У Великому Ключеві на роздоріжжі, з якого виростають дороги на Високу Либину, Маркови і Ґрунь, на обсадженому зеленню трикутнику височить камінна капличка. Мене вона вабила з дитинства побронзованим напівмісяцем, що притулився коло хреста над куполом, таїною внутрішнього убранства каплички, в яку можна лише зазирнути, але не ввійти, бо немає дверей… Пофарбовано її червоним, тому й звуть саму капличку Червоною. Та й коли треба вказати, де хто живе, то уточнюють: коло Червоної каплиці.
Кажуть, каплиця навіть стала спеціальним знаком для прив’язки топографічних карт: її було позначено на картах російських вояків ще в час Першої світової війни. Так що збіглися тут інтереси військових і мешканців села, які не давали їй занепасти навіть у часи найбільшого розвою безбожництва. Тут завжди горіли свічки, тому мене, малого, дивувала ціла цинкова ванна плавленого воску та свічкових огарків, яку колись побачив, зазирнувши досередини, їх перетоплювали і знову виливали свічки.Червону каплицю поставила Маруся Івасева разом зі своїм першим чоловіком, а, може, навпаки, ініціатором був її перший чоловік, який, розповідали, мав гріх за зваблену дівчину. Взагалі, Маруся Івасева – цікава постать, тісно вплетена і в історію села, і в його міфологію. Жила вона неподалік того місця, де стоїть Червона каплиця. Там, на роздоріжжі, і в часи радянські, і за Польщі та, навіть, Австрії збиралися парубки. Оповідають, що якось ще давні, «австрійські» парубки надумали піти у грушки до Марусі Івасевої, яка з чоловіком жила у хаті з круглого, «митого» дерева. Один виліз на дерево, потрусив і грушки з гуркотом попадали у траву. Але коли всі кинулися їх збирати, нічого на землі не знайшли. Потрусили знову, почулись глухі удари об землю, так, наче й справді падали плоди, але під грушкою нічого не було.
Так і пішли оті парубки ні з чим.
Відтоді й почали в селі помічати дивні речі. Кажуть, якось їхав хтось дорогою, і коні, як вкопані, стали просто перед Марусиним подвір’ям. Фірман ніяк не міг їх зрушити.
Нарешті, випряг, воза залишив посеред дороги, а коней повів додому. Аж нарано він зумів забрати віз.
Неподалік від Марусі жив корчмар Виґдор. Він, розповідають, був ласий до чужого. Співали про нього навіть співанку таку:
Ой, Виґдоре, Виґдорику, дай-ко нам горівки,
Бо ми теє колесо торочили аж із Ковалівки.
Тобто, міняв Виґдор на горівку крадені речі. Але за це він і поплатився, бо якось вночі парубки зняли з задньої поли його хати черепицю, поклали на віз і проміняли самому ж Виґдорові за горілку.
Цього разу парубки, які були в Марусі Івасевої на лупейці, вкрали сильинку кукурудзів і понесли до Виґдора міняти на горілку. Та лише вони поклали сильинку на землю, як вона, ніби гадина, сама поповзла додому.
Маруся була багачкою, мала хату з ґальирією, тобто галереєю-верандою; мала багато ґрунту, худоби. Розповідають, що у неї служницею була Параска Лесишина. Маруся посилала її носити їжу на обрубину.
Але щоразу наказувала, щоб не солила. А збитошне дівчисько таки посолить. Не встигне вона піднести миску, аби висадити на горище, як якась невидима сила скидала її на землю, їжа розсипалась. Кажуть, у тій хаті був нечистий, який і помагав багатство збирати, оберігав його від злодіїв. Саме для нього і призначалася несолена страва.
Та все це – лише перекази. А от що справді було, то це споруджена на кошт Марусі Івасевої капличка і офіруваний нею для великоключівської церкви престол. Все те – на спокуту земних гріхів.
Коли помер перший чоловік Марусі Івасевої, було багато охочих одружитися з багатою вдовою. Але вона вибрала собі парубка Василя Данилишиного. Було це вже після останньої війни. Василь десь між парубками казав, що скоро поховає горбату Марусю, а на цвинтар поїде, сидячи на її труні. Та сталося інакше: Василь помер на самому початку 1950-х. в останню путь чоловіка проводжала згорблена Маруся Івасева, сидячи на його труні. А року 1956 чи 1957-го не стало і самої Марусі. І тепер згадують про неї у Великому Ключеві хіба що в переказах та ще й тоді, як минають Червону каплицю, яка лучить дороги, котрі сходяться з Високої Либини, Марковів і Ґруньи.
Микола ВАСИЛЬЧУК
