Побачення з юністю

Цей ранок видався просто навіженим – наче хтось зурочив! По-перше, Софія його просто проспала, а по-друге, що на роботу вона потрапить сьогодні не раніше обіду. “Це ж треба бути такою дурепою”, – картала себе Софія, натягуючи однією рукою джинси, при цьому намагаючись увіпхати в сумочку усі необхідні речі. На плиті роздратовано шкварчала каструля, нагадуючи своїй господині про неминучість пожежі. “Нічого, нічого, – намагалася опанувати себе Софія. – Все буде добре… Я встигну…”. Софія намагалася згадати основні елементи аутотренінгу, якому намагалася навчити її Марта. О, Марта була натурою творчою, непосидючою, здатною знайти вихід із будь-якої ситуації. Аутотренінгом вона захоплювалася, проте робила це з величезним натхненням. “Слухай, тут така буде лекція класна, – по-змовницькому підморгнула вона Софії. – Кажуть, навчать опановувати свої емоції і тримати ситуацію під контролем… Не віриш? Давай сходимо, переконаємося!”

“Слухай, Марто, ти ж знаєш, мені ніколи, – Софія втомлено посміхнулася. – Треба в садок бігти, потім малу на танці закинути. Та й ніч обіцяє бути безсонною. Треба терміново здати статтю, а я навіть не уявляю, про що писатиму”.

Софія хотіла додати, що вже забула про те, як то – нормально виспатися. Робота у щоденній газеті вимагала повної самовіддачі. З одного боку, їй було цікаво щодня бігати до парламенту, брати інтерв’ю у політиків, зрештою, крутитися у тому строкатому котлі. Аби стати парламентським кореспондентом, довелося докласти чимало зусиль. Скільки разів ця робота зривалася “з гачка” – і на її місці опинявся хтось спритніший. Нарешті, і в Софійчине віконечко глянуло сонечко. Але недаремно кажуть, що з мріями треба поводитися обережно, бо вони іноді збуваються. Відтепер Софія не мала жодної вільної хвилини. До того ж, не завжди написане подобалося “сильним цього світу”, та й редактор вимагав гнучкості, аби догодити усім. До того ж, Софії довелося переписувати власні статті, чого з нею раніше майже ніколи не було. Це забирало багато часу, вона нервувала, а вдома чекали одвічні клопоти. Маринка пішла до школи, тому потребувала уваги і допомоги. Та яка там допомога! Софія падала з ніг від утоми, а ще ж був шестирічний Максимко, юний каратист, якого треба було водити на тренування. Раніше Софії вдавалося вириватися раніше, але тепер це зробити було неможливо. Вона нервувала, малий хлюпав носом, потім Софія дзвонила чоловікові, але той теж посилався на зайнятість. “Нікому я не потрібний, – канючив Максимко. – Навіщо тоді дорослим діти, якщо на них не вистачає часу?”

“Уявляєш, мій спортсмен видав сьогодні геніальну думку: навіщо дорослим діти?! – розповідала Софія Марті, коли вони бігли щось перехопити в обідню перерву. – Він правий: ми з Сашком на роботі, Маринка часто лишається на групі продовженого дня. Яке там навчання: засипає за вечерею. Справжнісінький цейтнот! Та і я відчуваю, що роблюся якоюсь нервовою, роздратованою. Часто зриваюся на дітях, а потім себе картаю. Справді, не їхня вина, що мама зайнялася політикою замість того, щоб опікуватися ними”.

Софія хотіла посміхнутися, та посмішка вийшла якоюсь вимученою.

Отут Марта і прийшла на допомогу зі своїм аутотренінгом.

…У кімнаті звучала спокійна музика. Кілька осіб сиділо на килимках, підібгавши ноги по-турецьки. “Я уявляю себе маленьким чоловічком, якого помістили усередину скляної величезної кулі, – бубонів довготелесий тренер, час від часу смикаючи себе за ріденьку борідку. – Ніхто мені не заважає, я можу зосередитися на власних думках. Я можу ясно мислити і удосконалюватися. Раз! Вдихнули повітря! І на рахунок “два” – видихнули. Давайте ще раз потренуємося! Раз – вдихнули! Два – видихнули! Відчуваєте, як усі негативні думки залишають вас, звільняють вашу свідомість для нових почуттів і вражень? У цій величезній кулі ви почуваєтеся, наче в захисній оболонці! Ніхто вас не потривожить, ніхто не зруйнує вашої схованки! Що ви відчуваєте?”

Тренер зупинився біля Софії і заглянув в її очі. “Мабуть, хоче почути від мене, як змінилася моя свідомість”, – вона дивилася на довготелесого чолов’ягу з ріденькою борідкою і їй ставало смішно.  Раптом нею опанував справжній азарт. “О, я відчуваю щось незбагненне, – проспівала Софія. – Мені здається, що за мить я вилечу зі своєї кульки і полину високо в небо, ближче до сонечка! Я літатиму, як пташка навесні! І почуватимуся вільною і щасливою! Я відчуваю легкість у всьому тілі!”

Тренер, смикнувши себе за борідку, дивився на неї із захопленням. Ще мить, і він заплескав в долоньки, оглянувши усіх присутніх із виглядом переможця: “Усі чули, про що  розповіла наша колега? Це дивовижно, це справді незбагненне почуття! От чого може досягти людина, якщо вона захоче стати вільною! Сподіваюся, що кожен з вас зможе похвалитися подібними результатами!”

…Коли Софія з Мартою опинилися на вулиці, вже не могли стримати сміху. “Слухай, що ти йому наговорила? – Марта сміялася так голосно, що на них вже почали озиратися перехожі. – Який стан? Яка ширяюча пташка у небі? Ні, ти справді молодчина, у мене слів немає. Все-таки, твоя робота дається взнаки… Як кажуть, скажи мені, хто твій друг, і я скажу тобі, хто ти є… Це ж треба так натхненно оповідати казки, навіть оком не кліпнувши! У мене аж подих перехопило, коли тебе слухала! От, гадаю, щастить же декому! Я, наприклад, нічого не відчувала, крім того, аби швидше піднятися з цього килимка. У мене затерпнули ноги і спина… І взагалі, тобі не здається, що в цій кімнаті гуляють протяги?”

“Мені здається, що у цій кімнаті гуляють привиди, і найголовніший з них – тренер із цапиною борідкою і водянистими очима!” – засміялася Софія. Вони вже були на порозі редакції, як раптом зупинилися. “Слухай, ми так нічого і не пожували! – першою схаменулася Марта. – За аутотренінгом забули навіть про бутерброди!”

“Ну що ж, вже немає часу, – зітхнула Софія. – Доведеться постувати, зате не треба турбуватися про струнку фігуру”. До самого вечора вони згадували про свій похід, по-змовницькому підморгуючи одна одній: “А що, непогано зараз опинитися у величезній повітряній кулі?” Й обидві пирскали зі сміху, не зважаючи на те, що на них із подивом дивляться колеги.

…І от цього шаленого ранку, коли Софія намагалася зробити одночасно кілька справ і скрізь запізнювалася, вона згадала і той кумедний аутотренінг, і навіть уявила себе усередині скляної кулі. “Ні, я справжня божевільна, – вона сміялася, одночасно наливаючи в горнятко кави і підфарбовуючи очі. – Бо хіба нормальна людина буде сміятися в той час, коли запізнилася скрізь, де тільки можна? І на яку чекає сувора догана?” Сашко все-таки змилостивився над нею і погодився відвести дітей до школи і садочка. Бо якби під ногами крутилися діти, Софія цього б не витримала. Вона нарешті налила в горнятко кави і вже ставила її на стіл, як різкий дзвінок в двері примусив її здригнутися. Від несподіванки Софійчина рука смикнулася і кава обпекла їй руку. Софія зойкнула, вмочила рушник у холодну воду і приклала до місця опіку. “Та що ж це робиться таке, люди добрі? – ледь не волала Софія, якій вже не допомагала жодна куля у світі. – Та біжу вже, біжу! Хто там?”

На порозі бовванів сусіда, її однокласник Роман. Він стояв біля дверей, не наважуючись увійти до помешкання.

“О, Ромку, доброго ранку! – посміхнулася Софія, так і продовжуючи тримати рушника. – Не дивуйся моєму вигляду, у мене сьогодні виникли непередбачувані обставини. Розумієш, я проспала…”

“І тому я зміг застати тебе вдома, – посміхнувся Роман, проходячи до помешкання. – Як кажуть, не було б щастя… Якби ти, як рання пташечка, полетіла на свою роботу, то я би не встигнув тебе побачити…”

“Ромчику, що трапилося? – перервала його монолог Софія, бо чекати, поки він перейде до основної частини, не було ані сил, ані часу. Обпечена рука взялася пухирцями і нила. – З радістю б з тобою поговорила, але думка про те, що у мене сьогодні останній робочий день, стримує мою балакучість. Ти щось хотів?”

“А що я можу хотіти? – розгублено глянув на неї Ромчик. – Наче у мене є вибір… Ти завжди біжиш, усе кудись поспішаєш… Здавалося б, ми з тобою сусіди, а бачимося не частіше, аніж з Ростиком… До речі, чого я і прийшов. Ростик приїжджає із Німеччини на тиждень. Ми з ним підтримуємо стосунки, листуємося електронною поштою… Все в нього добре, працює в автомобільній компанії. Одружений, двоє дітей. Але ностальгія – емігрантська хвороба – не дає спокою. Отож просив зібратися усіх колишніх однокласників”.

Софія розгублено глянула на годинника: все, можна вже нікуди не поспішати… Спочатку цей Роман так невчасно заявився, а тут десь узявся цей Ростик зі своєю ностальгією. Зі слів однокласників Софія знала, що Ростик емігрував до Німеччини після закінчення будівельного інституту. Якщо відверто, її це не дуже хвилювало. Своїх клопотів вистачало по самісіньке горло. Там, за кордоном, люди якось дають собі раду, а в нас кожен мусить піклуватися про себе сам. Не встигла минути одна криза, чекай іншої. І так до безкінечності. Спочатку батьки чекали “світлого майбутнього”, потім їхні діти, а тепер вже й онуки підростають.

Софія раптом упіймала себе на думці, що ніякої ностальгії у неї немає, вона живе сьогоднішнім днем, а що буде завтра – там буде видно. Господи, коли це все було? Однокласники, школа, контрольні, – сьогодні це видавалося чимось несправжнім і далеким. Раптом перед її очима постав цей Ростик – довготелесий, кучерявий хлопчина, який добре знав математику. Вона згадала той далекий зимовий день, коли за вікнами повільно кружляли величезні сніжинки. Так, вона добре пам’ятає, що сніжинки були здоровенні. Тоді їй навіть здавалося, що на землю падає білий пух. Софія дивилася на сніжинки і зовсім не тямила, як розв’язати оту задачу з фізики. Вона поспіхом гортала підручник, виписувала якісь формули, але все це не складалося докупи. Софія вже уявляла, як одержить жирну червону “двійку”, але це чомусь зовсім її не бентежило. Може, то сніг на неї так впливав, схожий на білий пух? Сніг заспокоював, навіював спокій, обіцяв щось гарне і втішне… Раптом – від несподіванки вона аж здригнулася – на парту впала записка. Вона озирнулася, намагаючись зрозуміти, звідки надійшов несподіваний порятунок. Хто кинув їй рятівне коло, коли вона вже захлиналася в океанських хвилях? Ростик по-змовницькому підморгнув їй і посміхнувся. Тримайся, мовляв! Софія подарувала йому найчарівнішу посмішку, на яку була лише здатна, і заходилася швидко переписувати задачу… І от тепер, коли минуло двадцять років, доля раптом дарує їй зустріч із шкільним рятівником! “Що ж, не можна забувати зроблене колись тобі добро, – зітхнула Софія. – Треба з’явитися перед світлими очима колишніх однокашників. “Ти… Ти щось сказала? – Роман дивився на неї із подивом. – Так що, підемо?”

Софія дістала із сумочки діловий щоденник і почала його швидко гортати. Нехай, мовляв, дивиться, скільки у мене справ заплановано. “Але, – Софія щось підкреслила у нотатнику, – я відкладу на потім кілька справ, а ввечері машина часу віднесе мене у минуле, помчить мене на незабутню зустріч із далекою юністю!”. Однаково ж сьогоднішній день був зіпсований остаточно і назавжди. Мабуть, так було треба, позаяк інакше вона ніколи б не потрапила на цю зустріч із юністю. Щоправда, до цього довелося вислухати гнівну проповідь шефа. Але Софія використала усе своє красномовство. Вона вигадувала неймовірні історії, кожна з яких вражала своєю неправдоподібністю. Спочатку вигадала, що її затопили сусіди і вона борсається по коліна у воді. Потім – ні сіло-ні впало, почала верзти щось про загублені ключі (хоча це було очевидне глупство, адже телефонувала вона із квартири). Утім, це все було неважливо. Увечері вона попрямувала до кафе “Усмішка”. Там і справді було затишно, як у дитинстві…

Розрахунок Ростика був правильним: якщо повертатися у дитинство, то лише у дитячому кафе. І ласували вони тут морозивом із джемом, пили коктейлі й заплющували від насолоди очі, коли офіціант приніс смачні тістечка. Вони танули в роті – такі ніжні, наче сніг, яким у дитинстві вони також ласували. Ростик узяв на себе роль ведучого. Розпитував у кожного про їхні досягнення і сімейні справи, про те, що збулося і що не здійснилося.

Першій випало відповідати (чи то доповідати) рудоволосій Оксанці. За двадцять років вона майже не змінилася. Руденький хвостик, перехоплений рожевою стрічкою, легка дівоча хода. Скільки її пам’ятали, вона завжди носила джинси, а от спідниць принципово уникала. І сьогодні теж Оксанка була у джинсах. Із собою вона принесла альбом зі шкільними фотографіями, якийсь записник і навіть дивом збережені учнівські зошити. “Ось подивіться, – метушилася Оксанка, розкладаючи на столі фотографії. – Отакими ми були тоді, у восьмому класі! Ой, ні, тут написано, що це було у дев’ятому… А це записки, які ви мені написали, коли я лежала у лікарні… Мені вирізали апендикс, було боляче і сумно. І раптом відчиняються двері і в палату зі сміхом залітають мої однокласники. Мені було тоді страшенно приємно! Я вам так вдячна за це і по сьогодні… Знаєте, я часто перечитую ті записки, і думками повертаюся в той час. Ось послухайте, що написав Сергій: “Оксаночко, видужуй швидше і повертайся до нас. Нам усім тебе не вистачає!”. А цю записку ти, Ромчику, написав…”

Ростик чомусь зніяковів і почервонів, як школяр. Жіноча половина заусміхалася. “А чого це ти таким червоненьким став, як помідорчик?” – чорні очі Наталки, мов буравчики, свердлили Ростика. Вона завжди була бідовою і гострою на язик. “Може, ти був таємно закоханим у Оксанку? І ретельно зберігав свою таємницю? Але, бачиш, твоя таємниця розкрилася через двадцять років! Це так несподівано, правда?”. Ростик ще більше почервонів, налив собі малинового соку і похапливо випив. “Просто, просто… Це так зворушливо”, – нарешті вичавив він із себе, розслабляючи вузол на краватці. “А тепер давайте грати! – удала, наче нічого не чула, Оксанка. – Я роздам вам листочки, які потрібно буде згорнути в трубочки. Наприклад, ти, Наталко, пишеш – хто. Будь-яке ім’я, на твій розсуд. Далі згортаєш записочку і передаєш сусідові. Наступний гравець пише: “що робив?”. Далі – “з ким?”.
І, нарешті – “коли?”. Добре? Поїхали!”. Оксанка роздала записки і почалося. Писали кожен усе, що заманеться. Загортали записки і передавали по колу. Коли прочитали, сміялися від душі: “Наталка з Ростиком опівночі зізнавалися у коханні один одному на даху будинку”.

“М-да, – протягнула Наталка, коли запанувала мовчанка. – Усе так цнотливо, наче у школі… І це морозиво із джемом, і цей малиновий сік… Мене навіть діти б не зрозуміли, якби я влаштувала їм такий день народження… Запитали б: “А де, матусю, шампанське і червона ікра?”. Але у такому святкуванні теж є якийсь шарм… Наче слухаєш музику у стилі ретро на старовинному бабусиному патефоні…”

При згадці про шампанське і червону ікру Ростик чомусь закашлявся і ніяково усіх оглянув. Навіть доброзичлива Оксанка почала збирати свої фотографії і записочки.

“Дякуємо тобі, сонечко, – Наталка, відкинувшись на стілець, закурила. Це так зворушливо, справді… Я навіть не очікувала… Ти повернув нас у казку… Щоправда, потім доведеться зайти до крамниці і взяти пляшку, але це дрібниці…”. Тетяна і Юліана, які теж курили, зареготали. “Ростику, ти б нас відразу попередив, що планується безалкогольне весілля. Так ми хоча б перед цим перекинули по чарчині”, – ущипливо додала огрядна Юліана. …Оскільки Софія частенько скуповувалась на сусідському ринку, то добре знала про Юліану, яка працювала там санітарним лікарем.

Знайомі продавщиці частенько скаржилися Софії на безпринципну Юліану, яка обдирала їх до останньої нитки.

“І куди їй стільки м’яса? Сама схожа на кабана, – шепотіли продавщиці сала. – Кажуть, що вона комусь це збуває…”. І ось тепер ця Юліана сидить за столом і насміхається над ними. “Яка сентиментальність! – не вгавала Наталка. – Знаєш, мені здалося, ніби я побувала в піонертаборі. Там вожаті теж вигадували різні ігри і забави… До речі, де ти працюєш?”

Наталка закашлялася і кинула цигарку.

На Оксанку були звернуті очі тих, кого вона щиросердно вважала своєю шкільною сім’єю. Як вона мріяла зустрітися з дівчатами і хлопцями, порадіти їхнім успіхам! Вона ще багато запланувала на цей вечір. Хотіла похвалитися фотографіями донечки-випускниці, показати її малюнки… Дівчинка змалку добре малювала і бачила себе у майбутньому дизайнером. Але раптом їй перехотілося не лише розглядати фотографії, а навіть про щось говорити. На душі було тоскно і порожньо. Так буває, коли готуєшся до зустрічі із рідною людиною, летиш, наче на крилах, а тебе зустрічають… зачинені двері. “Оксанка працює у школі, – несподівано для себе заговорила Софія. – Сподіваюся, що її вихованці не виростуть циніками, на відміну від…”

Софія замовкла і красномовно поглянула на Наталку. Та налила собі соку, підняла склянку вгору: “За вас, дівчата!”

Юліана і Тетяна знову зареготали.

“Щоб не було циніків! – вигукнула Наталка. – Нехай живе і процвітає дружба! Ти хіба не хочеш випити зі мною, Софійко?”

…Несподівано забренчав мобільний. Шеф суворим голосом попереджав, що завтра має відбутися ділова зустріч… Натяк на те, щоб Софія була пунктуальною… Чомусь їй так було шкода даремно витраченого часу і згаяного дня, який непомітно розтанув у сутінках. Золоте дитинство лише на мить посміхнулося їй із далекого минулого, лише на мить… І відразу сховалося на сторінках альбому зі старими фотографіями, причаїлося… Може, боялося знову бути кимсь наполоханим?..

Наталія ОСИПЧУК

м. Київ.

Роботи Ганни Вінтоняк

Share

Залишити відповідь