дєдику? . .
ОРФЕНЮК. Я, аді, так собі тепер кібзую, що віді не поїду з ними, хоть би прем мні граки кидали межи очі.
МАРІКА. Йой, майте розум, дєдику. . . Неподуфальтеси, не противтеси панскому праву, бо за це може бути гостра кара.
ОРФЕНЮК. А то чіму би мала бути кара? Та же я ні кого не обрабував, та й не вбив.
МАРІКА. Адіт наш війт так уодно нарозумлює людей коло церкви аби не лихословили, аби покірними були.
ОРФЕНЮК. А я, ади, і йому теперечкине вірю.
МАРІКА. Ба чіму ви не вірите?
ОРФЕНЮК. Бо наш пан війт знаєш, щоробить?
МАРІКА. Та де знаю, ні.
ОРФЕНЮК. Аді заходить собі з своєю кухаркою, так як з жінкою вінчаною, як ріднийчоловік з жоною справедливою.
МАРІКА. Варе?
ОРФЕНЮК. Аби я так! Гадаймо собі хоть бипрем його наставники урядові заборонили йомучужоложити, то він тоту заборону десь чує.
МАРІКА. Ой, так-то. Жону має мізерну, слабковиту.
ОРФЕНЮК. Ну, а він собі хлоп май-майтімунь до чу жої запаски ласий. А до мужицької сльози байдужий, черствий.
МАРІКА. Нема ратунку та й амінь. Кобилиш біг крив від панської напасті.
ОРФЕНЮК. Коби крив, та біда що не, криє. . . /Присів на жолоб, закурив люльку/. /Маріка наповнила криничною водою коновку і пішла в хату. Орфенюк смокче люльку, затягується димом. З-за хати вийшов ЮЗЄФ/.
ЮЗЄФ. Ну, діду, чи ти вже, приготувавсядо дороги? !
ОРФЕНЮК. Таж аді збираюся.
ЮЗЄФ. Живо, живо, бадю! Нема часу. /Зник за хатою, чути розмову, сміх/.
МАРІКА. /Винесла з хати наповнені їжеюбесаги/. Тут я вложила, три книші, кусок солонини, вузлик бринзи і ракву масла та й гарчик робленого молока.
ОРФЕНЮК. /Бере наповнені сакви/. Та яне годен і половини того схарчувати.
МАРІКА. /Подає дідові капелюх і цілуєйого в руку/. Аби-сте добре гостили і здорові верталидомів якнайскорше.
ОРФЕНЮК. Шєнуєш ти мене, невістко, слухаєш і доглядаєш як рідна дитина, але найна твоє серце глипне сонечко, та й ти діда ізтими сиротюками на піч покла деш, а собі молодюка приймеш тай буде тобі дід заважати!
МАРІКА. Ой, ні, дєдику, я з вами так непоступлю.
ОРФЕНЮК. Та то правда, що ти пустимне орудуєш, але тепер по смучій войні удовиці посходили з розуму, та й віддаютси за таких баробів, що не варт їм за наймитів бути.
МАРІКА. Не бійтеси, я цего не зроблю.
ОРФЕНЮК. А най на тебе сяде муха, а тизбицкаєшси, та й пішов Орфенюків таланмежи псярство.
МАРІКА. Ей, лишіт це говорити.
ОРФЕНЮК. Якби не пекло, то не говоривби.
МАРІКА. Не журітси. Аді внуки підростуть та й є надія, що одружаться ще за вашогожиття і стануть добрими наслідниками вашими.
ОРФЕНЮК. Ци гадаєш, Марічко, що яцего не хочу? Таже я рад би твоїм дітям небаприхилити, бо то кров мого сина, аякже! . .
ЮЗЄФ. /Кричить з-за хати/. Гей, бадю, бадю! . . Пізна година вже. Вибирайся швидше з свого двору!
ОРФЕНЮК. Та йду вже, йду! /До Марічки/. Іди-ко, невісточко, винеси мені з хатидесять злотих. /Маріка мотнулась до хати/.
ЮЗЄФ. /Входить/. Чого ти, старий, такдовго збираєш ся. Подивися на сонце! Пізняпора, діду! Гайда, гайда! . .
ОРФЕНЮК. Підожди, хло, не репетуй. Діждеш того, що переступиш семий хрест той ти повільним станеш.
МАРІКА. /Вийшла з хати, подала дідовігроші/. То я вас, дєдику, сподіваюся назавтрашній ранок.
ОРФЕНЮК. /Взяв від невістки батіг/. Принеси ще д’фірі ключа від воза та й джерги, бо треба буде попа сати і коні накривати. /Маріка пішла в хату/.
ЮЗЄФ. Ходімте, бадю. Пора. Орфенюк перехрестився, перекинув наплечі бесаги, іде за хату.
ЮЗЄФ виходить заним. Чути жвавий гомін і сміх. Вийшла Маріка з крашеними джергами, понесла їх дідові. Нарешті завйокав Орфенюк на свої коні, тріснув батогом і затуркотів віз. Маріка йдедо хати, їй назустріч шандар.
ЮЗЄФ. От я таки діждався слушного моменту.
МАРІКА. /Стараєтеся уникнути зустрічі/. А я боюся, паничу. . .
ЮЗЄФ. /Схопив її за руку/. Кого ти боїшся, Полонинчука? ! /Пильно дивиться їй увічі/. Викинь його з своєї голови!
МАРІКА. Не їж мене, шандарю, своїмиочима. /Та й відвернулась від нього/.
ЮЗЄФ. /Обнімає/. Не дурій, Марисю! Якохаю тебе. /Пристрасно цілує в уста/.
МАРІКА. /Відштовхнулася/. Іди собі гетьвід мене, щезнику, і не баламуть світом!
ЮЗЄФ. /Не випускаючи її з обіймів/. Люба! Кохана Марисю, ти мусиш бути моєю! . . /Хоче поцілувати/.
МАРІКА. /Знову відштовхнула/. А я нехочу бути твоєю.
ЮЗЄФ. Тоді життя тобі не буде. Маєткутвого не буде – все з димом піде!
МАРІКА. /Приголомшена/. Чого ти, паничу, причепився до мене, чого ти хочеш?
ЮЗЄФ. Хочу цього вечора заручитись зтобою. /Відпустив її/. Тільки про це нікомуані слова. Чула! ?
МАРІКА. Йой, гріх буду мати, тяжкийгріх.
ЮЗЄФ. А панська кара страшніша відусього. /Взяв її попід руку/. Ану поміркуй, Марисю. Поміркуй до вечора. /Хоче пригорнути/.
МАРІКА. /Вислизає йому з рук/. Дай менітепер спокій.
ЮЗЄФ. /Кинувся навздогін/. Тепер я тобіспокою не дам! . . .
Затемнення
Кінець першої картини
Василь СТЕФ’ЮК