29 березня 2013 року. У Чернівецькому меморіальному музеї Володимира Івасюка на чільному місці намальований художником Богданом Романишиним портрет лавреата Шевченківської премії, поета-політв’язня Тараса Мельничука, тут зібралось чимало творчих особистостей України. Їх сюди запросив директор згаданого музею, редактор квартальника «Буковинський журнал», заслужений діяч мистецтв України письменник Мирослав Лазарук з нагоди вручення літературної премії «Князь роси» ім. Тараса Мельничука відомому українському дитячому поетові Миколі Близнюкові із села Старі Кути, що на Косівщині.
Нею він відзначений за книжку «Дві поеми», в якій надруковані широкі фольклорні поетичні полотна «Олекса Довбуш» та «Сонцевіри». Як і більшість Миколиних книжок, вона теж побачила світ у приватному видавництві Михайла Павлюка «Писаний Камінь» у м. Косові. Тут же готуються до друку і його вибрані дитячі твори. Всі книжки Миколи побачили світ за роки відновленої української державності.
Вручення у Чернівцях літературної премії «Князь роси» Миколі Близнюкові відбулося у рамках організованого Мирославом Лазаруком та його сином Мар’яном ІІІ Всеукраїнського фестивалю поезії “Від Гуцулії – до кряжів донецьких”, присвяченого пам’яті Тараса Мельничука. Він розпочався 27 березня у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича, де Тарас Мельничук навчався на філологічному факультеті. Перемандрувавши наступного дня на Косівщину, фестиваль завершився у Палаці культури м. Чернівців 29 березня – в день відходу поета у вічність в 1995 році.
Микола став тринадцятим лавреатом премії «Князь роси». До нього її отримали письменники Мирослав Лазарук, Василь Герасим’юк (лавреат Шевченківської премії, уродженець села Прокурави на Косівщині), Анатолій Кичинський, Василь Клічак, Василь Шкурган (теж із Косівщини, село Смодна), Борис Бунчук, Віра Китайгородська, Микола Рачук, Володимир Вознюк, Тарас Григорчук, Василь Кухта та славної пам’яті Леонід Талалай. Ті із згаданих лауреатів, які були присутні на літзаході в музеї Володимира Івасюка, та письменниця Ніна Гнатюк з Вінничини, здобувач кафедри української літератури Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Ніна Васильченко-Каверіна, директор Кутської ЗОШ I-III ст.
Лук’ян Юсипчук, просвітянин Ярослав Вакалюк із Кутів, кандидат політичних наук, поет Мар’ян Лазарук привітали Миколу Близнюка із врученням йому престижної премії.
Отримуючи її з рук одного з ініціаторів заснування премії «Князь роси» Мирослава Лазарука, поет зізнався, що ця нагорода для нього особливо хвилююча. Тарас Мельничук був для нього і щирим другом, і водночас безкомпромісним у висловлюванні своєї думки про Миколині поетичні починання. Саме він порадив Миколі написати широкий епічний твір про Гуцульщину.
Подаю коротку інформацію про Миколу Близнюка та інтерв’ю з ним.
Творчий доробок Миколи Близнюка, який є і лавреатом літературної премії ім. Михайла Павлика. досить ваговитий в українській дитячій літературі не лише за кількістю віршів, яких написав більше чотирьох тисяч, але й за якістю і національним стилем, за оригінальністю і неповторністю образів і художніх засобів. Його поезії вчать дітей сприймати світ творчо і духовно, виховують у них почуття любові до звичаїв і обрядів нашої нації. Їх друкували й друкують престижні журнали та газети України, Микола є автором 13 поетичних видань: «Окрилені гори», «Чугайстрова криниця», «Олекса Довбуш», «Чудасія», «Сонцевіри», «Художник Мурчик», «Весела калина», «Дятлику-ковалику», «Вухатий мандрівник», «Добрий чарівник», «Дві поеми», «Всі ми любимо співати» (пісенна збірка, в якій вміщені Миколині вірші на музику Лариси Чупринчук), «Срібний човник» (навчально-методичний посібник з музики і співів для учнів молодших класів, музика Петра Юсипчука). У десятьох зі згаданих видань вміщено суто дитячу поезію. Всі книжки Миколи побачили світ за роки відновленої української державності.
Нині творчість Миколи Близнюка – у постійному полі зору літературних критиків України. Заслужений працівник освіти України, член Національної спілки журналістів України, літературознавець Аделя Григорук, попри ряд літературознавчих публікацій у своїх виданнях, зокрема «На відстані слова», надрукувала окрему книжку про нього: «Микола Близнюк: нарис творчості». Чимало значить у літературних колах України висока оцінка творчості Миколи Близнюка одного з найвідоміших літкритиків України, кандидата філологічних наук, доцента кафедри української літератури Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, члена Національної спілки письменників України Євгена Барана.
Миколі, одному з небагатьох знаних в Україні майстрів художнього слова, судилось пройти поетичну школу славної пам’яті Тараса Мельничука, з яким його єднала щира дружба. Коли чимало знайомих поета остерігалися його в радянські часи як політв’язня, то скромна домівка М.Близнюка в Старих Кутах була для нього, наче рідна. І наче до рідного, ставились до нього Миколина мати Параска Степанівна, якій нині 99 років, та дружина Галина – талановита художниця.
Третього грудня 2012 року Миколі Близнюкові виповнився 65-річний ювілей від дня народження. У його пам’яті – чимало неоціненних спогадів про життя і творчість видатного вихідця зі славної на весь світ мистецької Косівщини Тараса Мельничука. Тому з великою приємністю пропонуємо увазі читачів інтерв’ю з Миколою Близнюком.
– Миколо, згадай, будь ласка, коли між Тарасом Мельничуком і Тобою відбулося перше творче спілкування?
– Навесні 1967-го, у Косові на автостанції. Він був з дружиною Марією. Я вже до того бачив його у редакції косівської районки, де він працював літпрацівником, читав його першу збірку «Несімо любов планеті». Разом з моїм близьким другом Іваном Мисюком, нині заслуженим працівником культури України, ми купили тоді 20 Тарасових збірочок і роздарували їх знайомим.
Я підійшов до Тараса і Марії, привітався з ними. Він сказав, що читав мої вірші у обласній молодіжній і косівській районній газетах, особливо сподобався вірш «Матері».
– Давай щось із нових, – попросив він.
Я прочитав вірші «Максимові Залізняку» і «Дивлюся на церкву». Вони йому сподобались.
– Пора думати про книжку, – сказав Тарас і запросив до себе в гості. Завітав я до нього в Уторопи уже восени. Разом з ним і Марією пішли на заводини до його знайомих (забава для молоді в останню ніч перед весіллям). До ранку танцювали. Лишень зайшли в подвір’я Маріїної хати, а Тарас до мене: «Йдемо косити отаву?..». «Та я… змучений», – не второпавши, відповів я. «Миколо, а що косити, як то жовтень уже!..», – засміялися Марія з Тарасом.
– Як склалися ваші подальші взаємини?
– 5 грудня 1971 року я пішов на службу в армію. А десь на початку лютого Іван Мисюк написав у листі, що Тараса Мельничука заарештували і ув’язнили.
Наші взаємини з Тарасом відновилися в 1975-му. Навесні того року я зустрівся в Косові з редактором районної газети Олександром Петровичем Бартошем. Від нього дізнався, що Тарас Мельничук повернувся з ув’язнення.
– Я би вже поїхав до нього, але маю грошей на дорогу тільки до Старих Кутів.
Олександр Петрович витягнув з гаманця 10 карбованців і щиро сказав:
– Бери без повернення. Тараса треба підтримати!..
Я приїхав у весняні Уторопи в час надвечір’я. Зважував, де би міг бути Тарас: у дружини, чи в себе вдома?..
Запитав випадкового прохожого. Він перепитав: «Це той Мельничук, шо був поетом?».
– Чому був. Він і є ним, – різко заперечив я.
– Я видів його у Марії, – сказав чоловік.
Тараса Мельничука я в дружини не застав.
Десь на третій день після цього він приїхав до мене в Старі Кути. Довірливо подав руку, щиро обійняв.
З того часу майже постійно жив у мене, час від часу несподівано на кілька днів зникаючи. Попри всі мої умовляння спав здебільшого на підлозі.
На початках його пробував зігнати звідти мій чотириногий друг Тобик. Затято гавкаючи, хапав Тараса за волосся, намагаючись відтягнути убік.
Тарас брав його на руки і жартував: «Добре маєш. То не я, а ти тут газда». Тобик надалі миролюбно влягався біля Мельничука, радів, коли він появлявся знову.
Повертаючись із роботи, я часто заставав Тараса біля газової плитки. Ми жили удвох і він старався приготувати якусь смачну страву. Його талант до кухарства цінувала моя мама, та ще більше його надзвичайну охайність. А десь майже опівночі Тарас обкладався під піччю подушками, запалював три свічки і поринав у поезію. Разом з ним і я. До ранку він міг написати 30-40 віршів. Часто десь губив їх або в когось залишав.
Власних поезій майже не запам’ятовував, за винятком «Червоного чоловіка», яку декламував дуже часто. Чимало віршів, написаних ним у моїй батьківській хаті, увійшли до його збірки «Князь роси», за яку отримав Шевченківську премію.
– Миколо, у часи комуністичного режиму твоя домівка і після першого ув’язнення Тараса Мельничука, і після другого була для нього рідною, а Ти – другом, перед яким він не приховував жодних таємниць, був безпосереднім і щирим. І краще за Тебе нині ніхто не розповість про неповторність Тараса, його непередбачуваність, особливості характеру.
– Він був справді неповторним у своїх висловлюваннях, сприйнятті інформації про будь-яку подію. Згадую, як несподівано запитав мене: « Ти задумувався над тим, що у народній творчості, особливо в гуморі, є багато «філософії абсурду»? Треба зуміти створити такі шедеври: «Ой там, на товчку, на базарі Жінки чоловіків продавали» або «Ой що ж то за шум Учинився, Що комарик та й на мусі Оженився!. Зауваж: майже вся українська народна творчість неповторна, як і ми, українці».
Як відзначає шанована п. Аделя Григорук, поезія Тараса Мельничука теж багата на унікальні асоціативні образи. Для прикладу хоча би такий його вірш, написаний у моїй батьківській хаті:
море летить
на чайці
накрапає жито:
Жити!
а цвинтар приходить
у кожен дім:
ходім!
До таких несподіваних образних асоціацій і художніх засобів може вдатися лише неординарна особистість.
Крім цього, він часто був непередбачуваним. Пригадую, в середині 70-их років вертали ми з ним до Старих Кутів із буковинської сторони, з гостин у мого однокласника, редактора Путильської районної газети «Радянські Карпати» Петра Глібчука. Треба було перейти через Черемош. Я направився до підвісної кладки, а Тарас каже:
– Гуцули мають убрід переходити! Аби відчували неспокійний дух Черемошу!..
…Я розповів лише про окремі фрагменти з його життя. Якщо написати всі спогади про незабутнього Тараса, то це була би досить велика книжка.
– Щиро дякую за розмову!
Василь ГЛІБЧУК
