Великдень починався з хрону
(Казали в нас не «хрін», а «хрінь»).
Могутній корінь мав корону –
Зелену гичку, врослу в рінь.
Той хрінь глушив шляхетне зілля,
Вбивав корисних злаків дух,
В пустелю обертав довкілля
Своє, а сам, немов лопух,
Усіх лякав незламним станом,
Світив росою, як алмаз.
Мій батько воював з тим паном,
І проклинав його не раз.
Хрінь ріс на нашому городі
Розкішно, мов аристократ.
Позбутись того пана годі –
Стає міцнішим він стократ
Від викорчовувань, від плуга,
Від перекопувань землі.
Є в ньому жизняна потуга,
В камінній схована ріллі.
Ми нищили його завзято
В часи осінньої сльотви,
Але під Великоднє свято
Мій рід чекав його яви.
І він приходив. Знаменита
Була то явина – ого! –
Землею чорною прикрита
Втішала біла плоть його.
Помитий, зв’язаний пучками,
Він пахнув, як сира земля,
Були на ньому рани й шрами,
Сліди сліпого рискаля…
Як вбрались зеленню Карпати,
На сонці ніжились вітри,
Приходили той хрінь копати
Сусіди з Долу й Підгори.
Ціле село в нас хрінь копало,
Бо він любив лиш наш город,
І посміхався він зухвало
На наш до нього поворот
Прихильний. Пам’ятаю досі,
Як сипався той сміх з мішка,
Як нам крутило в горлі й носі
Від сміхотворчого смішка.
ІІ
Світ – як перстень Полікратів:
Що загубиш – те знайдеш.
Але в світі є Стопчатів –
Мого серця злотна креш.
Там, де виріс я з насіння –
Хлібний колос житніх нив,
Там про Боже воскресіння
На дзвіниці я дзвонив.
Я дзвонив, дзвонив щомога,
Напинав міцні шнури.
Воскресаючого Бога
Бачив на землі згори.
Дзвони! Дзвони! Первозданні
Голоси тисячоліть.
На Софіївськім майдані
Вдарив я в козацьку мідь.
Над Дніпром і біля Тиси,
На Дінці і на Сулі
Серцем бив я в мідні криси
Української землі.
Дзвони! Дзвони! Малинові
Звуки волі і весни.
У Стопчатові й у Львові
Дух бентежили вони.
Дух запалювався з тліну,
Що віками падав ниць.
Я воскреслу Україну
Бачив з висоти дзвіниць!
ІІІ
Навколо церкви – кошики рядами,
Мов золота дорога з писанок.
Я там стою, хлопчина коло мами,
Заплетений в юрми тісний вінок.
Там моя мати (для людей – Параска,
Я їй сягаю ростом до колін).
А в нашім кошику – як сонце, паска,
Шматочок сала, яйця, цвіклі, хрін,
Кружальце ковбаси і стопка солі,
І писанки космацькі, як зірки
Оранжеві на раннім видноколі,
І наші чорнобриві писанки.
Священик у червоному фелоні
Махнув кропилом. Я стою й тремчу,
Об мою душу, об дитячі скроні
Розбились краплі Божого дощу.
Я був покроплений, як та пожива,
Призначена для доброго їства.
Примхлива моя доля з того дива
В хліб обернула дух мого єства.
І їсть вона, й згризає моє серце,
Моє здоров’я зводить нанівець…
А дяк іде й несе води відерце,
І скроплює мене наш панотець.
IV
Хлопці грались у «хвоста» –
То забава непроста:
В одній лаві молодці,
З лави – в ряд – рука в руці,
І біжать, біжать чимдуж,
Розтягнувся ряд, як вуж;
Голова – то провідник,
Хвіст – то колотнеча й крик;
Тягне Голова вперід,
Хвіст затримує той хід,
Голова – біжучий лад,
Хвіст – то шарпання назад;
Голова тримає бич,
Хвіст гуляє навсібіч;
Але раптом Голова,
Карні маючи права,
Налітає з батогом
На Хвоста, а той кругом
Обертається й за мить
Вже в клубку вужа сидить.
І розмотується знов,
І замотується знов
Те вужище – та, бува,
Що засягне Голова
Лютим батогом Хвоста,
Вдарити – її мета!
Як не вдариш, пам’ятай,
Що тобі надходить край:
Головою Хвіст стає,
Він веде перед і б’є,
Б’є частини Хвостові
Пужалном по голові!
Мій народе, чи не так
То вперед, а то навспак
Ходиш, граєшся віки,
Бо твої провідники,
Гублячи зорю мети,
Обертаються в хвости?
То в один, то в другий бік,
Лави дужих, мов калік,
Тягнуть немічні вожді,
Що в камінній ворожді
Мусять втратити батіг,
Свою силу і свій біг!
Гарна великодня гра,
Та кінчатись їй пора!
V
Теленка – сопілка весняна,
Дитина верби і ножа.
Зеленою кров’ю полита,
Надтята гуцульська душа.
Пізнався я з тою вербою,
Як був пастушком навесні,
Мав ножик і мав я надію
Добути безсмертні пісні.
Блискоче, як цівка рушниці,
Нутро сопілчане, круте,
Там родяться звуки печальні,
Там з подиху туга росте.
Теленка – співаюча гілка,
Кора молодої верби,
Співає під вечір, а вранці
Всихає від болю й тужби.
Теленка – сопілка зелена,
Вербова, співуча кора,
В Стопчатові тужить за мною,
Неначе за братом сестра.
VI
Вже весна воскресла,
Зеленіє нива.
Вмилася в потоці
Дівчина вродлива.
Дівчина вродлива,
Що зоветься Ива,
Вербної неділі
Гілочка сяйлива.
Стала ж вона в церкві,
Сріблом осіянна,
Гілочка – здалека,
Але зблизька – панна.
Вербної неділі
Я ні з ким не бився,
Я на гілку-панну
Молячись, дивився.
Ива, Іва, Єва
В церкві – не в корчмі,
В церкві – не в майстерні,
Гілка кришталева,
Котики сріберні.
VII
Коли Господь виходив з гробу,
Наткнувсь на скелю кам’яну,
Та, людську маючи подобу
І людську силу незначну,
Він помолився й темну брилу
Відсунув легкома набік,
Покинув темнощі й могилу
Як людський син, як чоловік,
Кому належиться безсмертя
За муки при земнім житті,
За людськості ясне осердя,
Пробите списом на хресті.
Він дав життя за правду й віру,
І за вітчизну…. Боже, глянь –
Лежать під снігом пів-Сибіру
Розп’ятих, вмерлих з катувань…
А вже в печальній Україні
Не полічити всіх могил,
Де полягли мужі нетлінні
Під батьківщини плач і квил;
Апостоли життя й свободи –
А їм належиться також
Воскреснути, зійти на сходи
Своїх могил, стоптати лож,
Явитись, наче правда строга,
Сильніша смерті востократ!
Ти – Бог, подай їм сили Бога
На світло вийти з темних врат!
VIII
Ходить жучок по калині,
А жучиха по долині,
Грай, жучку, грай!
Грає жучок на теленці,
Має долара в кишеньці,
Заробив собі в Європі,
На роботі, як в окропі,
Догоджав панам, жебрачив,
Світу Божого не бачив,
Але має те, що має,
На теленці виграває.
Грай, жучку, грай!
Грає жучок на флоярі
В європейськім пишнім барі,
А дівчата з України
Водять панство у кабіни,
Посміхаються щасливо,
П’ють мале й велике пиво,
Буйне пиво з полинами,
І кохаються з панами.
Грай, жучку, грай!
Грає жучок на листочку,
Продає штани й сорочку,
Бо нема де заробити
І немає за що жити,
Навкруги бідота й пархи,
Все скупили олігархи,
Патріоти ж б’ються далі
За посади та медалі.
Грай, жучку, грай!
Грає жучок, а жучиха
Думає втекти від лиха,
Опинилася в Мілані,
Доглядає аж дві пані,
Хоч сама тружденна й хвора,
Бавить діточок в синьйора,
У старих суконок діри
Для жучка складає ліри.
Грай, жучку, грай!
Грає жучок на денцівці
В Стопчатові й Ковалівці;
Грає жучок на трембіті,
Його чути аж на Криті,
На Гаваях, на Канарах,
Там, де в чорних окулярах
Мучаться в тропічній хащі
Українці щонайкращі.
Грай, жучку, грай!
Ой, грай, жучку, грай, небоже,
Нам ніхто не допоможе,
І не плач! В нас добра доля!
Є держава – буде й воля,
Є земля – то буде й паска,
Є ненависть, буде й ласка,
Є музики, буде й танець,
Буде танець, як повстанець.
Грай, жучку, грай!
IX
Грала в царині сопілка,
Там літала перепілка,
Перепелонька.
То злітала до блакиті,
То крильми шуміла в житі
Перепелонька.
Мала дівчина ґерданець,
Брала ніжно мене в танець
Перепелонька.
Наді мною пролітала,
Мене в небо піднімала
Перепелонька.
І взяла мене від мами,
Посадила між громами
Перепелонька.
Десь тут була, вертілася,
Та не знати, де ділася
Перепелонька.
Громи б’ють, життя втікає,
В небесах мене шукає
Перепелонька.
А я обернувся в клена,
Мені сіла на рамена
Перепелонька.
X
І впала хмара, як зола,
На лан чорнобильського жита,
І вигоріло все дотла,
Все до найменшого живла,
Лише брехня не полягла,
Вогнем пробита, та не вбита.
Вона жива! Вона стоїть
На тому місці, де стояла;
І похвалу їй грає мідь,
І рабських душ отруйна їдь,
Як сіра мжичка в непогідь,
Як та скривавлена Каяла,
Тече з державних підворіть.
Якщо не випалив Чорнобиль
Брехні, то де ж та сила є,
Що нас з диявольських голобель
Увільнить і неправду вб’є?
Уб’є? Це дивно. Фарисеї
Не зможуть обійтись без неї,
А праведникам – не життя
Без фарисейського загалу,
Їм треба мати досконалу
Невинну душу, як дитя,
А, як відомо, Божі діти
Не можуть без дорослих жити,
Без їх гріховного буття.
ХІ
І так воно триває, Пане,
Що як не бий стару брехню,
Вона сильнішою не стане
І гарт новий візьме з вогню.
А ми, скалічені й побиті,
Не здатні жити без ярма,
Що маєм діяти на світі,
Де правди нашої нема?
Щасливі й немічні з боязні,
Пишаємося, наче блазні,
Намистами із власних сліз;
Ми чуємо – твоя Голгофа,
Страшна нью-йорська катастрофа,
Чорнобильський червоний ліс
Нам подають повістку смерті,
І ми, в твоїй землі простерті,
Чекати мусимо, аж Ти
Захочеш знов до нас прийти
І воскресити наші болі,
Плачі і спогади неволі
Задля небесної мети…
ХІІ
Скажи мені, чи те Твоє життя
Земне, досмертне, в почувань тремтінні,
Для Тебе не дорожче за злиття
Із вічністю, що непідлегла зміні?
Що може бути краще за Йордан?
За Назарет в оливковій гущаві,
За вигнутий самаритянки стан,
За Магдалини посмішки лукаві?
Що може бути краще за чуда,
Коли стає оздоровленим каліка,
Живим – покійним, а вином – вода,
Оратором свободи – недоріка?
Що може бути кращим за порив
Правдивого Учительського слова,
За людський дух, що Ти його творив
У серці митаря і риболова?
Ти переміг життям своє вмертя,
Тягар хреста, і цвяхи, й спис – у кості, –
Це теж було нескорене життя
На над єрусалимській високості!
Ти був живий в терновому вінку,
Та з болю не зірвав його зі скроні,
Терпів не вперше на своїм віку,
Перемагав у страдницькій короні.
Ми всі, хто не воскресне за три дні,
І на Суді Страшному не воскресне,
Тримаємо в душі на яснім дні
Твоє життя, в найтяжчих муках чесне.
І молимось: дай нам перемогти
Не смерть, а сумніви душі слабкої,
І скаржитись Отцеві так, як Ти,
І помирати в гордім супокої.
XIII
Який це жах, коли встає з могили
Імперія, і воскресає цар,
І великодні дзвони б’ють щосили,
І лицемірно молиться дзвонар,
І просить, і благає ласку Божу
Допомогти народи, наче скот
Розгублений, загнати в загорожу
Нову, міцнішу за стару стократ,
А ще страшніше, як раби вчорашні,
Здобувши волю, владу і могуть,
«Под звёздные рубиновые башни»
Вертаються, й народ в ярмо ведуть,
І множаться патріотичні воші,
І кожна має банк і мерседес,
І все здобуте обертає в гроші
Та ще й виспівує: «Христос воскрес!»
Дмитро ПАВЛИЧКО
