Плетені пояси — оригінальний компонент гуцульської одежі — на відміну від тканих та шкіряних побутували на теренах Гуцульщини доволі вибірково. Вироби цієї типологічної групи (поширені місцеві назви “пасина”, “окравка”, “окрайка”, “очкур”, “попружка”) віддавна були невід’ємними й одними з важливих складових чоловічого та жіночого вбрання.
Виконували практичну, оберéгову, обрядову та декоративну функції: ними підперізували натільний і верхній одяг, використовували в народній звичаєвості (напр., сватання, весілля, народження, хрестини), носили як свідчення статусу і заможності власника, різноманітно оздоблювали як декоративну складову та ін…
Одним з осередків плетених поясів з яскраво вираженими художніми ознаками стали Старі Кути. Старокутські відрізнялися від виробів з північно-західного пограниччя Гуцульщини характерним способом зав’язування, технологічними прийомами виготовлення та колористикою, — як місцеве народне вбрання та декоративне мистецтво загалом. Можна припустити, що це пов’язано зі значним впливом вірменської культури на місцеві традиції ще від XVII-XVIIІ ст., на що вказує відома дослідниця Ірина Гаюк, у результаті чого сформувались унікальні локальні мистецькі маркери.
Чисельні згадки респондентів про побутування наприкінці ХІХ – середини ХХ ст. у Старих Кутах сітчастих поясів засвідчують про існування в цій місцевості осередку їх виготовлення. Традиція плетених поясів поширилася зі Старих Кут і в навколишні села: Малий Рожен, Річка, Рожнів, Тюдів, Пістинь, Виженка Мала, Підзахаричі. Однак ці “окравки” дещо відрізнялися колористично від старокутських: відтінки синього, фіолетового, червоного, бордового, зеленого, жовтого в одному виробі, інколи траплялись однотонні.
Ще одна проблема (крім нівелювання традиції народного вбрання. — О.К.) відсутності інформації про плетені пояси чи, власне, про техніку їх виготовлення — небажання старших жінок, які володіли прийомами сітчастого плетіння, передати їх комусь для продовження традиції. Наприклад, у с.Тюдів Косівського р-ну Івано-Франківської обл. ще до 90-х р. ХХ ст. жила жінка, котра виплітала такі “пасини”, але подробиці процесу плетіння вона тримала в таємниці до смерті. Тому відсутність носіїв традиції ускладнила цей процес.
Лише з 1990-х рр., коли відродилося зацікавлення місцевими звичаями, народним одягом та давніми текстильними техніками, інтерес до старокутських поясів оживився. Відновлення плетіння поясів розпочалося доволі знаково — в Старих Кутах завдяки поціновувачці місцевого народного мистецтва Марії Сенюк. Народилася Марія Василівна 17 травня 1951 р. у с. Старі Кути Косівського р-ну Івано-Франківської області. Упродовж 1971-1977-х р. навчалася у Львівському лісотехнічному інституті. Після закінчення працювала на кутському лісокомбінаті аж до його закриття.
Захоплення історичним краєзнавством виникло тоді, коли відомості про відомих людей, події, традиції у багатьох виданнях були відсутні. Це і спонукало Марію Сенюк до глибшого вивчення культури та мистецтва Старих Кут. Наприкінці 2017 р. у львівському релігійному видавництві «Покрова» побачила світ книга «Старі Кути зачарованої Гуцульщини», робота над якою тривала понад шість років (Сенюк М. Старі Кути зачарованої Гуцульщини. — Львів: Покрова, 2017. — 752 с.).
Марія Сенюк є авторкою багатьох вишитих творів, зокрема сорочок, в яких майстерно відтворила давні старокутські орнаменти. Але однією з найважливіших віх творчості п.Марії є відтворення давніх сітчастих поясів зі Старих Кут, які є надзвичайно характерними і упізнаваними з-поміж інших осередків.
Потреба у поясі виникла десь у 1990-х рр.: до тканої запаски конче пасувало мати відповідний давній плетений пояс. Такі пояси побутували тут давно, принаймні їх ще за пам’яті п.Марії носила її мама. Пошуки носіїв традиції тривали певний час. І чи то в Малому Рожені, чи в Тюдові (достеменно майстриня вже не пам’ятає. — О.К.) п.Марія познайомилася з дівчиною, чия баба такі пояси колись плела, але тримала у великій таємниці (припускаємо, що це був Тюдів і власне, про цю жінку нам розповідали мешканці інших сіл. — О.К.): «Вона казала, шо бабка то тримала в великому секреті. Але коли була дитиною, то сиділа коло бабки, і шось засікла. І почала мені казати… Але шо: казати — то одне, а робити — зовсім інше. Я прийшла додому, а не получає ся то мені. А то виявляється, як чуточку ниточка не так пішла, то вже все не то».
Процес плетіння виявився доволі копітким: потребував вправності переплітання ниток, їх фіксування, належного натягування та створення відповідної пружності структури виробу. Тому за виготовлення поясів бралися неохоче або й відказували взагалі. На прохання п. Марії сплести пояс дівчина з Тюдова навідріз відмовилась: «Я її просила, шоб вона мені сплела, але вона відмовилась: «Шоб ви мені страшні гроші платили, я того робити не буду! Аби ви мені скільки давали!». Однак основні принципи сітчастого плетіння показала.
Для поясів потрібно було підібрати відповідні нитки, від якості та скручування яких залежали естетичні та фізичні параметри виробу. Від кінця ХІХ ст. використовували вовняну пряжу «волічку». Її доволі жорстка структура надавала виробу штивності. З поширенням промислової сировини від сер. ХХ ст. застосовують куповану пряжу, а від кінця ХХ ст. популярним стає «акрилат». Найкращою вважалася нитка щільного кручення «одинарна»: у процесі плетіння вона не трощилася і не плуталася. Тому важливим було правильно і якісно скрутити нитку, що потребувало певних навичок.
За порадою старшої жінки Марія Сенюк робила спроби самотужки «здруґати» (скрутити. — О.К.) нитку вручну, однак це давалося важко і досконала структура не виходила. Утім вихід із ситуації було знайдено: чоловік змайстрував спеціальний електричний станочок, що значно пришвидшило й удосконалило процес скручування нитки: «…друґала» і відразу треба було снувати». Переважно вже готову «здругану» до плетіння нитку скручували в моток. Для оптимізації роботи п. Марія відразу намотувала на спеціальну (завдовжки три метри чи трохи більше. — О.К.) дошку, розміри якої залежали від довжини пояса, зважаючи на його скорочення по закінченню роботи та з врахуванням китиць.
Після наснування утворюється своєрідне коло з пряжі, яке майстриня знімає з дошки: половину пояса скручує і вішає на верхню частину одвірка, а на другій половині, яка вільно звисає донизу, — переплітає пари ниток. Якщо нитка кручена, то один колір — одна нитка. Якщо нитки дуже тонкі, не «друґані», то один колір може мати три-чотири нитки — залежно від її товщини: «То треба кожну ниточку переплести, і то внизу розпутати, і відрізати. То кожну ниточку мільйон разів перекрутити! Тому я зрозуміла, чому та дитина не хотіла того робити…».
Процес створення сітчастої фактури відбувається наступним способом: робота починається справа наліво. Нижня нитка переплітається поверх верхньої — створюється одна пара. Таким чином переплітають усі наступні пари. Після закінчення ряду нитки туго «підбивають» у верхній частині і протягують між основою донизу. Якщо у ткацтві використовують спеціальний човник, то тут цю роль виконує долоня: «Коли переплели ряд, то треба протягнути до низу. Можна взяти якийсь шнурок і так закласти. То шоб не путалося. Бо коли заплутається, то біда! То я роблю половину пояса. І отак кожен ряд роблю — переплітаю і до низу».
Так само — справа наліво — переплітаються пари ниток наступного ряду, тільки в інший спосіб: верхня нитка першої пари переплітається поверх нижньої наступної пари. Черговий ряд плететься у зворотному напрямку — зліва направо. І кожен раз при закінченні ряду долонею ущільнюється ряд і просувається донизу. В нижній частині щоразу між нитками основи передньої і задньої частини простір фіксується паличками або зав’язується шнурочками чи шматками тканини, щоб не сплуталося: «А друга частина пояса там закинута (на верхній частині дверей. — О.К.). То тяжко дуже робити: і поперек болить, і ноги, бо то на драбині довго стою… А потім на крісло перебираюсь… А то внизу так тими палочками закріплюю. То має бути вага внизу, шоб добре відтягувало. А вгорі теж взяла шнурок і зав’язала. Бо паличка може десь вилетіти, загубитися, а шнурок — то надійніше».
Коли обидві частини пояса завершені, майстриня з’єднує виріб по центру — переплітає вручну або використовує гачок. «Окрайку» викінчує декоративними китицями. Сітчасті старокутські пояси впізнавані завдяки характерним локальним відмінам та технологічним прийомам виготовлення. Марія Сенюк зазначає, що створення таких виробів вимагає багато зусиль, часу та практичних навичок, тому практикувати плетіння поясів як засіб для заробітку дуже важко. Однак майстриня тішиться, що змогла відтворити давні старокутські пояси, а традиція матиме продовження і послідовників.
Олена Козакевич,
кандидат мистецтвознавства, науковий співробітник,
відділ народного мистецтва, Інститут народознавства НАН України
