Світлої пам’яті невтомний дослідник Гуцульщини, публіцист, плугатар українського національного відродження Ігор Пелипейко зібрав й опублікував у різних виданнях чимало фактажу про виникнення книговидання у Косові.
Так, у 1918 році письменник і громадський діяч Микола Угрин-Безгрішний, перебуваючи у Косові як комісар-осаул, разом з педагогом, фольклористом, публіцистом і теж громадським діячем Богданом Заклинським створив видавництво «Довбуш» у приміщенні, де пізніше була друкарня Давида Гіршгорна, а за часів СРСР — редакція і друкарня косівської райгазети, що виходила під назвою «Радянська правда» (1939-1941 рр.), «Ленінська правда» (1944 р.).
З книг І. Пелипейка «Косів: люди і долі» (2001) і «Містечко над Рибницею» (2004) довідуємося, що першим виданням і взагалі першою книжкою видавництва «Довбуш» була «Хто се Тарас Шевченко» Б. Заклинського. Тут же готувалися до друку «Велика букварева читанка», «Читанка для другої кляси» цього ж автора, «Віршована історія України» і «Короткий огляд українського письменства» М. Угрина-Безгрішного. Ці книжки побачили світ у друкарні Давида Гіршгорна.
Те приміщення (тепер на вул.. Незалежності) збереглося, але його вже значно розширено і реконструйовано саме для видавничо-поліграфічних послуг.
З великими потугами патріотично настроєних людей, яких слава Богу в районі є ще багато, удалося відстояти згідно Закону України від 20.05.2010 року №2274-VІ про посилення захисту майна редакцій ЗМІ, видавництв, книгарень і творчих спілок перший поверх будинку і використовувати й далі за призначенням.
Наш Косів ніколи не міг зрівнятися, на жаль, з іншими містами Прикарпаття і Буковини в плані розвитку поліграфії, а тепер це, без перебільшення, тримається тільки на ініціативі окремих фізичних осіб.
Для підтвердження знову ж повернуся до сторінок історії. Свого часу Ярослав Семіон (26.VІ.1906 — 1942) мав друкарню на тодішній вулиці Пілсудського, 39 (тепер вул. Незалежності, 100). У час німецької окупації його арештували і розстріляли в м. Коломиї за те, що зберігав друкарський шрифт. А разом з цим було ліквідоване його приватне видавництво «Запорожець».
Книгодрукарство не мало підтримки в Косові від держави і в період так званого «розвиненого соціалізму».
Я до 1968 року вже друкувався у пресі і після закінчення Рожнівської десятирічки влаштувався на роботу в Косівську районну друкарню, яка пізніше була приєднана до Коломийської міськрайдрукарні. Тут на старому обладнанні друкували газету, бланкову продукцію, виконували палітурні роботи…
У колишній Косівській райдрукарні випущено лише книжечки: «Великодні пісні» (записав В. Глібчук у с. Черганівці), «Колядник» і «Календар українця» (упорядник П. Корнеюк), «Не хилися, червона калино» та «Скарби серця» (автор І. Мисюк).
Нову сторінку у книговидання на Косівщині в 1995 році вписав колишній завідувач відділу освіти району, заслужений учитель України, громадський діяч Василь Курищук. Саме він при газеті «Освітянський вісник» створив видавництво «Писаний Камінь», яке діяло на громадських засадах, без зарплат і гонорарів.
На перших порах воно працювало у такому складі: Василь Курищук — директор, технічний редактор, Ігор Пелипейко — редактор, коректор, Любов Кифорак – комп’ютерний набір, Ольга Яремчук — художник, Юрій Курищук — верст ка, або як тепер кажуть, комп’ютерний дизайн. Тоді видавництво не мало ні приміщення, ні майна. А книжки різних авторів з Косівщини друкувалися у Коломиї, Снятині, а потім на малому підприємстві «Еврика», власником якого є справжній патріот України, щирий ентузіаст книговидання, щедрий меценат Михайло Павлюк.
Василь Курищук, як він сам зізнається у книзі «Духовні скарби Ігоря Пелипейка», забезпечував співпрацю з друкарнями, тримав зв’язки з Книжковою палатою у Києві, де зареєстроване видавництво і звітувало перед нею про видану літературу. Ми ставили перед собою завдання випускати художню, краєзнавчу, довідкову літературу місцевих авторів. Першою книжкою «Писаного Каменя» була «Дідова сопілка» педагога, новеліста із Старих Кут Ярослава Гавучака, а другою — довідник «Населені пункти Косівщини» (упорядник І. Пелипейко). Загалом тут вийшло у світ 9 книг І. Пелипейка й 4 книги інших авторів, які він упорядкував.
— З 1999 року, — продовжує Василь Юрійович, — ми почали співпрацювати з друкарнею приватного підприємця Михайла Павлюка. Він кожною новою книжкою підвищував якість, удосконалював кольоровий друк та процес друкування. Уже з 2001 року всі книжки видавництва друкувались тільки у нього — у МПП «Еврика». Уже, наприклад, на другій Івано-Франківській обласній книжковій виставці-ярмарку 17 травня 2007 року видавництво і автор видання М. Городенко були нагороджені, як переможці, «за краще художньо-технічне оформлення та поліграфічне виконання книги» «Чарівне зілля».
Проте чимраз важче ставало доводити податківцям, що «Писаний Камінь» ніяких доходів не має і всі працівники трудяться на громадських засадах. Щоб не припинити добру славу видавництва, ми домовилися з М. Павлюком, що переходимо у його відання. М. Павлюк зареєстрував у державних органах видавництво «Писаний Камінь» і в такий спосіб утворився єдиний комплекс: видавництво-друкарня «Писаний Камінь».
Видавництво здійснює програму перевидання рідкісних (букіністичних) книг. Так, в останні роки видруковано празький «Кобзар» Т. Шевченка 1941-го року, який побачив світ в українському видавництві «Пробоєм» (Редакція, статті й пояснення університетського професора, доктора Л. Білецького). Випущено також «Малий Кобзар» Т. Шевченка для дітей, що вперше побачив світ у Львові у 1923 році накладом видавництва «Світ дитини».
Саме з «Писаного Каменя» до українського читача прийшли такі книги, як «Національна свідомість» і «Гуцульський світ» Михайла Ломацького, «Буквар» Михайла Стельмаховича та Ольги Слоньовської, вперше видана в Україні повість Марії Остромири «Над бистрим Черемошем», «Гуцули і Гуцульщина» Гната Хоткевича, навчальний посібник «Історія Гуцульщини» доктора історичних наук, заслуженого діяча науки і техніки України В. Грабовецького, «Кедрове Божелісся» Марії Влад, «Старовіцькі повісторькє» небуденного, самородного таланту Параски Плитки-Горицвіт і багатьох-багатьох інших обдарованих від Бога авторів. Зокрема Марійки Лазарович з Баня-Березова, Любомира Палагняка з Яблунова, Андрія Бойчука з Калуша, Марії Боєчко з Ковалівки. За станом здоров’я ці люди мають особливі потреби – і Михайло Павлюк усім серцем відгукнувся на їхні прохання, друкуючи їхні творчі доробки.
Громадсько-політична газета «Галичина» 29 травня 2010 року у замітці «700 книжок від «Писаного Каменя» писала: «ситуація з книгодрукуванням змінилася тоді, як підприємливий кутчанин Михайло Павлюк створив МП «Еврика», а буквально кілька років тому йому вдалося освоїти перший поверх колишньої райдрукарні в центрі Косова. Тут проведено внутрішній ремонт (на сьогодні в трьох кімнатах), замінено частину вікон і дверей, налагоджено деяке старе й введено в дію нове обладнання. А ще в одній з кімнат з любов’ю оформлено виставку книг. Щоправда, тут вона вся не вмістилася на ошатних поличках, бо за ці роки в «Писаному Камені» побачили світ майже 700 книжок, як авторів із Гуцульщини, так і зі столиці України».
Відрадно, що на даний час видрукувано майже 800 книг.
Тут видрукували кільканадцять книг члени НСПУ Д. Арсенич, Б. Радиш-Маринюк, заслужені працівники: освіти України Аделя Григорук та культури України – Іван Мисюк.
З 2010 року почав виходити літературно-мистецький і громадсько-суспільний часопис «Гуцули і Гуцульщина». Редакційна колегія цього квартальника теж працює на громадських засадах. Свого часу видавництво випускало дитячий ілюстрований журнал «Гуцулятко». В «Писаному Камені» друкувалися газети «Гуцульський край», «Рідне слово», «Рожнівський час», «Косівський передзвін». Тепер тут друкують «Освітянський вісник» і «Голос краю».
Щороку до Дня знань «Писаний Камінь» дарує першокласникам шкіл району «Малий Кобзар», виданий за власні кошти.
Ні для кого не секрет, що книговидавнича справа на Косівщині тримається винятково на ентузіазмі самого Михайла Павлюка та його однодумців. Його важка, але важлива праця на ниві розвою української літератури, утвердження рідної мови, примноження гуцульських традицій, образотворчого мистецтва заслуговують великої пошани і найвищої оцінки. Його приклад служіння Україні і українській справі гідний наслідування. Його вагомий внесок у скарбницю культури і духовності нашої Гуцульщини, на жаль, не бачить, чи не хоче бачити районна і обласна влада.
Для прикладу візьму сусідні Верховинський і Вижницький райони. У першому щороку на книгодрукування з бюджету виділяють кілька сот тисяч гривень, а в Косові в 2013 році лише 40 тисяч. Там функціонує редакція журналу (видавництво) «Гуцульщина». До 20-річчя незалежності України випущено історико-довідкове видання «Верховинщина» обсягом 368 сторінок. Книга висвітлює життя району за 20 років у незалежній Ураїні: про національно-культурне і духовне відродження, політичну і громадську активність верховинців, економічний і соціальний розвиток району, збереження і примноження матеріальної й культурної спадщини, народних традицій та обрядів. Голови райдержадміністрації Василь Гондурак і районної ради Ярослав Кікінчук дієво підтримують Програму книговидання у Верховинському районі.
Саме завдяки їм у світ випущено ряд книг. Доречно сказати про солідне видання Василя Нагірняка «Стихія води і грому», передрук доповненої книги «Жьиб’ївські новелі» Онуфрія Манчука, підготовку до перевидання книги І. Сеньківа «Гуцульська спадщина» на 510 сторінок і т.д.
З 1966 року, тут же у Верховині, відновлено випуск «Гуцульського Калєндаря», який почав виходити у 1935 році. Колишня газета-альманах «Гуцульщина» переросла у журнал. Є й комунальне радіомовлення «Вісті Верховинщини». Віднедавна на хвилі 101,7 FM в ефір виходять передачі «Радіо столиці Гуцульщини».
Тепер, коли кожен день нас наближає до 200-ліття від дня народження нашого великого генія Тараса Шевченка, «Писаний Камінь» готує до видання раритетні збірники – першого «Кобзаря» 1840 року (друкарня Є. Фішера у Санкт-Петербурзі), «Кобзар» (народне видання) 1921 року в Лейпцигу (Німеччина). Однак, як завжди, на такі проекти нема власних коштів. Була надія, що допоможуть благодійні фонди, очолені народними депутатами Петром Порошенком і Юрієм Дерев’янком, а також керівник депутатської фракції «Удар» у Верховній Раді Віталій Кличко. Але… Не всі багаті люди є щирими меценатами українського книговидання. А шкода, бо хто щирий, то тому й Господь Бог допомагає.
Вихід – видавцям нашої області варто об’єднатися в окрему асоціацію, наприклад, при громадському об’єднанні «Ділові люди Прикарпаття» і тоді буде легше спільними зусиллями напрацьовувати план дій, входити з конкретними пропозиціями до обласної ради, облдержадміністрації, Держкомпідприємництва й Українського Союзу промисловців і підприємців щодо дієвої підтримки видавництв, поліграфії і книгорозповсюдження. А то в незалежній Україні досі нема конкретної програми розвитку цих галузей ні на місцевому, ні на державному рівнях. Врочисто не відзначається професійне свято, що припадає на останню суботу травня. Даремно щось казати про виробництво сучасного поліграфічного устаткування, матеріалів і комплектуючих, газетного, крейдового й офсетного паперу, їх здешевлення за рахунок переробки наявних місцевих сировинних ресурсів. Віриться, що справу зрушить нарешті з місця Указ Президента України від 19 червня 2013 року №336.
Петро ГАВУКА,
ветеран праці, член НСЖУ з 1976 року
